Розділ 20 Мануфактурне виробництво й інтереси землеробства

Якби протекціоністські заходи на користь внутрішніх мануфактур завдавали шкоди споживачам їхніх товарів і служили виключно збагаченню промисловців, то цей недолік мав би насамперед вдарити по землевласниках і землеробах, найчисленнішому й найважливішому класові цих споживачів.

Мінова вартість земельної власності є не що інше, як капіталізована земельна рента; цю вартість зумовлюють, з одного боку, кількість і цінність ренти, а з іншого — кількість інтелектуальних і матеріальних капіталів, які має нація.

Кожне індивідуальне та соціальне вдосконалення, кожне зростання продуктивної сили нації взагалі, але найбільше — її мануфактурної сили, призводить до кількісного збільшення ренти, тоді як у пропорційному відношенні вона меншає. У малорозвиненій землеробській нації з невеликим населенням, наприклад у Польщі, квота ренти становить половину чи третину валового доходу; у розвиненій, населеній та багатій нації, наприклад в Англії, вона становить лише четверту чи п’яту частину. Причому кількісний показник цієї меншої квоти незрівнянно вагоміший, ніж кількісний показник зазначеної більшої квоти, і особливо в грошах, а ще більше — у мануфактурних товарах, оскільки п’ята частина від 25 бушелів, тобто середнього врожаю пшениці в Англії, становить 5 бушелів, а третя частина від 9 бушелів, тобто середнього врожаю пшениці в Польщі, становить лише 3 бушелі; оскільки, далі, ці 5 бушелів коштують в Англії в середньому 25–30 шилінгів, а 3 бушелі в Польщі — щонайбільше 8–9 шилінгів; оскільки, нарешті, мануфактурні товари в Англії щонайменше вдвічі дешевші, ніж у Польщі, — то англійський землевласник за свої 30 шилінгів грошової ренти може купити 10 аршинів сукна, а польський за свої 10 шилінгів грошової ренти — лише 2 аршини, з чого випливає, що за п’ятої частини від валового доходу англійський землевласник як рантьє має втричі, а як споживач мануфактурних товарів — уп’ятеро краще становище за польського землевласника з третиною валового доходу.

Рента є головним засобом вигідного розміщення матеріальних капіталів. Тому її ціна регулюється також і кількістю капіталів, які має нація, та відношенням пропозиції до попиту. За умов надлишку капіталу, який мануфактурна нація накопичує завдяки розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, за її низької відсоткової ставки і за ситуації, коли в мануфактурно-торговельної нації велика кількість індивідуумів, які стали багатими, постійно прагне вкласти свій надлишок матеріального капіталу в земельні угіддя, ціна певної конкретної суми земельної ренти незрівнянно вища, ніж у суто землеробських націй. У Польщі земельну ренту продають у 10–20 разів дорожче, а в Англії — у 30–40 разів дорожче від її вихідного показника.

Грошова цінність земельної ренти в мануфактурно-торговельній нації настільки вища, ніж у землеробській нації, наскільки і грошова цінність земельних угідь вища в першої нації проти другої. За однакової природної родючості земель їхня цінність в Англії у 10–20 разів вища, ніж у Польщі.

Те, що мануфактури впливають на рівень ренти, а тим самим — і на рівень мінової вартості земельних угідь, зауважує й Адам Сміт у кінці 9-го розділу своєї першої книжки, але тільки мимохідь, не висвітлюючи в цьому аспекті належним чином величезного значення мануфактур. Він розрізняє, з одного боку, причини, які мають прямий вплив на збільшення ренти, наприклад покращення земельних угідь, збільшення кількості худоби та зростання її мінової вартості, а з другого боку — причини, які опосередковано впливають на збільшення ренти, до яких він зараховує й мануфактури.

Ми вже зауважили, що внаслідок функціонування мануфактур і розвитку пов’язаної з ними торгівлі цінність земельних угідь в Англії за однакової природної родючості в 10–20 разів вища, ніж у Польщі. Якщо тепер порівняємо сумарний результат англійського мануфактурного виробництва й англійського мануфактурного капіталу із сумарним результатом англійського землеробського виробництва й англійського землеробського капіталу, то побачимо, що найбільша частина багатства нації проявляється в цінності земельної власності, яка зростає згідно із зазначеними вище причинами.

Макквін відображає в нижченаведеному огляді ситуацію з англійським національним багатством та англійськими національними доходами.

І. Національний капітал (у млн фунт. стерл.)

1. Укладений у землеробство:

земельні угіддя, копальні, рибні промисли2604,0

обіговий капітал: тваринництво, знаряддя праці, запаси і гроші655,0

предмети домашнього вжитку землеробів52,0

Усього3311,0

2. Укладений у мануфактури й торгівлю:

мануфактури та внутрішня торгівля мануфактурними товарами178,5

торгівля колоніальними товарами11,0

зовнішня торгівля мануфактурними товарами16,5

Усього206,0

Приріст із 1835 року, в якому було зроблено ці розрахунки12,0

Усього218,0

Потім у міські будівлі всякого роду

та будівлі мануфактур605,0

У судна33,5

У мости, канали й залізниці118,0

У коней, не залучених до землеробства20,0

Усього776,5

Загальна сума національного капіталу, за винятком капіталів, укладених у колонії, зовнішні запозичення й англійські державні борги4305,5

ІІ.

