Розділ 35 Континентальна політика

Найвищою метою раціональної політики, як ми це показали в нашій другій книзі, є об’єднання націй під одним юридичним правом — це мета, яка може бути досягнута лише за максимально можливої рівності найважливіших націй земної кулі в культурі, добробуті, промисловості й могутності та за перетворення антипатій і конфліктів між ними на симпатію та гармонію.

Сьогодні нації взаємно відштовхуються та далекі одна від одної, що викликано найрізноманітнішими причинами. Головними серед них є територіальні конфлікти. Географічний поділ європейських націй поки що не відповідає природі речей. Навіть у теорії ще немає згоди щодо головних принципів природного розподілу територій. Одні прагнуть — без усякої уваги до мови, торгівлі, походження народів тощо — з орієнтацією на потреби своєї столиці отримати таку територію, щоб головне місто було в центрі й мало максимальний захист від ворожих нападів; вони вимагають, щоб річки служили кордонами. Інші стверджують, і, як здається, їхня думка обґрунтованіша, що морські береги, гори, мова, походження є кращими кордонами, ніж річки. Є ще й нації, які не мають ні річкових гирл, ні морських берегів, конче потрібних їм для розвитку своєї світової торгівлі та морської могутності.

Якби кожна нація володіла територією, необхідною їй для внутрішнього розвитку та утвердження своєї політичної, промислової й комерційної незалежності, то кожен напад суперечив би здоровій політиці, оскільки неприродне збільшення території пробуджувало б і посилювало б ревнощі нації, яка зазнала втрат, а отже, жертви нападницької нації для підкорення таких провінцій були б незрівнянно більшими, ніж вигоди, пов’язані з володінням цими провінціями. Нині не можна й думати про розумний територіальний поділ, оскільки це питання пов’язане з дуже різними інтересами зовсім іншої природи.

Інші причини антипатії між націями в нинішній час такі: неоднаковість інтересів щодо мануфактур, торгівлі, судноплавства, морської могутності та колоніальних володінь, різниця в рівнях культурного розвитку, релігії та політичного устрою. Усі ці інтереси найрізноманітнішим чином перетинаються ще й з династичними та владними відносинами.

Причини антипатії є, з іншого боку, причинами симпатії. Менш сильні симпатизують дужчим, сухопутні держави — морському верховенству, промислово і торгово бідні — тим, хто прагне промислово-торговельної монополії, цивілізовані — менш цивілізованим, керовані монархіями — керованим повністю або частково демократичним устроєм.

Свої інтереси та симпатії нації сьогодні реалізовують шляхом альянсів рівноправних членів-однодумців і скеровують їх проти інтересів та тенденцій, які їм суперечать. Але оскільки ці інтереси й тенденції найрізноманітнішим чином перетинаються, то альянси теж змінюються. Ті нації, які наразі є друзями, завтра можуть стати ворогами, і навпаки; усе залежить від того, який з великих інтересів або принципів, що стоїть на порядку денному, відштовхує їх одна від одної чи взаємно їх притягує.

Політика вже давно відчула, що зрівнювання націй є її кінцевим завданням. Те, що називають підтриманням європейської рівноваги, уже з давніх часів є не чим іншим, як прагненням менш сильних покласти край зазіханням сильніших. Однак політика нерідко плутала найближчу мету з віддаленішою, і навпаки.

Це найближче завдання політики за будь-яких часів полягає в тому, щоб чітко зрозуміти, у сфері якого з найрізноманітніших інтересів тепер терміново потрібні альянс і рівність, та прагнути до того, щоб — поки ця рівність буде досягнута — усі інші питання було знято з порядку денного й відсунуто на задній план.

Коли династичні, монархічні й аристократичні інтереси Європи, відкинувши на задній план прагнення щодо могутності та торгівлі, об’єдналися 1789 року проти революційних тенденцій, то ця політика була правильною.

Вона була також правильною, коли імперія поставила завоювання на місце революційної тенденції.

Своєю континентальною системою Наполеон хотів створити материкову коаліцію проти морського та торгового верховенства Англії; але щоб отримати успіх, він мав щонайперше зняти з колоніальних націй побоювання, що Франція їх завоює. Бонапарт зазнав невдачі, оскільки страх цих націй щодо сухопутного верховенства Франції суттєво переважив негативні моменти, спричинені англійським морським верховенством.

