Розділ 13 Національний розподіл виробничих операцій і конфедерація національних продуктивних сил

Своєму славетному засновникові школа завдячує відкриттям того закону природи, який вона називає поділ праці; однак ні Адам Сміт, ні жоден з його послідовників ґрунтовно не дослідили сутності цього закону і не відстежили його найважливіших наслідків.

Уже сам вислів «поділ праці» є недостатнім і вимушено веде до неправильних або недостатніх уявлень.

Це поділ праці, якщо дикун протягом одного і того самого дня йде на полювання чи ловити рибу, зрубує дерево, покращує свій вігвам і виготовляє зброю, сітки й одяг; але також поділ праці й те, що, як, наприклад, показує Адам Сміт, десять різних осіб розподіляють між собою різні операції, які необхідно здійснити для виготовлення голки. Перший приклад — це об’єктивний поділ праці, а другий — суб’єктивний; перший обтяжує виробництво, а другий сприяє йому. Істотна відмінність між ними полягає в тому, що в першому разі одна особа ділить свою роботу, щоб виготовити різні предмети, тимчасом як у другому багато осіб ділять між собою виробництво одного-єдиного предмета.

З іншого ж боку, обидві операції з повним правом можуть бути названі об’єднанням роботи: дикун поєднує в одній особі різні роботи, а у виготовленні голки різні особи об’єднуються для спільного виробництва.

Суть цього природного закону, з опорою на який школа пояснює такі важливі явища в суспільній економії, вочевидь полягає не просто в поділі праці, а в розподілі між багатьма індивідуумами виробничих операцій і водночас у конфедерації чи об’єднанні різних видів діяльності, поглядів і сил заради спільного виробництва. Причина продуктивності цих операцій лежить не просто в отому поділі, а насамперед в отому об’єднанні. Сам Адам Сміт, напевно, відчуває це, кажучи: «Предмети життєвої необхідності, доступні для найнижчих членів суспільства, є продуктом об’єднаної роботи та взаємодії великої кількості індивідуумів». Дуже шкода, що він не продовжив далі вивчати цю так ясно висловлену ідею колективної роботи.

Якщо ми зупинимося на прикладі фабрики з виготовлення голок, який навів Адам Сміт для наочного пояснення переваг поділу праці, та дослідимо причини того явища, що десять об’єднаних на фабриці осіб можуть виготовити незрівнянно більше голок, ніж якби кожна особа окремо для себе провадила це виробництво, то ми дійдемо висновку, що розподіл виробничих операцій без об’єднання продуктивних сил заради загальної мети лише незначною мірою сприяв би цьому виробництву. Щоб досягти такого результату, різні індивідууми мають бути об’єднані також розумово і фізично та діяти разом. Той, хто виготовляє головки голок, мусить бути впевненим у роботі того, хто виготовляє їхні гострі кінчики, щоб не потрапити в небезпеку даремно працювати над головками. Але результати роботи мають бути у правильному співвідношенні; робітники мають жити по змозі близько один від одного; їхня взаємодія має бути гарантованою. Припустімо, наприклад, що кожен із цих робітників живе у своїй країні; за таких умов їхню взаємодію часто переривали б війни, збої в транспортуванні, торгові кризи тощо. Продукт був би тоді дорожчий, а переваги розподілу операцій унаслідок цього — мінімальні. І якщо одна особа вийшла б із цього об’єднання, то чи не залишились би тоді всі інші без роботи?

Указуючи виключно на розподіл операцій як на сутність цього природного закону, школа припустилася помилки, оскільки застосовувала його лише стосовно окремо взятої фабрики чи окремо взятого селянського господарства; вона не побачила, що дія цього закону поширюється на всю сукупність мануфактурно-землеробських потужностей і взагалі на всю економію нації.

Аналогічно до того, як фабрика з виготовлення голок успішно розвивається завдяки конфедерації продуктивних сил індивідуумів, кожна галузь фабричного виробництва може успішно розвиватися89 лише завдяки конфедерації її продуктивних сил із продуктивними силами всіх інших галузей. Наприклад, для процвітання машинобудівного заводу необхідно, щоб шахти та металопрокатні заводи постачали йому необхідні матеріали і щоб сотня інших фабричних галузей, яким потрібні машини, купувала в нього його продукти.

