Розділ 28 Італійські фахівці з національної економії
Італія випередила всі сучасні нації й у практиці, й у теорії політичної економії. Граф Пеккіо збагатив італійську літературу старанно зробленим оглядом цієї наукової галузі; однак його книжка має той недолік, що він по-рабському тримається за положення панівної теорії й не висвітлює належним чином головних причин занепаду італійської національної промисловості, до яких належать недостатня національна єдність між великими та об’єднаними спадковою монархією національностями, панування священників і занепад громадянських свобод у республіках та містах.
Якби він глибше дослідив ці причини, то поза його увагою не залишилась би справжня тенденція книжки «Державець» Макіавеллі; тоді він не просто мимохідь згадав би ім’я цього мислителя.Лише завдяки примітці Пеккіо про те, що Макіавеллі в одному з листів до свого друга Гвічардіні (1525 рік) запропонував об’єднати всі італійські сили проти закордонних загроз і, оскільки про цю ідею повідомили Папі Клементу VII, суттєво сприяв заснуванню Священної ліги (1526 рік), ми прийшли до думки: в основі «Державця» має лежати така сама тенденція. Коли ж ми самі взяли цю книжку в руки, то вже з першого погляду дістали підтвердження свого припущення. Очевидно, що написаний у 1513 році «Державець» має на меті подати родині Медічі ідею про те, що вона покликана об’єднати всю Італію під одним королівським дахом, та прагне вказати їй на засоби, за допомогою яких вона могла б цього досягнути95.
Назву та форму книжки, такі, ніби йдеться загалом про природу абсолютного панування, без усякого сумніву, зумовлено розумом автора. Про спадкових королів і монархів ідеться лише мимохідь. У полі зору автора всюди — лише один італійський узурпатор [завойовник]. Князівства мають бути поневолені, династії винищені, феодальне дворянство придушене, а свобода в республіках викорінена. Щоб створити італійську імперію, узурпатор має використати, мобілізувати та спробувати все — і чесноти раю, і хитрощі пекла, розсудливість і відвагу, сміливість і зраду, талан і випадковості.
Раптом він отримує повідомлення про «аркан», силу якого було доведено на три століття пізніше: має бути створене національне військо, перемога якого гарантована завдяки новій дисципліні, новим видам зброї та новим маневрам96.Якщо загальні риси аргументації можуть іще залишати підстави для сумнівів щодо особливої тенденції автора, то останній розділ знімає всі питання. Тут автор абсолютно прямо заявляє, що чужоземні вторгнення та внутрішні конфлікти є головними причинами всього лиха, яке охопило Італію, що палац Медічі, в чиїх руках, на щастя, перебуває Тоскана та держава Папи, покликаний самим Провидінням здійснити велику справу, що зараз найкращий час і можливості запроваджувати нові реформи, що зараз має з’явитись новий Мойсей, аби звільнити свій народ від кайданів Єгипту, що нічого не приносить більше поваги та слави правителю, ніж великі підприємства97.
Те, що тенденцію цієї книжки в інших розділах можна відчути і між рядків, найкраще доводить спосіб, у який автор у 9-му розділі говорить про державу Папи. Це ж, напевно, лише іронія, коли він каже, що священники мали країни, але не керували ними, що священники там панували, але не могли захистити свого панівного становища, що ці найщасливіші з усіх країн були безпосередньо врятовані самим Божим Провидінням, що було би проявом самовпевненості давати їм якусь оцінку. Вочевидь, цим він хотів, не компрометуючи себе, дати нам зрозуміти: на цій території на шляху відважного завойовника — причому він був з родини Медічі й мав серед родичів самого Папу, — не було якихось особливо великих перешкод.
Але як з огляду на республіканські погляди Макіавеллі можна пояснити його поради, котрі він дає своєму узурпаторові стосовно республік? Чи можна пов’язати це виключно з його наміром досягти прихильності правителя, якому присвячена його книжка, і тим самим — приватних переваг для себе, коли він, завзятий республіканець, великий мислитель і літератор, патріотичний мученик, радить майбутньому узурпаторові знищити свободу республік з усім її підґрунтям?
Не можна відкидати і тієї обставини, що Макіавеллі, пишучи «Державця», жив у бідності, з неспокоєм дивився в майбутнє і потаємно сподівався отримати призначення на службу та підтримку з боку Медічі.
Лист від 10 жовтня 1513 року, який він написав зі свого вбогого маєтку другові Ветторі до Флоренції, не залишає із цього приводу жодного сумніву98.Істотні підстави свідчать і на користь того, що цією книжкою він не тільки прагнув досягти прихильності Медічі та реалізації своїх приватних намірів, а й мав на меті втілити в життя узурпаторський план — план, який жодним чином не суперечив його республікансько-патріотичним поглядам, хоча з огляду на принципи моральності нашого часу його необхідно схарактеризувати як ганебний і безбожний.
