Розділ 27 Митниці та панівна економічна школа

Панівна школа в питанні впливу протекціоністських заходів не відрізняє землеробство від мануфактурного виробництва; вона прагне використати ту обставину, що ці заходи всюди мають тільки згубний вплив на землеробство, як доказ того, ніби вони так само згубно впливають і на мануфактурне виробництво.

У питанні заснування й розвитку мануфактурної промисловості школа не розмежовує тих націй, які не мають для цього жодних передумов, і тих, які покликані до цього завдяки природі своєї території, розвинутому землеробству, своїй цивілізованості та з огляду на необхідність гарантій свого майбутнього добробуту, стабільного розвитку та могутності.

Школа не розуміє, що за абсолютно вільної торгівлі з розвиненішими мануфактурними націями менш розвинена держава, котра, однак, має всі передумови для промислового розвитку, без протекціоністських заходів ніколи не зможе досягнути повністю сформованої та стабільної мануфактурної промисловості й цілковитої незалежності.

Школа не бере до уваги впливу війн на необхідність запровадження протекціоністської системи, вона не зрозуміла, що війна неминуче зумовлює запровадження заборонної системи і що митна заборонна система є необхідним продовженням заходів, спричинених збройними протистояннями.

Школа прагне використати «благодіяння» вільної внутрішньої торгівлі як доказ того, що нації можуть досягнути найвищого рівня добробуту й могутності лише завдяки абсолютній свободі міжнародної торгівлі, тимчасом як історія всюди доводить протилежне.

Школа стверджує, що протекціоністські заходи надають внутрішнім фабрикантам монополію і зумовлюють тим самим їхню млявість та інертність, тоді як внутрішня конкуренція, відомо ж, усюди спонукає промисловців до змагальності.

Школа хоче переконати нас у тому, що протекціоністські мита надають сприяння промисловцям за рахунок землеробів, але ж існують надійні докази того, що внутрішнє землеробство отримує завдяки розвитку внутрішньої мануфактурної промисловості неймовірні переваги, порівняно з якими жертви, котрих сільське господарство зазнає внаслідок протекціоністської системи, є зовсім незначними.

Як на головні недоліки протекціоністських мит панівна школа вказує на видатки задля утримання митних систем та на ту шкоду, яку спричинює контрабандна торгівля. Цих вад не можна заперечувати; але чи можуть вони бути настільки вагомими, коли йдеться про заходи, які мають такий надзвичайний вплив на існування, могутність і процвітання нації? Чи можуть ті витрати, що їх спричинюють утримання постійних армій і війни, стати причиною відмови нації від власної оборони? Якщо представники школи стверджують, що мита, які суттєво перевищують страхову премію контрабандної торгівлі, служать для того, щоб сприяти лише контрабандній торгівлі, а не внутрішнім мануфактурам, то це може стосуватися лише погано організованих митних підрозділів, лише погано захищених і малих територій, лише прикордонного споживання та лише високих мит на предмети розкоші, контрабандну торгівлю якими ведуть невеликими обсягами. Навпаки, досвід усюди засвідчує, що з добре організованою митною службою та доцільними митними тарифами у великих, добре захищених державах контрабандна торгівля не може стати істотною перешкодою для досягнення мети протекціоністських мит. Але що стосується видатків на утримання митних систем, то їхню більшу частину мають покривати мита на дохід, а щоб великі нації не мали мит на дохід, про це не каже і сама школа.

Школа не відкидає, однак, усього протекціоністського захисту.

Адам Сміт допускає у трьох випадках особливий захист внутрішньої промисловості: по-перше, як захід реторсії в разі, якщо чужоземна нація обмежує наше вивезення й існує надія на те, що таким репресивним заходом можна спонукати її до скасування своїх обмежень; по-друге, для національної оборони в разі, якщо за вільної конкуренції країна сама не здатна виробляти необхідні для цього мануфактурні товари; по-третє, як засіб досягнення рівності в разі, якщо закордонні продукти обкладають меншими митами, ніж продукти власного виробництва. Сей відкидає протекціонізм у всіх цих випадках, проте допускає його в четвертому разі, а саме тоді, коли, як передбачають, певна галузь промисловості протягом кількох років стане такою прибутковою, що більше не потребуватиме протекціоністського захисту.

