Розділ 12 Теорія продуктивних сил і теорія цінностей
Відома праця Адама Сміта називається «Про природу та причини багатства націй». Цим засновник панівної школи правильно вказав на двоякий погляд, з опорою на який потрібно розглядати й економію націй, і економію окремих приватних осіб.
Причини багатства — це щось зовсім інше, ніж саме багатство. В індивідуума може бути багатство, тобто обмінні цінності; але якщо він не має сил виробляти більше цінних товарів, ніж споживає, то він бідніє. Індивідуум може бути бідним; але якщо він має сили виробляти більшу кількість цінних товарів, ніж споживає, то він стає багатим.Здатність створювати багатства є, отже, незрівнянно важливішою за саме багатство; вона дає не тільки володіння вже досягнутим і його примноження, а й заміщення втраченого. Порівняно з приватними особами це ще набагато важливіше для цілих націй, які не можуть жити за рахунок ренти. Протягом кожного століття Німеччину спустошували чума, голод або внутрішні й зовнішні війни; але завжди вона рятувала суттєву частину своїх продуктивних сил і швидко знову досягала певного достатку, тоді як багата і сильна, але керована деспотами й духовенством Іспанія за умов повного внутрішнього миру дедалі більше тонула в бідності та злиднях. Іспанцям іще світить те саме сонце, вони ще володіють тими самими земельними угіддями, їхні рудники все ще багаті, вони ще той самий народ, що й перед відкриттям Америки і до запровадження інквізиції; але народ цей поступово втрачав свою продуктивну силу й через це став бідним і злиденним. Північноамериканська визвольна війна коштувала нації сотень мільйонів, але завдяки здобуттю національної самостійності неймовірно зміцніла її продуктивна сила, тому вже протягом небагатьох мирних років держава досягла незрівнянно більших багатств, ніж мала будь-коли до цього. Порівняймо стан Франції у 1809 році з її ситуацією в 1839-му; яка різниця! І все ж Франція відтоді втратила своє панування над більшою частиною Європейського континенту, зазнала двох спустошливих вторгнень і сплатила мільярди військових контрибуцій та відшкодувань.
Неможливо, щоб такий проникливий розум, яким володів Адам Сміт, не усвідомив різниці між багатством і його причинами та переважного впливу цих причин на стан націй. У вступі до своєї праці він ясно говорить: «Робота — це джерело, з якого кожна нація черпає свої багатства, а збільшення багатств головно залежить від продуктивної сили роботи, а саме від рівня знань, умінь і доцільності, з якою нації використовують роботу, а також від співвідношення між кількістю продуктивно зайнятих осіб і кількістю непродуктивних сил». Із цього ми бачимо, як чітко Сміт загалом розумів, що стан націй зумовлює насамперед сума їхніх продуктивних сил.
І все ж здається неприродним явищем, коли науки в завершеному вигляді виникають у головах окремих мислителів. Очевидно, що Сміта надмірно захопили космополітична ідея фізіократів — «загальна свобода торгівлі» та його власне велике відкриття — «поділ праці», тож він не міг відстежувати ідею «продуктивних сил». Хоч би як наука завдячувала його внескам у свої інші частини, ідея «поділу праці» здавалася йому найблискучішою. Вона мала принести ім’я його книжці, а його власному імені — славу на довгі роки. Адам Сміт — занадто розумний у світовому масштабі, щоб не збагнути, що той, хто хоче продати коштовний камінь, не вважатиме за найкраще принести його на ринок у мішку, повному пшениці, — хай би якими корисними були ті зерна, — а ліпше розмістить його десь угорі, на видноті; занадто досвідчений у світовому масштабі, щоб не знати, що дебютант, — а він був таким у сфері політичної економії під час публікації його праці, — якщо він уже в першому акті викличе захват публіки, то буде нею легко пробачений, лише дещо піднявшись над рівнем посередності в наступних актах; він побачив доцільність у тому, щоб відкрити свою книжку вченням про поділ праці. У своїх розрахунках Сміт не помилився; його перша глава гарантувала успіх усій книжці й заклала підґрунтя для його авторитету.
