Розділ 33 Острівне верховенство та континентальні сили — Північна Америка і Франція

За всіх часів були міста або країни, які відрізнялися від інших своїми виробництвом, торгівлею і судноплавством, але такого верховенства, як у наші дні, світ іще не бачив. За всіх часів нації та держави прагнули до світового панування, але жодна ще не звела споруду своєї могутності на такій широкій основі.

Треба бути справедливими у ставленні до цієї могутності та її прагнень. Англія не затримала світ у його розвитку, а навпаки, неймовірно сприяла його прогресові. Усім 369 націям вона стала прикладом і зразком — у внутрішній і зовнішній політиці та в чудових винаходах і починаннях, у вдосконаленні промисловості й транспортних засобів, у знаходженні та освоєнні некультивованих земель і особливо в розробці природних багатств жаркої кліматичної зони та в цивілізуванні варварських народів або таких народів, які повернулись у стан варварства. Хто знає, як відстав би світ у своєму розвитку, коли б не було Англії? А якщо Англії раптом не стало б, хто може визначити, наскільки людство могло бути відкинуто назад? Тому радіймо неймовірним успіхам цієї нації та побажаймо їй верховенства, процвітання і гараздів на всі часи.

· завжди віддавати перевагу ввезенню продуктивних сил перед ввезенням товарів104;

· підтримувати й захищати виникнення продуктивних сил;

· ввозити лише сировинні матеріали та продукти землеробства і вивозити лише мануфактурні товари;

· використовувати надлишок продуктивних сил на колонізацію та підкорення націй у варварському стані;

· залишати за метрополією виключне право постачати колонії та підкорені країни мануфактурними товарами й бути головним покупцем їхніх сировинних матеріалів, зокрема колоніальних продуктів;

· виключно самостійно сприяти судноплавству біля берегів і між метрополією та колоніями, підтримувати морське рибальство відповідними пільгами та домагатися якомога більшої частки в міжнародному судноплавстві;

· досягти таким чином морського верховенства і постійно розширювати за рахунок цього зовнішню торгівлю та колоніальні володіння;

· дозволяти свободу в колоніальній торгівлі й судноплавстві, якщо в такому разі вигоди більші за втрати, уможливлювати взаємні права в судноплавстві лише тоді, коли перевага на англійському боці, коли чужоземні нації внаслідок цього утримаються від запровадження обмежень у судноплавстві на свою власну користь;

· надавати чужоземним незалежним націям концесії лише з розрахунку на ввезення продуктів землеробства, а також якщо у зворотному напрямку можна розраховувати на концесії щодо вивезення мануфактурних товарів;

· якщо таких концесій не можна досягти шляхом укладення договорів, досягати мети контрабандною торгівлею;

· вести війни і створювати альянси з винятковою увагою до мануфактурних, торгових, судноплавних і колоніальних інтересів; заводити цим самим і друзів, і ворогів: перших — перериваючи їхню морську торгівлю, других — руйнуючи їхні мануфактури субсидіями, оплачуваними у формі англійських мануфактурних товарів.

За минулих часів ці принципи відверто висловлювали всі міністри та промовці в парламенті. У 1721 році, коли йшлося про заборону ввезення східноіндійських промислових виробів, міністри Георга І неприховано заявили — мовляв, абсолютно ясно, що нація може стати багатою і могутньою лише тоді, коли вона ввозитиме сировинні матеріали і вивозитиме мануфактурні товари. Ще за лордів Чатема і Норта у відкритих парламентських дискусіях без усякого страху казали про те, що не можна дозволити, щоб у Північній Америці було виготовлено хоча б один підківний цвях.

До перелічених головних державних принципів завдяки Адамові Сміту додався ще один новий, а саме — завуальовувати справжню політику Англії космополітичними висловами й аргументами, які придумав Сміт, і таким чином утримувати чужоземні нації від наслідування цієї політики.

Існує ж загальне правило тямовитості, за яким людина, досягши вершини своєї величі та прагнучи позбавити інших людей засобів іти її шляхом, позбувається всіх драбин, за допомогою яких вона підіймалася на вершину. У цьому й полягає таємниця космополітичного вчення Адама Сміта, космополітичних ідей його великого сучасника Вільяма Пітта й усіх його наступників у британському державному управлінні. Нація, яка завдяки протекціоністським заходам та обмеженням судноплавства підняла свої мануфактурну промисловість і судноплавство на такий високий рівень розвитку, що жодна інша країна не здатна витримати вільну конкуренцію з нею, не може зробити нічого розумнішого, ніж викинути й забути всі драбини своєї величі, проповідувати іншим націям переваги свободи торгівлі та з каяттям звинувачувати себе в тому, що досі вона блукала хибними шляхами і лише тепер прийшла до пізнання істини.

Вільям Пітт був першим англійським державним діячем, який зрозумів, для чого насправді можна використати космополітичну теорію Адама Сміта, тому недаремно він завжди мав при собі примірник праці про національне багатство. Його промова 1786 року була спрямована не на те, щоб її почули парламент або нація, а насамперед на те, щоб її сприйняли державні діячі Франції, позбавлені всякого політичного досвіду та політичних поглядів, і її мета полягала виключно в тому, щоб сформувати думку останніх щодо Еденського договору; це зразок діалектики Адама Сміта.

