Розділ 34 Острівне верховенство та Німецький торговельний союз

Чим у наші дні є велика нація без належної торгової політики і чим вона може стати завдяки вправній торговій політиці, Німеччина відчула протягом останніх двадцяти років на своїй власній долі.

Так було раніше, а якою ж є нинішня ситуація? За останні десять років Німеччина зробила столітній крок уперед у добробуті та промисловості, у національному самолюбстві й національній силі. І як же вона цього досягла? Те, що впали шлагбауми, які одного німця відділяли від іншого, вже було добрим і корисним заходом, але цього не вистачило б навіть для слабкої втіхи, якби внутрішня промисловість і надалі залишалася відкритою для чужоземної конкуренції. Насамперед відіграв роль той захист, який об’єднана митна система надала мануфактурним товарам широкого вжитку і який зумовив це диво.

Зізнаємося добровільно — доктор Баурінг довів це беззаперечно109, — що тариф Німецького торговельного союзу не запроваджував лише мита на дохід, як про це було заявлено, і що він не обмежувався діапазоном від 10 до 15 відсотків, як думав Гускіссон; скажемо відкрито, що стосовно мануфактурних товарів широкого вжитку з ним пов’язані протекціоністські мита в діапазоні від 20 до 60 відсотків.

Але як же діяли ці протекціоністські мита? Чи платять зараз споживачі за вітчизняні німецькі мануфактурні товари на 20–60 відсотків більше, ніж раніше за чужоземні, як це мало би бути згідно з теорією? Чи ці товари гірші, ніж чужоземні? Усе зовсім не так. Сам доктор Баурінг наводить приклади того, що захищені високим митним тарифом мануфактурні товари кращі й дешевші за чужоземні. Внутрішня конкуренція та впевненість у захисті від руйнівної закордонної конкуренції спричинили ті дива, про які школа нічого не знає і не хоче нічого знати. Отже, неправда, що протекціоністське мито, як стверджує школа, підвищує ціну на внутрішні товари на величину самого протекціоністського мита. На короткий час це мито може спричинити подорожчання, але внаслідок захисту в кожній нації, покликаній до промислового виробництва, внутрішня конкуренція має незабаром зменшити ціни до рівня, нижчого за той, що встановився в умовах вільного ввезення.

Чи, може, від цих високих мит страждає землеробство? Жодним чином. Протягом останніх десяти років воно дістало переваги, десятикратні переваги.

Такі чудові результати мали б неминуче посилювати прагнення до нових успіхів у межах започаткованої системи; багато країн союзу вже запланували певні нові досягнення, але ще не змогли втілити їх у реальність, оскільки, як здається, декотрі інші країни союзу вбачають своє благо лише в скасуванні англійських мит на зерно та деревину; оскільки, як можна почути, впливові державні діячі все ще вірять у космополітичну систему і не довіряють власному досвідові. Звіт доктора Баурінга дає нам найкращі роз’яснення і про відносини в системі Німецького торговельного союзу, і про тактику англійського уряду. Спробуймо проаналізувати цю працю.

Насамперед маємо вказати на ті погляди, з опорою на які написано цей звіт. Пан Лабушер, нинішній міністр торгівлі, відправив доктора Баурінга до Німеччини з тією самою метою, з якою пан Пулетт Томпсон відправляв його 1834 року до Франції, оскільки як французів концесіями щодо вин та міцних алкогольних напоїв, так і німців концесіями стосовно зерна та деревини необхідно було спокусити до відкриття внутрішнього ринку для англійських мануфактурних товарів; але між цими двома місіями була і велика відмінність, яка полягала в тому, що концесію, котру пропонували французам, у самій Англії ніхто не заперечував, тоді як за концесію, що мала бути запропонована німцям, іще треба було серйозно поборотись у самій Англії.

Отже, ці звіти мають виражати різні тенденції. Звіт про торгові відносини між Францією й Англією був спрямований виключно на французів. Їм було сказано, що Кольбер не досяг своїми протекціоністськими заходами нічого доброго; їх необхідно було змусити повірити в те, що Еденський договір корисний для Франції і що континентальна система, а також її нинішня заборонна система принесли країні лише неймовірні збитки.

А от із другим звітом справа вийшла не така вже й проста, оскільки тут слід було одночасно звернутися до англійських землевласників і німецьких урядів. Першим варто було сказати: «Ви бачите перед собою націю, яка завдяки протекціоністським заходам уже досягла величезних успіхів у своїй промисловості та яка, володіючи всіма необхідними допоміжними засобами, швидкими кроками йде то того, щоби повністю завоювати свій внутрішній ринок і конкурувати з Англією на чужоземних ринках. Ви, торі у вищій палаті, ви, землевласники в нижній палаті, це результат ваших мерзенних зусиль, це спричинили ваші безглузді хлібні закони, оскільки внаслідок них ціни на продукти харчування, сировинні матеріали та заробітна плата тримались у Німеччині на низькому рівні, оскільки завдяки їм німецькі фабрики дістали переваги над англійськими. Тому покваптеся ви, дурні, і скасуйте ці хлібні закони. Таким чином ви заподієте подвійної, а то й потрійної шкоди німецьким фабрикам: по-перше — тим що ціни на продукти харчування, сировинні матеріали та заробітна плата в Німеччині зростуть, а в Англії знизяться, по-друге — тим що ввезення німецького зерна в Англію сприятиме вивезенню англійських мануфактурних товарів у Німеччину, по-третє — тому що Німецький торговельний союз заявив про свою схильність знизити мита на ординарні бавовняні та вовняні товари настільки, наскільки Англія сприятиме ввезенню німецького зерна та німецької деревини. Отже, ми, британці, маємо можливість знову придушити німецькі фабрики. Але ця справа потребує негайних дій. З кожним роком інтереси фабрикантів стають у межах союзу дедалі вагомішими, і якщо ви зволікатимете, то скасування ваших хлібних митних законів запізніє. Треба зовсім мало часу, щоб стрілка терезів схилилася в інший бік. Уже зовсім скоро німецькі фабрики спричинять такий великий попит на продукти землеробства, що Німеччина не матиме надлишку зерна, який вона могла би продавати за кордоном.