Отже, саме Адам Сміт є тим, хто хотів запровадити принцип реторсії в торговій політиці — принцип, який може призвести до найбезрозсудніших і найруйнівніших заходів, і особливо тоді, коли репресалії, як вимагає Сміт, будуть скасовані, щойно чужоземна нація усуне свої обмеження. Припустімо, що Німеччина у відповідь на обмеження Англії щодо ввезення німецького зерна та деревини запроваджує проти Англії репресалії, а саме заборону на ввезення англійських мануфактурних товарів, і таким штучним чином вдихає життя у власну мануфактурну промисловість: невже Німеччина має дати загинути цьому її «творінню», пов’язаному з такими неймовірними жертвами, у разі, якщо Англія внаслідок німецьких репресалій знову відкриє свої кордони для німецького зерна та німецької деревини? Яка дурниця! Було б удесятеро краще, якби Німеччина покірно пережила всі обмежувальні заходи Англії та використала репресалії для розвитку своїх мануфактурних потужностей, замість того, щоб руйнувати ці новостворені мануфактури відродженням попереднього стану торгівлі з Англією.

Принцип реторсії [розплати] лише тоді може бути доречним і застосованим, коли він збігається в часі з принципом промислового виховання нації та водночас є допоміжним засобом для реалізації останнього.

Так! Справді розумно та корисно, коли інші нації відповідають на англійські обмеження щодо ввезення своїх продуктів землеробства обмеженнями на ввезення до себе англійських мануфактурних товарів, — але лише за умови, якщо ці нації покликані створити свою власну мануфактурну промисловість і утвердити її на всі часи.

Другим винятком Адам Сміт реально виправдовує не лише необхідність захисту тих мануфактур, які задовольняють потреби ведення війни, як, наприклад, виробництво зброї та пороху, а й усю протекціоністську систему в тому сенсі, в якому ми її розуміємо, оскільки заснована нацією її власна мануфактурна промисловість впливає на зростання населення, матеріальних багатств нації, її машинних потужностей, її самостійності та всіх її інтелектуальних сил, і тим самим — на збільшення засобів національної оборони незрівнянно більшою мірою, ніж просто виробництво зброї та пороху.

Те ж саме можна сказати і про третій виняток. Якщо податки, якими обкладено наше виробництво, дають підстави обтяжити протекціоністськими митами менш оподатковані закордонні продукти, то чому інші збитки, яких зазнає наше мануфактурне виробництво порівняно із закордонним, не повинні давати підстав захистити внутрішню промисловість від згубного впливу переважної закордонної конкуренції?

Ж.-Б. Сей, напевно, відчув суперечність цих винятків, але те, чим він їх замінив, не є кращим, оскільки в нації, яка за своєю природою й розвитком покликана створити власну мануфактурну промисловість, завдяки тривалому і дієвому протекціонізмові практично кожна галузь промисловості має стати прибутковою; і справді смішно, що для вдосконалення якоїсь великої галузі національної промисловості чи й усієї національної промисловості можна дозволити лише на кілька років запровадити протекціоністську систему, аналогічно тому, як учень шевця отримує лише кілька років, щоб стати шевцем.

У своїх пишномовних деклараціях про неймовірні переваги абсолютної свободи торгівлі та вади протекціоністського захисту школа зазвичай посилається на приклади деяких народів: на її переконання, Швейцарія є доказом того, що промисловість може процвітати і без митного захисту та що абсолютна свобода міжнародної торгівлі — найнадійніший фундамент для національного добробуту. Посилаючись на долю Іспанії, усім націям, які шукають допомогу і порятунок у протекціоністському захисті, представники школи хочуть показати жахливий приклад його згубних наслідків. Англію, котра, як ми це вже показали в одному з попередніх розділів, чудово підходить, аби служити прикладом для наслідування всім націям, покликаним до створення і розвитку мануфактурної промисловості, теоретики школи використовують, лише щоб довести своє твердження про те, що здатність до мануфактурного виробництва є виключно природним даром, яким володіють лише певні країни, як, наприклад, здатність до виробництва бургундського вина, і що Англія раніше за всі інші країни на земній кулі отримала від природи призначення сконцентруватися на мануфактурах, фабриках і великій торгівлі.