Між іншим, якби Англія на той час справді позбулася протекціоністської системи як якоїсь непотрібної речі, то зараз стояла б незрівнянно вище, ніж стоїть; вона набагато ближче підійшла б до своєї мети — монополізувати мануфактурну промисловість усього світу. Очевидно, що найсприятливішим моментом для досягнення цієї цілі був час після встановлення загального миру. Ненависть до континентальної системи відкрила ідеям космополітичної теорії доступ до всіх континентальних націй. Тоді Росія, усі європейські північні країни, Німеччина, іспанський півострів і Сполучені Штати Північної Америки відчули б себе щасливими, якби могли обмінювати свої продукти землеробства і сировинні матеріали на англійські мануфактурні товари. Можливо, і сама Франція, коли б вона отримала суттєві концесії на свої вина та вироби з шовку, пішла б на те, щоб відмовитися від своєї заборонної системи. Це був саме той час, як казав Прістлі про англійський навігаційний акт, «коли було б так само розумно скасувати англійську протекціоністську систему, як раніше було розумно її запровадити».

Унаслідок такої політики весь надлишок сировинних матеріалів і продуктів землеробства з обох континентів поплив би в Англію, а весь світ носив би одяг з англійських тканин; усе сприяло б зростанню багатства та могутності Англії.

«Але все так улаштовано, що дерева не ростуть аж до самого неба». Лорд Каслрі віддав торгову політику Англії в руки земельної аристократії, й та зарубала курку, яка несла золоті яйця. Якби вона допустила, щоб англійські мануфактуристи монополізували ринки всіх націй, щоб Англія стосовно всього світу стала тим, чим є мануфактурне місто порівняно з рівниною, то всю територію острівної держави заставили би будинками та фабриками або використовували б її для закладання парків відпочинку, овочевих ділянок і фруктових садів, для виробництва молока та м’яса або для вирощування культур торгового призначення, як це нині відбувається лише поблизу великих міст. Ці культури стали б для англійського землеробства незрівнянно прибутковішими за вирощування зернових і тим самим із часом принесли б англійській земельній аристократії набагато більші ренти, ніж виключення чужоземного зерна з внутрішнього ринку. Земельна аристократія, думаючи лише про свої тодішні актуальні вигоди, віддала перевагу тому, щоб за допомогою хлібних законів [фатальних митних законів Англії 1815–1846 років щодо ввезення зерна] зберегти свої ренти на високому рівні, хоча вони й так стали високими через війну та зумовлене нею недобровільне виключення чужоземних сировинних матеріалів і чужоземного зерна з англійського ринку; але цим самим вона змусила континентальні нації шукати свого добробуту на іншому шляху, ніж вільні обміни їхніх землеробських продуктів на англійські промислові вироби, а саме на шляху розвитку власної мануфактурної промисловості. Англійські закони про заборону ввезення зерна мали, отже, такі самі наслідки, як і континентальна система Наполеона [= запроваджена Наполеоном І у 1806 році блокада, яка відрізала Англію від Європи], але їхній вплив був дещо повільніший.

Коли Каннінг і Гускіссон дісталися до влади, земельна аристократія вже скуштувала величезні шматки забороненого плоду і розумними переконливими доводами її не можна було схилити до того, щоб вона відмовилась від своїх насолод. Ці державні діячі перебували в складній ситуації, адже вони мали виконати завдання, яке не надавалося до розв’язання; сьогодні англійське міністерство все ще в цій самій ситуації. Вони мали переконати континентальні нації в перевагах вільної торгівлі й водночас зберегти обмеження на ввезення чужоземних продуктів землеробства, що було на користь англійської земельної аристократії. Отже, їхня система не могла розвиватися так, щоб виправдовувати сподівання прихильників вільної торгівлі на обох континентах. За всієї рясноти їхніх філантропічних і космополітичних фраз, які від них можна було почути в загальних дискусіях про торгову систему Англії та інших країн, вони за умов, коли так часто йшлося про зміни окремих англійських митних ставок, усе ж не вважали непослідовним спиратись у своїх аргументах на протекціоністський принцип.

Хоча Гускіссон і знизив багато митних ставок, він водночас ніколи не припиняв доводити, що й з нижчими тарифами внутрішні фабрики залишаються достатньо захищеними. Тим самим він більш-менш дотримувався правил голландської «водної держави»: там, де води підіймаються високо, мудре місцеве відомство будує високі дамби, а там, де вони не дуже підіймаються, — низькі. Так реформу англійської торгової політики, про яку заявили з великою помпезністю, звужують до політико-економічного жонглювання. Зниження англійського мита на шовкові товари прагнули подати як доказ англійської ліберальності, незважаючи на те, що цим заходом Англія прагнула лише покласти край контрабандній торгівлі таким товаром з вигодою для своїх фінансів і без збитків для своїх власних фабрик з виробництва шовку; і цієї мети вона повністю досягла завдяки зазначеному заходові. Але якщо протекціоністське мито обсягом 50–70 відсотків (а стільки разом із надбавками належить іще й сьогодні сплачувати в Англії за чужоземні товари з шовку) маємо вважати доказом ліберальності, то більшість націй у цій справі радше не йшла за Англією, а зробила все раніше за неї.