1. Сільське господарство, копальні, рибні промисли539,0

2. Мануфактурна промисловість259,5

Усього798,5

Із цього огляду стає зрозуміло, що:

1. цінність земельних угідь, оброблюваних у землеробській сфері, становить 26/43 усього англійського національного майна і приблизно у 12 разів більша за цінність усіх капіталів, укладених у мануфактурну промисловість і торгівлю;

2. усі вкладені в землеробство капітали становлять 3/4 англійського національного капіталу;

3. цінність усієї нерухомої власності в Англії, а саме:

земельних угідь і т. т.2 604 млн фунтів

міських та мануфактурних будівель605 млн фунтів

каналів та залізниць118 млн фунтів

усього3 327 млн фунтів — становить понад 3/4 усього англійського національного капіталу;

4. мануфактурний і торговельний капітал з урахуванням суден загалом становить не більше ніж 24,5 млн фунтів, тобто приблизно лише 1/18 англійського національного багатства;

5. весь англійський землеробський капітал обсягом 3311 млн фунтів стерлінгів дає валовий дохід 539 млн, що становить приблизно 16 відсотків від його сумарного показника, а мануфактурний і торговельний капітал сумою 218 млн фунтів дає щорічний валовий дохід 259,5 млн, що становить 120 відсотків від його сумарного показника.

Тут необхідно передусім звернути увагу на те, що 218 мільйонів фунтів мануфактурного капіталу, які зумовлюють щорічне виробництво на суму 259,5 мільйона, є головною причиною того, чому англійський землеробський капітал зміг зрости до неймовірної суми 3311 мільйонів, зумовлюючи щорічне виробництво на суму 539 мільйонів фунтів стерлінгів. Найбільшу частину землеробського капіталу становить цінність земельних угідь і худоби. Мануфактури, подвоївши чи й потроївши населення країни та надавши засоби для величезної зовнішньої торгівлі, для отримання й експлуатації великої кількості колоній і для великого судноплавства, у такому самому відношенні збільшили попит на продукти харчування і сировинні матеріали, дали землеробам засоби та стимули для задоволення цього більшого попиту, підвищили мінову вартість цих продуктів і вплинули таким чином на пропорційне збільшення кількості й мінової вартості земельної ренти, а відповідно, і цінності земельних угідь.

Із цього випливає, що весь капітал, вигідно вкладений землеробською нацією в мануфактури, з плином часу в десятки разів збільшує цінність земельних угідь. Досвід і статистика всюди підтверджують це положення. Скрізь унаслідок виникнення та розвитку мануфактур ми бачимо швидке зростання цінності земель і худоби. Порівняйте показники цих цінностей у Франції (у 1789-му та 1840 роках), у Північній Америці (у 1820-му та 1830 роках) або в Німеччині (у 1830-му та 1840 роках), якими вони були за низького і високого рівня розвитку мануфактурного виробництва, і в кожному випадку знайдете підтвердження цього спостереження.

Причина цього явища полягає у зростанні продуктивної сили нації, що є наслідком доцільного поділу праці та сильнішої конфедерації національних сил, а також повнішого використання інтелектуальних і природних сил, які є в розпорядженні нації, та зовнішньої торгівлі.

Це ті ж самі причини і наслідки, які ми спостерігаємо в разі поліпшення транспортних засобів і шляхів сполучення, які не лише самі по собі зумовлюють ренту, а тим самим і відшкодування витраченого на них капіталу, а й потужно сприяють розвитку мануфактур і землеробства, чим із плином часу вдесятеро збільшують цінність прилеглих земельних володінь порівняно з матеріальними капіталами, які витрачено на їх спорудження. Проти підприємця, який веде таку діяльність, землероб має велику перевагу, яка полягає в тому, що у будь-якому разі він неодмінно і без будь-яких жертв досягне десятикратного прибутку від свого вкладеного капіталу, тоді як підприємець змушений ризикувати всім своїм капіталом.

Але якщо вплив мануфактур на землеробське виробництво, на земельну ренту і, відповідно, на цінність угідь є таким значущим і вигідним для всіх, хто зацікавлений у землеробстві, то як тоді можна стверджувати, що протекціоністськими заходами мануфактурам надають сприяння за рахунок сільських господарів?

Добробут землеробів, як і всіх інших приватних осіб, зумовлено насамперед тим, що цінність їхнього виробництва перевищує цінність їхнього споживання. Отже, землеробу важливо не лише те, щоб мануфактурні товари були дешевими, а насамперед, щоб існував великий попит на різноманітні продукти землеробства і щоб вони мали велику мінову вартість. Якщо ж протекціоністські заходи призводять до того, що землероб завдяки покращенню ринку своїх продуктів отримує більшу вигоду, ніж він утрачає через зростання цін на мануфактурні товари, необхідні для задоволення його потреб, то з його боку не може йтися про жертви на користь мануфактуристів. Цей вплив є неминучим для всіх націй, покликаних до розвитку власної мануфактурної промисловості, й з особливою очевидністю він проявляється в цих націй у перший період пожвавленого розвитку власних мануфактур, оскільки саме тоді більшість капіталів, які переходять у промислове виробництво, вкладають у будівництво житла та фабрик, водонапірних станцій тощо — більша частина цих вкладів іде на користь землеробу. Але якщо переваги більшого збуту продуктів і зростання цін на них уже на початку з надлишком компенсують утрати від зростання цін на мануфактурні товари, то таке вигідне співвідношення неминуче розвивається дедалі більше на користь землеробів, оскільки розквіт фабрик із плином часу дедалі більше спричинює зростання цін на сільськогосподарські продукти та зменшення цін на товари фабричного виробництва.