Говорячи про Швейцарію, необхідно насамперед зауважити, що це не нація, принаймні не звичайна і не велика нація, а конгломерат муніципалітетів [міських і сільських громад]. Вона не має морських берегів, оточена трьома великими націями, тому тут відсутнє будь-яке прагнення до створення власного судноплавства, прямої торгівлі з країнами жаркої кліматичної зони, усякі міркування щодо морської могутності, заснування і придбання колоній. Підґрунтя для її сучасного і, до речі, дуже скромного добробуту Швейцарія створила ще за часів, коли вона належала до Німецької імперії. Відтоді на її території не було внутрішніх війн і капітали можна було накопичувати від покоління до покоління, оскільки муніципальне управління майже не обкладало населення зборами та податками. Тоді як Європа протягом останніх століть була охоплена бурями деспотизму, фанатизму, війн і революцій, Швейцарія пропонувала притулок усім, хто хотів зберегти свої капітали й таланти, і накопичила таким чином значні обсяги коштів, отриманих ззовні. Німеччина ніколи серйозно не закривалася від Швейцарії, тому велика частина мануфактурних продуктів останньої завжди знаходила збут у великій сусідній країні. Утім, промисловість Швейцарії ніколи не була національною, ніколи не охоплювала виробництво предметів широкого вжитку, це переважно промисловість із виробництва предметів розкоші, які легко вивозити контрабандним шляхом у сусідні країни або транспортувати у віддалені регіони світу94. Отже, країна надзвичайно вигідно розташована для ведення проміжної торгівлі й певною мірою привілейована. Уже сама можливість познайомитися з мовами, законами, інституціями та відносинами трьох сусідніх націй повинна була надати швейцарцям суттєві переваги у проміжній торгівлі й усіх інших аспектах. Громадянська та релігійна свобода, а також поширена загальна освіта сприяли енергійності й підприємницькому духові, які через велику обмеженість внутрішнього землеробства і внутрішніх природних джерел штовхали швейцарців до виїзду в інші країни, де вони, перебуваючи на військовій службі або провадячи торгівлю чи різного роду промисли, накопичували свої статки, щоби потім повернути їх на Батьківщину.

З тим, що Іспанія діяла безрозсудно, коли заборонила вивезення дорогоцінних металів, видобуваючи їх з великим надлишком, має погодитися кожна тямуща людина. Але хибно також було б відносити занепад промисловості та національного добробуту Іспанії на рахунок її обмежень щодо ввезення мануфактурних товарів. Якби держава не вигнала маврів і євреїв та ніколи не мала б інквізиції, якби Карл V дозволив в Іспанії свободу віросповідання, якби священники та монахи стали вчителями народу, а їхні надзвичайно великі володіння було не секуляризовано, а просто скорочено до необхідних розмірів, якби внаслідок таких заходів набули поширення громадянські свободи, якби феодальне дворянство зазнало перетворень, а монархія утримувалася в певних межах, якби, коротко кажучи, Іспанія політично розвивалася завдяки Реформації так, як робила Англія, і якби цей дух вона перенесла на свої колонії, то заборонні та протекціоністські заходи призвели б у ній до таких самих результатів, як і в Англії, а, може, ще й ліпших, оскільки за часів Карла V іспанці в будь-якому сенсі були попереду англійців і французів, вище стояли тільки нідерландці, підприємницький і торговий дух яких міг би вкоренитися й в Іспанії завдяки запровадженню протекціоністського захисту; але все це — за умови, що іспанський устрій спонукав би чужоземні таланти і капітали до переміщення в країну замість того, щоб виганяти за кордон власні таланти й капітали.

Яким чинникам Англія завдячує своїм мануфактурним і торговим верховенством, ми показали в нашому розділі 4.

Насамперед інтелектуальна та громадянська свобода, конституція й перфектно організовані політичні інституції — це ті фактори, які створили для англійської торгової політики умови, щоб освоїти природні багатства країни та розвинути продуктивні сили. Але хто може заперечити здатність інших націй піднятися на такий рівень свободи? Хто готовий стверджувати, що природа відмовила іншим у наданні їм допоміжних засобів, необхідних для розвитку мануфактурного виробництва?

У плані допоміжних природних джерел часто вказували на великі багатства Англії у вигляді кам’яного вугілля та заліза як на доказ того, що саме англійці покликані до розвитку мануфактурної промисловості.

Це правда, що природа надала Англії своє сприяння; проте в цьому контексті можна зазначити, що й для інших націй природа у плані природних ресурсів жодним чином не була мачухою, що в більшості випадків на заваді повному використанню можливостей стоїть недостатність хороших транспортних сполучень, що інші країни мають надлишок невикористовуваної сили води, дешевшої за парову силу, що в інших країнах нестачу кам’яного вугілля можна покрити іншими паливними матеріалами, що багато країн має невичерпні можливості для виробництва заліза і що сировинні матеріали можна отримувати й шляхом торговельних обмінів.