Оскільки заяви і виступи Каннінга та Гускіссона були розраховані насамперед на те, щоб досягти ефекту у Франції й Північній Америці, то буде досить цікаво нагадати, як вони в обох країнах зазнали повного краху.

Як і 1786 року, цього разу англійці знайшли багато прихильників серед теоретиків та в ліберальній партії Франції. Спокушена великою ідеєю світової вільної торгівлі та поверховими аргументами Сея, бувши в опозиції до ненависного уряду та підтримана приморськими містами, виробниками вина і шовку, ліберальна партія, як і в 1786-му, невгамовно вимагала розширити торгівлю як єдино правильний засіб для сприяння національному добробутові.

Хоч би що закидали періоду відбудови, він має перед Францією безсумнівну заслугу — заслугу, якої не зможуть заперечити і всі наступні покоління: у цей період не було зроблено хибних кроків ані внаслідок англійських стратегем [військових хитрощів], ані через заклики лібералів щодо торгової політики. Для пана Каннінга ця справа була такою важливою, що він особисто приїхав до Парижа, щоби переконати пана Вілле у правильності своїх заходів і вмовити його дотримуватися їх. Але пан Вілле був занадто практичний і збагнув суть цієї стратегеми; він, як кажуть, відповів панові Каннінгу: «Якщо Англія за передового стану своєї промисловості допускає більшу зовнішню конкуренцію, ніж раніше, то ця політика відповідає добре зрозумілим власним інтересам Англії. Але зараз власні й зрозумілі інтереси Франції полягають у тому, щоб вона надала захист своїм фабрикам, які ще не досягли повного розвитку; і такий захист конче потрібний для досягнення цієї мети. Але якщо колись настане той момент, коли французьке промислове виробництво може бути простимульовано більше допуском чужоземної конкуренції, ніж її забороною, то тоді він, Вілле, не гаючи часу, вдасться з користю для Франції до поради пана Каннінга».

Обурений цією відмовою і прибувши назад, Каннінг під час виступу в парламенті вихвалявся, як він іспанською інтервенцією ускладнив життя французького уряду, з чого випливає, що не такими вже й серйозними були висловлювання пана Каннінга про світовий розум і європейський лібералізм, як це сприймали добрі ліберали на континенті, оскільки хіба міг пан Каннінг, якби справа лібералізму на континенті його хоч трохи цікавила, віддати ліберальну конституцію Іспанії на поталу французькій інтервенції лише задля того, щоб ускладнити роботу французького уряду? Правда така: для пана Каннінга кожне мито мало бути лише англійським, а філантропічні й космополітичні погляди були потрібні йому лише тоді, коли вони служили йому, щоб зміцнити та розширити англійське промислове і торгове верховенство або замилити очі промисловим і торговим суперникам Англії.

Пану Вілле не обов’язково було мати надто вже кмітливий розум, щоб зрозуміти, який зашморг підготував йому пан Каннінг. Досвід сусідньої Німеччини, промисловість якої почала дедалі дужче відставати після скасування континентальної системи, став для нього переконливим свідченням того, якою великою є справжня цінність принципу свободи торгівлі в тому сенсі, як його розуміли в Англії. Також — завдяки ухваленій 1815 року системі — Франція почувалася тоді дуже добре і не могла відчути спокуси подібно до собаки з байки відпустити здобич і гнатися за тінню106. Такі діячі, як Шапталь і Чарльз Дюпен, які глибоко розуміли сутність промисловості, однозначно висловлювались на користь цієї системи та вказували на її успіхи.

Праця Шапталя про французьку промисловість захищає торгову політику Франції та висвітлює її успіхи і в загальних рисах, і на конкретних прикладах. Головний зміст цієї роботи можна зрозуміти із такої запозиченої з неї цитати: «Замість блукати в лабіринті метафізичних абстракцій ми зберігаємо те, що вже існує, та прагнемо вдосконалити його. Хороше митне законодавство — це захист мануфактурної промисловості; воно підвищує або знижує ввізні мита залежно від обставин; воно врівноважує втрати від високої щоденної заробітної плати і високих цін на горючі матеріали; воно захищає мистецтва та промисли з народження й аж доти, доки вони достатньо зміцніють, щоб витримувати чужоземну конкуренцію; воно створює умови для промислової незалежності Франції та збагачує націю роботою, яка є, на що я вже не раз указував, головним джерелом багатства»107.

Чарльз Дюпен у своїй праці «Про продуктивні сили Франції та прогрес французької промисловості протягом 1814–1827 років» пролив таке ясне світло на успіхи торгової політики, якої Франція дотримувалася з початку періоду відбудови, що було неможливо, аби французький міністр припустився такої помилки та проміняв на принади договору Метуена цю півстолітню справу, яка принесла стільки жертв, але була щедра на результати й породжувала обґрунтовані сподівання на майбутнє.

***

Американський тариф 1828 року був природним і необхідним наслідком англійської торгової системи, яка забороняла ввозити в Англію північноамериканську деревину, борошно, зерно, інші продукти землеробства й сировинні матеріали і дозволяла ввозити лише бавовну в обмін на англійські мануфактурні товари.

