Розділ 21 Мануфактурне виробництво і торгівля

Досі ми говорили лише про відносини між землеробством і мануфактурами, оскільки це головні складники національного виробництва й оскільки, не маючи чіткого уявлення про їхні взаємозв’язки, неможливо правильно зрозуміти справжню функцію і роль торгівлі.

Одначе школа трактує це останнє співвідношення якраз у протилежному сенсі, адже вона зробила вислів старого Гурне «laissez faire, laissez passer» («дозволяйте робити, дозволяйте відбуватися») своїм гаслом — цей вислів для розбійників, шахраїв і злодіїв звучить не менш приємно, ніж для торгівців, і вже через це викликає підозри як норма поведінки. Цей хибний погляд, який зрікається інтересів мануфактур і землеробства на користь вільного розвитку торгівлі, є природним наслідком тієї теорії, котра всюди бачить лише цінності й ніде не звертає увагу на сили і котра розглядає весь світ лише як одну-єдину неподільну республіку торгівців. Школа не бачить, що торговець може досягати своєї мети, а саме отримання цінностей шляхом обмінів, за рахунок і землеробів, і мануфактуристів, за рахунок продуктивних сил і навіть за рахунок незалежності та самостійності нації. Торгівцю байдуже, і за природою свого бізнесу та своїх прагнень він не може турбуватися про те, який вплив на моральність, добробут і могутність нації мають імпортовані чи експортовані ним товари. Він імпортує отрути як лікувальні засоби. Він одурманює цілі нації опіумом і міцними алкогольними напоями. Чи своїм імпортом і контрабандою він дає роботу й засоби до життя сотням тисяч людей, чи вони через ці операції стають жебраками, — його як підприємця це не цікавить, головне — щоб у його балансі були позитивні показники.

Отже, ясно, що інтереси окремих торгівців, з одного боку, й інтереси торгівлі всієї нації, з іншого, — це різні речі, віддалені між собою, як небо і земля. Уже Монтеск’є сказав у цьому сенсі таке: «Якщо держава обмежує окремого торгівця, то це відбувається в інтересах торгівлі, а торгівля ніде не обмежена більше, ніж у вільних і багатих націй, і ніде не обмежена менше, ніж у націй з деспотичним режимом». Торгівля виростає з мануфактур і землеробства, і жодна нація, в межах якої ці обидві галузі виробництва не досягли високого рівня розвитку, не може нині досягти значної внутрішньої та зовнішньої торгівлі. У старі часи були, правда, окремі міста чи об’єднання міст, які завдяки чужоземним мануфактуристам і землеробам діставали можливості здійснювати велику посередницьку торгівлю; однак відтоді як сформувалися великі землеробсько-мануфактурно-торговельні держави, про розвиток такої активної посередницької торгівлі, яку, наприклад, мала Ганза, не можна більше й думати. Принаймні ця торгівля, порівняно з тією, яка спирається на власне виробництво нації, за своєю сутністю така ненадійна, що не заслуговує на увагу.

Найважливішими товарами внутрішньої торгівлі є продукти харчування, сіль, горючі та будівельні матеріали, тканини для одягу, потім ідуть пристрої й інструменти, потрібні для землеробства і мануфактур, та необхідні мануфактурам сировинні матеріали, які є продуктами землеробства й рудників. Обсяги цієї внутрішньої торгівлі в нації, у якій мануфактурне виробництво досягло високого рівня, незрівнянно більші, ніж у суто землеробської нації. В останній землероб значною мірою вимушений обмежити своє споживання власними продуктами.

І лише внаслідок і в міру розвитку внутрішніх мануфактур, унаслідок зумовлених ними покращення транспортних сполучень і приросту населення виникає внутрішня торгівля, яка із часом досягає такого значення, що переважає внутрішню торгівлю суто землеробської нації в 10–20 разів, а найуспішнішу зовнішню торгівлю — у 5–10 разів. Порівняйте внутрішню торгівлю Англії з внутрішньою торгівлею Польщі чи Іспанії, і ви знайдете підтвердження цього спостереження.

