Розділ 23 Мануфактурне виробництво та інструменти обігу

Якщо досвід минулих 25 років частково підтвердив правильність принципів панівної теорії, розроблених усупереч положенням так званої меркантильної системи, щодо циркуляції коштовних металів і щодо торгового балансу, то, з іншого боку, він указав і на суттєві слабкі місця цієї теорії в зазначених аспектах.

Не раз, зокрема в Росії та Північній Америці, досвід довів, що в землеробських націй, мануфактурний ринок яких відданий вільній конкуренції з нацією, яка досягла мануфактурного верховенства, цінність промислових товарів, які ввозять на їхню територію, дуже часто надзвичайно перевищує цінність землеробських продуктів, які вони експортують, і що це інколи спричинює раптовий і неймовірно великий відтік дорогоцінних металів, унаслідок чого економія землеробської нації, й особливо якщо її внутрішні обміни базуються значною мірою на циркуляції паперових грошей, зазнає потрясінь і в країні виникає скрутна ситуація.

Теорія стверджує, що коштовні метали можна придбати таким самим шляхом, як і всі інші товари, і що в принципі не відіграє жодної ролі те, велика чи мала кількість таких металів перебуває в обігу, адже лише від співвідношення цін залежить те, дешевим чи дорогим є товар; що різний валютний курс діє як свого роду бонус для зростання вивезення товарів з тієї країни, на користь якої він тимчасово встановився: отже, за висновками школи, грошову систему та рівновагу між ввезенням і вивезенням товарів, як і всі інші економічні відносини нації, найнадійніше та найкраще регулює сама природа речей.

Такі висновки абсолютно правильні щодо внутрішньої національної торгівлі; саме так функціонує товарообмін між містом і містом, між містом і селом, між провінцією і провінцією, а також у конфедерації між державою й державою. Можна було б тільки поспівчувати фахівцю з державної економії, який вважав би, що рівновагу у взаємному ввезенні та вивезенні товарів між різними штатами/державами американської чи німецької федерації або між Англією, Шотландією та Ірландією краще регулюють державні заходи та закони, ніж вільна торгівля.

Увезення та вивезення товарів незалежних націй зумовлені нині не тим, на що вказує теорія природи речей, а насамперед торговою політикою і могутністю нації, її впливом на відносини у світі та на чужоземні країни й народи, колоніальною власністю і внутрішніми кредитними інституціями або війною та миром. Тому тут відносини формуються інакше, ніж між суспільними групами, які з метою вічного миру та повної єдності інтересів об’єднані політичними, законодавчими й адміністративними зв’язками.

Розгляньмо, наприклад, відносини між Англією та Північною Америкою: якщо перша час від часу викидає на ринок другої великі обсяги мануфактурних товарів; якщо англійський банк своїми високими чи низькими обмінними дисконтами суттєво сприяє вивезенню товарів у Північну Америку та наданню кредитів на її території або істотно обмежує можливості в цих аспектах діяльності; якщо в результаті таких заходів американський ринок мануфактурних товарів стає таким переповненим, що англійські мануфактурні товари можна купити тут дешевше, ніж в Англії, а іноді ціни на них бувають навіть нижчими, ніж видатки на їх виробництво; якщо внаслідок усіх цих заходів Північна Америка стає вічною боржницею Англії та потрапляє у невигідні для себе обмінні відносини, то за умови вільної торгівлі ця диспропорція мала б легко вирівнюватися сама по собі. Північна Америка пропонує тютюн, будівельну деревину, зерно та найрізноманітніші продукти харчування незрівнянно дешевше за Англію. Чим більше англійських мануфактурних товарів потрапляє до Північної Америки, тим більше в американського плантатора з’являється допоміжних і стимуляційних засобів для виробництва аналогічних цінностей; чим більше він отримує кредитів, тим дужче це спонукає його до отримання засобів для покриття цих його зобов’язань; чим невигіднішим для Північної Америки стає валютний курс в Англії, тим вагомішими виявляються стимули для експорту американських продуктів землеробства і тим успішніший вигляд на англійському продуктовому ринку має конкуренція американського землероба з англійським.

Унаслідок такого експорту валютний курс із перевагою в один бік мав би швидко врівноважитися, він навіть не міг би досягнути значущої односторонньої переваги, оскільки взаємовигідні домовленості мали б стати прямим наслідком далекоглядності та впевненості північноамериканців у тому, що борги, накопичені протягом цього року внаслідок великого імпорту мануфактурних товарів, будуть покриті завдяки зростанню виробництва та збільшеному вивезенню власних товарів наступного року.

Такий вигляд мали б ці відносини лише в тому разі, якби торговельні обміни між англійським мануфактуристом і американським землеробом були настільки мало обмеженими, як обміни між англійським мануфактуристом та ірландським землеробом. Але вони складаються по-іншому й мають складатися по-іншому, адже Англія обкладає американський тютюн ввізним митом від 500 до 1000 відсотків, адже митні тарифи Англії унеможливлюють імпорт американської будівельної деревини і допускають ввезення американських продуктів харчування лише в період їхнього подорожчання; за таких умов американське землеробське виробництво не може мати рівноваги зі споживанням англійських мануфактурних товарів; тепер продукти землеробства не здатні покривати борги за ті товари, американський експорт в Англію обмежено вузькими рамками, тоді як англійський експорт у Північну Америку необмежений; тепер валютний курс між обома країнами не може бути зрівноваженим, а борги Америки перед Англією треба повертати виключно готівкою.

