Розділ 24 Мануфактурне виробництво та принцип сталості й продовження виробничої діяльності
Якщо ми досліджуватимемо виникнення та розвиток окремих промислових галузей, то встановимо, що вони лише поступово опановували досконаліші процеси, устаткування, будівлі, виробничі переваги, досвід, майстерність і всі ті знання й відносини, які гарантували їм вигідне отримання потрібних сировинних матеріалів і сприятливий збут їхніх продуктів.
Так ми переконуємося, що зазвичай незрівнянно легше вдосконалити й розширити вже розпочату справу, ніж створити нове підприємство. Скрізь бачимо, як старі підприємства, експлуатовані вже цілою низкою поколінь, нині працюють з більшою вигодою, ніж нові. Спостерігаємо й те, що створити нове підприємство тим складніше, чим менше промислових галузей цього роду вже функціонують у країні, оскільки за таких умов підприємець, управитель заводу, робітник мають пройти відповідний вишкіл або їх потрібно запросити з-за кордону та оскільки дохідність такого підприємства ще недостатньо відома, щоб капіталісти могли отримати довіру щодо його успішного функціонування. Якщо ми порівняємо стан промислових галузей нації в різні періоди, то всюди констатуватимемо, що вони, якщо не зазнавали руйнівного впливу якихось особливих факторів, від покоління до покоління досягали суттєвих успіхів не тільки в аспекті дешевизни, а й в аспекті кількості та якості товарів. З іншого боку, можемо помітити, що внаслідок зовнішніх негативних факторів, наприклад війн і спустошення країн, або під тиском тиранських і фанатичних урядових та фінансових заходів (як відкликання Нантського едикту) цілі нації було відкинуто на століття назад у розвитку всієї їхньої промисловості чи окремих галузей і в результаті цього їх з великим відривом випереджали нації, які раніше були далеко позаду.Одне слово, тут впадає у вічі, що і в усіх людських фундаціях, і в промисловості в основі успішних результатів лежить один природний закон, який має багато спільного з природним законом розподілу ділових операцій та конфедерації продуктивних сил і суть якого полягає в тому, що багато поколінь, котрі йдуть одне за одним, певним чином об’єднують свої сили для досягнення однієї й тієї самої мети і таким самим чином розподіляють між собою потрібні для цього зусилля.
Тут ми маємо справу з тим самим принципом, який для збереження та примноження сил нації засвідчує незрівнянні переваги спадкових монархій проти тих, де найвищу особу обирають і тому постійно відбуваються зміни панівних родів.
Частково саме цей природний закон гарантує народам, які вже тривалий час живуть за правильно зрозумілої конституційної форми правління, такі великі успіхи у промисловості, торгівлі та судноплавстві.
Тільки цим законом можна частково пояснити вплив писемності та преси на людський прогрес. Тільки писемність уможливила в набагато досконалішій формі, ніж усні розповіді, передачу людських знань і досвіду від одного покоління до всіх наступних.
Частковими підтвердженнями усвідомлення цього природного закону є, без сумніву, поділ на касти, який існував серед давніх народів, і закон єгиптян, згідно з яким син мав продовжувати ремесло батька. До винаходу та поширення письма такі структури були, як уявляємо, необхідними для подальшого розвитку мистецтв і промислів.
Напевно, і ремісничі гільдії виникли частково також саме із цією метою.
Збереженням та подальшим розвитком мистецтв і наук та передачею їх від одного покоління до наступних ми завдячуємо значною мірою кастам жерців стародавніх народів, монастирям та університетам.
Якої могутності, якого впливу досягли ордени священників і лицарів, папський престол завдяки тому, що протягом століть була поставлена одна і та сама мета — щоб наступне покоління постійно продовжувало справу з того місця, на якому зупинилися попередники!
Ще наочніше ми побачимо важливість цього принципу, розглядаючи матеріальні досягнення.
Окремі міста, монастирі та корпорації побудували споруди, загальні видатки на які, можливо, навіть перевищують вартість усієї сучасної їм власності. А знайти засоби для цього вони могли лише завдяки тому, що ціла низка поколінь використовувала свої заощадження задля однієї й тієї самої великої мети.
Погляньмо на систему каналів і дамб у Голландії — це результат зусиль та заощаджень багатьох поколінь.
Тільки вони здатні створити цілісну національну транспортну систему, цілісну систему фортечних і захисних споруд.Державна кредитна система є одним з найкращих досягнень новітнього державного управління та благом для націй, поки вона служить засобом розподілу на багато майбутніх поколінь видатків на ті досягнення і прагнення нинішнього покоління, які приноситимуть користь нації в усі майбутні часи й гарантуватимуть їй існування, зростання, велич, могутність і збільшення продуктивної сили; прокляттям вона стає лише тоді, коли служить марному національному споживанню і тим самим не лише не сприяє прогресу майбутніх поколінь, а й уже наперед позбавляє їх засобів для здійснення величних національних справ, чи також тоді, коли тягар сплати відсотків за національні борги покладають не на накопичений багатими капітал, а на споживання залучених до праці верств населення.