Ми ж, зі свого боку, думаємо, що зможемо на противагу цьому довести: якраз цей запал в намаганні подати у вигідному світлі важливе відкриття «поділу праці» завадив Адамові Сміту прискіпливіше пригледітися до ідеї «продуктивних сил», про яку він говорить у вступі та яку потім також часто, хоча й лише принагідно, згадує, і таким чином представити своє вчення в набагато досконалішій формі.
Спокусившись великим значенням, якого він надавав своїй ідеї «поділу праці», він трактує саму роботу як «фонд» усіх багатств націй, незважаючи на те, що сам розуміє і також висловлює: продуктивність роботи залежить насамперед від рівня вмінь і доцільності її виконання. Ми запитуємо: чи це наукове міркування — називати причиною певного явища те, що саме по собі є результатом великої кількості причин глибшого рівня? Жодного сумніву не викликає той факт, що будь-якого багатства досягають шляхом інтелектуальних і фізичних зусиль (роботи); але це ще не називає причину, відштовхуючись від якої можна зробити корисні висновки; адже історія вчить нас, що цілі нації опинялися в бідності та злиднях, незважаючи на зусилля та ощадливість їхніх громадян. Той, хто хоче дізнатись і дослідити, як одна нація, перебуваючи в стані бідності та варварства, досягла багатства та цивілізованості, а інша, бувши у стані багатства і щастя, скотилась у бідність і злидні, після висновку, що робота є причиною багатства, а ледарство — причиною бідності (між іншим, це спостереження, яке цар Соломон зробив задовго до Адама Сміта), має завжди поставити собі таке запитання: а що ж є причиною роботи і що є причиною ледарства? Ще правильніше було б називати частини тіла людини (голову, руки та ноги) причиною багатства, так ми підійшли б істотно ближче до правди; тоді запитання було б очевидним: а що ж спонукає ті голови і руки до продуктивності й що надає тим зусиллям ефективності? Чи може це бути щось інше, ніж розум, який робить індивідуумів активними, ніж суспільний устрій, який справляє позитивний вплив на їхню діяльність, ніж природні сили, використання яких є в їхньому розпорядженні? Чим більше людина розуміє, що вона має дбати про майбутнє; чим більше її погляди та почуття спонукають її здобувати щасливе майбутнє для її близьких; чим більше вона із самого дитинства звикла думати та працювати; чим вихованіші її благородні почуття і сформованіші її тіло й розум; чим кращі приклади вона бачила вже з молодих років; чим більше можливостей вона має, щоб використовувати свої інтелектуальні та фізичні сили для поліпшення свого становища; чим менше вона обмежена у своїй легітимній діяльності; чим успішнішими є її зусилля і чим більше їй гарантовані їхні плоди; чим більше завдяки порядності й діяльності вона може заслужити собі суспільне визнання; чим менше її дух страждає від забобонів, марновірства, неправильних поглядів і невігластва, — тим більшою мірою вона віддаватиме голову та інші частини тіла виробництву, тим більшою буде її продуктивність, тим ощадливіше вона використовуватиме плоди своєї роботи. Проте в усіх цих аспектах головне значення мають відносини в суспільстві, у яких індивідуум сформував себе і в яких він веде свою діяльність: чи процвітають наука та мистецтва, чи державні інституції та закони створюють умови для релігійності, моральності й інтелігентності, безпеки особи та власності, свободи та права, чи рівномірно і гармонійно розвинені всі фактори матеріального достатку нації — землеробство, мануфактури та торгівля, чи могутність нації достатня, щоб створити індивідуумам умови для прогресу в добробуті та освіті від покоління до покоління та спонукати їх до того, щоб вони не тільки у повному обсязі застосовували свої внутрішні природні сили, а й шляхом зовнішньої торгівлі та володіння колоніями поставили собі на службу природні сили інших країн.