Але ці пересилання готівки, оскільки вони підривають підґрунтя американської системи циркуляції паперових грошей, неминуче ведуть до обвалу кредитної спроможності американських банків і тим самим — до суцільної революції в цінах на земельну власність та товари, які перебувають в обігу, і взагалі до такого загального цінового й кредитного безладу, який спричинює неймовірні потрясіння в національній економії та які ми завжди спостерігаємо в північноамериканських вільних штатах, щойно вони починають нехтувати тим, щоб державними заходами врівноважити свій імпорт з експортом.

Для північноамериканців не може бути великою втіхою те, що внаслідок банкрутств і меншого споживання ввезення та вивезення між двома країнами з часом знову досягає стерпного співвідношення, оскільки порушення й потрясіння в торгових обмінах і кредитних операціях, а також скорочене споживання та обмеження щодо нього негативно впливають на продуктивні сили, добробут і щастя індивідуумів, на суспільний порядок, і подолати їх швидко дуже непросто, а їхні часті повторювання неминуче мають довготривалі руйнівні наслідки.

А ще менше північноамериканців може заспокоїти положення теорії про те, що немає різниці між тим, великі чи малі кількості дорогоцінних металів перебувають в обігу, адже продукти обмінюють лише на продукти; кожному окремому індивідууму байдуже, згідно з теорією, з використанням великої чи малої кількості металів відбувається цей обмін. Справді, виробнику чи власнику якогось предмета може бути байдуже, коштує цей предмет його виробництва або його власності 100 сантимів чи 100 франків, але тільки за умови, що він за 100 сантимів може задовольнити рівно стільки потреб і отримати рівно стільки задоволень, скільки й за 100 франків. Самі по собі низькі або високі ціни не відіграють ролі лише тоді, коли вони тривалий час залишаються на однаковому рівні.

Але якщо коливання цін часті й сильні, то виникають диспропорції, які ввергають у безлад економію кожного індивідуума та всього суспільства. Той, хто купив сировинні матеріали у період високих цін, не може за низьких цін, продаючи свої вироби, отримати ту суму коштовних металів, яку він сплатив за сировину. Хто за високих цін купив нерухомість і взяв у борг певну частину її купівельної ціни, може втратити свою платоспроможність і власність, бо за низьких цін вартість нерухомості, можливо, не досягатиме навіть розміру іпотеки. Хто за високих цін уклав орендні угоди, внаслідок зниження цін почувається знищеним або втрачає можливість оплачувати орендні зобов’язання. Чим більшими є підйоми та падіння цін, чим частішими є такі цінові коливання, тим руйнівніший їхній вплив на економічний стан нації, особливо на її кредитоспроможність.

Відомо, що обсяг банкнот, які країна в змозі запустити й утримувати в обігу, пов’язаний з обсягом наявних у неї грошей з коштовних металів. Кожен прагне розширити чи обмежити свій обіг паперових грошей та свої операції відповідно до вартості дорогоцінних металів, якими він володіє. Якщо приплив власних грошових капіталів або депозитів дуже великий, то банк надаватиме більші кредити і цими кредитами збільшуватиме можливості своїх дебіторів щодо надання власних кредитів, що, зі свого боку, призведе до зростання споживання й цін, і особливо на нерухому власність. Якщо ж, навпаки, відчутним стає відтік коштовних металів, то банк обмежує свої кредитні операції, наслідком чого стають кредитні та споживчі обмеження його дебіторів, а водночас — і дебіторів банківських дебіторів і так далі аж до тих, хто звик споживати імпортовані мануфактурні товари за рахунок кредитів. У таких країнах унаслідок незвичного відтоку грошей з коштовних металів уся кредитна система, товарний і продуктовий ринок, але особливо грошова цінність нерухомої власності переживають величезні потрясіння.

Причину новітньої та попередніх американських торговельних криз старалися знайти в американській системі банків і паперових грошей. Істина полягає в тому, що справді банки зазначеним вище способом зробили свій внесок у розвиток кризового стану, але головна причина негараздів — те, що з моменту набуття 1832 року чинності північноамериканським митним законом (ухваленим як компроміс між аграрними та промисловими інтересами) цінність англійських мануфактурних товарів значно перевищила цінність вивезених американських продуктів і що внаслідок цього вільні штати заборгували англійцям багато сотень мільйонів, яких вони не могли повернути продуктами.

Далі були також прагнення покласти вину за ці кризи на великі капітали, які було інвестовано в будівництво каналів та залізниць у вільних штатах і більшу частину яких отримано у формі позик з Англії. Правда полягає в тому, що ці позики лише сприяли ситуації, коли криза тривала багато років і ставала дедалі згубнішою, але самі позики, без сумнівну, спричинила диспропорція, яка виникла між імпортом та експортом, і їх ніколи не брали б і не могли б узяти, якби цієї диспропорції не існувало.

