Розділ 19 Мануфактурне виробництво та інструментальні сили (матеріальні капітали) нації

Нація черпає свою продуктивну силу з інтелектуальних і фізичних сил індивідуумів, або зі свого соціального становища, своїх громадянських і політичних інституцій, або з природних фондів, які перебувають у її розпорядженні, або з інструментів, якими вона володіє, з матеріальних продуктів попередніх інтелектуальних і фізичних зусиль (сукупний матеріальний капітал землеробства, мануфактурної промисловості та торгівлі).

Про вплив мануфактур на три названі першими джерела національних продуктивних сил ми говорили у двох попередніх розділах, а цей і наступний розділи присвячені розглядові впливу мануфактур на джерела, зазначені останніми.

Те, що ми розуміємо під терміном «інструментальні сили», школа називає капіталом.

Не надто важливо, яким словом називаємо певний предмет, але багато важить, і насамперед у наукових дискусіях, щоб вибране слово завжди позначало одне й те саме і ніколи не мало ні ширшого, ні вужчого значення. Проте, коли йдеться про різновиди одного й того самого предмета, виникає необхідність їх розмежувати. Під словом «капітал» школа, наприклад, розуміє не лише матеріальні, а й також усі інтелектуальні та соціальні допоміжні засоби виробництва. Отже, вона мала б у всіх випадках, у яких мовиться про капітал, указувати, що саме має на увазі — матеріальний капітал, матеріальні інструменти виробництва чи інтелектуальний капітал і моральні та фізичні сили, притаманні особі або ті, які індивідууми черпають із соціального, громадянського та політичного стану. Нехтування цими відмінностями там, де їх має бути зазначено, неминуче призводить до неправильних висновків або служить для того, щоб завуалювати неправильні висновки. Оскільки ми не маємо наміру створювати нову термінологію, а більше спрямовуємось на викриття помилок, зроблених під прикриттям недосконалої термінології, то збережемо поняття «капітал», але проведемо межу між інтелектуальним і матеріальним капіталами, між матеріальним землеробським капіталом, матеріальним мануфактурним капіталом і матеріальним торговельним капіталом, між приватним і національним капіталами.

За допомогою загального слова «капітал» Адам Сміт наводить аргумент проти протекціоністської торговельної політики, який до сьогодні сприймають усі його молоді послідовники: «Завдяки таким (протекціоністським) заходам країна справді може швидше, ніж без них, розвивати відповідні галузі мануфактурної промисловості, котрі за якийсь час зможуть постачати настільки ж дешеві чи навіть дешевші товари, ніж вироблені за кордоном. Навіть якщо таким чином національну промисловість з успіхом можна поставити на той шлях, на який вона дещо пізніше потрапила б сама по собі, із цього аж ніяк не випливає, що завдяки таким заходам може бути збільшено сумарний обсяг промислового виробництва чи доходів суспільства. Промисловість суспільства може збільшуватися лише настільки, наскільки зростає його капітал, а капітал суспільства може зростати лише в міру заощаджень, які воно поступово робить на базі своїх доходів. Проте безпосередній вплив цих заходів зменшує надходження суспільства; отже, немає сумнівів: те, що зменшує ці надходження, не може швидше збільшувати капітал, аніж він збільшувався б сам по собі, якби йому, а також промисловості дали повну свободу»92.

На підтвердження цього аргументу засновник школи наводить відомий приклад, який ми заперечили в попередньому розділі, щодо повної недоречності вирощування винограду в Шотландії.

У цьому самому розділі він каже, що річний дохід суспільства є не чим іншим, як міновою вартістю всіх тих товарів, які протягом року виробляє національна промисловість.

Цей аргумент — головний доказ школи проти протекціоністської торговельної політики. Вона визнає, що завдяки протекціоністським заходам фабрики можуть швидко розвиватись і стати спроможними продукувати настільки ж дешеві чи ще й дешевші мануфактурні товари, ніж ті, які можна ввозити з-за кордону; проте вона стверджує, що безпосередній вплив цих заходів спричинює зменшення доходів суспільства (мінову вартість усього того, що протягом року виробляє національна промисловість). Отже, як вважає школа, суспільство послаблює свою здатність отримувати капітали, адже капітал формується із заощаджень, які нація робить на базі своїх щорічних доходів; а розвиток національної промисловості обумовлюється об’ємом капіталів та може зростати лише співмірно зі зростанням останніх.