Праці Макіавеллі й результати його роботи на державній службі доводять, що він глибоко знав історію всіх часів і політичний устрій усіх держав. Але очі, які бачили таке далеке минуле і так чітко сприймали сучасність, мали також дивитись і в далеке майбутнє. Розум, який на початку XVI століття усвідомив переваги озброєння нації, повинен був також збагнути, що час малих республік уже минув, що настав час великих монархій, що за умов, які існували в ті часи, формування нації було можливе лише шляхом узурпації [= незаконного захоплення влади], а її утвердження — лише деспотією, що олігархії в тій формі, у якій вони тоді існували в італійських республіках, були найбільшою перешкодою для національної єдності й тому мали бути знищені та що національна свобода в якийсь момент знову стане реальністю як наслідок національної єдності. Вочевидь, Макіавеллі хотів кинути на поталу деспотизмові застарілу та недосконалу свободу деяких міст, сподіваючись на те, що саме завдяки цьому буде досягнуто національної єдності й тим самим — гарантовано свободу майбутнім поколінням у більших масштабах і досконалішій формі.
Перша праця, написана про особливості політичної економії в Італії, — це публікація Антоніо Серра з Неаполя про ті засоби, завдяки яким королівські імперії можуть гарантувати собі надлишки золота й срібла (1613 рік).
Здається, що Сей і Маккаллох лише бачили чи просто прочитали назву цієї книжки і більше нічого; вони поважно залишають цю працю поза увагою, згадуючи водночас, що в ній ідеться лише про гроші й що вже її назва доводить: автор глибоко помилявся, розглядаючи дорогоцінні метали як єдині предмети багатства.
Якби вони прочитали цю книжку та зрозуміли її зміст, то, можливо, зробили б для себе і корисні висновки. Антоніо Серра, хоча він теж грішив тим, що розглядав надлишок золота й срібла як ознаку багатства, усе ж досить чітко зрозумів його справжні причини. З одного боку, дослідник ставить на передній план рудники як пряме джерело благородних металів, але з іншого — справедливо вказує і на опосередковані можливості придбати ці метали. Згідно з його думкою, головними джерелами національного багатства є землеробство, мануфактури, торгівля та судноплавство. Родючість землі — надійне джерело заможності, але її незрівнянно продуктивніше створюють мануфактури, і це зумовлено багатьма причинами, головна з яких — та, що промислові виробництва становлять основу обширної торгівлі. Продуктивність цих джерел пов’язана якостями людей (а саме — чи є ті старанними, дієвими, заощадливими, чи мають підприємницький дух), природними і місцевими обставинами (наприклад, чи сприятливим є розташування міста для морської торгівлі). Над усіма цими причинами Серра ставить такі фактори, як форма правління, громадський порядок, громадянські свободи, політичні гарантії та стабільність законів. Він каже: «Жодна країна, в якій кожен новий правитель має право видавати нові закони, не може успішно розвиватись, а тому країни Святого Отця не можуть бути такими заможними, як ті країни, в яких правління та законодавство мають більшу стабільність. Можна подивитися лише на Венецію, щоби побачити, як там вікові порядок і законодавство впливають на загальну заможність». Це квінтесенція такої системи політичної економії, яка, незважаючи на те, що вона, як здається, має своїм предметом лише придбання коштовних металів, за своєю сутністю вирізняється природністю та здоровим глуздом. Очевидно, що книжка Ж.-Б. Сея, хоча вона й розвиває поняття та положення політичної економії, про які Антоніо Серра не мав жодного уявлення, усе ж далеко відстає від праці Серра в головному пункті, а саме у правильній оцінці політичних обставин стосовно багатства націй. Якби Сей вивчив працю Серра замість відкладати її вбік, то йому було б складно вже на першій сторінці своєї системи політичної економії стверджувати, що «конституцію країн не можна брати до уваги в політичній економії, адже є багато прикладів народів, які за всіх форм правління ставали багатими або бідними; усе залежить від того, як добре країною керують».Ми далекі від того, щоб обстоювати головну роль форми правління порівняно з іншими чинниками. Досить лише кинути погляд на південні штати Америки, щоб переконатись у тому, що демократичні форми правління, якщо народ до них не готовий, можуть стати причиною суттєвого регресу в добробуті країни. Досить також лише одного погляду на Росію, щоб зрозуміти, що народи, які ще перебувають на низькому рівні культури, можуть досягати найвагоміших успіхів у своєму національному добробуті саме за умов абсолютної монархії. Але це жодним чином не підтверджує, що ми маємо приклади народів, які за всіх форм правління ставали багатими, тобто досягали найвищого рівня економічного успіху. Історія вчить нас насамперед того, що такого рівня суспільного добробуту, а саме повного процвітання мануфактур і торгівлі, досягали тільки в тих країнах, політичний устрій яких, хоч би як він називався — демократична або аристократична республіка чи обмежена монархія, — гарантував громадянам високий рівень особистої свободи та безпеку власності, а адміністрації — широке поле для діяльності, силу для досягнення суспільних цілей і високий рівень стабільності таких прагнень. Це пов’язано з тим, що в добре розвинених націй ідеться не лише про те, щоби протягом певного часу було добре управління, а й про те, щоб це добре управління було постійним і однотипним, щоб наступна адміністрація не руйнувала все те хороше, що зробила попередня, щоб за тридцятирічним правлінням Кольбера не йшло відкликання Нантського едикту, щоби протягом століть практикували одну й ту саму систему та націлювались на одну й ту саму мету. Лише конституції, в яких представлено інтереси нації, а не абсолютна влада, за якої адміністрація постійно модифікується залежно від індивідуальних рис владики, гарантують таку стабільність управління, як правильно зауважує Антоніо Серра.