Оскільки Північна Америка внаслідок активного ввезення мануфактурних товарів заборгувала англійцям великі суми, які можна було повернути не землеробськими продуктами, а лише коштовними металами, то англійці дістали можливість — а на їхню користь тут зіграли нестійкий валютний курс і нестійка відсоткова ставка — змусити північноамериканців покрити ці суми акціями своїх залізниць, каналів і банків або державними цінними паперами.

Чим більше ввезення мануфактурних товарів переважало вивезення землеробських продуктів, тим більше в Англії зростав попит на такі цінні папери і тим більше в Північній Америці з’являлося стимулів та інтересу до державних підприємств, а чим більше в Америці вкладали капіталів у такі підприємства, тим більше, знову ж таки, зростав попит на англійські мануфактурні товари, а заразом — і диспропорція між імпортом та експортом.

Якщо, з одного боку, ввезенню англійських мануфактурних товарів у Північну Америку сприяли кредити американських банків, то з іншого, англійський банк підтримував їх у цьому своїми кредитами та своїм дисконтом. Офіційний звіт англійського торгово-мануфактурного комітету доводить, що банк острівної країни тими дисконтами зменшив обсяг своїх грошей з коштовних металів від 8 мільйонів фунтів до 2 мільйонів. Цим самим він, з одного боку, ослабив ефективність американської протекціоністської системи на користь англійської конкуренції з американськими фабриками, а з іншого — уможливив продаж американських акцій і державних цінних паперів у Англії та сприяв йому. Адже, поки в Англії можна було отримати гроші під 3 відсотки, американські підприємці та позикові посередники, які пропонували дохід у 6 відсотків від американських цінних паперів, легко знаходили на них англійських покупців.

Такі взаємовідносини створювали видимість великого процвітання, незважаючи на те, що американські фабрики в цій ситуації поступово занепадали, оскільки тамтешні землероби більшу частину того надлишку своїх продуктів, який вони збували б за вільної торгівлі в Англію або за відповідних протекціоністських заходів — внутрішнім фабрикам і їхнім робітникам, почали збувати його робітникам, які працювали на державних підприємствах і роботу яких оплачували англійські капітали. За браку єдності національних інтересів такий неприродний стан не міг тривати довго, і обвал мав тим згубніше вплинути на Північну Америку, чим довше його стримували в часовому вимірі. Ситуація тут видавалась аналогічною тій, у яку потрапляє боржник, котрого тривалий час може підтримувати його кредитор надаванням нових кредитів, але ситуація для котрого тим гірша, чим довше він має змогу завдяки все новим заборгованостям продовжувати свої збиткові торговельні операції.

Поштовх до краху американських банків дав незвичний відтік дорогоцінних металів з Англії в інші країни, який виник унаслідок недостатніх урожаїв і через дію континентальних протекціоністських систем. Ми говоримо — континентальних протекціоністських систем, оскільки англійці — якби європейські континентальні ринки були для них відкритими — покрили б незвично велике ввезення зерна з континенту переважно незвично великим вивезенням англійських мануфактурних товарів на континент і оскільки англійські готівкові гроші, — якби вони теж потекли на континент, — унаслідок збільшеного вивезення мануфактурних товарів за короткий час знову знайшли б зворотний шлях в Англію. У такому разі, й у цьому немає сумнівів, континентальні фабрики стали б жертвами англо-американських торгових операцій.

Але в ситуації, яка склалася, англійський банк міг допомогти собі лише обмеженнями в наданні кредитів і підвищенням свого дисконту. Унаслідок цих заходів упав не лише попит на американські акції та державні цінні папери в Англії: також ті з цих цінних паперів, які вже були в обігу, дедалі більше переповнювали ринок. Тим самим вільні американські штати не тільки втратили засоби для покриття свого поточного дефіциту подальшим збутом цінних паперів, а й отримали категоричні вимоги щодо повернення всього того боргу, який накопичився перед Англією протягом багатьох років через їхні продажі акцій і цінних паперів. Раптом стало зрозуміло, що гроші з коштовних металів, які були в обігу в Америці, насправді належали англійцям. І навіть більше: виявилося, що англійці могли на власний розсуд розпоряджатися тими грішми, на володінні якими базувалась уся система банків та цінних паперів у вільних штатах. І якби англійці вдалися до власних серйозних заходів, то зазначена система розсипалася б, мов картковий будиночок, а з нею — і фундамент, на якому трималися ціни на земельну власність і, відповідно, економічне існування значної частини приватних осіб.

Американські банки прагнули відвернути свій крах призупиненням платежів грішми з коштовних металів, і це був єдиний спосіб принаймні пом’якшити крах; з одного боку, вони хотіли виграти час, аби зменшити борг вільних штатів завдяки новому врожаю бавовнику і таким чином крок за кроком сплатити належне; з іншого боку, вони сподівалися припиненням кредитування зменшити ввезення англійських мануфактурних товарів і в майбутньому врівноважити його власним експортом.

Проте виникають серйозні сумніви стосовно того, що вивезення бавовнику може дати засоби для втримання рівноваги з ввезенням мануфактурних товарів. Уже понад двадцять років виробництво цього продукту суттєво перевищує його споживання так, що зі зростанням виробництва ціни падають усе нижче й нижче. До цього додається ще й таке: з одного боку, бавовнопрядильне виробництво зазнає суттєвої конкуренції від лляного виробництва, значно вдосконаленого завдяки машинному устаткуванню, а з іншого боку, виробникам бавовнику як потужні конкуренти протистоять великі плантації цієї рослини в Техасі, Єгипті, Бразилії та Східній Індії. Хай там як, треба не забувати про те, що вивезення бавовнику з Північної Америки приносить найменше вигоди штатам, які найбільше споживають англійські мануфактурні товари.