Адам Сміт загалом так мало заглибився в природу цих сил, що навіть не визнає продуктивності інтелектуальної роботи тих, у чиїх руках перебуває право та порядок і хто опікується освітою, релігійним вихованням, наукою та мистецтвом тощо. Його дослідження обмежені лише тією людською діяльністю, яка продукує матеріальні цінності. Стосовно цієї діяльності він усе ж визнає, що її продуктивність залежить від умінь і доцільності її виконання, але у своїх дослідженнях щодо причин цих умінь і доцільності він не йде далі поділу праці та пояснює його виключно з погляду обмінів, накопичення матеріальних капіталів і розширення ринку. І відразу ж його вчення глибше і глибше тоне в матеріалізмі, партикуляризмі та індивідуалізмі. Якби він глибше вивчив ідею «продуктивних сил» та не дозволив би, щоб його захопила ідея «цінності, мінової вартості», то він дійшов би висновку, що, аби пояснити економічні явища, поруч із теорією цінностей має стояти самостійна теорія продуктивних сил. А так, пояснюючи інтелектуальні сили, відштовхуючись від матеріальних відносин, він пішов хибним шляхом і тим самим заклав підґрунтя для всіх тих нісенітниць і суперечностей, на котрі, як ми покажемо, його школа хворіє до сьогодні й виключно які є причиною того, що положення політичної економії є найменш зрозумілими саме найрозумнішим головам.
Те, що школа Сміта не проповідує нічого іншого, крім теорії цінностей, ясно не тільки з того, що її доктрина в усіх випадках спирається на поняття мінової вартості, а й з назви, яку вона дає своєму вченню. Це наука, говорить Ж.-Б. Сей, яка вчить, як ми виробляємо, розподіляємо і споживаємо багатства чи мінові вартості. Очевидно, що це не та наука, яка вчить, як продуктивні сили народжуються і розвиваються та як їх пригноблюють чи знищують. Маккаллох категорично називає її наукою цінностей, а новітні англійські автори — наукою про обміни.Різницю між теорією продуктивних сил і теорією цінностей найкраще показують приклади з приватної економії.
Якщо з двох голів сімей, які одночасно є власниками земельних угідь, щороку заощаджують по 1000 талерів та мають п’ятьох синів, один вкладає свої заощадження для отримання відсотків, а синів змушує до важкої праці, а інший використовує заощадження, щоб два його сини отримали відповідну освіту і стали раціональними землевпорядниками, а інші троє навчилися тих ремесел, до яких мають особливі здібності, то перший батько діє згідно з теорією цінностей, а другий — за теорією продуктивних сил. На момент смерті перший буде суттєво багатшим за другого в аспекті мінових вартостей, але зовсім інакше складатиметься ситуація з продуктивними силами. Земельні угіддя другого батька будуть поділені на дві частини, і кожна завдяки досконалішому господарюванню приноситиме такий чистий прибуток, як раніше все земельне володіння батька загалом, а три інші сини матимуть багаті джерела для існування відповідно до своїх здібностей і вмінь. Земля ж першого батька буде поділена на п’ять частин, і на кожній господарство розвиватиметься так само погано, як і раніше на всій території. В одній родині пробуджуватиметься і розвиватиметься велика кількість різноманітних духовних сил і талантів, і від покоління до покоління ця кількість зростатиме; кожне наступне покоління тут матиме більшу здатність здобувати матеріальні багатства; в іншій же сім’ї через подальше зменшення часток земельних володінь має зростати нерозсудливість і бідність.