Заможність землероба і землевласника особливо залежить від того, щоб цінність його інструмента, а саме — земельних угідь, залишалася щонайменше на попередньому рівні. Це не тільки головна умова його добробуту, а й часто головна запорука всього його економічного існування. Адже нерідко трапляється, що річне виробництво фермера перевищує його споживання, проте він розоряється. Таке буває в тих випадках, коли його земельні володіння обтяжені грошовими боргами, а кредитні ставки починають коливатися, чи коли, з одного боку, попит на грошові капітали перевищує пропозицію, а з іншого — пропозиція земельних угідь перевищує попит. У таких випадках починається масове розривання договорів про грошові позики, падає пропозиція угідь і, як наслідок, земельні володіння знецінюються, а велика кількість найпідприємливіших, найстаранніших і найощадливіших фермерів розоряється, й не тому що їхнє споживання перевищило виробництво, а тому що інструмент виробництва, їхні земельні володіння, втратив суттєву частину своєї мінової вартості з причин, які перебувають поза їхнім контролем; далі — тому що це саме піддає потрясінням їхні кредити, і, зрештою, тому що сума грошових боргів, які лежать на їхніх земельних володіннях, тепер не відповідає грошовій цінності їхніх земельних угідь, яка впала внаслідок загального знецінення земельної власності. Такі кризи не раз відбувалися в Німеччині та Північній Америці протягом останніх п’ятдесяти років, у результаті чого велика частина німецького дворянства втратила свою власність, так і не зрозумівши, що має завдячувати цією долею, власне, політиці своїх братів у Англії, а саме — торі, які завжди мають такі добрі наміри.

Однак становище землероба та землевласника в країнах, у яких потужно процвітають мануфактури, зовсім інакше. Коли зростає продуктивна здатність земельних угідь і ціни на продукти, тут він отримує не лише доходи, які є різницею між цінністю його виробництва і цінністю його споживання; як землевласник він отримує вигоду не лише від приросту земельної ренти, а й від капіталу, який більшає за рахунок приросту земельної ренти. Його майно подвоюється і потроюється в аспекті мінової вартості, і не тому що він більше працює, покращує свої поля, більше заощаджує, а тому що внаслідок розвитку мануфактур зросла мінова вартість його власності. У такій ситуації в нього з’являються засоби й стимули до більших інтелектуальних і фізичних зусиль, підвищення родючості своїх полів, збільшення кількості худоби та ощадливості в умовах дедалі активнішого споживання. Зі зростанням цінності його земельних угідь зростає і його кредитна спроможність, а тим самим — і здатність придбавати матеріальні капітали, необхідні для покращення його господарства.

Сміт обходить мовчанням цю ситуацію з міновою вартістю земельних угідь. Зате Сей висловлює думку, що ця вартість має несуттєве значення, оскільки виробнича спроможність угідь не залежить від того, висока вона чи ні. Сумно чути від автора, якого німецькі перекладачі називають «учителем народів», таку принципово неправильну думку про чинник, який так відчутно зумовлює добробут націй. На противагу цьому ми вважаємо необхідним наголосити, що немає надійнішого мірила для добробуту нації, ніж зростання чи падіння мінової вартості земельних угідь, і що її коливання чи кризи необхідно зарахувати до найзгубніших мук, яких тільки може зазнати країна.

Через свою пристрасть до теорії вільної торгівлі саме в тому сенсі, у якому вона розуміє вільну торгівлю, школа і прийшла до хибних поглядів у цьому питанні, оскільки коливання й кризи в цінності та ціні земельних володінь ніде не бувають більшими, ніж у землеробських націях, які ведуть вільну торгівлю з багатими на гроші, могутніми мануфактурно-торговельними націями.

Правда і те, що й зовнішня торгівля впливає на збільшення ренти та цінності земельних угідь, але вплив цей незрівнянно слабший, одноманітніший і не такий постійний, як з боку успішного розвитку внутрішніх мануфактур, постійного зростання мануфактурного виробництва та обміну внутрішніх мануфактурних товарів на внутрішні продукти землеробства.

Поки нація ще має у своєму розпорядженні велику кількість невикористовуваних чи мало використовуваних земель, поки вона виробляє продукти масового вжитку, які в обмін на мануфактурні товари забирають багатші мануфактурні нації, якщо ці продукти можна легко транспортувати, поки попит на них залишається постійним і здатним до зростання відповідно до щорічного приросту продуктивних сил землеробської нації та поки його не переривають війни та чужоземні обмеження, — доти зовнішня торгівля дуже впливає на зростання ренти й мінової вартості земельних угідь. Але, якщо одна із цих умов відсутня або перестає діяти, зовнішня торгівля може стати причиною стагнації, а часто — і значного та тривалого регресу.