З поваленням імперії зникла і мета існування великого альянсу. Відтоді сильним континентальним державам не загрожували ні революційні тенденції, ні завойовницька пристрасть Франції; але протягом боротьби проти революції та завоювань незвичайно зросли переваги Англії в мануфактурах, судноплавстві, торгівлі, колоніальних володіннях і морській могутності. Із цього моменту в інтересах сильних континентальних держав виявилось об’єднання з Францією проти торгового та морського домінування Англії. Тільки через страх перед шкурою мертвого лева сильні континентальні держави не зачули живого леопарда, який з’явився в їхньому середовищі. Священний союз113 був політичною помилкою.

Цю помилку повторили і в пору Липневої революції. Священний союз опирався на конфлікт [із Францією], якого фактично вже не існувало або який ще довго не зміг би відродитися через вкрай руйнівні наслідки. На щастя для сильних континентальних держав Липневій монархії вдалося вгамувати революційні тенденції Франції. В інтересах цієї монархії та зміцнення її конституційності Франція уклала альянс із Англією; остання пішла на цей крок в інтересах збереження свого торгового верховенства.

Французько-англійський альянс перестав існувати, щойно династія Юліуса та конституційна монархія відчули себе у Франції достатньо міцними і на передній план знову вийшли інтереси країни щодо морської могутності, судноплавства, торгівлі, промисловості та колоніальних володінь.

Найбільшою перешкодою на шляху до тісного об’єднання Європи нині є не що інше, як те, що центр цього континенту все ще розташований не в тому місці, яке він мав би природно займати. Замість бути посередником між сходом і заходом Європи в усіх питаннях територіального поділу, конституційного принципу, національної самостійності та могутності, до чого Німеччина покликана внаслідок свого географічного розташування, своєї федеративної конституції, яка виключає будь-які побоювання сусідніх націй щодо німецьких агресивних нападів, своєї релігійної толерантності та своїх космополітичних тенденцій, і нарешті, внаслідок своїх культурних та владних елементів, цей центральний пункт, Німеччина, є сьогодні яблуком розбрату, за яке сперечаються схід і захід, оскільки з обох боків існує сподівання перетягнути на свій бік цю розташовану в центрі державу, ослаблену через брак національної єдності та з постійним хитанням то в один, то в інший бік. Якби Німеччина разом з ганзейськими містами, Голландією, Бельгією та Швейцарією сформувала міцну комерційну та політичну єдність, якби це могутнє національне утворення поєднало чинні монархічні, династичні й аристократичні інтереси з інституціями представницької системи тією мірою, якою вони сумісні між собою, то Німеччина могла б гарантувати Європейському континентові мир на довгі часи і водночас стати центром тривалого континентального альянсу.

Абсолютно ясно, що морська сила Англії суттєво більша, ніж у всіх інших націй, якщо й не за кількістю вітрил, то насамперед за військовою потужністю, і тому нації зі слабкішими морськими силами тільки шляхом об’єднання своїх морських військових потужностей можуть утворити противагу Англії на морі.

Жодна з націй із меншими морськими силами не володіє торговим флотом, потужності якого перевищували б їхні власні потреби в міжнародній торгівлі; жодна із цих націй не має мануфактурної промисловості, яка мала б суттєві переваги над відповідними потужностями інших націй; отже, жодна не має підстав боятися конкуренції з боку інших. Але всі вони мають спільний інтерес — захиститися від руйнівної конкуренції з боку Англії, тобто всі вони зацікавлені в тому, щоб переважна мануфактурна промисловість Англії втратила свої «мости» (Голландію, Бельгію та ганзейські міста), за допомогою яких острівна держава досі панувала на континентальних ринках.