Таким самим чином рабовласник, у якого народжуються нові раби, збільшує суму своїх мінових вартостей, але водночас він руйнує продуктивну силу майбутніх поколінь. Усі видатки на освіту молоді, на правосуддя, на оборону нації тощо є витратою цінностей на користь продуктивної сили. Найбільша частина того, що споживає нація, йде на виховання майбутнього покоління, на турботу про майбутню продуктивну силу нації.Християнська релігія, моногамія, скасування рабства та кріпацтва, успадкування трону, винайдення літерного письма, преси, пошти, грошей, показників ваги та об’ємів, календаря й годинників, також поліція безпеки, запровадження вільного володіння землею та транспортні засоби — це багаті джерела продуктивної сили. Аби переконатися в цьому, можна лише порівняти стан європейських країн зі станом азійських. Щоб отримати інформацію про вплив свободи думки та совісті на продуктивні сили нації, необхідно лише почитати історію Англії, а потім — Іспанії. Публічність правосуддя, суд присяжних, парламентське законодавство, громадський контроль за державним управлінням, самоврядування громад і корпорацій, свобода преси, об’єднання заради досягнення суспільно корисних цілей дають громадянам, а також владі в конституційних державах таку масу енергії та сил, отримати які іншими засобами дуже складно. Важко уявити собі закон або інституцію, які б не справляли більшого чи меншого впливу на примноження або зменшення продуктивних сил87.
Якщо причиною багатства вважати лише фізичну працю, то як тоді можна пояснити, що нові нації незрівнянно багатші, могутніші та мають незрівнянно більше населення і достатку, ніж нації давнього світу? У давніх народів порівняно із загальною кількістю населення працювало незрівнянно більше рук, робота була набагато важчою, кожен індивідуум володів більшими площами землі, й усе ж люди гірше харчувалися та вдягалися, ніж у нових націях. Аби пояснити це явище, маємо вказати на той прогрес, якого протягом багатьох минулих тисячоліть досягнуто в науках і мистецтвах, домашньому та державному устрої, розвиткові інтелекту й виробничій здатності. Нинішній стан націй — це наслідок накопичення відкриттів, винаходів, удосконалень, поліпшень і зусиль усіх поколінь, які жили до нас; вони утворюють інтелектуальний капітал сучасного людства, і кожна окрема нація продуктивна лише настільки, наскільки вона змогла перейняти ці досягнення попередніх поколінь і примножити їх власними надбаннями та наскільки природні сили її території, протяжність і географічне розташування, кількість її населення і політична сила роблять її здатною на те, щоб у межах своїх кордонів по змозі досконало й рівномірно розвивати всі галузі, які створюють умови для її існування, та поширювати свій моральний, інтелектуальний, промисловий, комерційний і політичний вплив на інші, менш розвинені нації й узагалі на справи всього світу.
Школа хоче, щоб ми повірили в те, що політику і політичну силу не треба брати до уваги в політичній економії. Поки предметом досліджень такої науки будуть лише цінності та обміни, вона може мати рацію; є змога встановити поняття цінності й капіталу, прибутку, заробітної плати, ренти землі, розкласти їх на частини, спекулювати стосовно того, що могло б мати вплив на їхнє зростання і зменшення, тощо, не звертаючи водночас уваги на політичний устрій націй. Але очевидно, що цей аспект належить і до приватної економії, і до економії цілих націй. Варто лише кинути погляд на історію Венеції, ганзейського об’єднання, Португалії, Голландії й Англії, щоби побачити, у якій взаємодії перебувають матеріальне багатство та політична могутність. І в усіх випадках, у яких цю взаємодію беруть до уваги, школа заходить у найдивніші суперечності. Згадаймо лише дивне оцінення Адамом Смітом англійського навігаційного акту.