Зовнішня торгівля в землеробських націй помірної кліматичної зони, поки її обмежено продуктами харчування та сировинними матеріалами, не може досягнути значущості з таких причин.

По-перше, тому що землеробська нація у своєму збуті залежить від кількох мануфактурних націй, які теж самостійно розвивають землеробство і завдяки своїм мануфактурам та обширній торгівлі роблять це набагато досконаліше за суто землеробську націю; тому в цьому збуті ніколи немає повної впевненості й він ніколи не буває стабільним. Торгівля продуктами землеробства — це сфера постійних надзвичайних спекуляцій, більшу користь від яких отримують торгівці-спекулянти, а не землероби та продуктивна сила сільськогосподарської нації.

По-друге, тому що чужоземні торговельні заходи та війни часто переривають обмін продуктів землеробства на чужоземні мануфактурні товари.

По-третє, тому що від збуту цих продуктів отримують користь насамперед території вздовж морів і річок, а не розташовані всередині країни, тобто більша частина території землеробської нації не має від цього жодного зиску.

І нарешті, по-четверте, тому що відповідно до своїх інтересів мануфактурна нація може вирішити завозити продукти харчування та сировинні матеріали з інших країн або з новостворених колоній. Скажімо, збут німецької вовни в Англії зменшується через постачання з Австралії, збут французьких і німецьких вин в Англії страждає через постачання з Іспанії, Португалії, Сицилії, з іспанських та португальських островів і з мису Доброї Надії, збут прусської деревини скорочується через постачання з Канади. Уже навіть ужито заходів для доставки до Англії бавовни головно зі Східної Індії. Якщо англійцям удасться відновити старий торговельний шлях, якщо зміцніє новий штат Техас, якщо цивілізація в Сирії та Єгипті, в Мексиці та в південноамериканських державах успішно рухатиметься вперед, то й північноамериканські землевласники, які вирощують бавовник, зрозуміють, що внутрішній ринок гарантує найбільш надійний, однаковий і тривалий попит.

У зоні помірного клімату найбільша частина зовнішньої торгівлі виникає завдяки внутрішнім мануфактурам, і лише завдяки внутрішній мануфактурній промисловості ця торгівля може утверджувати себе та розвиватись.

Тільки нація, яка виробляє всі види мануфактурних товарів за найнижчими цінами, може встановлювати торговельні зв’язки з народами всіх зон і всіх культурних рівнів, може задовольняти потреби всіх народів, а за відсутності таких потреб — спричинювати появу нових, може брати в обмін на свої товари сировинні матеріали та продукти харчування будь-якого роду. Тільки така нація здатна завантажувати судна найрізноманітнішими предметами, яких тільки може потребувати віддалений і позбавлений внутрішніх мануфактурних товарів ринок.

Найважливіші імпортні продукти націй у помірній кліматичній смузі — це продукти жаркої кліматичної зони: цукор, кава, бавовник, тютюн, чай, барвники, какао, прянощі та взагалі всі ті товари, які називають колоніальними. Найбільшу частину цих продуктів оплачують мануфактурними товарами. У цій торгівлі й полягає значною мірою причина промислового прогресу в мануфактурних країнах помірної смуги та цивілізаційних і виробничих успіхів у країнах жаркої зони. Це і є поділ праці та конфедерація продуктивних сил у найбільших масштабах, чого не було у давні часи і що досягло такого рівня завдяки голландцям та англійцям.

До відкриття шляху навколо мису Доброї Надії в мануфактурній сфері Європу суттєво переважав Схід. Окрім коштовних металів і незначної кількості сукна, полотна, зброї, виробів із заліза та деяких предметів розкоші, на Сході мало попит небагато європейських цінностей. Транспортування суходолом здорожувало перевезення і в один, і в другий бік. Про збут традиційних продуктів землеробства та мануфактурних товарів широкого вжитку, навіть якщо їх виробляли з надлишком, в обмін на шовкові та бавовняні тканини, цукор і прянощі Сходу не могло бути й мови. Тому, хоч би що ми читали про важливість торгівлі зі Сходом за тих часів, цю важливість завжди треба сприймати лише відносно: торгівля зі Сходом була важливою лише на той час, але стала незначною порівняно з тим, яка вона зараз.