Оскільки за продукти жаркої кліматичної зони платять переважно мануфактурними товарами помірної смуги і оскільки тому споживання тропічних продуктів зумовлене збутом мануфактурних товарів, то кожна мануфактурна нація внаслідок цього має прагнути налагодити пряму торгівлю з південними країнами, і, отже, якщо всі промислові нації другого рівня зрозуміють свій інтерес і діятимуть згідно з ним, жодна країна не зможе досягти переважного колоніального володіння в жаркій зоні. Якщо, наприклад, Англія досягне того, чого вона зараз прагне, а саме — виробляти колоніальні продукти для задоволення своїх потреб у Східній Індії, то вона зможе торгувати із Західною Індією лише тоді, коли матиме змогу збувати в інших країнах ті колоніальні продукти, які отримуватиме в Західній Індії в обмін на свої мануфактурні товари.

Із часів емансипації іспанських і португальських колоній у Південній Америці та Західній Індії мануфактурній нації більше немає необхідності мати власні колонії в жаркій кліматичній зоні, щоб дістати змогу безпосередньо обмінювати свої мануфактурні товари на колоніальні продукти. Оскільки ринок цих емансипованих тропічних країн вільний, то кожна мануфактурна нація, здатна витримати конкуренцію на цих вільних ринках, може налагодити прямі торгові обміни з ними. Але ці вільні тропічні країни зможуть виробляти багато колоніальних продуктів і споживати великі обсяги мануфактурних товарів лише тоді, коли в них запанують добробут і добрі традиції, спокій і мир, законодавчий порядок і релігійна толерантність. Усі нації з малими морськими силами, й особливо ті, які не мають колоній чи володіють лише незначними колоніями, зацікавлені об’єднаними зусиллями сприяти тому, щоб описаний стан в емансипованих країнах сформувався якомога швидше. Для торгового верховенства Англії стан цих країн не є надто важливим, оскільки вона достатньо постачається чи має надію достатньо постачатися колоніальними продуктами із закритих нею та залежних від неї ринків у Східній та Західній Індії. Під таким кутом зору слід частково розглядати і надзвичайно важливе питання рабів. Ми далекі від того, щоб не усвідомлювати, що в основі того запалу, з яким нині відстежують звільнення негрів Англією, лежить багато філантропії та правового сенсу і що цей запал гучно прославляє характер англійської нації, але, беручи до уваги майбутні наслідки заходів у цій справі, ми не можемо позбутися думки про важливу роль тут політики й торгових інтересів Англії. Ідеться про те, 1) що внаслідок емансипації чорношкірих та їхнього швидкого переходу зі стану майже тваринної покори та безвідповідальності на високий рівень індивідуальної самостійності виробництво колоніальних продуктів у південноамериканських та західноіндійських тропічних країнах буде неймовірно ослаблене і зрештою впаде до нуля, як це беззаперечно засвідчує приклад Сан-Домінго, де після вигнання французів та іспанців виробництво з року в рік суттєво зменшувалось і продовжує невпинно падати; 2) що вільні чорношкірі постійно прагнуть до збільшення своєї щоденної заробітної плати, обмежуючи водночас свою роботу лише тим, щоб мати можливість задовольняти свої найперші потреби, і, отже, їхня свобода поки що сприяє лише їхньому ледарству; 3) що на противагу цьому Англія володіє в Східній Індії всіма засобами, щоб постачати весь світ колоніальними продуктами. Відомо: індуси з усією своєю старанністю й трепетним ставленням до продуктів харчування вже навіть унаслідок релігійних приписів, які забороняють їм споживати м’ясо, є надзвичайно невибагливими. До цього додаються ще й такі фактори, як дефіцит капіталу в місцевих уродженців, численні протиправні захоплення земельних угідь, тиск кастового поділу та велика конкуренція серед тих, хто шукає роботу. Наслідками всього цього є те, що заробітна плата в Східній Індії незрівнянно нижча, ніж у Західній Індії та Південній Америці, що плантації тут можуть обробляти вільні чорношкірі чи раби, що, отже, після того, як у Східній Індії торгівля буде звільнена від усіх обмежень і візьмуть гору розумніші адміністративні принципи, її виробництво має зрости у неймовірній прогресії та що вже недалекий той час, коли Англія зможе не тільки задовольняти всі свої потреби в колоніальних продуктах імпортом зі Східної Індії, а й вивозити значні обсяги цих продуктів до інших країн. Із цього випливає, що Англія не може програти, зменшивши виробництво в Західній Індії та Південній Америці, куди мануфактурні товари завозять також інші країни, вона лише виграє, коли східноіндійське колоніальне виробництво займе першу позицію, адже цей ринок постачає мануфактурними товарами виключно Англія. І нарешті, 4) лунають твердження, що за допомогою емансипації рабів англійці хотіли повісити над головою північноамериканських рабовласницьких штатів меч, який загрожував би їхньому союзові тим дужче, чим поширенішою ставала б ця емансипація та чим більше вона зумовлювала би прагнення чорношкірих отримати чинні в цих штатах свободи. Якщо подивитися глибше, то філантропічний експеримент із таким сумнівним успіхом для тих, заради кого його провели з мотивів людинолюбства, має, однак, здаватися не менше ніж вигідним для націй, залежних від торгівлі з Південною Америкою та Східною Індією, і не безпричинно вони мають право поставити запитання — чи не є цей раптовий перехід від рабства до свободи для самих чорношкірих збитковішим за збереження сучасних відносин? Чи не потрібна ціла низка поколінь для того, щоб виховати в чорношкірих, звиклих до майже тваринної покори, прагнення до вільної праці та господарності? Чи не було б доцільніше на початку цього переходу запровадити м’яке кріпацтво, яке надавало би працівнику певні права на землю, яку він обробляє, та невелику частку в продуктах його праці, а землевласнику натомість — достатні права, щоби привчати кріпака до старанності та ладу? Чи не був би такий стан бажанішим, ніж юрби злиденних, аморальних так званих вільних чорношкірих, які щоденно пиячать, ледарюють і жебрачать, та чи не можна було би порівняно із цим станом назвати ірландську злиденність у її найгіршій формі добробутом і культурою?