За таких умов торгівля з Англією була сприятливою лише для рабської праці в американській сфері землеробства; найвільніші, найосвіченіші та найсильніші штати відчули, що їх повністю зупинили в економічному прогресі й тепер вони змушені обмежуватися лише тим, щоб відправляти свій щорічний надлишок у населенні та капіталі на західні нерозвинені території. Пан Гускіссон добре знав про саме такий стан справ, адже було загальновідомо, що англійський посланець у Вашингтоні кілька разів детально інформував його про неминучі наслідки імперської політики. Якби пан Гускіссон справді був тією людиною, якою його хотіли показати за кордоном, то він використав би ухвалення американського тарифу як слушну нагоду показати англійській аристократії безрозсудність її хлібних законів і необхідність їх скасувати. Але що ж зробив пан Гускіссон? Він розлютився на американців (чи щонайменше зімітував лють) і в стані цієї схвильованості виголошував речі, неправильність яких була відома кожному американському землеробові, та дозволяв собі висловлювати погрози, які робили його смішним. Пан Гускіссон сказав тоді, що англійське постачання до Північної Америки становило лише близько шостої частини всього експорту з Англії, тоді як товаропотік від американців до Англії становив половину всього їхнього експорту. Цим він хотів довести, що американці більше залежать від англійців і що англійці незрівнянно менше за них мають боятися припинень торгівлі, зумовлених війною чи іншими непередбачуваними причинами. Якщо подивитися лише на загальні дані щодо цінності експорту й імпорту, то аргумент пана Гускіссона здається достатньо переконливим. Але якщо взяти до уваги природу обопільного експортного та імпортного постачання, то стає зовсім не зрозумілим, як пан Гускіссон зміг удатися до аргументу, який доводить протилежне тому, що він мав намір довести. Увесь експорт північноамериканців до Англії чи все ж його переважна частина складаються із сировинних матеріалів, вартість яких англійці подесятеряють і без яких вони взагалі не можуть обійтись або які вони відразу ж і в необхідній їм кількості не можуть розпочати завозити з інших частин світу, тоді як весь імпорт північноамериканців з Англії становлять предмети, які вони можуть або самі виготовляти, або купувати їх в інших націй. Якщо подивитися на наслідки розриву торгівлі між двома країнами під кутом зору теорії цінностей, то вони мають бути збитковими для північноамериканців, але якщо оцінити їх згідно з теорією продуктивних сил, то вони можуть завдати англійцям непередбачуваних втрат. Розрив торгових відносин призвів би до зупинення, а тим самим — і до руйнування двох третин усіх англійських фабрик з переробки бавовнику; як від помаху чарівної палички Англія втратила би продуктивне допоміжне джерело, щорічні доходи якого суттєво переважають цінність усього її експорту; наслідки такої втрати непередбачувані для спокою, багатства, кредитної спроможності, торгівлі та могутності Англії. А якими могли би бути наслідки розриву торгівлі для північноамериканців? Вони були б змушені самі продукувати ті мануфактурні товари, які досі завозили з Англії, і протягом кількох років отримали б утрачені англійцями вигоди. Без сумніву, розрив торгівлі, як і свого часу навігаційний акт між Англією та Голландією, мав би своїм наслідком боротьбу не на життя, а на смерть, і можливо, ця боротьба завершилася б так само, як раніше боротьба за канал. Гадаємо, що тут недоцільно говорити далі про наслідки суперництва, яке, як нам здається, рано чи пізно має вибухнути згідно з природою речей. Сказаного досить, аби довести очевидну правильність і небезпечність аргументу Гускіссона та показати, як немудро діяла Англія, коли своїми хлібними законами змусила північноамериканців до власного виробництва товарів, і якими мудрими були б дії пана Гускіссона, якби він замість послуговуватися такими хибними і небезпечними аргументами, постарався усунути причини, які 1828 року зумовили запровадження американського тарифу.

Щоб довести північноамериканцям, якою корисною для них є торгівля з Англією, пан Гускіссон звернув увагу на незвичайне зростання англійського імпорту бавовнику, але американці знали, як відреагувати і на цей аргумент. Тут ідеться про те, що виробництво бавовнику в Північній Америці вже більш як 10 років так випереджало споживання та попит на цей товар, що ціни на нього падали майже в тому темпі, у якому зростало його вивезення; наприклад, у 1816 році американці отримали за 80 мільйонів фунтів бавовнику 24 мільйони доларів, а в 1826 році їхній виторг за 204 мільйони фунтів цієї сировни становив лише 25 мільйонів доларів.

І нарешті, пан Гускіссон пригрозив північноамериканцям організацією широкомасштабної контрабандної торгівлі через Канаду. І це таки правда, що за наявних обставин ніщо не може загрожувати американській протекціоністській системі так, як указаний паном Гускіссоном засіб. Але що ж із цього випливає? Може, те, що американці покладуть свою систему до ніг англійського парламенту і з усією покірністю чекатимуть, які ж рішення той надумає ухвалити стосовно їхньої національної промисловості? Яка дурниця! Із цього випливає, що американці мають утворити з Канадою союз чи все ж допомогти їй стати незалежною, якщо контрабандна торгівля з її боку стане для них нестерпною. Але чи не є безмірним переповненням чаші безглуздя, коли одна нація, яка досягла промислового й торгового верховенства, спочатку примушує іншу, землеробську націю, пов’язану з нею кревними узами, мовою та інтересами, до того, щоб та сама стала мануфактурною нацією, а потім, — щоб завадити їй коритися нав’язаному імпульсові, — змушує її посприяти незалежності іншої своєї колонії [тобто Канади]?