Однак за певного стану розвитку нації трапляються і випадки, коли в умовах абсолютної влади її адміністрація може сприяти і зазвичай сприяє економічному й інтелектуальному розвитку нації набагато більше, ніж конституційно обмежена. Це стосується періодів рабства та кріпацтва, варварства та марновірства, національної роздробленості та кастових привілеїв, оскільки за таких умов конституція гарантує не лише продовження чинності інтересів нації, а й подальше існування всіх ганебних суспільних явищ, тоді як інтереси і природа абсолютної форми правління вимагають знищити їх, тоді як за абсолютної форми правління існує можливість, що до влади може прийти сильний і далекоглядний правитель, який просуне націю на цілі століття вперед і гарантує їй стабільне існування та прогрес на все її майбутнє.Отже, це загальновідома істина, яка містить лише відносну правду і за допомогою якої Ж.-Б. Сей хоче відокремити свою доктрину від політики. Справді, насамперед дуже важливо, щоб управління було добрим, але діловитість і старанність адміністрації зумовлює саме форма правління, і очевидно, що найкращою є та, яка найбільше відповідає моральному й матеріальному станові нації та її майбутньому прогресові. Поступальний розвиток народів за всіх форм правління демонструє багато прикладів, але високого рівня економічного розвитку досягли лише ті країни, форми правління яких надавали високий рівень свободи, стабільність законів і політики та дієві інституції.
Антоніо Серра бачить природу речей такою, якою вона є, а не через окуляри віджилих систем або якогось єдиного принципу, який він прагнув би виправдати та зреалізувати. Він порівнює ситуацію в різних італійських державах і бачить найвищий рівень багатства там, де є велика торгівля, велику торгівлю — там, де є розвинуті мануфактурні потужності, а розвинуті мануфактурні потужності — там, де є громадянські свободи.
І навпаки, у висновках Беккаріа домінують неправильні положення фізіократів. Цей публіцист іще до Адама Сміта чи все ж одночасно з ним відкрив принцип поділу праці або знайшов його в Арістотеля; він розвинув цей принцип навіть більше за Адама Сміта, оскільки, на відміну від останнього, не обмежився поділом виробничих операцій на одній-єдиній фабриці, а й показав, як виникає суспільний добробут у результаті розподілу членів суспільства за різними сферами зайнятості у виробництві харчових продуктів. Але водночас він і не заперечує позиції фізіократів, наголошуючи разом з ними на непродуктивності мануфактуристів.
Найобмеженішими є погляди великого юриста-філософа Філанджері. Перебуваючи в полоні хибного космополітизму, він вважає, що Англія своєю обмежувальною торговою політикою створила лише вигоди для контрабандної торгівлі й ослабила свою власну.
Веррі як державний службовець-практик помилявся не так глибоко; він погоджувався з необхідністю захищати внутрішню промисловість від закордонної конкуренції, але не розумів чи не мав права зрозуміти, що ця політика зумовлена масштабами та єдністю нації.
95 Лише під час подорожі в Німеччину, коли друкували цю книгу, її автор дізнався, що доктор Ранке та доктор Гервінус оцінили «Державця» саме з такого погляду.
96 Усе, що Макіавеллі написав до та після «Державця», доводить, що такі плани він не раз прокручував у своїй голові. Як же інакше можна пояснити, що він — цивільна людина, науковець, політичний діяч і державний секретар, який ніколи не брав участі у виробництві зброї, — так глибоко зрозумів мистецтво ведення воєнних дій, що зміг написати про це книжку, яка викликала захват у перших героїв війн його часу?
97 Фрідріх Великий у своїй роботі, спрямованій проти Макіавеллі, розглядає «Державця» лише як суто наукове дослідження повноважень та обов’язків правителів. Причому на увагу заслуговує той факт, що він, заперечуючи розділ за розділом думки Макіавеллі, навіть не згадує останнього, 26-го розділу, який має назву «Заклик звільнити Італію від чужоземців», але вводить до свого тексту зовсім чужий праці Макіавеллі розділ з назвою «Про різні види переговорів і про справедливі причини оголошення війни».
98 Уперше цей лист опубліковано в праці «Pensieri intorno allo scopo di Niccolo Macchiavelli nel libro il Principe» («Думки про мету Нікколо Макіавеллі в книжці “Державець”»), Мілан, 1810.