Особливо шкідливий у цьому сенсі вплив непостійності закордонного попиту, коли внаслідок війн, неврожаю, недостатнього ввезення з інших країн, через інші обставини та події мануфактурна нація потребує великої кількості продуктів харчування, сировинних матеріалів або особливих товарів масового виробництва, — і коли потім унаслідок миру, великого врожаю чи більшого завезення з інших країн або внаслідок політичних заходів згаданий закордонний попит значною мірою припиняється. Якщо цей попит з боку інших націй триває лише короткий час, то з нього землеробська нація може мати певний прибуток; але якщо він триває кілька чи й багато років, то завдяки йому відбувається врегулювання відносин у землеробській нації, у веденні її приватних господарств. Виробник звикає до споживання, і ті насолоди, які він за інших обставин вважав би розкішшю, тепер стають його потребою. Збільшення доходів і цінності його земельних володінь дають йому змогу вдосконалювати обробіток земель, зводити нові будівлі, робити покупки, чого він ніколи до цього собі не дозволяв би. Договори купівлі й продажу, оренди землі та взяття позик він тепер укладає в міру зростання рент і цінності землі. І сама держава не має побоювань щодо збільшення своїх видатків відповідно до зростання приватних статків. Але якщо іноземний попит раптом припиняється, то виникає диспропорція між виробництвом і споживанням; диспропорція між ціновою вартістю нерухомої власності, що поменшала, і пов’язаних із цією власністю грошових боргів, які продовжують існувати в незмінній величині; диспропорція між грошовою орендною платою та грошовою дохідністю земельних угідь; диспропорція між національними доходами та національними видатками; і наслідок цих невідповідностей — банкрутство, скрутне становище, втрата віри, регрес в економічному, а також в інтелектуальному та політичному розвитку. Отже, процвітання землеробства за таких умов нагадує організм, який під впливом опіуму чи міцних напоїв збуджується лише на певний момент, а потім ослаблюється на все життя; воно, мов блискавка Франкліна, лише на мить показує предмети в сяйливому світлі, щоби потім знову занурити їх у темряву ночі.

Тимчасовий розквіт землеробства — це набагато більше нещастя, ніж постійна однакова бідність. Аби приносити щастя індивідуумам і націям, процвітання має бути неперервним. Але таким воно стає лише тоді, коли нація має гарантії прогресу і стабільності. Низька мінова вартість земельних угідь — це незрівнянно ліпше явище, ніж коливання мінової вартості; лише поступове, але постійне зростання цієї вартості гарантує нації неперервне процвітання, і лише володіючи власною мануфактурною промисловістю, розвинуті нації мають гарантію регулярного та стійкого розвитку.

Як мало ще в нас чіткого розуміння впливу власної мануфактурної промисловості на ренту і цінність земельних угідь порівняно з впливом зовнішньої торгівлі на одне і друге, найясніше демонструє той факт, що власники виноградників у Франції все ще переконані, ніби французька протекціоністська система завдає їм шкоди, і, сподіваючись підвищити свою ренту, вони вимагають якомога більшої свободи торгівлі з Англією.

Доктор Баурінг у своєму звіті про торгові відносини між Англією та Францією, в основі якого лежить прагнення підкреслити користь, яку мала б остання внаслідок більшого ввезення англійських мануфактурних товарів і зумовленого цим зростання експорту вин, показує нам факти, які переконливо свідчать проти його власних аргументів.

Доктор Баурінг протиставляє ввезення французьких вин у Нідерланди (2 515 193 галони в 1829 році) їхньому щорічному імпортові до Англії (431 509 галонів), аби показати, як в умовах вільної торгівлі міг би зрости збут французьких вин в Англії.

Припустімо, хоча це й видається більш ніж неймовірним, що збуту французьких вин в Англії більше не перешкоджатиме пристрасть англійців до міцних алкогольних напоїв, портеру та міцних і дешевих вин з Португалії, Іспанії, Сицилії, Тенерифе, Мадейри та мису Доброї Надії; припустімо, що Англія справді розширить споживання французьких вин до таких самих обсягів, як у Нідерландах, — тоді в перерахунку на кількість населення це споживання справді зросло б до 5–6 мільйонів галонів, тобто в 10–15 разів перевищило б його сьогоднішні показники, і на перший погляд, здається, принесло б Франції та французьким власникам виноградників величезні вигоди.

Але якщо подивитись у корінь справи, то результат виявляється зовсім іншим. За максимально можливої — ми не хочемо говорити «абсолютної» — свободи торгівлі, хоча абсолютну свободу торгівлі й можна було би припустити, спираючись на принцип та аргументи Баурінга, не може бути жодного сумніву в тому, що англійці захопили би більшу частину французького ринку фабричних товарів (і особливо це стосується виробів з вовни, бавовни, льону, заліза та фаянсу). За дуже скромними підрахунками можна припустити, що внаслідок скорочення цього мануфактурного виробництва у французьких містах мешкатиме на один мільйон менше осіб і що в землеробство буде залучено на мільйон менше людей, які раніше постачали містянам сировинні матеріали та продукти харчування. За розрахунками доктора Баурінга споживання вина сільським населенням Франції становить 16,5 галона, а міським — удвічі більше, тобто 33 галони на душу населення в рік. Отже, унаслідок зменшення внутрішнього мануфактурного виробництва, спричиненого вільною торгівлею, внутрішнє споживання вина у Франції знизиться на 50 мільйонів галонів на рік, а експорт вина тоді може зрости лише на 5–6 мільйонів галонів. Навряд чи могла би принести особливі вигоди французьким власникам виноградників така операція, через яку внутрішній попит на вина неминуче впав би вдесятеро порівняно з тим, що, можливо, й дав би зовнішній попит.