Не проникаючи в природу продуктивних сил, не охоплюючи стану націй в усьому його обсязі, школа не усвідомлює особливої значущості симетричного розвитку землеробства, мануфактур і торгівлі, політичної могутності та внутрішнього багатства, але найбільше вона не розуміє значення мануфактурної потужності, своєрідної для кожної нації та розвинутої в усіх її галузях. Вона припускається помилки, ставлячи в одну категорію мануфактурну потужність із потужністю землеробства та розглядаючи загалом роботу, природні сили, капітал і подібне, не звертаючи, проте, уваги на наявні між ними відмінності. Вона не бачить, що між просто державою землеробства та державою з розвинутими землеробством і мануфактурами існує набагато більша різниця, ніж між державою пастухів і державою землеробів. У суто землеробській державі існують свавілля і пригноблення, марновірство та неуцтво, нестача культури, шляхів сполучення й транспортних засобів, бідність і політичне безсилля. У суто землеробській державі пробуджується до життя та розвивається лише незначна частина тих інтелектуальних і фізичних сил, якими володіє нація, вона здатна використовувати лише мінімальну частину природних сил і природних ресурсів, які є в її розпорядженні, капітали не можуть накопичуватись або накопичуються лише малими обсягами. Порівняймо Польщу та Англію: колись обидві нації стояли на одному рівні культури, а тепер — які відмінності! Мануфактури і фабрики — це матері й діти громадянської свободи, просвітництва, мистецтв і наук, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, судноплавства і транспортних удосконалень, цивілізованості та політичної могутності. Вони є головним засобом звільнення землеробства від його кайданів і підняття його на рівень промислового ремесла, перетворення його на сферу мистецтва та науки, збільшення земельної ренти, сільськогосподарських прибутків і заробітної плати, зростання цінності земельних угідь. Школа приписала цю цивілізаційну силу зовнішній торгівлі й тим самим сплутала посередника з виробником. Чужоземні мануфактури — це ті структури, котрі надають чужоземній торгівлі товари, які вона нам постачає, і котрі споживають продукти та сировину, які ми даємо в обмін на їхні товари. Але якщо обміни з дуже віддаленими мануфактурами так сприятливо впливають на наше землеробство, то наскільки більшим має бути вплив тих мануфактур, які пов’язані з нами місцевістю, комерцією і політикою, які задовольняють за рахунок нас не невелику, а найбільшу частку своїх потреб у продуктах харчування та сировинних матеріалах, товари яких не стають для нас дорожчими внаслідок високих транспортних витрат, чиї обміни з нами не може бути перервано зовнішніми потугами інших мануфактурних націй щодо задоволення своїх власних потреб, війнами або заборонами імпорту.
Тепер ми й бачимо, яких дивних помилок припустилася школа та до яких дивних суперечностей вона прийшла, зробивши предметом своїх досліджень виключно матеріальне багатство, або мінову вартість, і розглядаючи виключно фізичну роботу як продуктивну силу.
Той, хто вирощує свиней, згідно з трактуванням школи, є продуктивним членом суспільства, а той, хто виховує людей, — непродуктивним. Той, хто виготовляє на продаж волинки та барабани, є виробником, але найкращі віртуози не є продуктивними, оскільки те, що вони грають, не можна віднести на ринок. Лікар, який рятує своїх пацієнтів, не належить до продуктивного класу, але до нього належить хлопчина з аптеки, хоча мінова вартість пігулок, які він виробляє, може існувати лише кілька хвилин перед тим, як вони будуть спожиті. Ньютон, Ватт або Кеплер не є такими продуктивними, як віслюк, кінь чи віл, який тягне плуг, — цих «робітників» Маккаллох нещодавно поставив у ряд продуктивних членів людського суспільства.
Не треба думати, що Ж.-Б. Сей допоміг подолати цю ваду вчення Адама Сміта своєю фікцією про нематеріальні товари чи продукти; цим він лише замаскував безглуздість висновків теорії, але не витягнув її з матеріального занепаду. Для нього розумові (нематеріальні) виробники є лише тому продуктивними, що вони отримують відшкодування в міновій вартості та що їхні знання отримані також за рахунок мінової вартості, а не тому, що вони створюють продуктивні сили88. Для нього вони — лише накопичений капітал. Маккаллох іде ще далі: він каже, що людина — це такий самий продукт роботи, як і машина, яку вона виробляє, і йому здається, що в усіх економічних дослідженнях людину слід розглядати саме під таким кутом зору. Він вважає, що Сміт бачив правильність цього принципу, але не зробив на основі нього правильного висновку. Одним же з його висновків у цьому контексті є такий: їсти та пити — це продуктивні заняття. Томас Купер оцінює хорошого американського юриста в 3000 доларів, отже, приблизно втричі дорожче за старанного раба-землероба.