Так само вся промисловість процвітає тим більше порівняно з усім сільським господарством, а сільське господарство тим більше порівняно з промисловістю, чим ближче вони розташовані у просторовому сенсі, чим рідше переривається їхня взаємодія. Переваги їхньої конфедерації під однією і тією самою політичною владою під час воєн, національних протистоянь, торгових криз тощо не менш очевидні, ніж переваги об’єднання під одним дахом осіб, які належать до однієї фабрики з виготовлення голок.

Сміт стверджує, що поділ праці в сільському господарстві можна застосовувати меншою мірою, ніж на фабриках; але тут він орієнтувався лише на окрему фабрику та на окремий сільськогосподарський маєток. Він не поширив свій принцип на цілі території та провінції. Ніде розподіл виробничих операцій і конфедерація продуктивних сил не має більшого впливу, ніж там, де кожна місцевість і кожна провінція бачать необхідність присвятити себе виключно чи переважно тим виробничим галузям землеробства, щодо розвитку яких вона має найсприятливіші природні умови. В одній місцевості найкраще ростуть зернові культури та хміль, в іншій — виноград і фруктові дерева, у третій багато лісів і є всі умови для тваринництва тощо. Якщо кожна місцевість присвятить себе всім цим виробничим галузям водночас, то ясно, що їх робота та земельні угіддя й близько не будуть такими продуктивними, ніж у разі, коли кожна окрема місцевість сконцентрується переважно на тих виробничих галузях, у яких вона має найбільше сприяння природи, і коли обмінюватиме надлишок властивих їй продуктів на надлишок із таких провінцій, які у виробництві життєво необхідних товарів та сировини теж мають лише властиву їм природну перевагу. Такий розподіл виробничих операцій, така конфедерація залучених до сільського господарства продуктивних сил можуть відбуватися лише в країні, яка в усіх галузях фабричної промисловості досягла найвищого розвитку, оскільки лише в такій країні існує великий попит на найрізноманітніші продукти; попит на надлишок сільськогосподарської продукції такий надійний і важливий, що виробник може бути впевнений: сьогодні чи й у наступному році він зможе продати за пристойними цінами свої надлишкові продукти; тільки в такій країні значні капітали можна витрачати на спекуляцію продуктами країни та на їх зберігання (складування), можна також із користю провести чудові поліпшення у транспортній сфері, наприклад прокласти нові канали й залізниці, маршрути для пароплавів, кращі шосе; і лише з досконалою транспортною системою кожна місцевість або провінція будуть спроможні постачати надлишки властивих їм продуктів іншим, навіть найвіддаленішим провінціям, а навзамін привозити собі надлишки продуктів, властивих цим іншим провінціям.

Зауважте, як збільшення продуктивних сил унаслідок розподілу операцій та конфедерації індивідуальних сил починається на окремій фабриці й невпинно зростає аж до національного рівня: фабрика процвітає тим більше, чим більше розподілено виробничі операції, чим більше згуртовано її робітників і чим більшим є вплив кожного на загальний результат. Продуктивна сила кожної окремої фабрики тим більша, чим дужче вся виробнича потужність країни розвинена в усіх її галузях і чим тісніше ця фабрика пов’язана з іншими промисловими галузями. Продуктивна сила сільського господарства тим більша, чим тісніше виробнича сила фабрик, розвинута в усіх галузях, об’єднана із сільським господарством в аспекті розташування, комерційно та політично. У міру формування фабричних потужностей також і в сільському господарстві розвивається розподіл виробничих операцій та конфедерація продуктивних сил, які із часом підіймаються на найвищий рівень досконалості. Отже, найбільшою продуктивною силою володітиме та нація, а відповідно, вона буде й найбагатшою, яка на своїй території розвине виробничі сили в усіх промислових галузях до найвищого рівня досконалості й територія та сільськогосподарське виробництво якої будуть достатньо великі, щоб надати фабричному населенню більшу частину необхідних йому продуктів харчування та сировини.