Усе це доктор Баурінг був зобов’язаний донести до землевласників у парламенті. Форми британського державного управління забороняють таємні канцелярські повідомлення. Звіт доктора Баурінга мав бути публічним, тобто в перекладах чи окремих витягах з нього він міг потрапити на очі й німцям. А значить, виклад думок у ньому мусив бути таким, який не призвів би до розуміння німцями своїх справжніх інтересів. Тому до кожного засобу, який мав уплинути на парламент, треба було додати протилежний засіб для німецьких урядів; слід було стверджувати, що внаслідок протекціоністських заходів багато німецького капіталу потекло в хибні канали; що в Німеччині протекціоністська система завдає шкоди землеробським інтересам; що землероби Німеччини, своєю чергою, можуть спрямовувати свої погляди лише на чужоземні ринки; що землеробство в Німеччині є найбільшою виробничою галуззю з великим відривом від інших, оскільки три чверті мешканців країни — землероби; що це суто гра слів, коли говорять про захист для виробників; що мануфактурні інтереси можуть існувати лише завдяки чужоземній конкуренції; що суспільна думка в Німеччині прагне свободи торгівлі; що в Німеччині достатньо здорового глузду для того, щоб жага до високих мит не набула втілення; що німецькі державні діячі, які мислять на перспективу, схильні до зменшення мит на ординарні вовняні та бавовняні матеріали «в разі, якщо англійські мита на зерно та деревину буде знижено».

Одне слово, у звіті ми чуємо два різні голоси, які сперечаються між собою, мов два суперники. І який же із цих голосів правдивий — той, який звертається до парламенту, чи той, який розмовляє з німецькими урядами? Знайти відповідь на це запитання нескладно: усе, що доктор Баурінг каже, аби переконати парламент знизити ввізні мита на зерно і деревину, підкріплено статистичними даними, розрахунками, фактами, а все, що він каже, аби спонукати німецькі уряди відмовитися від протекціоністської системи, обмежується лише поверховими твердженнями.

Розгляньмо детальніше аргументи, якими доктор Баурінг прагне довести парламенту, що Англія може безповоротно втратити ринок мануфактурних товарів у Німеччині, якщо успіхи німецької протекціоністської системи не буде зупинено запропонованим ним способом.

Баурінг зазначає, що німецький народ вирізняється помірністю в запитах, ощадливістю, старанністю й інтелігентністю. Він має доступ до загальної освіти. Зразкові політехнічні школи поширюють технічні знання на території всієї країни. Креслення в Німеччині культивують набагато активніше, ніж в Англії. І далі доктор продовжує: щорічне помітне зростання населення, суттєве збільшення поголів’я худоби, і особливо кількості овець, доводять, на якому підйомі нині перебуває німецьке землеробство (і водночас немає жодної згадки про найважливіший момент, а саме про зростання цінності товарів; не йдеться також і про зростання цін на продукти). За словами Баурінга, заробітна плата у фабричних регіонах зросла на 30 відсотків; також країна має надлишок невикористовуваної сили води, найдешевшої з усіх урухомчих потуг; гірнича галузь процвітає як ніколи. Автор наводить такі дані (показники в центнерах округлено). З 1832-го по 1837 рік зросли:

ввезення необробленого бавовнику від 118 000 до 240 000

ввезення бавовняної пряжі від 172 000 до 322 000

вивезення бавовняних товарів від 26 000 до 75 000

кількість ткацьких верстатів від 22 000 до 32 000

для бавовнику у Пруссії (1825 рік) (1934 рік)

ввезення овечої вовни від 99 000 до 195 000

вивезення овечої вовни від 100 000 до 122 000

ввезення виробів з вовни від 15 000 до 18 000

вивезення виробів з вовни від 49 000 до 69 000

Лляне ткацьке виробництво тяжко бореться з високими митами в Англії, Франції та Італії і не зростає, але ввезення лляної пряжі збільшилося від 30 000 центнерів (1832 рік) до 86 000 (1835 рік) переважно завдяки постачанню з Англії, і це постачання все ще зростає;

· зросло використання індиго: від 12 000 центнерів (1831 рік) до 24 000 (1837 рік) — яскравий приклад розвитку німецької промисловості;

· вивезення гончарних виробів з 1832-го по 1836 рік більше ніж подвоїлося;

