Розділ 26 Митниці як головний засіб для розвитку і захисту внутрішнього мануфактурного виробництва
Ми не маємо на меті обговорювати ті сприятливі для розвитку внутрішньої промисловості засоби, дієвість і використання яких не викликають жодних заперечень. До них належать, наприклад, навчальні заклади (зокрема, технічні школи), промислові виставки, завдання з виплатою грошових премій за розв’язання, транспортні вдосконалення, закони про патенти тощо, — тобто всі ті закони та інституції, які підтримують розвиток промисловості, спрощують і регулюють внутрішню й зовнішню торгівлю.
Ми хотіли би поговорити тут лише про митне законодавство як засіб промислового поступу.Відповідно до нашої системи можна говорити про заборони експорту та про експортні мита лише у виняткових випадках, усюди ввезення сировинних продуктів доцільно обкладати лише митами на дохід і ніколи — для захисту внутрішнього землеробства; в мануфактурних державах, наприклад, предметом мита на дохід є переважно продукти розкоші жаркої зони, але не продукти, які задовольняють загальні життєві потреби, наприклад зерно, забійна худоба та інше; а країни жаркої зони чи з обмеженою територією, малозаселені або такі, які перебувають на низькому рівні цивілізованості та розвитку суспільних і політичних інституцій, повинні обкладати імпортні мануфактурні товари лише митами на дохід.
Проте мита на дохід, хоч би якого роду, мають бути всюди такими помірними, щоб не мати суттєвого негативного впливу на ввезення товарів і споживання, оскільки якщо це буде навпаки, то вони не тільки ослаблять продуктивну силу країни, а й не досягнуть своєї фінансової мети.
Протекціоністські заходи виправдані, лише якщо їх запроваджують задля сприяння внутрішній мануфактурній промисловості та задля її захисту або якщо їх запроваджують ті нації, які завдяки обширній території, великій кількості населення, володінню достатніми природними допоміжними джерелами, розвинутому землеробству, високому рівню цивілізованості та політичного розвитку почуваються покликаними стати на один рівень з першими землеробсько-мануфактурно-торговими націями, з державами, які мають найбільшу морську та континентальну могутність.
Захист надають або у формі повної заборони на ввезення певних мануфактурних товарів, або у вигляді високих мит, які повністю чи частково можна прирівняти до заборони, або у вигляді помірних ввізних мит. Жоден із цих видів протекціонізму не є абсолютно добрим чи вартим абсолютного осуду, і лише особливі обставини розвитку нації та стан її промисловості визначають, який з видів захисту є оптимальним для запровадження.
Великий вплив на вибір протекціоністських засобів має війна, оскільки вона змушує запроваджувати заборонну систему. У період війни торгові обміни між її учасниками обриваються, і кожна нація, незалежно від рівня її економічного розвитку, має прагнути до того, щоб самостійно задовольняти свої потреби. Тим самим у менш розвиненій мануфактурній нації промислове виробництво, а в розвиненішій — землеробське виробництво підіймають до незвичайного рівня, і якщо війна тривала цілу низку років підряд, то для менш розвинутої мануфактурної нації доцільно ще на певний період миру продовжити зумовлену війною заборону на ті мануфактурні товари, у виробництві яких вона ще не здатна витримати вільну конкуренцію з розвинутішою мануфактурною нацією.
У такій ситуації були Франція та Німеччина після настання загального миру. Якби Франція в 1815 році допустила конкуренцію з Англією, як це зробили Німеччина, Росія та Північна Америка, то вона мала б однакову з ними долю: більша частина фабрик, які виникли в роки війни, була б зруйнована; не можна було б навіть подумати про ті успіхи, яких Франція досягла відтоді в усіх галузях виробництва, у покращенні внутрішньої транспортної системи, у зовнішній торгівлі, у пароплавстві, у річковому та морському судноплавстві, у зростанні цінності земельних угідь (між іншим, вона тут підскочила за цей період удвічі), у збільшенні населення та державних надходжень. Тоді французькі фабрики були ще в «дитячому віці», країна мала лише декілька каналів, у ній ще мало експлуатували рудники, у результаті політичних конвульсій і війн іще не було суттєвого накопичення капіталу, достатніх технічних знань, досвідчених робітників, розуміння сенсу промислового виробництва та підприємницького духу; дух нації все ще був більше зорієнтований на війну, ніж на справи мирного часу; ті незначні капітали, які накопичилися протягом війни, усе ще текли переважно в дуже виснажене землеробство.