Наведені помилки та суперечності школи можна легко виправити з позицій теорії продуктивних сил. Ті, хто вирощує свиней, виробляє волинки чи пігулки, є продуктивними, однак учителі для молоді та дорослих, віртуози, лікарі, судді й адміністратори є такими ще значно більшою мірою. Перші продукують мінову вартість, другі ж продукують продуктивні сили, один із цих останніх — тим, що готує майбутнє покоління до виробничих процесів, інший — тим, що сприяє моральності та релігійності сучасного покоління, третій — тим, що впливає на облагороджування та піднесення людського духу, четвертий — тим, що рятує продуктивні сили своїх пацієнтів, п’ятий — тим, що продукує правову безпеку, шостий — тим, що підтримує громадський порядок, сьомий — тим, що своїм мистецтвом і насолодою, яка від нього виникає, спонукає до виробництва мінової вартості. Проте у вченні про цінності можуть брати до уваги цих виробників продуктивних сил лише настільки, наскільки їх відшкодовує за свої послуги мінова вартість, і такий спосіб оцінювання результатів їхньої роботи може мати в деяких випадках практичну користь, як, наприклад, у вченні про податки, якщо їх сплачують у міновій вартості. Але там, де йдеться про міжнародні відносини чи сукупність національних відносин, таке бачення є недостатнім і веде до низки обмежених та неправильних поглядів.
Процвітання [добробут] нації обумовлюється не тим, скільки вона накопичила багатств, тобто мінової вартості, як вважає Сей, а тим, наскільки вона розвинула свої продуктивні сили. Якщо також і закони та державні інституції безпосередньо не продукують цінностей, то вони продукують продуктивні сили, і Сей помиляється, стверджуючи, що можна бачити збагачення народів за всіх форм правління і що законами не можна створити жодних багатств.
Зовнішню торгівлю нації не можна розглядати як зовнішню торгівлю окремого купця виключно під кутом зору теорії цінностей, тобто беручи до уваги лише його теперішнє накопичення матеріальних товарів; нація має охопити всі ті відносини, які зумовлюють її теперішнє та майбутнє існування, процвітання і могутність.
Нація має жертвувати матеріальні ресурси та бути спроможною витримувати ці жертви, щоб здобути інтелектуальні або суспільні сили; вона має жертвувати нинішніми вигодами, щоб гарантувати собі майбутні. Якщо розвинена в усіх галузях мануфактурна потужність є базовою умовою підйому цивілізованості, матеріального процвітання та політичної могутності кожної нації, як ми, сподіваємося, показали в історичному розрізі, якщо це правильно, як ми, сподіваємося, зможемо довести, що за нинішніх світових відносин молода незахищена мануфактурна потужність нездатна успішно розвиватись у вільній конкуренції з давно зміцнілою й захищеною на своїй власній території мануфактурною промисловістю, то як тоді виключно з опорою на аргументи теорії цінностей можна прагнути довести, що окрема нація з таким самим успіхом, як і окремий торгівець, має купувати необхідні їй товари там, де їх можна придбати найдешевше? Що безрозсудно виробляти самому товари, доступні для дешевшого придбання за кордоном? Що промисловість нації необхідно віддати в руки індивідуумів? Що протекціоністська система є монополією, яка надається окремим промисловцям у збиток нації?