У цих штатах, які отримують засоби для придбання мануфактурних товарів завдяки вирощуванню зернових культур і тваринництву, заявляє про себе криза зовсім іншого роду. Через активне ввезення англійських мануфактурних товарів потрапили під тиск американські мануфактури. Тому весь приріст населення та капіталу було витіснено в нові поселення на Заході. Кожне нове містечко спочатку збільшує попит на продукти землеробства, але вже через кілька років саме продукує їхній помітний надлишок. Така ситуація вже виникла в деяких поселеннях. Тому західні штати найближчими роками завдяки новозбудованим каналам і залізницям перевозитимуть у східні штати надлишки продуктів неймовірними обсягами, тоді як у східних штатах після закриття фабрик, зруйнованих зовнішньою конкуренцією, зменшилась і надалі неминуче падатиме кількість споживачів. Неминучим наслідком такої ситуації стане знецінення продуктів землеробства та земельних угідь, і якщо союз найближчим часом не вживе заходів для усунення тих джерел, де беруть початок описані вище грошові кризи, то загальне банкрутство землеробів у штатах з переважним вирощуванням зернових культур стане неминучим.

Висвітлені вище торгові відносини між Англією та Північною Америкою вчать нас того, що:

1. нація, яка суттєво відстає від англійської за накопиченими капіталами та мануфактурною потужністю, не може скласти англійцям переважної конкуренції на своєму мануфактурному ринку, не ставши в такому разі на тривалий час їхньою боржницею, залежною від їхніх грошових інституцій, та не потрапивши у вир землеробських, промислових і торговельних криз;

2. англійський національний банк своїми операціями здатний знизити ціни на англійські мануфактурні товари на американських мануфактурних ринках, які перебувають під його впливом, із вигодою для англійських і зі збитками для американських фабрик;

3. англійський національний банк своїми операціями досяг того, що протягом років північноамериканці споживали за цінністю набагато більше товарів, ніж вони могли оплатити експортом своїх продуктів, і що американці протягом багатьох років покривали свій дефіцит експортом акцій та державних цінних паперів;

4. за таких умов американці провадили свою внутрішню торгівлю та здійснювали свої банківські операції й операції із цінними паперами з використанням грошей з коштовних металів, більшу частину яких англійський банк у результаті своїх операцій міг би забрати собі, коли б він цього тільки забажав;

5. коливання на ринку грошей за будь-яких умов надзвичайно згубно впливають на економію націй, і особливо в країнах, у яких обширна система банків і цінних паперів базується на володінні незначними обсягами дорогоцінних металів;

6. лише тоді, коли імпорт і експорт перебувають у рівновазі, можна запобігти коливанням на ринку грошей та кризам, які виникають унаслідок цих коливань, і створити солідну банківську систему;

7. ця рівновага може існувати тим менше часу, чим легше чужоземні мануфактурні товари можуть створювати конкуренцію на вітчизняному ринку і чим дужче вивезення вітчизняних товарів обмежено чужоземними торговельними заходами; і нарешті, ця рівновага може бути порушеною тим менше, чим менше нація у своїх мануфактурних потребах і збуті своїх продуктів землеробства залежить від інших країн.

Ці висновки підтверджує також досвід Росії.

Можна згадати, які потрясіння переживала державна кредитна система Російської імперії, доки тамтешній ринок був відкритий надмірним наповненням його англійськими мануфактурними товарами, і що від часу запровадження у 1821 році нового митного тарифу в Росії нічого подібного більше не траплялося.

Вочевидь панівна теорія впала у крайність, прямо протилежну помилкам так званої меркантильної системи. Ясна річ, неправильно було стверджувати, що багатство націй становлять лише коштовні метали, що нація може стати багатою лише тоді, коли експортує більше товарів, ніж імпортує, за умови досягання сальдо балансу ввезенням цінних металів. Хибним за сучасних відносин у світі є і твердження панівної теорії, нібито неважливо, багато чи мало дорогоцінних металів нація має у своєму обігу, і що нібито варто більше заохочувати вивезення цих металів, ніж ввезення тощо. Такий висновок може бути слушним лише за умови, якщо всі нації та країни уявити об’єднаними одним правовим полем; якщо ті нації, мануфактурні товари яких ми можемо оплатити лише продуктами нашого землеробства, не мають жодних торговельних обмежень щодо ввезення наших виробів; якщо періоди війни і миру та інше не сприяють коливанням у виробництві та споживанні, у цінах і на грошовому ринку; якщо великі кредитні установи не прагнуть поширити свій вплив на інші країни, зважаючи на особливі інтереси нації, до якої вони належать. Але поки існує неоднорідність національних інтересів, державний розум кожної великої держави наказуватиме їй захистити себе своєю торговою системою проти надзвичайних грошових коливань і цінових революцій, які руйнують усю її внутрішню економію, і вона зможе зробити це, лише досягнувши правильного врівноваженого співвідношення між її внутрішнім мануфактурним і землеробським виробництвом, між її імпортом та експортом.