Але тільки тепер Франція змогла побачити, якого прогресу досягла Англія протягом війни; лише тепер вона могла імпортувати з Англії машинне устаткування, техніків, робітників, капітали та підприємницький дух; тільки тоді абсолютний захист внутрішнього ринку на користь внутрішньої промисловості пробудив усі сили та зумовив використання всіх природних допоміжних джерел. Результати цього абсолютного захисту в усіх перед очима; і лише сліпий космополітизм може їх заперечувати, стверджуючи, що за вільної конкуренції Франція досягла б іще більшого прогресу. Але досвід Німеччини, Північної Америки та Росії беззаперечно доводить протилежне.Якщо ми дотримуємося думки, що з 1815 року заборонна система була корисною для Франції, то цим не прагнемо ні захищати її помилки й утрирування, ні запевняти в корисності та необхідності її збереження. Було помилкою те, що Франція обмежила митами ввезення сировинних матеріалів і продуктів землеробства (чавуну, кам’яного вугілля, вовни, зерна, худоби); було б також неправильно, якби Франція після того, як її мануфактурна промисловість достатньо зміцніла, крок за кроком не перейшла до помірної протекціоністської системи, якби держава дозволом на обмежену конкуренцію не прагнула стимулювати своїх мануфактуристів до наслідування кращих зразків.
Коли ми говоримо про протекціоністські мита, необхідно зважати на те, чи нація зі стану вільної конкуренції хоче перейти до заборонної системи, чи вона бажає здійснити перехід від заборонної системи до помірної протекціоністської: у першому разі мита мають бути спочатку низькими і лише поступово зростати, у другому ж вони мають бути високими на початковому етапі й поступово знижуватися.
Нація, яка раніше була недостатньо захищена митами, але яка відчуває себе покликаною до значного прогресу в мануфактурній промисловості, має насамперед думати про те, щоб сприяти посиленому розвитку підприємств, які виробляють товари широкого вжитку. Загальна вартість таких промислових товарів незрівнянно вища, ніж загальна вартість набагато дорожчих предметів розкоші.
Таке виробництво врухомлює великі маси природних, інтелектуальних та особистісних продуктивних сил, і оскільки воно потребує великих коштів, то породжує приводи до істотних заощаджень капіталів, до залучення чужоземних капіталів і сил усіх видів. Завдяки цьому активний розвиток таких мануфактурних галузей суттєво сприяє зростанню населення, розквіту внутрішнього землеробства й особливо — розширенню зовнішньої торгівлі, оскільки менш цивілізовані країни потребують передусім мануфактурних товарів широкого вжитку, а країни помірної кліматичної зони саме завдяки виробництву цих товарів дістають змогу вести пряму торгівлю з країнами жаркої зони. Наприклад, країна, яка імпортує бавовняну пряжу та вироби з бавовни, не може напряму торгувати з Єгиптом, Луїзіаною або Бразилією, оскільки вона не здатна задовольнити їхні потреби у виробах з бавовни та не може купувати в них необроблену бавовну. Далі ці товари за всієї значущості їхньої загальної вартості служать насамперед для того, щоб утримувати в терпимій рівновазі імпорт та експорт нації, щоб країна могла постійно утримувати необхідну їй суму обігових коштів чи щоб була здатна їх отримати. Далі завдяки створенню й розвитку цих важливих галузей виробництва нація досягає та утверджує свою промислову незалежність, оскільки за таких умов порушення в торгівлі, які виникають унаслідок війн, не мають важливого значення і створюють труднощі лише в імпорті дорогих предметів розкоші, й навпаки, їхнім наслідком завжди є скрутне становище там, де вони спричиняють нестачу і подорожчання мануфактурних товарів широкого вжитку та припинення ще донедавна обширного збуту продуктів землеробства. І нарешті, у сфері цих товарів обхід протекціоністських мит шляхом контрабанди або декларування занадто низької вартості дає змогу заробити набагато менше і протидіяти йому набагато легше, ніж у випадку з дорогими предметами розкоші.Мануфактури й фабрики завжди схожі на рослини, які ростуть повільно, і кожен протекціоністський захід, який раптово обриває торговельні відносини, що існували раніше, має збиткові наслідки для нації, на користь якої його запроваджено.
Мита повинні зростати лише відповідно до зростання капіталів усередині країни або їхнього притоку з-за кордону, до промислової вправності та підприємницького духу, до зростання здатності країни самостійно переробляти ті надлишки сировини та первісних продуктів, які раніше з неї експортували. Але особливо важливо і корисно заздалегідь визначити шкалу зростання ввізних мит: це створює надійні умови впевненості для капіталістів, техніків і робітників, яких готують у самій країні чи залучають з-за кордону. Треба, щоб установлені митні ставки були незмінними і не зменшувалися передчасно, бо навіть сам страх щодо недотримання обіцяного здатний знищити позитивний вплив атмосфери впевненості.Теоретично не можна визначити, наскільки потрібно збільшити ввізні мита під час переходу від вільної конкуренції до протекціоністської системи і наскільки їх потрібно зменшити під час переходу від заборонної системи до помірної протекціоністської: це залежить від конкретних умов і від торгових відносин, у яких менш розвинута нація перебуває порівняно з розвинутішою. Наприклад, Сполучені Штати Північної Америки мають звернути особливу увагу на своє вивезення бавовнику до Англії та землеробських і морських продуктів — до англійських колоній, а також на свій нинішній високий рівень заробітної плати, з іншого ж боку, сприятливим для них є той факт, що вони більше за будь-яку іншу націю можуть розраховувати на залучення англійських капіталів, техніків, підприємців і робітників.