· ввезення фаянсу знизилося від 5000 центнерів до 2000, а його вивезення зросло від 4000 до 18 000 центнерів;

· ввезення порцелянових виробів скоротилося від 4000 центнерів до 1000, а їх вивезення зросло від 700 до 4000 центнерів;

· видобуток кам’яного вугілля зріс від 6 мільйонів прусських тонн (1832 рік) до 9 мільйонів (1836 рік);

· у 1816 році в Пруссії було 8 мільйонів овець, а в 1837 році стало вже 15 мільйонів;

· у 1831 році в Саксонії було 14 000 ткацьких верстатів для виробництва панчіх, а в 1836-му — 20 000;

· з 1831-го по 1837 рік кількість фабрик, які виготовляли вовняну пряжу, зросла в Саксонії більше ніж удвічі;

· усюди з’явилися машинобудівні заводи і багато з них процвітають;

· коротко кажучи, у всіх захищених галузях промисловості Німеччина досягла величезних успіхів, й особливо у виробництві вовняних і бавовняних товарів широкого вжитку, постачання яких з Англії повністю припинилося. Водночас доктор Баурінг, реагуючи на експертний висновок, який заслуговував на довіру, визнав, «що ціна на прусські тканини набагато нижча, ніж на англійські; що деякі фарби поступаються найкращим англійським зразкам, але решта досконалі та неперевершені; що прядіння, ткацтво та всі підготовчі процеси повністю перебувають на такому самому рівні, як і британські; що в завершальній фазі ще є суттєве відставання, але наявні недоліки із часом будуть усунуті й зникнуть».

Легко зрозуміти, як такими твердженнями можна нарешті схилити англійський парламент до скасування своїх хлібних законів, які з моменту їхнього ухвалення впливали на Німеччину як протекціоністська система; але надзвичайно незрозумілим нам здається те, як Німецький торговельний союз, котрий завдяки протекціоністській системі досяг таких неймовірних успіхів, можна схилити цим звітом до відмови від системи, яка приносить такі чудові результати.

Доктор Баурінг прагне запевнити нас, що внутрішня промисловість Німеччини отримує захист за рахунок землеробства; але як ми маємо повірити його запевненням, коли всюди бачимо значне зростання попиту на сільськогосподарські продукти, цін на них, щоденної платні, рент і цінності товарів, водночас землероб за задоволення своїх потреб у мануфактурних товарах платить не більше, ніж раніше?

Доктор Баурінг показує нам правильний розрахунок, згідно з яким у Німеччині на одного мануфактуриста припадає троє землеробів; але саме цим він і переконує нас у тому, що кількість німецьких мануфактуристів усе ще не в правильній пропорції до кількості німецьких землеробів і сьогодні не можна передбачити іншого способу, яким реально було б досягти рівноваги, крім як поширення захисту на ті галузі, які нині розвиваються в Англії для німецького ринку і які споживають англійські продукти землеробства замість німецьких сільськогосподарських товарів.

Доктор Баурінг цілком правильно стверджує, що німецькі землероби, якщо вони хочуть збільшити збут своїх продуктів, можуть кидати погляди лише за кордон; але великий попит на продукти землеробства виникає лише завдяки успішній внутрішній мануфактурній промисловості, — цього вчить нас не тільки досвід Англії, про це імпліцитно говорить і сам доктор Баурінг, коли у своєму звіті висловлює побоювання стосовно того, що Німеччина не матиме незабаром ні зерна, ні деревини, які вона могла би продавати за кордон, якщо Англія все ще якийсь час зволікатиме зі скасуванням своїх митних хлібних законів.

Доктор Баурінг має рацію, стверджуючи, що в Німеччині все ще переважають інтереси землеробства, але саме тому, що вони справді переважають; як ми довели в попередніх розділах, інтереси сільського господарства треба спрямовувати на те, щоб досягти правильного співвідношення з мануфактурними інтересами саме внаслідок зростання останніх, оскільки процвітання землеробства базується не на власній ПЕРЕвазі, а на РІВНОвазі з мануфактурними інтересами.

Автор звіту, як здається, цілковито помиляється, стверджуючи, що німецькі мануфактурні інтереси самі вимагають чужоземної конкуренції на німецьких ринках, оскільки місцеві мануфактури, тільки-но вони будуть у змозі постачати внутрішні ринки, для збуту надлишку своїх товарів неминуче мають увійти в конкуренцію з мануфактурами інших країн, яку вони зможуть витримати лише тоді, коли матимуть дешевше виробництво, а дешевше виробництво суперечить сутності протекціоністської системи, адже вона прагне гарантувати мануфактуристам високі ціни. У цьому аргументі стільки помилок і недоладностей, скільки й слів. Доктор Баурінг не заперечить того, що фабрикант може знижувати ціни настільки, наскільки більше він виготовляє продуктів, і що, отже, мануфактурна промисловість, яка володіє своїм власним внутрішнім ринком, може дедалі дешевше працювати на закордон. Доказ цього він знайде в тих таблицях, які розробив для ілюстрування успіхів німецької промисловості, позаяк у тому самому відношенні, в якому німецькі фабрики заволодівали своїм внутрішнім ринком, зростало й вивезення за кордон їхніх мануфактурних товарів. Отже, новітній досвід Німеччини, як і старий досвід Англії, вчить нас того, що високі ціни на мануфактурні товари жодним чином не є неминучим наслідком протекціоністського захисту. І нарешті, німецька промисловість іще дуже далека від того, щоби повністю задовольняти внутрішній ринок. Аби досягти такого рівня, вона спочатку має виробляти 13 000 центнерів бавовняних товарів, 18 000 центнерів вовняних товарів і 500 000 центнерів бавовняної пряжі, ниток та лляної пряжі, які досі завозять з Англії. Проте коли вона досягне цього рівня, то імпортуватиме необробленого бавовнику на пів мільйона центнерів більше, ніж нині, й тому матиме набагато вагомішу пряму обмінну торгівлю з країнами жаркої кліматичної зони та оплачуватиме більшу частину цих потреб у бавовнику, а може, й усі, власними мануфактурними товарами.