Насамперед проти таких міркувань можна зауважити, що Адам Сміт уживає слово «капітал» у тому значенні, в якому його зазвичай вживають рантьє та торгівці, ведучи свій бухгалтерський облік і зводячи баланс, тобто в значенні загальної суми мінової вартості їхніх товарів на противагу доходам, які можна отримати завдяки цій вартості.

Водночас він забув, що сам у своїй дефініції капіталу розуміє під цим терміном інтелектуальні та фізичні здібності виробників.

Він неправомірно стверджує, що доходи нації зумовлені лише сумою її матеріальних капіталів. Але його власна праця — на противагу цьому — містить тисячі доказів того, що ці доходи зумовлюють головно сума інтелектуальних і фізичних сил нації та сукупність її соціальних і політичних удосконалень (насамперед — досконалішим поділом праці та конфедерацією національних продуктивних сил), і що коли протекціоністські заходи й вимагають на певний час жертвування матеріальними багатствами, то ці жертви в сотні разів буде винагороджено продуктивними силами і здатністю отримувати мінову вартість; тобто вказана Смітом втрата є лише затратами нації, які вона згодом компенсує.

Він забув, що здатність усієї нації збільшувати суму її матеріальних капіталів полягає насамперед у її вмінні перетворювати природні сили, до цього не використовувані, на матеріальний капітал, на цінні інструменти, які створюють доходи, і що на територіях землеробських націй бездіяльно чи й мертво лежить величезна кількість природних сил, у які можуть вдихнути життя лише мануфактури. Він залишив поза увагою вплив мануфактур на внутрішню й зовнішню торгівлю, на цивілізованість і могутність нації, на утвердження її самостійності та незалежності, а також на здатність отримувати матеріальні багатства, яка із цього випливає.

Він не взяв до уваги, наприклад, те, які капітали англійці отримали від своїх колоній (Мартін оцінює їх у понад 2,5 мільярда фунтів стерлінгів).

В іншому місці чітко доводячи, що вкладені в посередницьку торгівлю капітали не можна розглядати як ті, що належать якійсь певній нації, поки вони, образно кажучи, не принесуть користі якійсь певній землі, він тут повністю залишає поза увагою, що залучення таких капіталів найкраще досягати шляхом сприяння розвитку внутрішніх (місцевих) мануфактур.

Він також залишив поза увагою те, що сприяння розвитку внутрішнього виробництва спонукає велику кількість чужоземних капіталів — і інтелектуальних, і матеріальних — переїжджати в цю країну.

Він хибно стверджує, що ці мануфактури природним шляхом виникли б самі по собі, тоді як політичне керівництво кожної нації вдається до заходів, щоб цьому природному розвитку речей надати штучного напрямку з особливою вигодою для відповідних мануфактур.

Цей свій аргумент, який базується на двозначності слова і тому є абсолютно неправильним, він доповнює неправильним у своїй суті прикладом, коли він твердженням про безглуздість штучно провадити виноробство в Шотландії хоче довести, що так само безглуздо створювати штучним шляхом і мануфактури.

Він обмежує процес утворення капіталу нації операціями рантьє, доходи якого визначено цінністю його матеріальних капіталів і який може збільшити свої надходження лише завдяки заощадженням, які він знову перетворює на капітал.

Він не думає про те, що ця теорія заощаджень, правильна стосовно контор торгівців, може призвести до бідності, варварства, безсилля та розпаду нації, якщо її дотримуватиметься вся країна. Там, де кожен заощаджує та позбавляє себе всього так, як він тільки може, не існує стимулу для виробництва. Там, де кожен думає лише про накопичення мінової вартості, зникає необхідна для виробництва інтелектуальна сила. Нація, що складалась би з таких ненормальних скнар, зі страху перед видатками на війну відмовилася б і від захисту Вітчизни й лише тоді, коли всі її статки перейшли б у чужоземне володіння, зрозуміла б, що надбання націй досягається іншим шляхом, ніж багатство рантьє.