Очевидно, що панівна теорія у сфері міжнародної торгівлі не зробила чіткого розмежування між володінням дорогоцінними металами та спроможністю володіти ними. Необхідність такого розмежування чітко проявляється вже у приватних торгових обмінах. Ніхто не хоче зберігати гроші, кожен прагне якомога швидше винести їх з дому, але кожен прагне і до того, щоб у будь-який час мати змогу розпоряджатися необхідною сумою. Безтурботність у володінні грішми завжди відповідає багатству. Чим заможніший індивідуум, тим менше він надає значення володінню грішми, йому потрібно лише те, щоб він у будь-який час міг ними розпоряджатися, а зберігатися вони можуть у чужих касах; і навпаки, чим бідніший індивідуум, чим меншою є його здатність розпоряджатися грішми, які перебувають у чужих руках, тим з більшим острахом він дбає про те, щоб завжди мати необхідні запаси. Така ж ситуація з промислово багатими і промислово бідними націями. Якщо Англію зазвичай мало турбує те, як багато чи як мало зливків золота або срібла залишають країну, то це відбувається, бо Англія дуже добре знає, що надзвичайний відтік дорогоцінних металів має своїм наслідком, з одного боку, підвищення цін на ці метали та дисконту, а з іншого — падіння цін на фабричні товари, і що вона, активізувавши вивезення фабричних товарів чи реалізацію іноземних акцій та державних цінних паперів, дуже швидко знову володітиме сумами металевих грошей, потрібними їй для торгівлі. Англія — це багатий банкір, який, не маючи в кишені жодного талера, може витягнути будь-яку суму зі своїх близьких або далеких ділових партнерів. Але якщо суто землеробські нації стикаються з надзвичайними відтоками дорогоцінних металів, то вони не опиняються в такому вигідному становищі, як Англія, оскільки їхні засоби, необхідні, щоб дістати потрібні суми грошей з коштовних металів, дуже обмежені, і не тільки внаслідок незначної мінової вартості запасів їхніх продуктів землеробства, а й через перепони, створені чужоземними законами для вивезення їхніх продуктів за кордон. Їх можна порівняти з бідною людиною, яка не може нічого отримати від своїх ділових партнерів, але в якої забирають останнє, коли багатій потрапляє у складне становище, тобто яка навіть те, що є в її руках, не може назвати своєю власністю.

Очевидно, що нація досягає спроможності постійно розпоряджатися сумою грошей із коштовних металів, необхідних їй для внутрішньої торгівлі, головно завдяки володінню чи виробництву товарів і цінностей, мінова вартість яких найближча до мінової вартості коштовних металів.

Характеризуючи міжнародну торгівлю, школа так само мало звернула увагу на різницю між міновою вартістю різних предметів, які перебувають у торговому обігу, та самим володінням цими предметами, як і на спроможність розпоряджатися коштовними металами. Якщо ми в цьому плані звернемо увагу на різні предмети в приватному торговому обігу, то побачимо, що багато з них так прикріплені до одного місця, що можуть бути продані лише в цьому місці, і що навіть тут реалізація їх може бути пов’язана з великими видатками та складнощами. Вони становлять понад 3/4 усього національного майна — ідеться насамперед про нерухомість і пов’язані з нею виробничі інструменти. Хоч би якими великими були земельні володіння індивідуума, він не може відправити в місто свої поля та луки, щоб отримати за них гроші й товари. Так, він може віддати ті цінності в іпотеку, але спочатку має знайти для цього кредитора, і тому чим далі індивідуум буде віддалятися від своєї власності, тим меншою ставатиме ймовірність задоволення його потреб.

У міжнародній торгівлі після цінностей, прив’язаних до певних локацій, найнижчу мінову вартість має більшість продуктів землеробства (за винятком колоніальних товарів і деяких дуже цінних продуктів). Переважна частина цих цінностей, наприклад будівельні та горючі матеріали, хлібні та інші злаки, фрукти і худоба, може бути продана лише на територіях, розташованих поблизу, а за великого надлишку її мають складувати, щоб зреалізувати пізніше. Якщо ці продукти вивозять в інші країни, то збут їх, знову ж таки, обмежують окремі мануфактурно-торговельні нації, але й тут він зазвичай залежить від ввізних мит і від власного врожаю цих націй. Якби внутрішні штати Північної Америки й були переповнені худобою та продуктами, їм усе одно не вдалося б шляхом вивезення цього надлишку отримати значні суми дорогоцінних металів з Південної Америки, Англії або Європейського континенту. І навпаки, незрівнянно більшу обмінну вартість мають цінні мануфактурні товари широкого вжитку. За нормальних часів вони знаходять збут на всіх відкритих ринках світу, а в умовах надзвичайних криз та цін, знижених внаслідок таких криз, — також на тих ринках, протекціоністський захист яких було розраховано лише на нормальні часи. Мінова вартість цих цінностей максимально наближається до цінності благородних металів, а досвід Англії показує, що коли навіть унаслідок неврожаїв виникають грошові кризи, то рівновагу швидко відновлює збільшення експорту фабричних товарів, чужоземних акцій і державних цінних паперів. Останні, тобто чужоземні акції та державні цінні папери, які, вочевидь, є результатом попередніх сприятливих торгових балансів, зумовлених попереднім експортом фабричних товарів, у руках промислової нації є векселями під відсотки землеробської нації, які за надзвичайної потреби в дорогоцінних металах можна продати, хоча й з утратами для їхніх конкретних власників (аналогічно це відбувається з фабричними товарами під час грошової кризи), але все ж із величезною вигодою для підтримання національно-економічної ситуації в промислово розвиненій країні.