Погляд автора звіту щодо того, що суспільна думка в Німеччині виступає за свободу торгівлі, необхідно відкоригувати з огляду на те, що із заснуванням торговельного союзу німці дійшли до усвідомлення, що ж в Англії насправді розуміють під висловом «свобода торгівлі», оскільки відтоді, як говорить про це сам Баурінг, «почуття німецького народу зі сфери сподівань і фантазії перемістились у сферу позитивних і матеріальних інтересів».

Автор звіту має рацію, коли говорить, що в середовищі німецького народу дуже поширена інтелігентність, — саме тому Німеччина перестала сповідувати космополітичні мрії, саме тому нині тут думають на свій страх і ризик, саме тому тут тепер більше довіряють власним оцінкам, власному досвідові, власному здоровому людському глуздові, ніж однобічним системам, які суперечать усій практиці, саме тому тут починають розуміти, чому Берк у довірчій розмові сказав Адамові Сміту, що «нацією необхідно керувати не згідно з космополітичною системою, а відповідно до її глибоко досліджених національних інтересів», саме тому в Німеччині не довіряють порадникам, які залежно від ситуації про одну і ту саму річ кажуть протилежні слова, саме тому тут цінують переваги та поради промислових конкурентів, саме тому в Німеччині, щойно заходить про англійські пропозиції, згадують відомий вислів про троянського коня.

Саме з огляду на ці причини є всі підстави сумніватись у тому, що впливові німецькі державні діячі дали авторові звіту серйозні підстави сподіватися, що Німеччина пом’якшить свою протекціоністську політику на користь Англії у відповідь на нікчемну концесію щодо експортування незначних обсягів зерна та деревини в Англію. У кожному разі, суспільна думка Німеччини вагалась би стосовно того, чи назвати таких державних діячів мислячими. Щоб у Німеччині сьогодні удостоїтись такої характеристики, не досить вивчити напам’ять банальні вислови й аргументи космополітичної школи; суспільство вимагає, щоб державний діяч знав сили і потреби нації та, не звертаючи уваги на системи школи, прагнув розвитку національних сил і задоволення національних потреб. Неймовірне ж невігластво щодо цих сил і потреб притаманне тим, хто не відає, які неймовірні зусилля потрібні, щоби підняти національну промисловість на такий рівень, на якому нині перебуває вона в Німеччині, хто не в змозі побачити у своїй уяві її майбутню велич, хто глибоко здивований вірою німецьких промисловців у мудрість їхніх урядів і німецьким національним підприємницьким духом; хто нездатний відрізнити високої позиції, яку займає мануфактурна нація першого рангу, від низької позиції країни, яка вивозить зерно і деревину; хто не здатний зрозуміти, яким ненадійним навіть у звичайні часи є чужоземний ринок зерна та деревини, як легко його можуть забрати внаслідок відповідних концесій і які руйнації цієї торгівлі виникають через війни або ворожі заходи; хто, нарешті, на прикладах інших великих держав не зрозумів того, як сильно існування, самостійність і могутність нації спричинює її власна, розвинена в усіх галузях мануфактурна промисловість.

І справді, якщо вірити авторові звіту (с. 26), то на дух національної єдності, який виник у Німеччині після 1830 року, необхідно звертати мало уваги, оскільки, як стверджує автор, політика, спрямована на об’єднання німецьких держав, обстоює насамперед партикулярні інтереси Пруссії, адже дві третини населення Німецького торговельного союзу є прусськими і саме інтереси Пруссії вимагають вивезення зерна та деревини в Англію, прусський же капітал, вкладений у мануфактури, є незначним, тому ця німецька земля виступить проти будь-якої системи, яка перешкоджатиме ввезенню чужоземних мануфактурних товарів, і всі прусські керівники департаментів дотримуються саме такої думки.