Загалом можна вважати, що базові умови для зародження та розвитку мануфактурних потужностей відсутні там, де промисловість не може з’явитись і почати розвиватися за протекціоністського захисту на рівні від 40 до 60 відсотків та не здатна стати «на міцні ноги» на тривалий час за продовженого протекціоністського захисту на рівні від 20 до 30 відсотків.
Причини такої нездатності можуть бути більш або менш легко усунуті: до тих із них, яких позбутися легко, належать брак внутрішніх транспортних засобів, недостатні технічні знання, дефіцит досвідчених робітників і відсутність промислового підприємницького духу; до причин, усунення яких пов’язане зі складнощами, належать нестача працелюбства, просвіти, навчання, моральності та правової свідомості в народних масах, низький рівень розвитку землеробства, тобто брак матеріальних капіталів, але особливо — незадовільні державні інституції та недостатність громадянських свобод і правової безпеки, й нарешті, недостатній захист території, який унеможливлює подолання контрабандної торгівлі.
На найменшу увагу та найменший протекціоністський захист заслуговують галузі, які виробляють лише дорогі предмети розкоші, — оскільки вже саме заснування таких виробництв потребує високого рівня технічного вишколу, оскільки загальна вартість цих продуктів порівняно з усім виробництвом нації є незначною і ввезення їх може бути легко оплачене продуктами землеробства й сировинними матеріалами або мануфактурними товарами широкого вжитку, оскільки призупинення їх ввезення у період війни не спричиняє жодних суттєвих загроз і, нарешті, оскільки високі протекціоністські мита на ці предмети найлегше обійти шляхом контрабанди.
Нації, які ще не досягли істотного прогресу в техніці та машинному виробництві, мають допускати вільне ввезення складного машинного устаткування або обкладати його лише мінімальними митами доти, доки вони самі стануть спроможними продукувати його так само багато, як і найрозвинутіша нація. Машинобудівні фабрики є свого роду фабриками фабрик, і будь-яке мито на ввезення чужоземного машинного обладнання обмежує внутрішню мануфактурну промисловість. Але оскільки — внаслідок його великого впливу на всю мануфактурну потужність країни — надзвичайно важливо, щоб нація у ввезенні необхідного їй машинного устаткування не залежала від руйнівних впливів війни, то ця мануфактурна галузь може висувати особливі вимоги щодо прямої підтримки з боку держави в разі, якщо вона за помірних мит не може витримати чужоземної конкуренції. Держава повинна опікувати й безпосередньо підтримувати власні машинобудівні фабрики так, як це необхідно для їх збереження і розвитку, щоб у часи війни вони могли на початковому етапі задовольнити найнеобхідніші потреби, а за тривалих порушень через збройні протистояння служити прикладом для новостворюваних машинобудівних фабрик.
Про зворотні мита — згідно з нашою системою — питання можна ставити лише в тих випадках, коли напівфабрикати, наприклад бавовняну пряжу, які все ще ввозять з-за кордону, обкладають істотним протекціоністським митом, аби поступово уможливити їхнє виробництво безпосередньо всередині країни.
Вартими осуду є премії як постійний спосіб уможливити вивезення та конкуренцію власних фабрик з фабриками розвиненіших націй на ринках третіх країн; а ще більшого осуду вони заслуговують як засіб захопити внутрішні ринки мануфактурних товарів у тих націй, які вже досягли певного прогресу в розвитку промисловості. Однак є і випадки, коли їх можна виправдати як тимчасові заохочувальні заходи, а саме тоді, коли сонний підприємницький дух нації потребує лише поштовху і на початку свого пожвавлення вартий певної підтримки, щоб створити міцне і стабільне виробництво та уможливити вивезення своїх товарів до країн, які ще не мають власних успішних мануфактур. Але й у такому разі слід зважити, що для держави є кращим і доцільнішим — давати окремим підприємцям безвідсоткові завдатки чи сприяти спробам заснувати компанії наданням їм із державної каси у формі позичок певної частини необхідного акціонерного капіталу з першочерговим правом для приватних акціонерів отримувати відсотки на вкладені ними кошти. Як приклади таких випадків можемо навести спроби налагодити торгові зв’язки та водне сполучення з далекими країнами, на які ще не поширилася приватна торгівля, спроби прокладати пароплавні маршрути в далекі регіони світу, засновувати нові колонії тощо.