Одне слово, у виробництві вина, а також м’яса, зерна і взагалі сировинних матеріалів та продуктів харчування виправдовує себе ситуація, коли у великої нації, покликаної до розвитку власної мануфактурної промисловості, внутрішнє мануфактурне виробництво спричинює в 10–20 разів вищий попит на продукти землеробства помірної кліматичної зони, а відповідно, і в 10–20 разів більше впливає на зростання ренти та мінової вартості земельних угідь, ніж найуспішніше вивезення цих продуктів за кордон. Найпереконливіший доказ у цьому плані полягає в прибутку від ренти та міновій вартості земельних угідь поблизу великих міст порівняно з рівнем зазначених показників у віддалених провінціях, хоча останні й пов’язані зі столицею торговими відносинами та сполучені з нею дорогами.

Теорію ренти можна розглядати під кутом або цінностей, або продуктивних сил, далі її можна досліджувати з огляду на суто приватні відносини, а саме — відносини між землевласниками, орендарями та робітниками, чи з огляду насамперед на суспільні та політичні відносини. Школа тлумачила цю доктрину зазвичай лише в аспекті приватної економії. Як нам відомо, її теоретики ніде не аналізують, яким чином національне споживання ренти є тим вигіднішим, чим ближче до місця виробництва вона виникає, якщо її, однак, у різних країнах переважно споживають там, де мешкає носій верховної влади, наприклад в абсолютних монархіях, — найчастіше в державних столицях, віддалених від провінцій, де її створюють, тобто з найменшою вигодою для сільського господарства, загальнокорисних промислів і розвитку інтелектуальних сил нації. Там, де дворянство, яке володіє землею, не має жодних прав і політичного впливу, якщо воно не живе при дворі або не обіймає державних посад, і де вся державна влада концентрується в національній столиці, усі власники рент переселяються в це головне місто, де вони знаходять практично всі засоби для задоволення свого честолюбства та можливості приємним способом витратити надходження від своїх земельних угідь; і чим більше переважна частина рантьє звикає до життя в столиці, тим менше, перебуваючи у провінції, її представники знаходять можливості для суспільних контактів, для вишуканих матеріальних та інтелектуальних насолод, тим дужче провінція відштовхує їх і тим дужче їх тягне назад у столицю. Тим самим провінція втрачає на користь столиці майже всі ті інтелектуальні засоби вдосконалення, які є наслідком споживання ренти, і особливо ті мануфактури й тих інтелектуальних виробників, діяльність яких підтримувала б рента. Столиця тепер просто сяє, оскільки поєднує в собі всі таланти інтелектуальних виробників і більшу частину матеріального виробництва в частині предметів розкоші. Провінції ж тим самим утрачають ті інтелектуальні сили, ті матеріальні засоби і особливо ті промисли, які для фермера роблять можливими покращення у сфері землеробства та спонукають його до відповідних зусиль. Саме аналогічні обставини значною мірою і спричиняють те, чому у Франції — тим більше, за абсолютної монархії та зі столицею, яка перевершує всі міста Європейського континенту за інтелектуальними силами й блиском, — сільське господарство робило лише незначні кроки вперед, а провінції страждали від нестачі інтелектуальної культури та загальнокорисних промислів. Але чим більше дворянство, яке володіє землею, досягає незалежності від двору і впливу на законодавство й адміністрацію, чим більше представницька система та адміністративний порядок надають містам і провінціям право самим керувати своїми справами, чим більше пошани і впливу можна отримати в провінції й завдяки провінції, тим більше представників дворянства, яке є власником земель, та освічених заможних громадян притягують ті місцевості, звідки вони отримують свої ренти, тим більше впливу в провінції має спрямування ренти на розвиток інтелектуальних сил і суспільних інституцій, на активний розвиток сільського господарства й великої кількості загальнокорисних промислів.

Підтвердженням цього спостереження може служити економічне становище Англії. Те, що англійський землевласник більшу частину року мешкає у своїх володіннях, різноманітним чином сприяє розвитку англійського сільського господарства: безпосередньо — тим, що він, перебуваючи на території своїх угідь, частину своєї ренти використовує на власні заходи для покращення культури землеробства або підтримку аналогічних заходів з боку своїх орендарів; опосередковано — тим, що його споживання підтримує мануфактури й інтелектуальних виробників, розташованих по сусідству. Цими обставинами можна частково пояснити й те, чому в Німеччині та Швейцарії, незважаючи на брак міст, добре розвинутих транспортних сполучень і національних інституцій, сільське господарство та культура загалом стоять на істотно вищому рівні, ніж у Франції.