Водночас на початку звіту автор пише таке: «Німецький торговельний союз — це втілення дуже поширеної в країні ідеї національної єдності. Якщо цей союз матиме добре керівництво, то він може досягти об’єднання всіх німецьких інтересів під одним дахом. Досвід його доброчинних дій зробив його популярним. Він є першим кроком до германізації німецького народу. Спільними інтересами щодо торгових питань він проторував шлях до формування політичної нації та висунув замість обмежених поглядів, забобонів і звичок сильніший елемент німецької народності». Але як же цим цілком правильним зауваженням відповідає думка про те, що Пруссія пожертвує незалежність і майбутню велич нації своєму позірному й принаймні лише моментальному приватному інтересові, що Пруссія не розуміє: коли Німеччина підійматиметься чи падатиме під час реалізації своєї національної торгової політики, то сама вона підійматиметься чи падатиме разом з нею? Як же відповідає твердженню про те, що прусські керівники департаментів налаштовані проти протекціоністської системи, той факт, що Пруссія була ініціатором високих протекціоністських мит на спільні вовняні та бавовняні товари? І чи не маємо ми з огляду на ці суперечності й на ту обставину, що автор звіту так блискуче описує стан та успіхи саксонської промисловості, прийти до припущення, що він сам прагне пробудити й активізувати приватні ревнощі Пруссії?

Хай буде так, як йому хочеться, але назавжди дивним залишиться те, що доктор Баурінг надав такої великої ваги приватним висловлюванням керівників департаментів, — він, англійський публіцист, який має розуміти силу суспільної думки і знати, що в наші дні навіть у неконституційних державах приватні погляди керівників департаментів мало що значать, якщо вони суперечать суспільній думці й, особливо, матеріальним інтересам усієї нації, якщо вони ведуть до регресу, який піддає загрозі всю націю. Автор звіту, напевно, й сам відчуває це, коли він на сторінці 98 визнає, що прусський уряд, як і англійський під час спроби скасувати хлібні митні закони, достатньо відчув, що не скрізь і не завжди можна досягати реалізації позицій державних установ; за його словами, непогано було би подумати над тим, чи не варто дозволити ввезення Німецьким союзом німецького зерна та деревини на англійські ринки й без попередніх концесій і тим самим автоматично відкрити шлях на німецькі ринки англійським мануфактурним товарам. Таке міркування справді є правильним. Доктор Баурінг чітко розуміє, що англійські хлібні закони спричинили підйом німецької промисловості, що без цих законів вона ніколи не стала б такою потужною, що, отже, скасування цих законів має не тільки стати перешкодою для подальших успіхів німецької промисловості, а й знову відкинути її далеко назад — але, звичайно, за умови, що німецьке митне законодавство залишиться таким, яким воно є. Шкода лише, що британці ще 20 років тому не зрозуміли правильності цього аргументу. Але тепер, після того, як саме законодавство Англії відмежувало німецьке землеробство від англійських мануфактур, після того, як 20 років тому Німеччина стала на шлях розвитку й удосконалення промисловості та принесла неймовірні жертви досягненню цієї мети, було би просто політичною сліпотою, якби Німеччина дозволила собі через скасування англійських хлібних законів якимось чином перестати прямувати шляхом свого великого національного розвитку. Так, ми глибоко переконані, що в такому разі Німеччина має підняти свої протекціоністські мита настільки, наскільки внаслідок скасування хлібних законів зростуть переваги англійських фабрик порівняно з німецькими. Німеччина ще протягом тривалого часу не має втілювати стосовно Англії ніякої іншої політики, крім як політики менш розвинутої мануфактурної нації, яка щосили прагне піднятися на один рівень з найрозвиненішою мануфактурною країною. Будь-який інший підхід матиме своїм наслідком загрозу існуванню німецької нації. Якщо англійці потребують чужоземного зерна чи чужоземної деревини, то хай купують їх у Німеччині або там, де їм забажається, але остання через це не має менше прагнути й надалі захищати свої попередні успіхи в промисловості та сприяти майбутнім звершенням. Якщо ж британці взагалі відмовляться від німецького зерна та деревини, тим краще: тим швидше розвиватимуться промисловість, судноплавство та зовнішня торгівля Німеччини, тим швидше поліпшуватиметься внутрішня транспортна система, тим упевненіше німецька нація досягне своєї основи, яка відповідає її природі. Можливо, на цьому шляху Пруссія не зможе так швидко знайти можливості продавати за високими цінами зерно та деревину своїх балтійських провінцій, якщо раптом Англія не відкриє для неї своїх ринків, але завдяки вдосконаленню внутрішніх транспортних зв’язків і зумовленому мануфактурами внутрішньому попитові на продукти землеробства збут цих провінцій усередині Німеччини зростатиме досить швидко, а прогрес таких регіонів, який базуватиметься на внутрішньому збуті їхніх продуктів землеробства, гарантуватиме їм успіхи і в далекому майбутньому; вони вже не будуть, як до цього, століття за століттям то процвітати, то впадати у стан нужди і злиднів. Завдяки такій політиці Пруссія в сотні разів примножить свої сили і вплив усередині Німеччини: ґрунт для цього формують ті цінності, які Пруссія сьогодні приносить у жертву в приморських провінціях або значно більшою мірою інвестує в майбутнє.