Справді, протекціоністські мита на початку спричинюють подорожчання мануфактурних товарів, але правда й те, і з цим погоджується навіть школа, що із часом такі товари, якщо нація здатна до розвитку повноцінної мануфактурної потужності, можна виробляти всередині країни дешевше, ніж імпортувати з-за кордону. Тому якщо протекціоністськими митами приносять у жертву цінності, то їх відшкодовує формування такої продуктивної сили, яка надає нації не лише незрівнянно більшу суму матеріальних благ на майбутнє, а й промислову незалежність на випадок війни. Завдяки промисловій незалежності та похідному від неї внутрішньому процвітанню нація отримує засоби для зовнішньої торгівлі, розширення судноплавства, збільшує свою цивілізованість, удосконалює свої внутрішні інституції та зміцнює свої позиції щодо зовнішнього світу.
Отже, нація, яка покликана розвивати свої мануфактурні потужності та яка для цього запроваджує протекціоністську систему, діє цілковито в дусі згаданого землевласника, який жертвує свої матеріальні цінності заради того, щоб частина його дітей навчилася вести продуктивне виробництво.
На який хибний шлях потрапила школа, характеризуючи відповідно до теорії цінностей відносини, які насамперед слід оцінювати згідно з теорією продуктивних сил, найкраще можна довести на прикладі судження, яке Ж.-Б. Сей висловлює щодо бонусів, які запроваджують чужоземні нації, щоб сприяти вивезенню своїх товарів; він стверджує, що «це подарунки, які роблять нашій нації». Уявімо таку ситуацію: Франція вважає достатнім для своїх іще не зовсім зміцнілих фабрик чинне протекціоністське мито розміром 25 відсотків, однак Англія запроваджує експортний бонус на рівні 30 відсотків; яким же буде наслідок подарунка, котрий таким чином роблять французам англійці? Французькі споживачі протягом кількох років зможуть задовольняти свої потреби у промислових товарах дешевше, ніж раніше, але місцеві фабрики будуть зруйновані, а мільйони людей — доведені до злиднів, або змушені емігрувати, або піти в землероби. У найкращому разі попередні споживачі французьких землеробів стануть їхніми конкурентами: виробництво сільськогосподарських продуктів зросте, а споживання їх зменшиться. Логічним наслідком такої ситуації у Франції стануть знецінення продуктів, падіння цінності товарів, національна бідність і національна слабкість. За англійський подарунок у вигляді цінностей необхідно буде дуже дорого заплатити продуктивними силами; це нагадує подарунок султана, який традиційно надсилає своїм пашам цінні шовкові шнури.
Після того як троянці отримали в подарунок від греків дерев’яного коня, приймати презенти від інших націй стало сумнівною справою. Подарунки неймовірної цінності англійці зробили континенту у формі субсидій, але континентальні нації дорого заплатили за них утратою сили. Ті субсидії мали дію вивізного бонусу з перевагами для англійських та зі збитками для німецьких фабрик. Якби Англія сьогодні зобов’язалася протягом багатьох років безкоштовно постачати німцям мануфактурні товари для задоволення всіх їхніх потреб, то ми не радили б прийняти таку оферту. Якщо завдяки новим винаходам англійцям удасться продукувати полотно на 40 відсотків дешевше, ніж німцям старим способом, і якщо в цьому новому виробництві вони випередять німців хоча б на кілька років, то без протекціоністського мита помре одна з найважливіших і найдавніших мануфактурних галузей Німеччини, — це було б так, немовби від тіла нації відпала частина. Але хто ж у разі втрати руки може тішити себе тим, що сорочки він усе ж купив на 40 відсотків дешевше?