Хоч би з якою зневагою школа ставилася до положень про торговий баланс, описані вище спостереження дають нам підстави висловити тут думку про те, що між великими і незалежними націями існує свого роду торговий баланс, що для великих націй небезпечною є ситуація, коли вони тривалий час у цьому торговому балансі мають дуже суттєві збитки, і що значний та тривалий відтік благородних металів завжди має своїм наслідком значні потрясіння в кредитній системі й цінових відносинах усередині країни. Ми далекі від того, щоб тут детально розбирати теорію торгового балансу в тій формі, у якій вона існувала за часів так званої меркантильної системи, і щоб стверджувати, що нація має перешкоджати вивезенню дорогоцінних металів, чи що з кожною нацією окремо необхідно мати особливо строгі розрахунки, чи що в торгівлі між великими націями залежно від обставин може виникати кількамільйонна різниця між імпортом і експортом. Ми заперечуємо лише те, що велика і незалежна нація, як стверджує Адам Сміт наприкінці розділу, присвяченого цій тематиці, «може тривалий час щороку ввозити істотно більшу за цінністю кількість продуктів і фабричних товарів, ніж їх вивозити, що кількість благородних металів, які є в розпорядженні такої нації, можна з року в рік суттєво зменшувати і заміняти всередині країни обігом паперових грошей та, нарешті, що така нація може постійно збільшувати свої борги перед якоюсь іншою нацією, але водночас із року в рік досягати прогресу у своєму процвітанні».

Саме це переконання, висловлене Адамом Смітом і підтримуване відтоді його школою, ми оголошуємо сотні разів спростованим завдяки досвідові, невідповідним здоровому людському розумінню природи речей, — одне слово, абсурдним, — таким чином ми повертаємо Адамові Сміту його ж власний експресивний вислів.

Необхідно розуміти, що тут не йдеться про країни, які самостійно і з вигодою для себе ведуть видобуток коштовних металів і для яких, отже, вивезення їх повністю має характер вивезення мануфактурних товарів. Тут також не йдеться про ту різницю в торговому балансі, яка неминуче має виникнути, якщо нація свій експорт та імпорт вимірює такими цінами, які існують у її власних приморських містах. Ясно й незаперечно, що в такому разі в кожної нації сума ввезення має бути більшою за вивезення на всю суму її власних торгових прибутків, — обставина, яка замість свідчити про втрати для нації свідчить про користь для неї. Ще менше ми схильні заперечувати ті надзвичайні випадки, коли великий експорт радше приносить утрату цінностей, ніж прибутки, як це відбувається, наприклад, коли цінності зникають через аварію судна. Усі ті ілюзії, які з’являються внаслідок конторських розрахунків і порівнянь цінності вивезення та ввезення товарів, школа чудово використала, щоб завуалювати збитки, які має велика й незалежна нація в умовах справді наявної, тривалої та величезної диспропорції між ввезенням і вивезенням, котра може становити неймовірні суми, як це, наприклад, було у Франції в 1786–1789 роках, у Росії в 1820-му та 1821 роках і в Північній Америці після ухвалення згаданого вище компромісного закону.

І нарешті — й це треба підкреслити насамперед — ми хочемо говорити не про колонії, не про залежні країни, не про малі держави або окремі незалежні міста, а лише про великі й незалежні нації, які мають власні торгову, національну землеробсько-промислову та національну грошово-кредитну системи.

Очевидно: природа колоній зумовлює те, що їхнє вивезення суттєво і тривалий час може переважати їхнє ввезення, хоча із цього ще не можна робити висновків про зниження чи зростання добробуту. Колонія розвивається завжди відповідно до того, як з року в рік зростає загальна сума її експорту та імпорту. Якщо вивезення колоніальних товарів з колонії суттєво й тривалий час перевищує ввезення мануфактурних товарів, то головна причина цього може полягати в тому, що власники заморських земельних угідь мешкають у метрополії і що вони отримують свою ренту у формі колоніальних продуктів або грошового виторгу від їх продажу. І навпаки, якщо вивезення фабричних товарів до колонії суттєво перевищує ввезення колоніальних товарів, то головна причина може полягати в тому, що з року в рік унаслідок еміграції чи позик у колонію можуть приходити великі потоки капіталу. Такий стан справ є надзвичайно сприятливим для успішного розвитку залежної території. Він може тривати сотні років, а торговельні кризи за таких умов виникають рідко або й узагалі є неможливими, оскільки колонії не загрожують ні війна, ні ворожі торговельні заходи, ні операції національного банку метрополії, оскільки залежна територія не має власної самостійної торгово-кредитної та промислової системи, а навпаки, її постійно підтримують і утримують кредитні установи та політичні заходи метрополії.