Очевидно, що головна мета англійського міністерства полягає в тому, щоб за допомогою цього звіту досягти допуску ординарних англійських вовняних і бавовняних товарів на німецькі ринки — частково шляхом скасування чи модифікації вагових мит, частково — зниженням тарифу, а частково — допуском німецького зерна та німецької деревини на англійський ринок; тим самим має бути пробито перший пролом у німецькій протекціоністській системі. Ці товари широкого вжитку, як ми вже показали в одному з попередніх розділів, є найважливішими з великим відривом від інших, базовим елементом національної промисловості. Десять відсотків від вартості товарів, як це очевидно передбачає Англія, разом із традиційними хитрощами щодо заниженого декларування віддадуть більшу частину німецької промисловості на поталу англійській конкуренції, й особливо, якщо внаслідок торгових криз острівні мануфактуристи не раз муситимуть за будь-яку ціну позбуватися запасу своїх товарів. Отже, ми не перебільшуємо, стверджуючи, що мета англійських пропозицій полягає не в чому меншому, як у поваленні всієї німецької протекціоністської системи, у відкиненні Німеччини назад у стан англійської землеробської колонії. Для досягнення цієї кінцевої мети привертають увагу до Пруссії, а конкретно — до того, яким вигідним було б для її землеробства пом’якшення англійських мит на зерно та деревину і які незначні її мануфактурні інтереси. А щоб й інші німецькі держави дістали хоч якусь вигоду, обіцяють понизити до 5 відсотків мита на нюрнберзькі товари, іграшки, кельнські одеколони та інші дрібниці. Від цього радіють також малі держави, і це їм фактично мало що коштує.

Найближчим часом за допомогою зазначеного звіту англійці хочуть переконати німецькі уряди в тому, як вигідно було б для них, якби Англія пряла бавовну та льон для їхньої країни. Не викликає жодного сумніву, що досі політика торговельного союзу була правильною, а передусім — те, що допомогли стати на ноги друкарству, потім — ткацтву й почали імпортувати пряжу середньої та найвищої якості. Але із цього жодним чином не можна зробити висновку, що така політика завжди і вічно залишатиметься правильною. Митне законодавство має йти в ногу з розвитком національної промисловості, щоб та могла виконувати своє призначення. Ми вже говорили про те, що прядильні фабрики, крім, власне, їхньої важливості як виробничих одиниць, створюють іще й інші величезні вигоди, що вони допомагають нам зав’язати прямі обмінні відносини з країнами жаркої кліматичної зони, що вони тим самим справляють неймовірний вплив на наше судноплавство і наш експорт мануфактурних товарів та що вони більше сприяють розвитку наших машинобудівних заводів, ніж будь-яка інша виробнича галузь. Оскільки не виникає жодного сумніву, що ні нестача сили води чи старанних робітників, ні брак матеріального капіталу чи інтелігентності не перешкоджають Німеччині самостійно розвивати цю велику і таку продуктивну промислову галузь, то не можна зрозуміти, чому ми не можемо крок за кроком так захистити наші прядильні фабрики, щоби протягом 5–10 років самим стати в змозі виробляти переважну частину необхідної нам пряжі. Хоч би як високо оцінювали переваги вивезення зерна та деревини, ці галузі ніколи й близько не зрівняються з перевагами, які можемо отримати від прядильних фабрик. Ми без вагань висловлюємо припущення, що обрахунки споживання продуктів землеробства та лісового господарства, зумовленого прядильними фабриками, мають незаперечно довести: завдяки цій мануфактурній галузі німецькі землевласники отримають набагато більші вигоди, ніж їм може запропонувати чи, хай би коли це було, пропонуватиме чужоземний ринок.

Доктор Баурінг сумнівається, що Ганновер, Брауншвейг, обидва Мекленбурги, Ольденбург і ганзейські міста приєднаються до союзу, якщо він радикальним чином не зменшить ввізних мит. Але про цей запропонований захід, як видається, не може йтися, оскільки його наслідки будуть незрівнянно гіршими, ніж те лихо, позбутись якого має допомогти цей захід. Наша віра в продуктивність німецького майбутнього жодним чином не є, однак, такою слабкою, як віра автора звіту. Незалежно від того, наскільки Липнева революція110 сприяла діяльності Німецького торговельного союзу, наступна велика світова подія має призвести до зникнення всіх тих другорядних сумнівів, які втримували ці малі держави від того, щоб вони — разом з іншими — стали на шлях реалізації суттєвих вимог німецької нації. Яку цінність має для нації свобода торгівлі та якою корисною, окрім матеріального аспекту, вона є для німецьких урядів, уперше нещодавно по-справжньому стало видно, коли у Франції погучнішали вимоги щодо кордону по Рейну.

З кожним днем уряди та народи Німеччини мають чимраз ліпше розуміти, що національна єдність — це та надійна основа, на якій має бути зведено будівлю їхнього добробуту, їхніх честі, могутності, сучасної безпеки, сучасного існування та майбутньої величі. Завдяки цьому несприйняття малими узбережними державами Німецького торговельного союзу не лише об’єднаним державам, а й самим малим державам день за днем більше здаватиметься національним скандалом, який має бути врегульовано за будь-яку ціну. Глибокий погляд доводить, що матеріальні вигоди об’єднання для цих держав незрівнянно більші за жертви, яких воно вимагає. Чим більше мануфактурна промисловість, внутрішня транспортна система, судноплавство та зовнішня торгівля розвиватимуться так, як вони можуть і повинні розвиватися за наявності допоміжних засобів нації та розумної торгової політики, тим більше зростатиме бажання цих малих держав щодо безпосередньої участі в цих перевагах і тим більше вони відвикатимуть від шкідливої звички чекати порятунку та благ з-за кордону.