Якщо нам прагнуть довести, ніби англійці мають велике і нестримне бажання надати всім, хто живе на земній кулі, той рівень свободи, який мають вони самі, й тому, мовляв, їм можна вибачити забування ними факту, що природа не робить і не знає раптових переходів, то ми дозволимо собі поставити цілу низку запитань: чи не є стан найнижчих індуських каст іще злиденнішим і ганебнішим, ніж стан американських чорношкірих? Як сталося, що філантропічний дух Англії ще ніколи не звертав уваги на цих найзлиденніших з усіх смертних? Як сталося, що англійське законодавство ще ні разу не стало на їхній захист? Чому відбувається так, що Англія постійно збагачується за рахунок цього злиденного стану і не думає про прямий вплив заради його покращення?

Англійська політика щодо Східної Індії веде нас до питання Близького та Середнього Сходу. Якщо в актуальній політиці відмежувати все те, що має стосунок до територіальних конфліктів, династичних, монархічних, аристократичних і релігійних інтересів та владних відносин, то, з іншого боку, не можна не побачити, що сильні континентальні держави в питанні Сходу мають великий спільний національно-економічний інтерес. І хоч би якими успішними були нинішні прагнення цих держав відтіснити це питання в якийсь момент на задній план, воно завжди з новою силою знову висуватиметься наперед. Усі мислячі люди давно зрозуміли, що така наскрізь хвора у своїй релігійній і моральній, соціальній і політичній базі нація, як турецька, є схожою на мертве тіло, яке ще можна певний час утримувати в прямому положенні для підтримання живих, але яке від цього не стане менше розкладатися. З персами така сама ситуація, як і з турками, така вона і з китайцями, індусами та всіма іншими азійськими народами, — усюди, де зітліла культура Азії вступає в контакт зі свіжим повітрям з Європи, вона розпадається на атоми, і тому Європа рано чи пізно побачить необхідність опікуватися всією Азією — дбати про неї та привчати її до ладу й дисципліни, як це вже зробила Англія зі Східною Індією. У всьому цьому хаосі країн і народів немає жодної нації, яка вартувала б того чи була б здатною на те, щоби бути збереженою та відродженою. Тому повний розпад азійських національностей видається неминучим, а відродження Азії — можливим лише завдяки влиттю європейської життєвої сили шляхом поступового запровадження християнської релігії, європейських традицій і європейських порядків, шляхом європейської імміграції та вкорінення європейських форм правління.