Розгляньмо тепер зворотний бік цього аргументу: нації, яка має лише сільське господарство і тільки найнеобхідніші промисли, бракує першого й найважливішого розподілу виробничих операцій між її представниками та найважливішої половини її продуктивних сил; так, їй бракує навіть корисного розподілу виробничих операцій в окремих галузях сільського господарства. Така недосконала нація буде не тільки наполовину менш продуктивна за досконалу; з однаковою чи й набагато більшою територією, з однаковою чи й набагато більшою кількістю населення її продуктивні сили зможуть створити, можливо, лише п’яту чи десяту частину тих матеріальних багатств, які в змозі створювати досконала нація, і це стається з тієї самої причини, з якої на досконалій фабриці десять осіб виробляють продуктів удесятеро, а може, й утридцятеро більше за одну особу, з тієї самої причини, з якої продуктивність однієї людини з однією рукою не вдвічі, а набагато менша за продуктивність однієї людини з двома руками.

Спотвореним землеробством ми називаємо такий стан, за якого через нестачу надійних мануфактурних потужностей, котрі поступово розвиваються, увесь приріст населення спрямовується в сільське господарство, з’їдає надлишок сільськогосподарських продуктів і, досягнувши зрілого віку, або емігрує, або ділить з уже наявними землеробами земельні угіддя доти, доки земельні володіння кожної сім’ї стають такими малими, що вона виробляє лише найнеобхідніше для задоволення своїх власних потреб у продуктах харчування та сировинних матеріалах і вже не має надлишку продуктів, які могла б обмінювати з мануфактуристами на необхідні їй промислові товари.

Якщо таке співвідношення сформується в потрібний час, то сільськогосподарські і промислові продуктивні сили будуть у взаємодії стимулювати свій розвиток без кінця; попит на сільськогосподарські продукти з боку промислового населення буде таким великим, що в сільському господарстві не працюватиме більше робітників і не відбуватиметься більшого поділу наявних земельних угідь, ніж це необхідно для досягнення максимально можливого надлишку сільськогосподарської продукції. Відповідно до розмірів цього надлишку, населення, що працює в сільському господарстві, матиме змогу споживати продукти фабричних робітників. Дедалі швидше збільшення надлишку сільськогосподарської продукції матиме своїм наслідком зростання попиту на фабричних робітників. Отже, надлишок сільськогосподарського населення постійно знаходитиме роботу на фабриках, і фабричне населення нарешті не лише досягне кількості сільськогосподарського, а й суттєво перевищить його. Останнє — це сучасна ситуація в Англії, перше — стан частини Франції та Німеччини. Насамперед завдяки вівчарству й вовняним фабрикам, на які в Англії у великих масштабах переорієнтувалися значно раніше, ніж в інших країнах, ця нація прийшла до такого природного розподілу виробничих операцій між двома головними галузями промисловості. В інших країнах землеробство спотворене головно під впливом феодалізму та права кулака. Володіння землею надавало повагу та вплив лише настільки, наскільки завдяки йому феодал міг утримувати певну кількість васалів, необхідних йому для участі в міжусобицях. Чим більше васалів, тим більше воїнів. За нерозвиненого стану тих часів землевласник не міг інакше спожити свої доходи, ніж утриманням великої кількості слуг, а їм він не міг краще віддячувати, краще прив’язувати їх до своєї особи, ніж надаючи в їхнє розпорядження шмат землі для обробітку на умовах особистої служби на користь нього та незначної натуральної повинності. У такий спосіб штучно відбувалося надмірне роздроблення земельних угідь; і коли нині державна влада прагне штучними засобами змінити цей стан, то вона лише відновлює природу речей.

Аби стримати подальше спотворення землеробської спроможності та надати нації підтримку, немає, крім сприяння еміграції, кращого засобу, ніж заснувати внутрішні мануфактурні потужності, завдяки чому приріст населення поступово переходить у цю сферу, підвищується попит на продукти землеробства і, як наслідок, більші господарства починають ставати прибутковими, а землевласники отримують стимуляційні поштовхи до того, щоб вирощувати на своїх земельних угіддях якомога більший надлишок продуктів.