Що ж стосується ганзейських міст, то настрої стосовно незалежності суверенних парафій Гамбурга жодним чином не заперечують наших сподівань. У цих містах, як зазначає сам автор звіту, живе велика кількість людей, які розуміють, що Гамбург, Бремен і Любек мають стати й бути для німецької нації тим, чим Лондон і Ліверпуль є для англійців, чим Нью-Йорк, Бостон і Філадельфія стали для американців; тих людей, котрі усвідомлюють, що торговельний союз може дати їхній світовій торгівлі такі вигоди, які суттєво переважать мінуси від підпорядкування директивам об’єднання, і що процвітання без гарантій на його продовження є, по суті, просто вдаваним життям.

Який розумний мешканець цих морських портів зможе щиро радіти постійному збільшенню тоннажу, постійному розширенню торгових зв’язків, якщо він зрозуміє те, що два фрегати, які вийдуть з Гельголанду111 і стануть у гирлах Везера й Ельби, можуть за 24 години зруйнувати все, над чим люди трудилися чверть століття? Союз же гарантуватиме цим портам на всі часи — частково створенням власного флоту, частково альянсами — їхнє процвітання та подальший успішний розвиток. Він підтримуватиме їхні рибні промисли, створюватиме для їхнього судноплавства особливі переваги, захищатиме їхні міжнародні торговельні зв’язки в усіх портах і регіонах світу та сприятиме розвитку цих зв’язків належною консульською службою й укладанням відповідних договорів. Частково за їхнього посередництва він створить нові колонії та здійснюватиме за їхньою активною участю колоніальну торгівлю. Адже об’єднання держав із 35-мільйонним населенням (щонайменше стільки осіб мешкатиме в союзі після того, як він повністю сформується), яке за щорічного середнього приросту людності на 1,5 відсотка зможе щороку легко відпустити в чужі краї від 200 000 до 300 000 осіб, провінції якого багаті на обізнаних та освічених громадян із потягом до того, щоб спробувати своє щастя в далеких регіонах світу, та готових оселитись і укоренитися там, де необхідно освоювати неторкані землі, — таке об’єднання вже самою своєю природою покликане стати в перший ряд націй, які засновують колонії та поширюють культуру.

Відчуття необхідності щодо такого розширення Німецького торговельного союзу настільки популярне в країні, що автор звіту не зміг обійти цього факту й зауважив: «Більше берегів, більше портів, більше судноплавства, федеральний прапор, власні військовий і торговий флоти — це загальнопоширені бажання серед прихильників торговельного союзу, згідно з якими його розширення і зміцнення мають гарантувати безпеку проти дедалі більших ескадр Росії та проти торгового флоту Голландії, перспективи ж ганзейських міст нині оцінюють невисоко». Проте союз не проти них, навпаки, він за них і хоче бути з ними, адже в природі кожної влади закладено «розділяти і владарювати». Після того як автор звіту розповів, чому безрозсудно було би приморським державам приєднатися до союзу, він також на всі часи відмежовує великі порти від німецької нації, коли говорить про склади Альтони112, які мають створити небезпечну конкуренцію для складів Гамбурга, ніби така велика торговельна держава не може знайти засобів поставити на службу своїм цілям склади Альтони. Ми не йдемо за проникливою дедукцією автора звіту, ми тільки говоримо, що, коли її перенести на ситуацію в Англії, то вона доводитиме: мовляв, Лондон і Ліверпуль змогли б надзвичайно посприяти своєму торговому процвітанню, якби відокремилися від Англії. Яким духом віє від цих аргументів, відверто засвідчує звіт англійського консула в Роттердамі. Пан Александер Феррієр у кінці свого звіту стверджує: «Для торгових інтересів Великої Британії найбільше значення нині має те, щоб використати всі можливі засоби для утримання названих держав, а також Бельгії від вступу до митного союзу; причини цього настільки очевидні, що не потребують додаткових пояснень». Саме так каже пан Феррієр, саме так каже доктор Баурінг, а англійські міністри діють саме так, як кажуть ці пани, і хто може їм щось поставити у провину? Вони говорять і діють згідно з англійським національним інстинктом. Але сподіватися, що пропозиції, які походять з таких джерел, принесуть Німеччині порятунок і благо, насправді означає переступити розумну межу національної приязні.