Сам же рантьє як батько родини має дотримуватися зовсім іншої схеми, ніж зазначена тут конторська теорія матеріальної мінової вартості. На виховання своїх нащадків він має витратити щонайменше стільки мінової вартості, скільки її буде необхідно, щоб вони стали здатними до управління власністю, яку він їм залишить.

Формування матеріальних національних капіталів відбувається зовсім іншим шляхом, ніж просто заощадженнями, як це типово для рантьє, а саме — і це притаманно формуванню продуктивних сил узагалі — шляхом взаємодії між інтелектуальним і матеріальним національним капіталом та між землеробським, мануфактурним і торговельним капіталом.

Збільшення матеріальних національних капіталів зумовлено збільшенням національних інтелектуальних капіталів, і навпаки.

Виникнення матеріальних землеробських капіталів зумовлено виникненням матеріальних мануфактурних капіталів, і навпаки.

Матеріальний торговельний капітал завжди відіграє між цими обома зазначеними вище капіталами посередницьку, допоміжну та збалансувальну роль.

Людину в примітивному стані, тобто в стані мисливця і рибалки, природа постачає практично всім; капітал рівний фактично нулю. Зовнішня торгівля збільшує капітал, проте, викликаючи використання вогнепальної зброї, пороху та свинцю, вона повністю знищує продуктивність первісної людини. Теорія заощаджень не може допомогти мисливцю, він має загинути або стати пастухом.

У пастушому стані матеріальний капітал зростає швидко, однак лише доти, доки сили природи здатні без будь-яких сторонніх втручань нагодувати худобу. Але зростання населення відбувається відповідно до збільшення кількості худоби та продуктів харчування. З одного боку, худоба та луки розділяються на дедалі менші частини, а з іншого, зовнішня торгівля стимулює споживання. Марно було би проповідувати народу пастухів теорію заощаджень — він має впасти в повну бідність або перейти у стан землеробства.

Землеробський народ, використовуючи мертві сили природи, відкриває для себе широке, проте також обмежене поле збагачення.

Землероб може накопичувати для себе самого продукти харчування, покращувати свої поля, збільшувати кількість худоби, однак примноження засобів існування всюди супроводжується збільшенням населення. Матеріальний капітал, а саме земельні угіддя та худоба, зі зростанням родючості земель і кількості тварин розподіляється на більшу і більшу кількість людей. Але оскільки площу земельних угідь не можна збільшити старанною працею; оскільки земельні угіддя не можна використовувати відповідно до їхніх природних властивостей через нестачу транспортних засобів, котрі, як ми показали в попередньому розділі, унаслідок недостатніх обмінів залишаються в землеробській нації дуже недосконалими; оскільки в суто землеробській нації значною мірою відсутні ті інструменти, погляди, стимули, та енергія й той суспільний розвиток, які нація отримує від мануфактур і торгівлі, що виростає на їхній базі, — то суто сільськогосподарський народ незабаром досягає такого пункту, коли збільшення матеріального землеробського капіталу не може відбуватися пропорційно до збільшення населення, тобто коли дедалі більше зростає індивідуальна бідність, хоча сумарний капітал нації все ще продовжує прогресувати.

За таких умов найважливіший продукт нації утворюють люди, які, не отримуючи в країні достатніх доходів, виїжджають за кордон. Така країна має мало втіхи від того, що школа розглядає людину як накопичений капітал. Виїзд людей за кордон матиме наслідком не приплив, а лише непродуктивний відтік значних сум матеріальних цінностей у формі інструментів, грошей та іншого.

Зрозуміло, що в такому стані, коли поділ праці розвинений недостатньо, ні старанність, ні ощадливість не можуть спричинити зростання матеріального капіталу (матеріального збагачення індивідуумів).