Якщо подумати про те, яким же може бути процес такого відродження, то найперше впадає у вічі той факт, що більша частина Сходу має від природи багаті допоміжні джерела, щоб виробляти для мануфактурних націй Європи великі обсяги сировинних матеріалів і різноманітних продуктів харчування, зокрема плодів жаркої кліматичної зони, та у відповідь відкрити мануфактурним націям неймовірно великі ринки для їхніх промислових товарів. Цим природа, здається, дала знак, що таке відродження, як і взагалі розвиток культури варварських народів, має відбуватися шляхом вільних обмінів землеробських продуктів на мануфактурні. Унаслідок цього європейські нації щонайперше мають дотримуватися принципу, що жодній з них у жодній частині Азії не мають бути надані торгові переваги і що там жодним чином не повинні надавати сприяння одній нації порівняно з іншими. Розширенню цієї торгівлі, на наш погляд, особливо сприяло б те, якби головні торгові місця Сходу отримали статус вільних міст, а їхнє європейське населення здобуло би право самоуправління із зобов’язанням щорічних сплат певних зборів місцевим регентам. Але до цих регентів, за прикладом англійської політики в Східній Індії, мають бути прикріплені європейські радники, чиїх порад стосовно підтримання розвитку безпеки, порядку та цивілізованості вони були б зобов’язані дотримуватися.

Усі сильні континентальні держави мають особливий спільний інтерес у тому, щоб обидва шляхи від Середземного до Червоного моря та Перської затоки не потрапили у виключне володіння Англією, але й не залишалися недоступними внаслідок азійського варварства. Очевидно, що передача Австрії нагляду за цими важливими пунктами надала б найкращі гарантії всім європейським націям.

Далі: всі сильні континентальні держави мають спільний з Північною Америкою інтерес у реалізації принципу «вільне судно, вільний товар» і в тому, що погодитися можна було б лише зі справжньою блокадою окремих портів, а не з просто заявами про блокаду нейтральними країнами цілих морських узбереж. І нарешті, здається, що принцип заволодіння дикими та незаселеними країнами має бути переглянуто в спільних інтересах сильних континентальних держав. У наші дні тільки посміхаються з того, що Святий Отець раніше брав на себе сміливість дарувати острови та цілі частини світу, що він одним помахом руки розділив земну кулю на дві частини й віддав одну частину одному, а другу — другому. Але чи є набагато розумнішим визнавати власність цілої частини світу за тим, хто першим десь застромив у землю жердину з прикріпленим до неї клаптем шовку? Коли йдеться про острови з обмеженою територією, то право їхніх відкривачів на них може бути виправданим, але коли заходить про острови, такі самі великі, як будь-яка велика європейська держава, наприклад про Нову Зеландію, або про цілий континент, більший від цілої Європи, наприклад про Австралію, то здоровий глузд підказує, що право на виключне володіння може дати лише колонізація і що це право може поширюватися лише на справді колонізовану територію; тож не можна зрозуміти, чому німці та французи не мають права створювати в тих частинах світу свої власні колонії, віддалені від англійських поселень.

Якщо ми уважно подивимося на ті неймовірно великі спільні інтереси, які континентальні нації мають у зв’язку з морським верховенством Англії, то дійдемо висновку, що цим націям ніщо не завдає такої шкоди, як відсутність єдності й ніщо їх не руйнує так, як континентальні війни. Також історія минулого століття вчить нас того, що кожна війна, яку сильні континентальні держави вели одна проти одної, служила лише тому, щоб збільшувати промисловість, багатство, судноплавство, колоніальні володіння та могутність Англії.

Тому не можна заперечувати, що в основі континентальної системи Наполеона лежав правильний погляд на потреби й інтереси континенту, хоча й не можна не усвідомлювати того, що Наполеон прагнув зреалізувати цю правильну ідею в такий спосіб, який суперечив незалежності та інтересам інших сильних континентальних держав. Наполеонівська континентальна система мала три головні вади: по-перше, була покликана поставити на місце англійського морського верховенства французьке континентальне верховенство; замість ґрунтуватися на ідеї підйому та зрівнювання інших континентальних націй, вона мала на меті приниження чи руйнування та розпад інших континентальних націй на користь Франції. По-друге, Франція в результаті зазначеного вище закрилася від інших континентальних країн, але користувалась у цих країнах можливістю вільної конкуренції. І нарешті, по-третє, Франція майже повністю зруйнувала торгівлю між мануфактурними країнами континенту та країнами жаркої зони і тому мусила пом’якшувати це руйнування світових обмінів за допомогою сурогатів.