Після смерті Гускіссона англійськими торговими справами почав керувати пан Пулетт Томпсон. І на службі, й у політиці він пішов шляхом свого відомого попередника. Проте стосовно Північної Америки йому майже нічого не треба було робити, оскільки в Сполучених Штатах без особливих зусиль з боку англійців, але під впливом плантаторів та імпортерів бавовнику, а також на наполягання демократичної партії внаслідок ухвалення 1832 року так званого компромісного закону [= північноамериканського митного закону 1832 року, компромісу між інтересами землеробства і промисловості] відбулася модифікація попереднього тарифу, яка, з одного боку, виправила перебільшення та помилки попереднього тарифу та все ще надавала достатній захист американським фабрикам, які виготовляли грубі бавовняні та вовняні товари, але, з іншого боку, надала англійцям усі концесії, яких вони собі тільки бажали, тоді як Англія дійшла думки про необхідність зустрічних концесій. Із часу ухвалення компромісного закону експорт англійців в Америку зріс до неймовірного рівня і настільки перевищує їхній імпорт з Північної Америки, що в будь-який момент Англія має змогу отримати таку кількість дорогоцінних металів з обігу в Америці, яку вона вважає доцільною, і тим самим так часто спричинювати торгові кризи у Сполучених Штатах, як часто вона сама потрапляє у скрутні ситуації з грішми. Найдивовижнішим у цій справі є те, що ініціатором компромісного закону став найшанованіший та найрозсудливіший захисник інтересів американських мануфактуристів Генрі Клей. Сталося так, що процвітання американських фабрикантів, яке розпочалось унаслідок тарифу 1828 року, викликало такі ревнощі землеробів, котрі вирощували бавовник, що південні штати почали погрожувати розпуском союзу в разі, якщо згаданий тариф не буде модифіковано. Уряд держави, підпорядкований демократичній партії, з огляду на суто партійні і виборчі погляди став на бік фермерів з південних штатів та переконав фермерів із центральних і західних штатів, які належали до партії, теж приєднатися до цієї позиції. Землероби цих штатів тоді вже втратили свої попередні симпатії до фабричного виробництва, що зумовили високі ціни на продукти, зростання яких стало переважно наслідком процвітання внутрішніх фабрик, мереж каналів і залізниць; також вони справді, напевно, боялися того, що опозиційність південних штатів може призвести до справжнього розпуску союзу та громадянської війни. У цій ситуації партійний інтерес демократів у центральних і східних штатах полягав у тому, щоб не втратити виборчих симпатій на півдні. Через ці дискусії суспільна думка так змінилася на користь вільної торгівлі з Англією, що варто було побоюватися повного віддання інтересів мануфактуристів у країні на поталу вільній конкуренції з колишньою метрополією. За таких обставин компромісний закон здався Генрі Клею єдиним засобом, який міг хоча б частково врятувати протекціоністську систему. Цим документом частину американського виробництва, а саме — вишуканих і дорогих товарів, віддали в жертву чужоземній конкуренції з тим, щоб урятувати іншу частину — випуск грубішої та дешевшої продукції.

Тимчасом усі ознаки вказують на те, що протягом наступних років протекціоністська система у Північній Америці знову підійме голову та досягне нових успіхів. Як би англійці не намагалися зменшувати або пом’якшувати торгові кризи у Північній Америці, хоч би якими значущими були капітали, котрі переміщаються з Англії в Північну Америку у формі купівлі цінних паперів, позик або внаслідок еміграції, усе це не може в перспективі усунути дедалі більшу диспропорцію між цінністю експорту та цінністю імпорту; унаслідок цього мають виникнути жахливі й дедалі більші за значенням торгові кризи, і американці зрештою мають знову прийти до розуміння джерел своїх бід і ухвалити рішення про те, щоб ці джерела закупорити.

Знайомо і зумовлено природою речей те, що кількість прихильників протекціоністської системи знову зростає, а кількість тих, хто підтримує вільну торгівлю, знову скорочується.