«Хоч би що сталося, — додає пан Феррієр до наведених вище слів, — Голландію завжди слід розглядати як головний канал сполучення Південної Німеччини з іншими країнами». Вочевидь пан Феррієр під іншими країнами розуміє лише Англію й вочевидь він хоче сказати: якщо англійське мануфактурне верховенство і втратить свої німецькі плацдарми на Північному та Балтійському морях, то в нього все ще залишиться великий плацдарм — Голландія — для подальшого панування на ринку мануфактурних і колоніальних товарів Південної Німеччини. Проте ми, зважаючи на наші національні позиції, заявляємо і стверджуємо, що Голландія за її географічним розташуванням, за її торговельними та промисловими зв’язками, за походженням і мовою її мешканців є німецькою провінцією, відділеною під час національних чвар, і що без її нового приєднання до союзу Німеччину можна порівняти з будинком, вхідні двері якого належать чужоземцю. Голландія так само належить до Німеччини, як, наприклад, Бретань і Нормандія — до Франції, і поки Голландія прагнутиме створення власної самостійної держави, Німеччина зможе досягти так мало самостійності й могутності, як мало цього досягла б Франція, якби названі її провінції залишилися в руках англійців. Те, що торгова міць Голландії впала, спричинено незначущістю країни. Незважаючи на процвітання її колоній, вплив Голландії буде і має зменшуватися, бо країна занадто слабка, щоб мобілізувати неймовірно великі капітали, необхідні сильній сухопутно-морській державі. Через прагнення утвердити свою національність Голландія, незважаючи на процвітання її колоній, більше і більше тонутиме в боргах. Водночас вона є і залишається залежною від Англії країною, яка своєю вдаваною незалежністю лише зміцнює англійське верховенство. Це якраз і є прихованою причиною того, чому на Віденському конгресі Англія так захищала відновлення вдаваної голландської незалежності. Ситуація тут така сама, як і з ганзейськими містами. Але на боці Англії Голландія виступає зброєносцем її флоту, а приєднана до Німеччини вона стане передовим загоном німецької морської могутності. У сучасному стані Голландія не може експлуатувати свої колоніальні володіння так добре, як вона могла б це робити у статусі однієї з об’єднаних німецьких держав, — не може, бо не має достатньої кількості елементів, необхідних для колонізації, а саме — людей та інтелектуальних сил. Окрім того, експлуатація її колоній у такому вигляді, як її провадили досі, значно залежала від німецької приязні або ж набагато більше — від нерозуміння німцями своїх власних національних торгових інтересів, оскільки якщо всі інші нації відкривають свій ринок колоніальних товарів переважно своїм колоніям і підкореним країнам, то в голландців для збуту надлишку зазначених товарів залишається тільки німецький ринок. Щойно німці дійдуть усвідомлення того, що ті, хто постачає їм колоніальні товари, мають, зі свого боку, зрозуміти потребу купувати мануфактурні товари саме в них, німців, то німцям стане ясно й таке: тепер їм до снаги змусити Голландію приєднатися до митного союзу. Таке об’єднання матиме величезні вигоди для обох країн. Німеччина постачатиме Голландії засоби, за допомогою яких та зможе не тільки незрівнянно краще, ніж зараз, експлуатувати свої колонії, а й створити і придбати нові території за межами країни. Німеччина всіляко сприятиме розвитку голландського та ганзейського судноплавства й надаватиме особливі переваги голландським колоніальним продуктам на німецьких ринках. Своєю чергою, Голландія та ганзейські міста імпортуватимуть насамперед німецькі мануфактурні товари і вкладатимуть надлишок своїх капіталів передусім у фабрики та землеробство всередині Німеччини.

Голландія як сильна торгова держава впала зі своєї висоти, оскільки вона — просто фракція нації — хотіла довести, що є окремішньою; оскільки вона шукала свої переваги у пригнобленні та ослабленні продуктивних сил Німеччини замість базувати свою велич на процвітанні країн, які розташовані за нею, з якими кожна приморська держава розвивається і без яких занепадає; оскільки вона намагалася досягти своєї величі через розкол німецької нації, а не в об’єднанні з нею; оскільки Голландія може знову досягти свого попереднього розквіту лише завдяки Німецькому торговельному союзові й у найтіснішому об’єднанні з ним. Тільки в межах такого об’єднання можна створити землеробсько-мануфактурно-торговельну націю першої величини.

Доктор Баурінг представляє у своїй таблиці імпорт та експорт Німецького торговельного союзу разом з аналогічними даними ганзейських міст, Голландії та Бельгії, і наведені ним статистичні дані проливають світло на те, якою суттєвою все ще залишається залежність цих країн від англійської мануфактурної промисловості та як неймовірно могла б зрости їхня спільна продуктивна сила завдяки об’єднанню. Він підрахував, що імпорт цих країн з Англії за офіційними показниками сягає 19 842 121 фунта стерлінгів, а за задекларованими — 8 550 347, сумарний же експорт із цих країн до Англії становить лише 4 804 491 фунт стерлінгів, і ця сума містить, звісно, великі обсяги кави «Ява арабіка», сиру, масла тощо, які Англія завозить з Голландії. Названі суми переконливіші за будь-які слова. Ми дякуємо доктору за його табличне об’єднання даних; нехай же воно незабаром стане політичним!

108 Автор має на увазі Голландію. — Прим. наук. ред.

109 Звіт Джона Баурінга про Німецький митний союз лорду віконту Пальмерстону («Bericht über den deutschen Zollverein an Lord Viscount Palmerston von John Bowring»). Берлін, 1840.

110 Липнева революція — французька революція 1830 року, яка призвела до повалення короля Карла Х, що проводив політику повного відновлення дореволюційного ладу, та встановлення «Липневої монархії» короля Луї-Філіпа, що проводив більш ліберальну політику. — Прим. наук. ред.

111 Гельголанд — острови в Північному морі, територія сучасної Німеччини. У 1807—1890 роках Гельголанд належав Британській імперії. — Прим. наук. ред.

112 Альтона — один із сучасних районів Гамбурга, що лежить на правому березі річки Ельба. З 1640 по 1866 рік Альтона як окреме торгове місто входила до складу Данського королівства. — Прим. наук. ред.