Більш значущою торгівля продуктами жаркої зони стала для Європи завдяки видобутку великої кількості коштовних металів на Європейському континенті та завезенню їх з Америки, а також завдяки прямому сполученню зі Сходом унаслідок відкриття шляху навколо мису Доброї Надії. Але ця торгівля не могла сягнути значних обсягів доти, доки Схід постачав більше мануфактурних товарів, ніж він сам потребував.

Своєю сьогоднішньою значущістю ця торгівля завдячує колонізації європейцями Східної та Західної Індії, Північної та Південної Америки, поширенню вирощування цукрової тростини, кавових дерев і рослин, продуктами яких є бавовна, рис, індиго тощо, переселенню негрів як рабів до Америки та Західної Індії, удалій конкуренції європейців зі східноіндійськими мануфактуристами і взагалі розширенню голландського й англійського панування в різних частинах світу, де ці нації — на відміну від іспанців і португальців — шукали й знаходили свою вигоду більше в обмінах мануфактурних товарів на колоніальні товари, ніж у їх вимаганні.

Сьогодні ця торгівля дає роботу переважній частині великого торговельного флоту Європи; і в цей флот залучено більшу частину європейського торговельно-мануфактурного капіталу, який вкладають у зовнішню торгівлю; і всі сотні мільйонів колоніальних товарів, які щороку з країн жаркої зони перевозять у помірну смугу, оплачують, за рідкісними винятками, мануфактурними товарами.

Обмін колоніальних продуктів на мануфактурні товари різноманітним чином сприяє розвитку продуктивних сил у країнах помірної зони. Такі колоніальні товари, як, наприклад, цукор, кава, чай і тютюн, служать, з одного боку, позитивними подразниками для розвитку землеробського та мануфактурного виробництва, а з іншого — вони є продуктами харчування; виробництвом мануфактурних товарів, необхідних для оплати колоніальних продуктів, опікується чимраз більше мануфактуристів; фабрики та мануфактури можуть виготовляти дедалі більше продукції, тобто експлуатація підприємств стає вигіднішою; ця торгівля дає роботу великій кількості суден, моряків і торговців; завдяки приростові населення, зумовленому цими різноманітними причинами, знову ж таки, неймовірно зростає попит на місцеві продукти землеробства.

Унаслідок взаємодії між мануфактурним виробництвом і виробництвом жаркої зони англійці споживають колоніальних товарів у середньому в два-три рази більше за французів, у три-чотири рази більше за німців, у п’ять-десять разів більше за поляків.

Наскільки колоніальне виробництво ще здатне до подальшого розширення, можна зрозуміти, обчисливши площі, залучені до виробництва тих товарів, які сьогодні потрапляють у торгівлю.

Якщо візьмемо до уваги, що нинішнє споживання бавовни становить 10 мільйонів центнерів, а середній урожай з одного акра (понад 40 000 квадратних футів) — лише 8 центнерів, то для виробництва таких обсягів бавовни потрібно не більше ніж 1,25 мільйона акрів землі93.

Якщо припустити, що в торговельному обігу нині перебуває 14 мільйонів центнерів цукру, а з урожаю одного акра його отримують 10 центнерів, то для виробництва зазначеної кількості продукту потрібно лише 1,5 мільйона акрів землі.

Якщо й для інших продуктів (кави, рису, індиго, прянощів тощо) ми приймемо такі ж показники, як і для двох зазначених вище головних, то побачимо, що всі колоніальні товари, які нині перебувають у торговельному обігу, потребують не більше як 7–8 мільйонів акрів — площі, котра, напевно, не становить і п’ятнадцятої частини земель, придатних для вирощування згаданих культур.

Фактичні резони щодо можливостей неймовірно збільшити це виробництво дали нам у новітній час англійці в Східній Індії, французи на Антильських островах, голландці на Яві та Суматрі.