Досі ціни на продукти землеробства залишалися на незвичайно високому рівні, що пов’язано з колишнім процвітанням фабрик, будівництвом великих публічних споруд і вищим попитом на продукти харчування, який виник завдяки розвитку виробництва бавовнику; але з великою впевненістю можна передбачити, що протягом наступних років ці ціни стануть нижчими за середній рівень настільки, наскільки вище від нього вони стояли до цього. Після ухвалення компромісного закону найбільша частина приросту американського капіталу потекла у сферу землеробства, і тільки тепер цей капітал стає продуктивним. Тоді як завдяки цьому землеробське виробництво неймовірно зростатиме, з іншого боку, має неймовірно знизитися попит, оскільки, по-перше, державні заводи більше не працюють у таких масштабах, як раніше, оскільки, по-друге, фабричне населення не може більше суттєво зростати внаслідок зовнішньої конкуренції й оскільки, по-третє, виробництво бавовнику так випередило його використання, що землероби, які його вирощують, через низькі ціни на сировину муситимуть самі виробляти ті продукти харчування, котрі вони до цього закуповували в центральних і західних штатах. Якщо до цього додадуться ще й великі врожаї, то центральні та східні штати знову страждатимуть від надлишку продукту, як вони вже потерпали від нього до запровадження тарифу 1828 року. Але одні й ті самі причини мають знову зумовити одні й ті самі наслідки, а значить, землероби центральних і західних штатів мають знову прийти до розуміння того, що попит на продукти землеробства може зрости лише завдяки збільшенню мануфактурного населення країни і що такого збільшення можна домогтися лише шляхом розширення протекціоністської системи. Тоді як таким чином кількість прихильників протекціоністської системи та їхній вплив щодня зростатимуть, протилежна група зменшуватиметься в тому самому відношенні, бо за таких обставин землероби, які вирощують бавовник, неминуче мають дійти висновку, що зростання мануфактурного населення країни та підвищення попиту на продукти землеробства й сировинні матеріали повністю відповідають їхнім власним і добре зрозумілим інтересам.

Оскільки, як ми показали, землероби, які вирощували бавовник, і демократи Північної Америки й так з усією енергією були націлені на те, щоби працювати на користь торгових інтересів Англії, то в пана Пулетта Томпсона не було жодної можливості продемонструвати свою майстерність у сфері торгової дипломатії.

У Франції ситуація була інакшою. Тут усе ще продовжували міцно триматися за заборонну систему. Так, багато відданих теорії державних службовців і депутатів виступали за розширення торгових зв’язків між Англією та Францією, альянс із Англією теж сприяв певній популярності цих поглядів, але щодо того, як досягти цієї мети, жодна зі сторін не мала ясності та й між собою вони рідко досягали згоди. Здавалося зрозумілим і не викликало заперечень те, що високі мита на чужоземні продукти харчування та сировинні матеріали, а також заборона на ввезення англійського кам’яного вугілля й чавуну дуже негативно впливали на французьку промисловість і що нарощення експорту вин, міцних алкогольних напоїв і товарів із шовку для Франції було б неймовірно вигідним. А щодо іншого всі обмежувались загальними заявами про недоліки заборонної системи. Критикувати її конкретні аспекти на той час здавалося щонайменше небажаним, оскільки уряд Юліуса свою найважливішу опору мав серед багатої буржуазії, переважна частина якої володіла великими фабричними підприємствами.

Зважаючи на ці особливі обставини пан Пулетт Томпсон розробив план операцій, який засвідчив його найвищу дипломатичну винахідливість. Він послав до Франції доктора Баурінга, дуже обізнаного в питаннях французької торгівлі, промисловості й торгової політики, відомого завдяки своїм ліберальним поглядам, науковця з талантом до письмового висвітлення думок, який об’їхав усю цю країну, а пізніше і Швейцарію, щоб на місці зібрати матеріали для аргументів проти заборонної системи та на користь свободи торгівлі. Доктор Баурінг виконав це завдання з властивими йому майстерністю й винахідливістю. Він ясно і чітко показав насамперед уже згадані вище переваги вільної торгівлі між двома країнами стосовно кам’яного вугілля та чавуну, вин і міцних алкогольних напоїв. Баурінг сам публічно представив свій звіт про поїздку, в якому його аргументацію обмежено насамперед цими товарами; стосовно інших промислових галузей він подав лише статистичні дані, відмовившись цього разу й від доказів, і від пропозицій щодо того, як показники могли б зрости завдяки вільній торгівлі з Англією.

Отже, Баурінг повністю орієнтувався на інструкцію пана Пулетта Томпсона, написану з неймовірною майстерністю і хитрістю та надруковану як передмову до звіту доктора. Пан Томпсон висловлює в ній найліберальніші принципи та з усією повагою до інтересів французьких фабрикантів говорить про неймовірність того, що в запланованих переговорах із Францією можна сподіватися на суттєвий успіх. Ця інструкція була повністю придатна, щоб заспокоїти щодо намірів Англії французьку бавовняну та вовняну промисловість, яка набувала сили. За словами пана Томпсона, стосовно цієї промисловості було би безрозсудно вимагати значущих концесій. І навпаки, він дав зрозуміти, як можна було б досягнути мети в аспекті «менш значущих» товарів. Конкретного переліку цих товарів у інструкції немає, але пізніший досвід Франції з усією ясністю показав, які товари пан Томпсон мав на увазі. У момент написання інструкції «малозначущим» було вивезення з Англії у Францію лляної пряжі та лляних тканин.

Під впливом думок і презентацій з боку англійського уряду, через діяльність його агентів, дотримуючись думки, що можна надати несуттєву концесію Англії, а в кінцевому рахунку зробити дуже вигідну концесію самій Франції, французький уряд так знизив мита на лляну пряжу та лляні тканини, що вони більше жодним чином не могли захистити відповідну французьку промисловість унаслідок того, що англійці здійснили в цих промислових галузях величезні вдосконалення; у результаті вивезення зазначених товарів з Англії у Францію вже наступними роками зросло до неймовірного рівня (1838-й: 32 мільйони франків), а Франція внаслідок такої переваги Англії потрапила під загрозу втратити з величезними збитками для свого землеробства і всього сільського населення свою лляну промисловість, цінність якої становила багато сотень мільйонів франків, або ж мала вжити заходів і підняттям мит покласти край англійській конкуренції.