Продуктивна сила землевласника і робітника-землероба дедалі зростає чи меншає залежно від того, як легко чи важко відбувається обмін сільськогосподарських продуктів на промислові товари та продукти різного роду. Те, що в цьому сенсі зовнішня торгівля може надзвичайно сприяти розвитку відсталої нації, ми довели в іншому розділі на прикладі Англії. Але вже доволі розвинута нація в аспектах цивілізованості, володіння капіталом і з великим населенням має вважати розвиток своїх мануфактурних потужностей на користь свого землеробства набагато вигіднішим, ніж лише успішна зовнішня торгівля без мануфактур, оскільки цим вона захищає себе від потрясінь, яких можуть завдати їй війни, чужоземні торговельні обмеження та торгові кризи, оскільки цим вона суттєво заощаджує на транспортних витратах у вивезенні продуктів і ввезенні промислових товарів та збільшує торгові прибутки, оскільки саме вона отримує найбільший зиск від зумовлених фабричною індустрією транспортних удосконалень, завдяки яким розвивається сукупність особистих і природних сил, які до цього були бездіяльними, й оскільки взагалі взаємодія між мануфактурними потужностями та землеробськими потужностями є тим більшою, чим ближче один до одного розташовані землевласник і мануфактурист та чим менше їхнім обмінам різноманітними продуктами можуть заважати випадки будь-якого роду. У своїх листах 1828 року до Чарльза Й. Інгерзолля, президента товариства сприяння мистецтвам і промисловості у Філадельфії, я ось яким чином прагнув пояснити переваги об’єднання мануфактурних потужностей із землеробством в одній і тій самій країні під однією й тією самою політичною владою: «Уявіть собі, що ви не вмієте молоти зерно, — а це свого часу справді було великим мистецтвом, — уявіть собі далі, що й уміння випікати хліб оминуло вас, як, згідно з Андерсоном, іще навіть у XVII столітті британцям не було відоме справжнє мистецтво соління оселедців, — тобто уявіть собі, що ви змушені відправляти своє зерно в Англію, щоб там його перемололи на борошно та напекли для вас хліба: скільки ж цього зерна англійці залишать собі як плату за помел і випікання? А скільки його споживуть їздові, моряки й торгівці, залучені до експорту зерна та імпорту хліба? Скільки зерна знову потрапить у руки тих, хто його виростив? Зрозуміло, що за таких умов зовнішня торгівля мала б дуже багато справ, але чи був би такий обмін сприятливим для щасливої долі та незалежності нації? Подумайте лишень, у яке становище — в разі війни між Північною Америкою та Великою Британією — потрапили б ті, хто вирощував би зерно для англійських млинів та пекарень, і ті, хто звик до смаку англійського хліба. Але як економічний успіх зерновиробника вимагає, щоб мельник жив недалеко від нього, так і добробут землевласника взагалі вимагає, щоби поруч із ним жив мануфактурист, так і добробут певної території вимагає, щоб у її центрі було багате й промислово розвинуте місто, так і добробут усього землеробства країни вимагає, щоб власні мануфактурні потужності цієї країни були максимально розвинені».

Порівняймо стан сільського господарства поблизу міста з великим населенням зі станом сільського господарства в найвіддаленіших провінціях. В останньому випадку сільський господар може виробляти для продажу лише такі продукти, які витримують тривале транспортування та які не можна постачати з розташованих ближче регіонів за нижчими цінами чи з кращою якістю. У такому разі більшу частину його виторгу поглинають транспортні витрати. Накопичення капіталу, який він з користю міг би застосувати у своєму господарстві, — це для нього дуже складна справа. Через нестачу кращих прикладів і засобів для навчання тут лише з великими труднощами впроваджуватимуть нові способи обробітку землі, кращі прилади та нові культури. Через брак хороших прикладів і стимуляційних засобів до більших зусиль і змагальності й сам робітник лише несуттєво розвиватиме свою продуктивну силу, впадаючи в стан рутини та неробства.