Проте рідко можна знайти землеробську країну, яка зовсім не мала б зовнішньої торгівлі, й у міру свого розвитку зовнішня торгівля заміняє їй внутрішні мануфактури в аспекті збільшення капіталу тим, що встановлює зв’язок між чужоземними мануфактуристами та землеробами власної країни. Але це відбувається лише частково і надзвичайно недосконало: з одного боку, оскільки ці контакти поширюються лише на особливі продукти масового виробництва і головно — лише на території, розміщені в приморських зонах і вздовж судноплавних річок, а з іншого боку, тому що ці зв’язки дуже нерегулярні та їх часто переривають війни, торгові коливання, зміни в умовах торгівлі, багаті врожаї або імпорт з інших країн.

Збільшення матеріального землеробського капіталу починається у великих масштабах, на постійній основі й триває без кінця, лише коли в землеробській країні виникає повноцінна мануфактурна промисловість.

Найбільша частка матеріальних капіталів нації прив’язана до землі. У кожної нації цінність угідь, сільськогосподарських і міських житлових споруд, майстерень, фабрик, водогінних станцій, шахт тощо становить від 2/3 і до 9/10 усіх цінностей нації. Тому можна прийняти за правило: усе, що збільшує або зменшує цінність земельних володінь і нерухомого майна, те збільшує або зменшує суму матеріальних капіталів нації. Нині ми спостерігаємо, що цінність земельних угідь з однаковою природною родючістю незрівнянно вища поблизу невеликих міст, аніж у віддалених регіонах, що ця цінність незрівнянно вища поблизу великих міст, аніж поблизу невеликих, і що ці показники в мануфактурних націй незрівнянно вищі, аніж у суто землеробських. І навпаки, ми спостерігаємо, що цінність міських житлових і мануфактурних будівель та місць під забудову падає або зростає в такому самому співвідношенні, у якому розширюються або зменшуються обміни міста із землеробами чи в якому зростають або меншають статки цих землеробів. Унаслідок цього стає зрозуміло, що збільшення мануфактурного капіталу викликає збільшення землеробського, і навпаки.

Але цей вплив під час переходу із землеробського стану в мануфактурний є набагато сильнішим з боку мануфактур, ніж із боку землеробства, оскільки так само, як у переході з мисливського стану в пастуший збільшення капіталу відбувається передусім завдяки швидкому зростанню кількості стад, як у переході з пастушого стану в стан землеробства збільшення капіталу спричинюють головно швидкі збільшення площ родючих земель і надлишку продуктів, так і під час переходу зі стану землеробства в мануфактурний стан збільшення матеріального капіталу нації залежить насамперед від тих цінностей і сил, які використано для створення мануфактур, бо таким чином велика кількість природних та інтелектуальних сил, до цього не задіяних, перетворюється на інтелектуальні та матеріальні капітали. І лише розвиток мануфактур, далекий від того, щоби бути перешкодою для заощаджень матеріального капіталу, надає нації засоби для економічно зорієнтованих вкладень її сільськогосподарських заощаджень і тим самим стає стимулом для заощаджень у землеробській галузі.

У законодавчих органах Північної Америки не раз можна було почути, що в певних регіонах унаслідок недостатнього збуту не збирають урожаю зернових культур, оскільки цінність очікуваного збіжжя не покриває навіть витрати на його збирання. Про Угорщину кажуть, що там землероби майже потопають у надлишках свого виробництва, тоді як мануфактурні товари в країні утроє-вчетверо дорожчі, ніж в Англії. Німеччина теж може пригадати такі часи. Отже, у землеробських державах не весь надлишок сільськогосподарських продуктів є матеріальним капіталом. Лише завдяки мануфактурам цей надлишок унаслідок його накопичування стає торговельним капіталом, а внаслідок його збуту мануфактуристам — мануфактурним капіталом. Те, що в руках землероба може безцільно лежати як запас, у руках мануфактуриста стає продуктивним капіталом, і навпаки.