Однак найбільша помилка, якої в цьому аспекті припустились Адам Сміт і його школа, на яку ми вже вище звернули увагу, але яку тут необхідно обґрунтувати ще чіткіше, полягає в тому, що він не до кінця зрозумів вплив мануфактур на зростання ренти, мінової вартості нерухомості та сільськогосподарського капіталу й не відобразив цього впливу в повному обсязі, а лише здебільшого протиставив землеробство мануфактурам так, що здається, нібито сільське господарство для нації незрівнянно важливіше, нібито зумовлений ним добробут незрівнянно триваліший, ніж мануфактури та достаток, який є наслідком їхньої роботи. Цим Сміт лише розвинув — правда, в дещо модифікованій формі — хибний погляд фізіократів. Вочевидь його ввела в оману та обставина, що — як ми це вже показали на прикладі статистичних даних Англії — навіть у найрозвиненішій мануфактурній країні матеріальний землеробський капітал є в десять-двадцять разів важливішим, ніж матеріальний мануфактурний капітал, а також що за цінністю річна продукція землеробства суттєво переважає сумарний мануфактурний капітал. Можливо, саме ці факти і привели фізіократів до хибного завищення важливості землеробства порівняно з мануфактурами. Поверховому поглядові справді здається, що землеробство збагачує націю вдесятеро більше, тобто заслуговує вдесятеро більшої уваги і є вдесятеро важливішим за мануфактури. Але це лише так здається. Якщо ми глибоко дослідимо причини того землеробського процвітання, то знайдемо їх переважно в мануфактурному виробництві. Це якраз ті 218 мільйонів фунтів промислового капіталу, які головно спричинили появу тих 3311 мільйонів землеробського капіталу. Тут ситуація виглядає аналогічно до становища з транспортними шляхами: саме кошти, які вкладають у будівництво каналу, роблять ціннішими земельні ділянки, які прилягають до нього. Припустімо, що судноплавна здатність каналу буде знищена, що його води, які до цього служили транспортуванню товарів, тепер ітимуть на зрошення лук, тобто, як здається, для збільшення землеробського капіталу, землеробської ренти й іншого, і що цінність цих лук зросте на мільйони, то ці зміни, лише уявно корисні для землеробства, все ж у десять або й більше разів знизять загальну цінність земель, які лежать уздовж каналу.

Із зазначеної обставини, яка засвідчує, що сумарний мануфактурний капітал країни порівняно з її сумарним землеробським капіталом є таким незначним, необхідно робити зовсім інші висновки, ніж ті, яких дійшли панівна та попередня школи. Збереження і зростання мануфактурної промисловості самі землероби уявляють тим ціннішими, чим менше основного та обігового капіталів вони потребують порівняно із сільським господарством. Тепер землеробам, і особливо рантьє та землевласникам, має стати зрозуміло, що у своїх власних інтересах вони мають сприяти зародженню та розвиткові мануфактурних потужностей, навіть якщо вкладатимуть необхідний для цього капітал без жодної перспективи на його пряме відшкодування; аналогічно, у своїх власних інтересах вони мають прокладати канали, залізниці й дороги, хоча, знову ж таки, такі споруди не принесуть їм прямих доходів. Розгляньмо в цьому плані найнеобхідніші, найважливіші та найтісніше пов’язані із землеробством промисли, наприклад борошномельне виробництво, і тоді у правильності наших поглядів не залишиться жодного сумніву. Порівняйте цінність земельної власності та ренти в місцевості, де немає жодного млина, із цінністю земельних угідь і ренти в тих місцевостях, у яких є борошномельне виробництво, і ви побачите, що вже цей один-єдиний промисел суттєво впливає на обидва зазначені показники, що за однакової природної родючості в другому випадку загальна вартість земельної власності не просто вдвічі, а в десять-двадцять разів перевищує ті суми, які були вкладені в будівництво млина, і що землевласники отримали б істотні вигоди, якби вони самі спільним коштом побудували млин і подарували його мельнику. Таке явище справді можна дуже часто спостерігати у віддалених регіонах Північної Америки; якщо окремі індивідууми не мають достатнього капіталу, щоби повністю побудувати млин за власні кошти, то землевласники охоче допомагають їм добудувати його, надаючи робочі руки, підводи, будівельний лісоматеріал тощо. Те ж саме відбувалося, хоч і в іншій формі, й у країнах старої культури; і саме такі відносини стали, понад усякий сумнів, джерелом походження особливих прав мельників.

Усе, що сказано вище про млини, такою самою мірою стосується і лісопильних заводів, олійниць, заводів з виробництва товарів із гіпсу та заліза: у всіх цих випадках можна довести, що рента і цінність земельної власності зростає настільки, наскільки ближче до місць цих виробництв розташовані земельні угіддя і наскільки в тісній чи віддаленій взаємодії із землеробством перебувають підприємства.

Чому ж це саме не може стосуватись інших сфер виробництва, наприклад вовняного, лляного, прядивного, паперового та бавовняного, і взагалі всіх видів промислової діяльності? Адже ми всюди бачимо, що рента і цінність земельної власності зростають настільки, наскільки ближче до міста лежать земельні володіння, наскільки більшою є чисельність міського населення та наскільки потужнішою є мануфактурна промисловість міста. Якщо на цих малих територіях ми обчислимо, з одного боку, цінність земельної власності та вкладеного в неї капіталу, а з іншого — цінність капіталу, вкладеного в мануфактурне виробництво, і порівняємо їхні сумарні показники, то всюди прийдемо до одного результату, а саме — що цінність першого капіталу щонайменше вдесятеро вища, ніж другого. Безрозсудно було б з огляду на таке співвідношення робити висновок, що для нації суттєво вигідніше вкладати матеріальні капітали в землеробство, ніж у мануфактури, і що для збільшення капіталу саме по собі сільське господарство вигідніше за промисловість. Зростання матеріального землеробського капіталу значною мірою залежить від зростання матеріального мануфактурного капіталу, і нації, які не визнають цієї істини, хоч би якими сприятливими були в них природні умови для розвитку землеробства, не тільки не йтимуть уперед, а навпаки, відставатимуть в аспектах багатства, населення, культури та могутності.