Державні борги — це вексель, який нинішнє покоління передає до оплати наступному поколінню. Це може відбуватися в особливих інтересах сучасного покоління або в особливих інтересах майбутнього покоління чи в їхніх спільних інтересах. Лише в першому разі цей засіб вартий осуду. Усі ж інші випадки, у яких ідеться про підтримку та сприяння майбутньому нації, належать до другої категорії, якщо необхідні для цього засоби перевищують сили нинішнього покоління.
Жодні видатки сучасного покоління не служать так рішуче і переважно на користь майбутніх поколінь, як витрати на поліпшення транспортних сполучень, оскільки зазвичай такі будови, крім того, що вони надзвичайно і в постійно висхідній прогресії примножують продуктивні сили майбутнього покоління, з плином часу не тільки відшкодовують витрати на самих себе, а й приносять дивіденди. Тому сучасному поколінню не лише дозволено покласти на плечі наступників погашення обсягів витраченого на ці спорудження капіталу разом з відсотками, поки вони ще не є рентабельними, але воно діяло б навіть несправедливо стосовно самого себе та проти чинних принципів національної економії, якби поклало на свої плечі весь цей тягар або значну частку цього тягаря.
Якщо ж ми повернемось до нашого розгляду головних галузей промисловості, то побачимо, що в землеробстві продовження розвитку, започаткованого попередніми поколіннями, теж має велике значення, проте воно піддається тут тимчасовому припиненню незрівнянно рідше, ніж у мануфактурному виробництві, й що в землеробстві ці призупинення приносять незрівнянно менше збитків і їхні негативні наслідки можна усунути незрівнянно швидше та легше, ніж у мануфактурній промисловості.
Хоч би якими складними були перешкоди для розвитку землеробства, власні потреби та власне споживання землеробів, загальне поширення необхідних для їхньої справи вмінь і знань, простота інвентарю ніколи не дають сільському господарству зазнати повного краху.
Навіть після спустошливих воєн землеробство швидко стає на ноги. Ні ворог, ні чужоземний конкурент не можуть прихопити із собою головного інструмента сільського господарства — земельних угідь; треба придушувати цілу низку поколінь, аби перетворити родюче поле на пустку та позбавити мешканців країни здатності провадити землеробство.
І навпаки, найкоротше і найлегше призупинення паралізує мануфактури, а довге — вбиває їх. Чим більше мануфактурна галузь потребує майстерності та вправності, чим більшими є суми необхідних для цього капіталів, чим більше ці вкладені капітали прив’язані до окремої, особливої галузі виробництва, тим згубнішим є тимчасове припинення роботи. Машинне устаткування стає брухтом і дровами, будівлі руйнуються, робітники й техніки емігрують або шукають собі заробітку в землеробстві. Так за короткий час зникає цілий комплекс сил і речей, який міг бути створений лише завдяки зусиллям і старанням багатьох поколінь.
Як за успішного розвитку промисловості одна галузь спричинює виникнення іншої, підтримує її в поступальному русі й приводить до процвітання, так у разі занепаду руйнація однієї галузі промисловості завжди є провісником падіння багатьох інших і насамкінець — головних складників мануфактурної промисловості.
Переконання у величезному значенні безперервності роботи та розуміння непоправних збитків, які спричинює її припинення, сприяло втіленню в життя ідеї протекціоністського захисту мануфактурної промисловості, а зовсім не лемент і егоїстичні прохання щодо пільг із боку промисловців.
Ми часто можемо бачити, що в тих випадках, коли протекціоністський захист не може допомогти, тобто коли фабрики страждають через недостатність збуту за кордоном, коли уряд не в змозі протидіяти зупиненню виробництва, фабриканти продовжують діяльність із явними збитками. Сподіваючись на кращі часи, вони прагнуть таким чином відвести від себе непоправні втрати від призупинення роботи.
В умовах вільної конкуренції нерідко саме сподівання змусити конкурента до призупинення виробництва спонукає мануфактуристів і фабрикантів продавати свої товари за заниженими цінами й часто — зі збитками для самих себе. Цим вони прагнуть не тільки запобігти призупиненню роботи власних підприємств, а й змусити до цього конкурентів, сподіваючись пізніше за рахунок кращих цін повністю відшкодувати збитки, яких вони зазнали. Хай там як, прагнення до монополії лежить у природі промислового виробництва. Однак така обставина свідчить не проти, а на користь протекціоністської політики, оскільки це прагнення, обмежене рамками внутрішнього ринку, зумовлює низькі ціни та прогрес у виробничих процесах і національному добробуті; але коли воно ззовні лягає тягарем на внутрішню промисловість, то його наслідком стає призупинення виробництва та занепад внутрішньої національної промисловості.