Те, що ідея континентальної системи знову і знову з’являтиметься на порядку денному, що для континентальних націй необхідність її реалізувати буде тим важливішою, чим більшою ставатиме перевага Англії в промисловості, багатстві та могутності, ясно вже зараз і з часом стане ще яснішим. Але не має також жодного сумніву в тому, що континентальний альянс може бути успішним лише за умови, що Франція уникатиме повторення помилок Наполеона.

Тому претензії Франції до Німеччини щодо кордонів є безрозсудними, вони суперечать усьому праву та природі відносин, ними Франція змушує інші континентальні нації приєднуватися до Англії.

Безрозсудно з боку Франції говорити про Середземне море як про внутрішнє французьке озеро та прагнути до виключного впливу в Леванті та Південній Америці.

Ефективна континентальна система може виникнути лише на базі вільного об’єднання сильних континентальних держав і мати успіх лише за умови, якщо вона спрямовуватиметься та діятиме так, що всі зумовлені цією системою вигоди розподілятимуться рівномірно, оскільки лише в цей спосіб морські держави другого рангу можуть піддати англійську могутність такому тискові, що вона, не вдаючись до застосування зброї, піде на поступки щодо всіх справедливих вимог менш сильних держав. Тільки завдяки такому альянсові великі континентальні мануфактурні держави зможуть зберегти свої зв’язки з країнами жаркої кліматичної зони, захистити й утвердити свої інтереси на Сході та в західній частині Європи.

Однак для занадто вже жадібних до влади й могутності британців буде серйозним випробуванням спостерігати, як континентальні нації завдяки взаємним торговим поступкам і договорам сприяють збільшенню мануфактурних потужностей одна одної, як вони спільними зусиллями зміцнюють своє судноплавство та свій морський флот, як вони у сфері цивілізування та колонізації варварських і диких країн, а також у торгівлі з країнами жаркої зони отримують свою частку, призначену їм природою.

Ті самі причини, які підняли Велику Британію на її сучасний високий рівень, підіймуть — і напевно, вже протягом наступного століття — об’єднану Америку на такий рівень промисловості, багатства та могутності, який випереджатиме той, на якому нині перебуває Англія, настільки, наскільки зараз Англія вища за малу Голландію. Згідно з природним розвитком речей Північна Америка протягом цього періоду збільшить своє населення до сотень мільйонів осіб, поширить свою людність, свої інституції, свою культуру та свій дух на всю Центральну й Південну Америку так, як вона в новітній час поширила все згадане на прикордонні мексиканські провінції; обруч конфедерації обхопить усі ці неосяжні країни; населення чисельністю багато сотень мільйонів розвиватиме континент, який за площею та природними багатствами неспівмірно переважає європейський; морська могутність західного світу так переважатиме морську могутність Великої Британії, як його морські береги та річки переважають британські за протяжністю та величиною.

Отже, вже в не дуже далекому майбутньому природна необхідність, яка в нинішній час вимагає від французів і німців створення континентального альянсу проти британського верховенства, вимагатиме від британців створення європейської коаліції проти верховенства Америки. І тоді Велика Британія буде змушена шукати і знайде в гегемонії об’єднаних сил Європи захист, безпеку та вплив проти американських переваг і компенсацію свого втраченого верховенства.

І отже, для Англії добре, що в умовах поступового зменшення її геополітичної ваги вона отримає дружбу з боку сильних континентальних держав та почне звикати бути першою серед рівних.

113 Священний союз — союз, утворений російським, австрійським та прусським монархами в 1815 році з метою стримування лібералізму, секуляризації та революційних рухів у Європі після Французької революції та наполеонівських воєн. — Прим. наук. ред.