І нарешті, ми маємо згадати тут і торгові договори про взаємні митні концесії. Школа відкидає ці документи як непотрібні й шкідливі, тоді як нам вони видаються найдієвішим засобом, аби крок за кроком пом’якшувати взаємні торговельні обмеження та поступово вести нації до вільної світової торгівлі. Проте договори такого роду, які світ бачив досі, не дуже заохочують брати з них приклад. У попередніх розділах ми показали, які спустошення стали наслідком договору Метуена в Португалії та Еденського договору у Франції. У цих поганих наслідках взаємного пом’якшення мит, здається, і полягає головна причина неприязні школи до торгових договорів узагалі. Очевидно, що її принцип абсолютної свободи торгівлі тим самим отримав практичне заперечення, адже за цим принципом зазначені договори мали би принести користь обом націям, а не знищувати одну і приносити неймовірні переваги іншій. Але якщо ми детально вивчимо причини такого неоднакового впливу, то знайдемо їх у тому, що внаслідок цих договорів Португалія і Франція відмовилися на користь Англії від тих успіхів, яких вони вже досягли та могли ще досягти у майбутньому в розвитку мануфактурного виробництва, — відмовилися, сподіваючись на те, що таким чином вони збільшать вивезення в Англію своїх продуктів землеробства; знайдемо причини неоднакового впливу й у тому, що внаслідок згаданих договорів обидві нації з вищого рівня культури потрапили на нижчий. Але із цього випливає лише те, що нація діє безрозсудно, якщо внаслідок торгових договорів вона жертвує своїми мануфактурними потужностями на користь чужоземної конкуренції й тим самим зобов’язує себе в майбутньому залишатися на низькому рівні розвитку землеробства; але із цього жодним чином не випливає, ніби шкідливими та ганебними є й ті договори, які сприяють взаємообмінам продуктами землеробства та сировинними матеріалами або взаємообмінам мануфактурними товарами.

Раніше ми показали, що вільна торгівля землеробськими продуктами та сировинними матеріалами корисна для всіх націй на всіх рівнях їхнього цивілізаційного розвитку, із чого можна зробити висновок, що кожен торговий договір, який пом’якшує чи усуває перешкоди та обмеження цієї торгівлі, які існували раніше, повинен мати позитивний вплив на обидві нації, між якими існують торгові відносини; прикладами такого роду є договір між Францією й Англією, який стимулює взаємні обміни вин та горілки на чавун і кам’яне вугілля, або договір між Францією та Німеччиною, який сприяє взаємним обмінам вин, олії та сухофруктів на зерно, вовну та забійну худобу.

Згідно з нашими попередніми міркуваннями протекціонізм лише настільки корисний для процвітання нації, наскільки він відповідає рівню її промислового розвитку; будь-яка надмірність у протекціонізмі є шкідливою; нації можуть лише поступово досягнути повного розвитку їхньої мануфактурної промисловості. Тому дві нації, які перебувають на різних рівнях промислового розвитку, зі взаємною вигодою можуть робити взаємні концесії щодо обмінів різноманітними мануфактурними товарами, уклавши для цього відповідний договір. Менш розвинута нація, яка ще не здатна з вигодою для себе самостійно продукувати вишукані мануфактурні товари, наприклад, вироби з тонкої бавовни чи шовку, може бути, однак, спроможною постачати розвинутішій нації частину необхідних їй грубих мануфактурних виробів.

Іще допустимішими й кориснішими такі договори мають бути для націй приблизно одного рівня промислового розвитку, між якими, отже, конкуренція з боку однієї сторони не є стосовно іншої переважною, руйнівною чи такою, яка все придушує й монополізує, а є такою, яка заохочує до взаємних наслідування, удосконалення та зниження цін, як це відбувається і в межах внутрішньої торгівлі. Те саме стосується більшості континентальних націй. Наприклад, Франція, Австрія та Німецький митний союз можуть очікувати від досить низьких протекціоністських мит лише дуже корисних наслідків, також можна було б удатись до взаємних концесій між цими країнами та Росією зі взаємною вигодою. Те, чого вони всі зараз мають боятися, це перевага Англії.

Отже, якщо розглядати ситуацію під таким кутом зору, то верховенство острова в мануфактурах, торгівлі, судноплавстві та колоніальних володіннях є за нинішніх часів найбільшою перешкодою до зближення націй; хоча й має бути визнано, що Англія в прагненні до цього верховенства неймовірно збільшила продуктивну силу всього людства та збільшує її щоденно і зараз.

94 У написаному від руки примірнику цієї книги (власник Пахтер-Тайнбург) збоку сторінки з нагоди нового видання є приписка, яку власноруч зробив Фрідріх Ліст: «Швейцарія має суттєві досягнення лише в ручному виробництві, але не в галузях, де головну роль відіграють машини».