І навпаки, поблизу міста сільський господар опиняється в ситуації, коли він використовує кожен клаптик землі для вирощування тих культур, яким найбільше відповідають якості ділянки. Він може з користю продукувати найрізноманітніші речі. Овочі, птиця, яйця, молоко, масло, фрукти і взагалі продукти, які хазяїн, котрий живе далеко від міста, розглядає як несуттєві побічні речі, приносять нашому господареві великі доходи. Тоді як віддалений хазяїн приречений провадити просте тваринництво, приміський отримує набагато більшу вигоду від вигодовування худоби, що спонукає його до покращень у вирощуванні кормових трав. Він з великою віддачею може використовувати багато предметів і явищ, наприклад каміння, пісок, силу води тощо, які для віддаленого хазяїна не мають ніякої цінності або становлять лише незначну. У розпорядженні приміського господаря є більшість найкращих машин і приладів, а також можливості для навчання. Йому нескладно знайти капітал, потрібний для вдосконалення свого господарства. Завдяки задоволенням, які пропонує місто, завдяки духу змагальності, який воно пробуджує, завдяки легкості отримання заробітку і землевласник, і робітник завжди вмотивовані віддавати всі свої інтелектуальні та фізичні сили для поліпшення власного становища. Така сама різниця існує між нацією, яка поєднує на своїй території землеробство і мануфактури, та нацією, яка обмінює власні продукти землеробства на чужоземні мануфактурні товари.

Загальний суспільний стан нації слід оцінювати згідно з принципом розподілу виробничих операцій і конфедерації продуктивних сил. Те, що на фабриці з виготовлення голок є голкою, у великому суспільстві, яке ми називаємо нацією, є національним добробутом. Найвищий рівень розподілу операцій у межах нації — це розподіл інтелектуальних і матеріальних операцій. Вони перебувають у тісній взаємодії. Чим дужче інтелектуальні виробники сприяють розвитку моральності, релігійності, освіченості й накопиченню знань, поширенню свободи і політичному вдосконаленню, безпеці осіб і власності всередині країни, зовнішній самостійності та могутності нації, тим більшим стає матеріальне виробництво; чим більше товарів продукують матеріальні виробники, тим більше сприяння отримує інтелектуальне виробництво.

Найвищий рівень розподілу операцій та найвищий рівень конфедерації продуктивних сил у сфері матеріального виробництва — це розподіл між землеробством і мануфактурним виробництвом. Як ми показали, вони перебувають у тісній взаємодії.

І на фабриці з виготовлення голок, і в межах нації продуктивність кожного індивідуума, кожної окремої галузі виробництва й загалом уся виробнича потужність базуються на правильному співвідношенні діяльності всіх індивідуумів. Таке співвідношення ми називаємо рівновагою або гармонією продуктивних сил. Нація може мати забагато філософів, філологів і літераторів та замало техніків, торгівців і моряків. Це наслідок високорозвинутої наукової освіти, яка, однак, не підкріплена високорозвинутими мануфактурними потужностями та широкою внутрішньою і зовнішньою торгівлею; це те ж саме, що якби на фабриці з виготовлення голок виробляли суттєво більше головок, ніж гострих кінцівок голок. Надлишкові головки голок у такій нації — це маса непотрібних книжок, хитромудрі системи та наукові сварки, які більше затуманюють, ніж розвивають дух нації, відривають від корисних занять, унаслідок чого успішний розвиток продуктивних сил нації стримується подібно до ситуації, в якій вона має забагато священників і замало вчителів для молоді, забагато солдатів і замало політиків, забагато адміністраторів і замало суддів та правозахисників.

Нація, яка провадить лише землеробство, — це індивідуум, якому в його матеріальному виробництві не вистачає однієї руки. Торгівля є лише посередником між землеробським і мануфактурним виробництвом та між їхніми окремими галузями. Нація, що обмінює свої продукти землеробства на чужоземні мануфактурні товари, є індивідуумом з однією рукою, якому надає підтримку чужа рука. Така підтримка корисна для нації, але набагато корисніше було б для неї самій мати дві руки, тоді вона у своїй діяльності не була б залежною від чужої волі. Володіючи власними мануфактурними потужностями, вона може виробляти стільки продуктів харчування та сировинних матеріалів, скільки споживають її власні мануфактури, а перебуваючи в залежності від чужоземних мануфактур, вона може продукувати лише такий надлишок, якого не в змозі виробити самостійно чужоземні нації чи який вони змушені купувати за кордоном.