Виробництво уможливлює споживання, а бажання споживати заохочує до виробництва. Суто землеробська нація у своєму споживанні залежить від чужоземних умов, і якщо ці умови для неї не є сприятливими, то гине те виробництво, яке виникло як реакція на споживацькі прагнення. Але в такій нації, яка на своїй території об’єднує мануфактури із землеробством, взаємні стимули існують постійно, що й зумовлює постійне зростання виробництва і тим самим — збільшення капіталів у обох сферах.

Оскільки землеробсько-мануфактурна нація повсякчас незрівнянно багатша на матеріальний капітал, ніж суто землеробська, з причин, зазначених нами вище (і що зрозуміло вже після простого погляду на стан справ у цих націях), то відсоткові ставки в землеробсько-мануфактурної нації завжди набагато нижчі, а відповідно, у розпорядженні її підприємств є більші капітали на вигідніших (дешевших) умовах, ніж у нації землеробської. Звідси — суттєві переваги в конкуренції з новими фабриками землеробської нації; звідси — постійні зміни в мануфактурному ринку цієї нації; звідси — постійна заборгованість такої нації перед мануфактурною країною та постійні коливання на її ринках цін на сільськогосподарські продукти і мануфактурні товари та стрибки курсів валют, що загрожує накопиченню матеріальних капіталів землеробської нації не менше, ніж її моральності та економічній ефективності.

Школа розмежовує основний та обіговий капітали і в дивний спосіб зараховує до останнього велику кількість речей, які перебувають в обігу, не знаходячи цій відмінності хоча б якогось практичного застосування. Єдиний випадок, у якому це розмежування може бути корисним, школа обходить мовчанням. І матеріальний, і інтелектуальний капітали значною мірою прив’язані до землеробства, або до мануфактур, або до торгівлі, або до окремих галузей однієї із цих трьох сфер, або навіть до окремих місцевостей. Очевидно, що зрубані фруктові дерева мають для мануфактуриста, якщо він використовує їх у своєму виробництві, зовсім іншу цінність, ніж для землероба, який використовував їх для вирощування фруктів. Очевидно, що вівці, які масово мають бути забиті, як це вже не раз траплялось у Німеччині та Північній Америці, не мають тієї цінності, яку вони мали б як джерело виробництва вовни. Виноградники як такі мають певну цінність, але втрачають її, якщо їх починають використовувати як польові угіддя. Судна, коли їх використовують як будівельну деревину чи як дрова, мають суттєво меншу цінність, ніж коли вони служать транспортним засобом. Яким цілям мають служити фабричні будівлі, водні перепади та машини, якщо занепадає прядильне виробництво? Так само й індивідууми зазвичай втрачають більшу частину своєї продуктивної сили, яка складається з їхнього досвіду, звичок і вмінь, якщо вони отримують недоречне місце роботи. Школа називає всі ці речі та якості загальним словом «капітал» і переміщує їх завдяки цій термінології на власний розсуд з однієї галузі в іншу. Зокрема, Сей радить англійцям використовувати їхній мануфактурний капітал у землеробстві. Як мало б здійснитися таке чудо, він конкретніше не вказав, і це, напевно, до сьогодні залишається таємницею для англійських державних діячів. Очевидно, що Сей переплутав тут приватний капітал з національним капіталом. Мануфактурист або купець може вивести свої капітали з мануфактурного виробництва чи торгівлі, якщо продасть свою фабрику чи свої судна і на отримані гроші купить земельні угіддя; але ціла нація могла б здійснити таку операцію, лише пожертвувавши великою частиною своїх матеріальних та інтелектуальних капіталів. Причина, чому школа так майстерно затьмарює ці ясні речі, зрозуміла. Якщо назвати все своїми іменами, то відразу стане очевидно, що переміщення продуктивних сил з однієї галузі в іншу пов’язане з труднощами та побоюваннями, які не завжди йдуть на користь вільній торгівлі, але дуже часто свідчать на користь національної протекціоністської системи.

92 Nationalreichtum («Національне багатство»), Buch IV. Kap. II