Вочевидь пан Пулетт Томпсон обманув Францію. Ясно також, що він уже в 1834-му передбачив, якого підйому протягом наступних років досягне виробництво лляного полотна в Англії завдяки зробленим там винаходам, а в цій операції розраховував на те, що французький уряд майже нічого не знав про ці винаходи та їхні неминучі наслідки. Сьогодні ініціатори зниження мит хочуть, аби світ повірив, що цим заходом вони хотіли лише зробити концесію бельгійському виробництву лляного полотна. Але чи це виправдовує їхнє незнання про англійський прогрес, їхню неспроможність передбачити його неминучі наслідки?

Хай там як, зрозуміло одне, а саме те, що Франція стоїть перед загрозою втратити більшу частину свого виробництва лляного полотна на користь Англії й тому змушена знову надати йому надійний захист і що перша спроба новітнього часу щодо розширення свободи торгівлі між Англією і Францією є незабутнім пам’ятником англійській хитрості та французькій недосвідченості — новим договором Метуена або другим Еденським договором.

Але що ж зробив пан Пулетт Томпсон, почувши скарги французьких виробників лляного полотна та довідавшись про схильність уряду Франції виправити допущену помилку? Він зробив те, що до нього й пан Гускіссон, — почав погрожувати. Погрожувати забороною на ввезення французьких вин і шовкових товарів. Оце і є англійський космополітизм! Франція повинна залишити поза увагою руйнацію своєї тисячолітньої промислової галузі, яка найтісніше зрослася з усією економією нижчих класів населення, а саме із землеробством, і продукти якої, загальною цінністю від 300 до 400 мільйонів франків, можна зарахувати до найперших життєвих потреб усіх класів населення, щоб таким чином купити собі привілей вивозити в Англію вина та шовкові товари з цінністю, на кілька мільйонів більшою, ніж до того. Крім цієї диспропорції в цінності, необхідно подумати ще й про те, а в якій же ситуації може опинитися Франція, якщо внаслідок війни торгові відносини між двома націями буде розірвано; у такому разі вона не зможе більше продавати Англії надлишок своїх вин і товарів із шовку, але водночас їй не вистачатиме такого важливого й необхідного для задоволення життєвих потреб товару, як лляне полотно.

Якщо глибше поміркувати над цією ситуацією, то доходиш висновку, що проблема лляного полотна є не лише питанням економічного успіху, а й ще більшою мірою — як і все, що стосується національної мануфактурної промисловості, — питанням незалежності та могутності націй.

Здається, справді дух винахідництва, удосконалюючи виробництво лляного полотна, поставив перед собою завдання дати зрозуміти націям природу мануфактурного виробництва, його зв’язки із землеробством і вплив на незалежність та силу держав, а з іншого боку — чітко показати хибність аргументів теорії. Як відомо, школа стверджує, що кожна нація в певних харчових галузях володіє своїми особливими перевагами, якими її наділила природа чи які вона отримала протягом свого промислового виховання і які врівноважуються завдяки вільній торгівлі. В одному з попередніх розділів ми довели, що цей аргумент чинний лише для землеробства, де виробництво переважно залежить від кліматичних умов і родючості землі, але є помилковим стосовно мануфактурної промисловості, розвивати яку мають однакову змогу всі нації помірної кліматичної зони за умови, що в них є для цього необхідні матеріальні, інтелектуальні, соціальні та політичні допоміжні засоби. Англія дає нам нині найпереконливіший приклад цього. Якщо якісь народи завдяки своєму попередньому досвідові й своїм попереднім прагненням, а також завдяки своїм природним допоміжним засобам і справді покликані до виробництва лляного полотна, то це німці, бельгійці, голландці та північні французи. Уже протягом тисячоліття вони володіють усім перерахованим. Англійці ж, навпаки, до середини минулого століття мали такі слабкі успіхи в цій справі, що для задоволення своїх потреб мусили імпортувати з-за кордону великі обсяги лляного полотна. Їм ніколи не вдалося б задовольнити свій власний ринок і свої власні колонії власним лляним полотном без протекціоністських мит, якими вони захистили тоді цю промисловість. Відомо також, як лорди Каслрі та Ліверпуль наводили в парламенті докази того, що без захисту англійські мануфактури з виробництва лляного полотна не зможуть витримати німецької конкуренції. А сьогодні ми вже бачимо, як унаслідок своїх винаходів англійці загрожують монополізацією виробництва лляного полотна в усій Європі, хоча ще сто років тому вони були найгіршими виробниками цієї продукції в усій Європі, подібно до того, як вони монополізували ринок бавовни Східної Індії пів століття тому, хоча ще на сто років раніше не могли витримати вільної конкуренції із східноіндійськими фабрикантами бавовнику навіть на своєму власному ринку.