Англійці дуже часто приходять до ситуацій, коли вони пропонують чужим націям подарунки, — це відбувається у різних формах, і нерідко вони щось дарують проти волі; й завжди чужоземні нації мають поміркувати, наскільки прийнятними є дари. Як монополісти у світовому мануфактурному виробництві та світовій торгівлі англійські фабрики час від часу опиняються в такому стані, який вони називають словом «перенасичення» (glut) і який виникає внаслідок того, що вони позначають висловом «надмірна торгівля» (overtrading). Тоді кожен кидає свої товари на пароплави. Через вісім днів у Гамбурзі, Берліні та Франкфурті, а через три тижні — в Нью-Йорку ці товари пропонують за ціною, на 50 відсотків нижчою за їхню справжню вартість. На цей момент англійські фабриканти зазнають збитків, але вони врятовані та пізніше відшкодують собі ті збитки вигіднішими цінами. А німецькі й американські фабриканти дістають удари та зрештою розоряються від тимчасово обтяжених боргами англійців. Англійська нація бачить лише полум’я, чує тільки гуркіт вибуху, а уламки падають в інших країнах, і якщо мешканці цих країн скаржаться, що їхні голови кровоточать від отриманих ран, то торгівці-посередники кажуть, що так склалася кон’юнктура. Якщо подумати про те, як часто через такі кон’юнктури терплять потрясіння мануфактурні потужності, кредитні системи, землеробство та взагалі вся економія націй, які перебувають у вільній конкуренції з Англією, і що ці нації, сплачуючи вищі ціни за англійські товари, знову більше ніж удосталь винагороджують англійських фабрикантів, то чи не мають у такому разі виникнути сумніви стосовно того, чи мають торговельні відносини націй регулюватися згідно з теорією цінностей і космополітичними принципами? Школа не вважала за необхідне досліджувати й висвітлювати причини і наслідки таких торгових криз.
Великі державні керівники майже всіх новітніх націй розуміли значний вплив мануфактур і фабрик на багатство, цивілізованість і могутність націй та усвідомлювали необхідність їх захищати — як Едуард ІІІ і Єлизавета, як Фрідріх Великий і Йосиф ІІ, як Вашингтон і Наполеон. Не заглиблюючись у теорію, їхній проникливий розум охопив природу промисловості в усій її сукупності та правильно її оцінив. За школою ж фізіократів розгляд цієї природи залишився під іншим кутом зору, що спричинили софістично вдавані й хитромудрі висновки. Їхній повітряний замок зник, новітня школа сама його зруйнувала; але вона й не позбулася повністю попередніх помилок, а лише далеко відійшла від них. Оскільки вона не зрозуміла відмінностей між продуктивними силами та міновою вартістю і не досліджувала перше незалежно від другого, а підпорядкувала їх своїй теорії мінової вартості, то для неї й виявилося неможливим прийти до розуміння того, як природа продуктивних сил землеробства відрізняється від природи продуктивних сил мануфактур. Вона не бачить того, як у землеробській державі завдяки розвитку мануфактурних потужностей починають застосовувати й використовувати масу інтелектуальних і фізичних сил, природних сил і природних фондів, інструментальних сил (школа називає їх капіталом), які раніше не були активними і без розвитку внутрішніх мануфактурних потужностей ніколи не стали б такими; школа уявляє собі, що нібито на початковому етапі розвитку мануфактурних потужностей ці сили забирають у землеробства і переносять на мануфактури, тоді як останні більшою мірою є абсолютно новою силою, яка далека від того, щоб її утримували сили землеробства, а навпаки, допомагає тому успішніше розвиватися.
87 У своїй «Практичній політичній економії» (Vol. III, p. 242) Сей каже, що закони не можуть створювати багатств. Справді, вони цього не можуть, але створюють продуктивні сили, які є важливішими за багатство, тобто володіння міновою вартістю.
88 З великої кількості тих місць, де Ж.-Б. Сей висловлює цю думку, процитуємо лише його найновіше висловлювання з 6-го тому його «Практичної політичної економії», с. 307: «Талант адвоката, лікаря, який був набутий ціною певних жертв і який продукує дохід, має певну грошову вартість, яка не є такою, що може бути передана далі, а проте міститься у видимому тілі тієї особи, якій він належить».