Проте бачимо й те, що власники ренти та земельних угідь нерідко сприймають заходи задля розвитку внутрішніх мануфактурних потужностей як привілеї, що служать виключно збагаченню мануфактуристів і тягар яких лягає виключно на їхні плечі. Вони, котрі на початковому етапі так ясно розуміють, які великі вигоди отримають, коли поблизу з’явиться млин, лісопильня чи завод з виробництва предметів із заліза, що готові йти заради їхнього будівництва на найбільші жертви, під час подальшого успішного розвитку перестають розуміти величезні вигоди всьому землеробству країни від її власної розвиненої національної промисловості й не бачать потреби в певних жертвах заради своєї власної вигоди, без яких цієї мети не досягнути. Причиною цього є те, що лише в нечисленних і дуже розвинутих націях інтелект окремих землевласників дає їм змогу кинути свій погляд у далечінь, адже зазвичай вони бачать усе з достатньою ясністю лише в безпосередній близькості.

А проте не можна не визнати, що свій внесок у цю плутанину в думках землевласників зробила панівна теорія. Сміт і Сей завжди намагалися показати прагнення мануфактуристів досягти протекціоністських заходів як бажання отримати власну вигоду і, навпаки, звеличували щедрість і безкорисливість землевласників, далеких від того, щоб вимагати для себе аналогічних заходів. Здається, що саме такі висловлювання і звернули увагу землевласників на їхню так високо оцінену чесноту безкорисливості та підбурили їх до того, щоб її позбутися, адже в новітній час у більшості найрозвиненіших мануфактурних держав вони вимагали й домоглися протекціоністських заходів, хоча (як ми це показали в іншому місці) й з величезними збитками для себе. Якщо раніше землевласники йшли на жертви, щоб у країні зароджувалась і розвивалась національна мануфактурна промисловість, то вони діяли так, як у диких і віддалених місцевостях чинить землероб, жертвуючи своїми статками, щоб поблизу нього був побудований млин або з’явилася кузня. Якщо ж тепер землевласники вимагають протекціоністського захисту для землеробства, то цим вони роблять те, що зробив би згаданий землероб, якби після того, як з його допомогою побудували млин, почав вимагати від мельника, щоб той допомагав обробляти його поля. Це була б, поза всяким сумнівом, безрозсудна вимога. Землеробство може процвітати, рента і цінність земельних угідь можуть зростати лише настільки, наскільки процвітають мануфактури та торгівля, а ті не можуть процвітати, якщо існують обмеження на ввезення сировинних матеріалів і продуктів харчування. Це всюди добре зрозуміли мануфактуристи. Однак те, що землевласники в більшості великих держав досягли запровадження протекціоністських заходів, має подвійну причину.

З одного боку, в державах із представницьким управлінням вплив землевласників на законодавство є переважним, і тому мануфактуристи не наважилися на активний супротив цьому безрозсудному прагненню через побоювання, що тим самим вони зроблять землевласників прихильниками принципу вільної торгівлі; вони віддали перевагу компромісу з власниками угідь.

Потім школа вклала в голови землевласників думку, що штучним чином сприяти розвитку мануфактур так само безрозсудно, як у холодному кліматі розвивати виноробство в теплицях; що мануфактури виникають самі по собі в процесі природного розвитку речей і що землеробство відкриває незрівнянно більше можливостей для примноження капіталу, ніж промисловість; що капітал нації не може бути збільшено штучними заходами і що законами та державними заходами можна спрямувати розвиток лише в такому напрямі, який буде менш сприятливий для примноження багатства.

І зрештою там, де не можна було не визнати впливу мануфактур на землеробство, школа шукала можливості показати цей вплив якомога меншим та невизначенішим. Вона зауважує, що мануфактури мають вплив на землеробство, проте останньому завдає збитків усе те, що збиткове і для мануфактур, а отже, вони також впливають на зростання земельної ренти, але вплив цей лише опосередкований. На думку школи, прямий вплив на ренту мають: збільшення населення та кількості худоби, покращення в сільському господарстві, удосконалення транспортної системи тощо. Це розмежування між прямим і непрямим впливом аналогічне й іншим випадкам, де школа теж указує на цю відмінність (наприклад, у царині інтелектуального виробництва), і в цьому разі можна знову використати алегорію, до якої ми вже одного разу вдавалися: тут усе має вигляд, як з інтерпретацією плоду дерева, який у розумінні школи є непрямим плодом дерева, оскільки він росте лише на тоненькій гілочці, яка є плодом товстої гілки, яка є плодом стовбура, який є плодом коріння, і лише коріння є прямим плодом землі. А чи це не такий самий софістичний підхід, коли школа говорить про населення, кількість худоби, транспортні сполучення як про прямі причини і, на противагу цьому, — про мануфактури як про непряму причину збільшення ренти, адже одного погляду на великі мануфактурні країни досить, аби переконатися, що саме промислові виробництва стають головним чинником збільшення населення, кількості худоби, транспортних удосконалень і ренти? Чи є логіка й послідовність, коли наслідки прирівнюють до причин — а причиною тут є саме мануфактури, — ба більше, коли наслідки виставляють на передній план як головні причини, а мануфактури ховають за ними як непряму, тобто як якусь побічну причину. Що ж могло підштовхнути Адама Сміта, дослідника з таким проникливим розумом, до таких хибних висновків, що так мало відповідають природі речей, як не намір поставити в тінь мануфактури та їхній вплив на добробут і могутність нації, і особливо — на збільшення земельної ренти та цінності земельних угідь? І навіщо він пішов таким шляхом, як не для того, щоб уникнути пояснень, результати яких промовисто свідчили б на користь протекціоністських заходів?