Наприклад, Англія збільшила свій імпорт бавовнику зі Східної Індії вчетверо, й англійські газети з упевненістю стверджують, що коли Великій Британії вдасться заволодіти старим торговим шляхом до Східної Індії, то вже за кілька років вона зможе задовольняти всі свої потреби в колоніальних товарах імпортом із цього регіону. Якщо взяти до уваги неймовірне розширення англійської східноіндійської території, родючість цих земель і низьку платню в тих краях, то ці сподівання не здаються такими вже й перебільшеними.

Поки Англія таким чином експлуатуватиме Східну Індію, триватиме голландське окультурення островів, унаслідок розпаду Турецької імперії в більшій частині Африки, Західній і Центральній Азії почне розвиватися власне виробництво, мешканці Техасу поширять північноамериканську культуру на всю Мексику, у Південній Америці з’являться законодавчо впорядковані уряди, які сприятимуть подальшій експлуатації тропічних земель з надзвичайною родючістю.

Якщо завдяки такому розвиткові країни жаркої зони продукуватимуть незрівнянно більші обсяги колоніальних товарів, ніж раніше, то таким чином вони отримають засоби, щоб купувати в країн помірної зони незрівнянно більшу кількість мануфактурних товарів, а завдяки цьому країни помірної смуги стануть здатними споживати більшу кількість колоніальних продуктів. Унаслідок такого зростання виробництва та збільшення засобів обміну торгівля між землеробами жаркої зони та мануфактуристами помірної зони, тобто велика світова торгівля, в майбутньому зросте незрівнянно більше, ніж протягом останнього століття.

Причини цього нинішнього та майбутнього — на що ми сподіваємося — підйому великої світової торгівлі полягають частково в суттєвому зростанні продуктивної сили мануфактур, частково — у вдосконаленні сухопутних і водних транспортних засобів, а частково — у політичних подіях і політичному розвитку.

Унаслідок появи нового машинного устаткування та нових винаходів недосконале виробництво Сходу знищено на користь європейської мануфактурної промисловості, за рахунок чого остання стала спроможною постачати в країни жаркої зони великі обсяги своєї продукції за найнижчими цінами, мотивуючи тим самим ці країни до розвитку власних робочих і продуктивних сил.

Унаслідок транспортних удосконалень країни жаркої зони стали неймовірно ближчими до країн помірної смуги, їхні взаємні торговельні відносини неймовірно виграли від зменшення небезпек і витрат часу, а також від більшої регулярності; ця торгівля зросте до непередбачуваних обсягів, коли всюди розвинеться судноплавство і коли залізничні системи поширяться на внутрішні території Азії, Африки та Південної Америки.

Унаслідок того, що Іспанія та Португалія втратили Південну Америку та що розпалася Турецька імперія, велика кількість найпродуктивніших країн на земній кулі стала вільною, і вони тепер із пристрасним бажанням сподіваються: цивілізовані нації в умовах мирного порозуміння виведуть їх на шлях правової безпеки, порядку, цивілізованості й заможності, не вимагаючи нічого більшого, ніж продукти їхньої зони як платіжний засіб в обмін на завезені мануфактурні товари.

Як бачимо, тут для всіх країн Європи та Північної Америки, покликаних створити і розвивати свою власну мануфактурну промисловість, достатньо можливостей, щоб довести своє промислове виробництво до повного процвітання, збільшити своє споживання продуктів жаркої зони й такою самою мірою розширити свої прямі відносини з країнами в тій частині планети.

93 Доповнення до слів: «Якщо ми візьмемо до уваги, що нинішнє споживання бавовни...». Продуктивна здатність бавовникових плантацій надзвичайно різна — варіюється від 2–3 до 8–12 центнерів з акра. Нещодавно в Північній Америці відкрили такий сорт цієї рослини, який на найродючіших землях має давати врожай 15 центнерів з акра. Між іншим, нам здається, що середній урожай 8 центнерів — дещо завищений показник. І навпаки, наше припущення, що із середнього врожаю цукрових буряків з одного акра можна виробити 10 центнерів цукру, є занадто низьким, оскільки навіть звичайні землі мають середній показник між 10 і 20 центнерами. Хоч би які високі чи низькі середні врожаї з гектара фахівці припускали для всіх інших продуктів жаркої зони, це жодним чином не порушує нашого аргументу про те, що таке виробництво можна ще неймовірно збільшити.