Такі взаємно корисні відносини існували протягом століть між Північною Америкою та Англією, існують іще й сьогодні між Англією та Канадою і, напевно, ще століття існуватимуть між Англією та Австралією.

Але ці взаємовідносини докорінно змінюються в той момент, коли колонія заявляє про себе як про незалежну націю з усіма вимогами щодо атрибутики великої та самостійної держави, яка прагне мати свою політику, торгово-кредитну систему і досягти власної могутності. Тепер колишня колонія приймає закони, спрямовані на особливе сприяння її власному судноплавству і морському флотові, створює на користь своєї внутрішньої промисловості власну митну систему, у ній починає діяти її власний національний банк тощо; усе це відбувається, звичайно, за умови, якщо нація, котра переходить від колоніального об’єднання до незалежності, завдяки своїм інтелектуальним, фізичним та економічним допоміжним засобам відчуває покликання стати промисловою та комерційною державою. Метрополія ж, зі свого боку, навпаки, обмежує судноплавство, торгівлю та землеробське виробництво колишньої колонії й за допомогою своїх кредитних установ дбає виключно про збереження свого національно-економічного стану.

Але це й є якраз північноамериканські колонії, якими вони були до війни за незалежність і на прикладі яких Адам Сміт хотів довести згадане вище і таке парадоксальне твердження, що за постійного зростання добробуту країна може невпинно збільшувати свій експорт золота й срібла, зменшувати свій обіг дорогоцінних металів, розширювати обіг паперових грошей і накопичувати борги перед якоюсь іншою нацією. Сміт не наважився навести приклад двох незалежних націй, які вже давно існують і які конкурують між собою в судноплавстві, торгівлі, промисловості та землеробстві; щоб довести свій висновок, він показує нам лише взаємовідносини між колонією та її метрополією. Якби він дожив до наших днів і тільки сьогодні писав свою книжку, то остерігся б, напевно, наводити приклад Північної Америки, оскільки в наші дні її досвід доводить якраз пряму протилежність того, що Сміт хотів ним довести.

За такого стану справ — можна було б заперечити нам — для вільних штатів було б незрівнянно вигідніше знову стати англійською колонією. На це ми відповідаємо: «Так!», але лише за умови, що Північна Америка нездатна використати свою національну незалежність для створення і розвитку власної національної промисловості, власної самостійної й незалежної від зовнішнього світу торгово-кредитної системи. Хіба ж не зрозуміло, що в разі збереження колоніальних відносин ніколи не було б ухвалено англійських хлібних законів, що Англія ніколи не обкладала б таким непомірним митом американський тютюн, що в Англію з вільних штатів невпинно завозили б величезні обсяги будівельної деревини, що Англія, далека від сприяння розвиткові бавовняного виробництва в інших країнах, прагнула б створити та підтримувати для північноамериканців монополію на цей товар, що внаслідок усього цього стали б неможливими всі ті кризи, які протягом останніх десятиліть пережила Північна Америка? «Так!», якщо вільні штати не хотітимуть або не матимуть змоги розвивати власну промисловість, розбудовувати свою власну стабільну кредитну систему, досягати морської могутності. Тоді мешканці Бостона марно кидали чай у море, усі їхні декларації про незалежність і майбутню національну велич є порожніми й нікчемними і найкраще, що вони можуть зробити, — це якнайшвидше повернутися в колоніальну залежність від Англії. У такому разі метрополія сприятиме їм замість обмежувати їх, прагнутиме придушити їхніх конкурентів у вирощуванні бавовнику та зернових культур замість усіма можливими зусиллями створювати для них нових суперників. У такому разі англійський національний банк відкриє в Північній Америці філії, англійський уряд сприятиме еміграції та відтоку капіталів у Північну Америку, а також, досягнувши повної руйнації американських фабрик та заохочуючи вивезення американської сировини та продуктів землеробства до Англії, по-батьківському дбатиме про те, щоб у Північній Америці не виникали торгові кризи і забезпечувалась постійна рівновага між вивезенням та ввезенням. Одне слово, американські рабовласники та власники бавовняних плантацій відчують тоді, як збуваються їхні найзаповітніші мрії.

І справді, вже з давніх часів такий стан справ більше відповідав патріотизму, інтересам і потребам тих плантаторів, ніж національна самостійність та велич Північної Америки. Лише під час перших поривань до свободи й незалежності вони мріяли про промислову самостійність. Але з часом вони охололи, і вже чверть століття для них є жахом промислове процвітання центральних та східних штатів, і тому в конгресі вони прагнуть довести, що процвітання Америки зумовлене промисловим пануванням над нею з боку Англії. Що ж це може означати, як не те, що Північна Америка була би багатшою і щасливішою, якби знову повернула собі статус англійської колонії?

Узагалі нам здається, що прихильники вільної торгівлі в питаннях грошових криз і торгового балансу, а також розвитку промисловості були б набагато послідовнішими, якби вони дали всім націям пораду — мовляв, їм ліпше підкоритись англійцям і стати для них вірнопідданими народами та отримати можливість користуватися перевагами англійських колоній; і такий стан підпорядкування, очевидно, був би для них в економічному сенсі набагато вигіднішим, ніж стан половинчастості, в якому перебувають нації, які, не створивши своєї самостійної промислово-торгово-кредитної системи, усе ж прагнуть показати себе перед Англією незалежними. Хіба ж не зрозуміло, як виграла би Португалія, коли б з моменту ухвалення договору Метуена нею керував англійський віцекороль, коли б Англія перенесла свої закони і свій національний дух у Португалію та взяла цю країну повністю під свою опіку, як вона це зробила зі східноіндійськими регіонами? Хіба ж не зрозуміло, якими вигідними були б такі відносини для Німеччини, для всього Європейського континенту?