Узагалі школа з часів Адама Сміта у своїх дослідженнях щодо сутності ренти зазнавала невдач. Рікардо, а після нього Мілль, Маккаллох та інші дотримуються думки, що ренту платять за природну врожайність земельних угідь. Рікардо побудував на цьому погляді цілу систему. Якби він поїхав до Канади, то там у кожній долині, на кожному пагорбі міг би зібрати спостереження, які переконали б, що його теорія побудована на піску. Але оскільки Рікардо мав перед очима лише ситуацію в Англії, то він прийшов до хибної думки, що нинішні англійські поля і луки, за начебто природну врожайність яких тепер платять такі гарні ренти, у всі часи були саме такими полями та луками. Первісна природна врожайність земель є такою незначною і дає тому, хто нею користується, такий малий надлишок продуктів, що рента, яка із цього виникає, навіть не заслуговує на те, щоб її зазначати. Уся Канада в її первісному стані, заселена тільки мисливцями, могла б лише з величезними труднощами за рахунок м’яса та шкур отримати ренту, якої вистачило б, аби платити одному-єдиному професорові політичної економії в Оксфорді. Земля на Мальті — це каміння, природна врожайність такої землі ніколи не принесе ренти. Якщо простежити процес формування націй та їхній перехід зі стану мисливців у стан пастухів, зі стану пастухів у стан землеробства і далі, то можна, на противагу поглядам представників школи, легко переконатися, що в первісному стані рента всюди дорівнювала нулю і що вона всюди зростала з прогресом культури, збільшенням населення, інтелектуальних і матеріальних капіталів. Якщо порівняти суто землеробську націю із землеробсько-мануфактурно-торговельною, то можна побачити, що в останній за рахунок ренти живе у двадцять разів більше людей, ніж у першій. Згідно зі статистичними даними Маршалла щодо Великої Британії, наприклад, в Англії та Шотландії в 1831 році мешкало 16 537 398 осіб, з яких 1 116 398 були рантьє. У Польщі на такій самій території навряд чи можна знайти і двадцяту частину цього числа. Якщо із цього загального рівня перейти на рівень конкретики та дослідити причини ренти кожної окремої земельної ділянки, то всюди можна дійти висновку, що рента є результатом урожайності, яку земельна ділянка має не від природи, а за рахунок прямо чи опосередковано витрачених на неї інтелектуальних та матеріальних зусиль і капіталів й узагалі за рахунок удосконалень у суспільстві. Ми бачимо і те, як дають ренту земельні ділянки, яких ніколи не торкалася рука людини, наприклад каменярні, піщані кар’єри чи пасовища, але ця орендна плата є лише наслідком впливу зростання культури, капіталу та населення, які оточують ці угіддя. З іншого боку, бачимо й такі ділянки, які дають найвищу ренту, але природну родючість яких повністю знищено, натомість їхня користь полягає в тому, що на них люди їдять і п’ють, сидять, сплять або ходять, працюють чи веселяться, навчають або навчаються, — тобто це землі, на яких розташовано будівлі.

Принцип ренти — це виключно користь, яку приносять земельні угіддя тим індивідуумам, яким вони належать, а величину цієї користі визначає загалом сума інтелектуальних і матеріальних капіталів, якими володіє суспільство, а також можливості, які є наслідком особливого розташування, особливих якостей земельної ділянки та вкладених у неї раніше капіталів для отримання матеріальних цінностей або задоволення інтелектуальних і фізичних потреб чи розваг тим індивідуумом, який має виключне право на її використання.

Рента — це відсоток з капіталу, розмір якого визначено певним природним фондом, або капіталізований природний фонд. Територія тієї нації, яка капіталізувала лише ті природні фонди, які використовує землеробство, і зробила це так недосконало, як зазвичай буває за умов чистого землеробства, приносить незрівнянно менше ренти, ніж територія тієї нації, яка поєднує на своїй території землеробство та мануфактурну промисловість. Перші рантьє живуть переважно в країні, яка отримує мануфактурні товари. Але ж коли нація, котра досягла помітного розвитку в землеробстві та кількості населення, засновує свою власну мануфактурну промисловість, то вона капіталізує, як ми вже показали в одному з попередніх розділів, не лише ті природні сили, які особливо корисні для функціонування мануфактур і до цього були бездіяльними, а й більшу частину мануфактурних потужностей, що сприяють розвитку землеробства. Тому приріст її ренти безмежно перевищує відсотки від матеріальних капіталів, необхідних для створення й успішного розвитку мануфактурної промисловості.