Нині у Франції сперечаються про те, як же сталося, що Англія протягом останнього часу досягла таких неймовірних успіхів у виробництві лляного полотна, адже Наполеон першим призначив високі винагороди за винахід прядильної машини для бавовнику, а французькі механіки та фабриканти взялися до цієї справи раніше за острівних сусідів. Тривають дослідження щодо того, хто має більший талант у галузі механіки — англійці чи французи. Чуємо всі можливі пояснення, але не такі, які є правильними і природними. Узагалі безрозсудно приписувати англійцям більший талант у сфері механіки, більші вправність і здібності у сфері промисловості, ніж у німців чи французів. До правління Едуарда ІІІ англійці були найпершими розбійниками та неробами в Європі; тоді їм навіть не могло спасти на думку порівнювати себе в таланті у сферах механіки та промислової вправності з італійцями, бельгійцями чи німцями. Але саме тоді уряд узявся за їхнє навчання та виховання, і поступово вони прийшли до такого стану, що тепер навіть можуть заперечувати промислову вправність своїх власних учителів-майстрів. Якщо протягом останніх двадцяти років англійці досягли більшого прогресу у сфері машинного устаткування для виробництва лляного полотна, ніж інші нації, і особливо ніж французи, то це сталося лише тому, що вони, по-перше, загалом випередили всіх у механіці, що вони, по-друге, були далеко попереду всіх у прядінні бавовнику та ткацькому виробництві, дуже близьких до виробництва лляного полотна, що вони, по-третє, унаслідок своєї попередньої торгової політики володіли більшими капіталами, ніж французи, що, по-четверте, завдяки їхній торговій політиці англійський внутрішній ринок для виробів з лляного полотна набагато більший за французький, і що, нарешті, їхні протекціоністські мита в поєднанні зі згаданими вище обставинами надали механічному талантові країни більше стимулів і засобів, аби він сконцентрувався на вдосконаленні саме цієї галузі промисловості.

Своїми новітніми досягненнями у промисловому виробництві лляного полотна англійці надали найпереконливіші приклади тим положенням, які ми висловили та обґрунтували в іншому місці цієї книжки; йдеться про те, що в мануфактурній промисловості всі окремі галузі перебувають у найтіснішій взаємодії; що вдосконалення однієї галузі готує вдосконалення всіх інших і сприяє реалізації цих удосконалень; що занедбання однієї галузі веде до руйнації решти; що, коротко кажучи, мануфактурна промисловість нації — це одне нерозривне ціле.

104 Навіть частиною свого вовняного виробництва Англія завдячує дотриманню цього принципу. Едуард IV надав особливі пільги ввезенню з Іспанії 3000 овець, коли там вивезення цих тварин було заборонене, і розподілив їх між церковними парафіями, наказавши протягом семи років не вбивати й не каструвати жодної тварини. («Нарис про торгівлю Англії», том І, зp. 379.) Після того як мети цього заходу було досягнуто, Едуард відповів на пільги іспанського уряду забороною ввезення іспанської вовни. Дієвість цієї заборони, хоч би якою протиправною вона була, так само ж мало можна заперечувати, як і дієвість заборон Карла ІІ на ввезення вовни (1672-й і 1674 роки).

105 Пітт каже: «Порівняно з Англією, Франція має переваги в кліматі та інших дарах природи і тому виробляє більше продуктів рослинного походження, і навпаки, Англія переважає Францію у виробництві промислових товарів. Вина, коньяки, олії, оцет із Франції, й особливо обидва перші продукти, є предметами торгівлі такої важливості й такої цінності, що цінність наших природних продуктів не витримує з ними жодного порівняння (?); але з іншого боку, фактом є й те, що деякі мануфактурні товари виробляє виключно Англія і що її інші мануфактурні товари мають переваги, які, безперечно, можуть дати гідну відсіч будь-якому суперництву з боку Франції. Такими протилежними є умови в обох країнах, і саме вони утворюють базу, на якій мають ґрунтуватися взаємовигідні зв’язки між двома націями. Оскільки кожна з країн має типові лише для неї товари, оскільки кожна володіє тим, чого не вистачає іншій, то їхні двосторонні відносини мають нагадувати стосунки між двома великими торгівцями, які співпрацюють у різних галузях і можуть бути однаково корисними один одному завдяки обміну своїми товарами. Якщо, крім цього, взяти до уваги ще й багатство країни, з якою ми підтримуємо сусідську торгівлю, велику кількість її населення, її близькість і зумовлений цим швидкий та регулярний товарообіг, то хто може хоч на момент утриматися від того, щоб не привітати систему свободи оплесками, і хто не хоче палко побажати їй, щоб якнайдужче пришвидшилося її зміцнення? Володіння таким обширним і надійним ринком має сприяти неймовірному піднесенню нашої торгівлі, а митні збори, які тепер з рук контрабандистів будуть спрямовані в державну касу, принесуть користь нашим фінансам; отже, два головні джерела британського багатства і британської могутності стануть прибутковішими».

106 Мається на увазі байка французького байкаря Жана де Лафонтена «Собака та її тінь». — Прим. ред.

107 Chaptal, De l'industrie francaise (Шапталь, «Із французької революції»), Vol. II, p. 245.