І між різними місцевостями однієї й тієї самої країни, і між різними націями на землі існує поділ праці та конфедерація продуктивних сил. У першому разі посередником є внутрішня чи національна торгівля, у другому — міжнародна торгівля. Міжнародна конфедерація продуктивних сил, однак, досить недосконала в тому сенсі, що її діяльність переривають війни, політичні заходи, торгові кризи тощо. Водночас це і найвищий рівень, оскільки завдяки їй налагоджують контакти різні народи земної кулі; однак з огляду на достаток окремих націй, які вже досягли великих успіхів у цивілізаційному розвитку, вона має найменше значення, що визнає і школа, говорячи, що внутрішній ринок нації незрівнянно важливіший за її зовнішній ринок. Із цього випливає, що інтерес кожної великої нації полягає в тому, щоб зробити головним предметом своїх прагнень національну конфедерацію продуктивних сил і підпорядкувати їй міжнародну конфедерацію.

І міжнародний, і національний поділ праці пов’язані насамперед із кліматом та взагалі природними умовами. Не в усіх країнах можна продукувати чай, як у Китаї, чи прянощі, як на острові Ява, чи бавовну, як у Луїзіані, чи зерно, вовну, фрукти, мануфактурні товари, як у країнах помірної кліматичної зони. Для нації було б нерозсудливо завдяки національному поділові праці, тобто шляхом внутрішнього виробництва, прагнути отримати продукти, для створення яких вона не має сприятливих природних умов та які вона зручніше і дешевше могла би придбати, використовуючи можливості міжнародного поділу праці, тобто за допомогою зовнішньої торгівлі; так само ознакою недостатньої національної культури та недостатньої національної активності був би і факт невикористання нацією всіх природних сил, що є в її розпорядженні, щоб задовольняти свої внутрішні потреби та за рахунок надлишку своїх продуктів отримувати ті необхідні товари, у виробництві яких на власних земельних угіддях їй відмовила природа.

Країнами з найсприятливішими природними умовами в аспекті національного та міжнародного поділу праці є вочевидь ті, ґрунти яких продукують більшість товарів першої потреби з найкращою якістю і в найбільшій кількості, клімат яких найсприятливіший для фізичної та розумової праці, тобто країни помірної кліматичної зони. У них блискуче розвиваються мануфактурні потужності, завдяки яким нація може не тільки сама досягти найвищого рівня інтелектуального, соціального розвитку та політичної могутності, а й зробити свого роду своїми данниками країни жаркої зони і менш культурні нації. Саме тому країни помірної зони покликані бути лідерами в доведенні національного поділу праці до найвищої досконалості та використанні міжнародного поділу праці для свого збагачення.

89 Доповнення до слів «кожна галузь фабричного виробництва може успішно розвиватися» тощо. На користь цього аргументу машинобудівні заводи мають дуже переконливий приклад. Машинобудування не може бути піднято на високий рівень досконалості там, де одна фабрика буває змушена для збереження свого існування виробляти найрізноманітніші машини та прилади. Аби виробництво було максимально досконалим і дешевим, у країні має бути такий великий попит, щоб кожен завод міг спеціалізуватися на одній-єдиній галузі чи лише на кількох, наприклад на виробництві прядильних машин для бавовни чи льону, парових машин і подібному, оскільки лише в такому разі виробник машин може придбати максимально досконалі інструменти, впроваджувати кожне нове вдосконалення, за помірної зарплати готувати найвміліших робітників і найкращих техніків. У нестачі такого поділу праці й полягає головно причина того, що німецькі машинобудівні заводи у своєму розвитку ще не досягли рівня англійських. Але причина, чому в Німеччині ще немає такого поділу праці, полягає насамперед у тому, що різні види прядіння, які спричинюють найбільший попит на машини, у нас іще не досягли процвітання. Унаслідок ввезення чужоземної пряжі найважливіша галузь виробництва, а саме та, яка дає поштовхи до створення фабрик і заводів, тримається на низькому рівні.

Таку саму важливість поділ праці має й у кожній іншій галузі фабричного виробництва. Наприклад, прядильні й ткацькі фабрики, друкарні можуть постачати максимально досконалий і дешевий продукт лише за умови, якщо попит дає їм змогу концентруватися виключно на особливих видах пряжі, тканин або друкарських виробів.