Східна Індія втратила, правда, свою мануфактурну промисловість на користь Англії, але хіба ж вона не отримала незрівнянно більше переваг для свого внутрішнього землеробського виробництва та вивезення своїх продуктів землеробства? Хіба ж не припинилися війни між губернаторами її провінцій? Хіба ж східноіндійські князі та королі не чудово почуваються? Хіба ж вони не зберегли свої великі приватні доходи? Хіба ж вони не звільнилися від таких обтяжливих турбот, пов’язаних з управлінням країною?

Утім, гідне уваги й те — хоча б через прихильність Адама Сміта до парадоксальних тверджень, — що відомий науковець після всіх своїх аргументів проти існування торгового балансу все ж визнає існування такої речі, яку він називає балансом між споживанням і виробництвом нації та яка за глибшого розгляду виявляється не чим іншим, як нашим реальним торговим балансом. Нація, експорт та імпорт якої перебувають більш-менш у рівновазі, може бути впевнена, що вона — у плані своєї національної торгівлі — споживає не набагато більше цінностей, ніж виробляє; і навпаки, нація, яка протягом кількох років поспіль, як у новітній час Північна Америка, ввозить більші обсяги чужоземних мануфактурних товарів, ніж вивозить власних продуктів землеробства, може бути впевнена, що вона — у плані міжнародної торгівлі — споживає істотно більше чужоземних цінностей, ніж виробляє своїх власних. Чи кризи у Франції (1786–1789 роки), в Росії (1820–1821 роки) та у Північній Америці (з 1833 року) довели щось інше?

Завершуючи цей розділ, дозволимо собі поставити декілька запитань тим, хто зараховує все вчення про торговий баланс до старих казок.

Чому сталося так, що разючий і тривалий негативний торговий баланс у тих країнах, із невигодою для яких він виник (за винятком колоній), завжди і без винятків супроводжувався внутрішніми торговими кризами, коливаннями цін, фінансовими труднощами та банкрутствами як державних кредитних установ, так і окремих торгівців, мануфактуристів та землеробів?

Чому сталося так, що в тих націй, торговий баланс яких складався однозначно на їхню користь, ми завжди спостерігали прямо протилежні явища і що торгові кризи в країнах, з якими ці нації підтримували комерційні відносини, могли мати на них лише короткочасний негативний вплив?

Чому сталося так, що від того моменту, відколи Росія своїм власним виробництвом покриває переважну частину своїх потреб у мануфактурних товарах, торговий баланс однозначно і тривало складається на її користь, що відтоді не чути про жодні економічні потрясіння в Росії та що відтоді внутрішній достаток цієї імперії з року в рік зростає?

Чому сталося так, що в північноамериканських вільних штатах такі самі причини постійно зумовлювали такі самі наслідки?

Чому сталося так, що в північноамериканських вільних штатах за великого ввезення фабричних товарів після ухвалення компромісного закону торговий баланс протягом років складався разюче не на їхню користь і що це явище супроводжувалося такими великими та тривалими потрясіннями у внутрішній економії нації?

Чому сталося так, що в нинішній час вільні штати настільки переповнені сировинними товарами всякого роду (бавовник, тютюн, худоба, зерно тощо), що ціни на ці товари всюди впали наполовину, і однак американці не в змозі досягти рівноваги між своїми імпортом та експортом, погасити накопичені перед Англією борги та знову поставити на солідний фундамент свою кредитну систему?

Чому сталося так, — якщо торговий баланс справді не існує або нічого не значить, складається він на нашу користь чи завдає нам збитків, — що Англія в разі неврожаїв (єдиний випадок, коли баланс не на її користь) зі страхом і трепетом порівнює своє вивезення зі своїм ввезенням, що вона тоді рахує кожну унцію золота чи срібла, яку імпортують чи експортують, що її національний банк із таким занепокоєнням прагне призупинити вивезення дорогоцінних металів і сприяє їхньому ввезенню? Чому це так, запитуємо ми, — якщо торговий баланс є «старим хибним висновком», — що в такі часи немає жодної англійської газети, яка не писала би про цей «старий хибний висновок» як про одну з найважливіших справ країни?

Чому сталося так, що в Північній Америці ті ж самі люди, які до компромісного закону говорили про торговий баланс як про «старий хибний висновок», з моменту надання цьому законові чинності не перестають говорити про цей «старий хибний висновок» як про одну з найважливіших справ країни?

Чому ж так відбувається, — якщо сама природа речей постійно надає кожній країні необхідну їй кількість дорогоцінних металів, — що англійський банк прагне схилити цю природу речей на свою користь шляхом обмеження своїх кредитів і підвищення свого дисконту та що американські банки час від часу змушені призупиняти свої платежі дорогоцінними металами до моменту, коли імпорт знову досягне терпимої рівноваги з експортом?