Та обставина, що промислове виробництво, й особливо відтоді, як його надзвичайно підтримує машинне устаткування, не знає жодних меж, за винятком таких, як володіння капіталом і збут, дає тій нації, промисловість якої безперебійно працює протягом століть, яка накопичила неймовірні обсяги капіталів, яка має обширну світову торгівлю, яка володіє грошовим ринком завдяки великим кредитним установам (котрі здатні викликати зниження цін на фабричні товари та спонукати фабрикантів до їх вивезення), — усе це дає такій нації можливість оголосити винищувальну війну мануфактурам усіх інших країн.
За таких обставин узагалі неможливо, щоб в інших націй завдяки успішному розвиткові землеробства внаслідок «природного розвитку речей», як висловлюється Адам Сміт, виникли великі мануфактури та фабрики або щоб змогли зберегти своє виробництво ті з них, які виникли згідно з «природним розвитком речей» унаслідок призупинення торгівлі через війну.Причина цього така сама, як і в ситуації, коли дитина чи юнак у силовій боротьбі з дорослим чоловіком не можуть не те що перемогти, а й навіть просто чинити опір. Фабрики нації, яка досягла торгово-промислового верховенства (Англія), мають тисячі переваг перед новими чи ще не здатними працювати на повну потужність підприємствами інших націй. До цих переваг належать, наприклад, величезна кількість умілих і досвідчених робітників, які працюють за дуже низьку заробітну плату, найкращі техніки, найдосконаліше та найдешевше машинне устаткування, найбільші вигоди в закупівлях і продажах, особливо низькі видатки на транспортування сировинних матеріалів і готових товарів, велике кредитування фабрикантів грошовими установами під найнижчі відсотки; досвід, інструменти, будівлі, устаткування, впливові зв’язки в тих обсягах, які можна було зібрати й сформувати лише протягом життя кількох поколінь; неймовірно великий внутрішній ринок і, що те ж саме, також неймовірно великий колоніальний ринок, тобто за будь-яких умов упевненість у збуті великої кількості фабричних товарів за належного виробництва; отже, гарантія стабільності та достатності коштів для забезпечення свого майбутного на випадок, якщо доведеться завойовувати чужоземний ринок фабричних товарів.
Якщо крок за кроком проаналізувати кожну із цих переваг, то можна переконатися, що, маючи перед собою таку могутність, безрозсудно за вільної конкуренції сподіватися на природний розвиток речей там, де спочатку необхідно вишколити робітників і техніків, де машинне виробництво та транспортні системи перебувають лише у стадії становлення, де фабрикантам не гарантовано навіть внутрішнього ринку, не кажучи вже про солідне вивезення товарів, де кредитування фабрикантів у найкращому разі обмежено найнеобхіднішим, де жодного дня немає впевненості в тому, що внаслідок англійських торгових криз і банківських операцій величезні кількості чужоземних товарів не переповнять внутрішній ринок за цінами, які ледве покривають видатки на сировинні матеріали та які на роки зупиняють промислове виробництво.
Марним було б рішення таких націй щодо вічного підпорядкування англійському мануфактурному верховенству зі скромним визначенням своєї ролі, яка мала би полягати в тому, аби постачати англійцям те, чого ті самі не можуть виробляти або завозити з інших регіонів. У такому підпорядкуванні вони не знайдуть свого порятунку. Чи допоможе, наприклад, північноамериканцям те, що вони пожертвують своїми перевагами, а саме добробутом найкращих і найрозвиненіших штатів, штатами вільної праці та, можливо, навіть їхньою майбутньою національною величчю заради того, щоб задовольнити потреби Англії в бавовні? Чи відмовиться Англія внаслідок цього від свого прагнення завозити такий самий матеріал з інших світових регіонів? Марно було б німцям погодитися з тим, щоб задовольняти свої потреби у фабричних товарах за рахунок ввезення їх з Англії в обмін на свою високоякісну овечу вовну; цим вони не зможуть відвернути того, що протягом наступних двадцяти років Австралія наповнить усю Європу своєю високоякісною вовною.
Ці відносини підпорядкування мають іще жалюгідніший вигляд, коли взяти до уваги те, що внаслідок війни згадані нації втрачають свій збут продуктів землеробства, а тим самим — і засоби для закупівлі фабричних товарів за кордоном. Тоді всі економічні міркування та системи відступають на задній план; пріоритетним стає принцип самозбереження й захисту, який вимагає від націй, щоб вони самі переробляли власні продукти землеробства та могли обходитися без мануфактурних товарів ворога. За таких обставин уже не обговорюють питання, з якими збитками пов’язана така заборонна система, зумовлена війною. Але хоч би якими великими були зусилля й жертви, завдяки яким землеробська нація у воєнний час створює і розвиває мануфактури та фабрики, конкуренція з боку держави в бік мануфактурного верховенства, яка повертається з настанням миру, знову зруйнує все, що створено в умовах лихоліття. Одне слово, це вічна зміна розбудови і руйнування, процвітання і скрути, притаманна націям, які не прагнуть здобути переваги безперебійного продовження справ від покоління до покоління шляхом реалізації національного поділу праці та конфедерації продуктивних сил.