Розділ 36 Торговельна політика Німецького митного союзу

Якщо якась нація і покликана до заснування та розвитку національної мануфактурної промисловості, то насамперед це німецька — завдяки високому рівню, який вона має в науках та мистецтвах, у літературі та вихованні, у державному управлінні та суспільно корисних інституціях, завдяки її моральності та релігійності, її працьовитості та господарності, завдяки її наполегливості та витривалості в комерційних операціях, а також її духу винахідливості, завдяки великій кількості її населення та його діловим якостям, завдяки розмірам і природі її території, завдяки її розвинутому землеробству й загалом завдяки її фізичним, соціальним та інтелектуальним допоміжним джерелам.

Якщо якась нація і має очікувати від протекціоністської системи, що відповідає її стану, великих результатів для підйому своїх внутрішніх мануфактур, для розвитку своїх зовнішньої торгівлі та судноплавства, для вдосконалення своїх внутрішніх транспортних сполучень, для процвітання свого землеробства, а також для утвердження своєї незалежності та зростання своєї могутності, то це є німецька нація.

Так, ми зважуємося стверджувати, що на формуванні німецької протекціоністської системи базується існування, незалежність і майбутнє німецької нації. Тільки в ґрунті загального добробуту може вкорінитися національний дух і пустити пагони з гарним цвітом та щедрими плодами; лише з єдності матеріальних інтересів виростає інтелектуальна сила, і лише із цих обох факторів формується національна сила. Але яку ж цінність матимуть усі наші зусилля, хай би ким ми були — представниками правлячих кіл чи керованими, аристократами чи простими громадянами, науковцями чи людьми без освіти, солдатами чи цивільними, мануфактуристами, землеробами чи торгівцями, якщо ми будемо людьми без національності та без гарантії на подальше існування нашої нації!

Доки Німеччина не сама покриває свої потреби в бавовняній та лляній машинній пряжі, поки ця країна не задовольняє своїх потреб у колоніальних продуктах безпосередньо з країн жаркої кліматичної зони і не оплачує їх своїми власними мануфактурними товарами, поки вона не веде цю торгівлю за допомогою власних суден, поки вона не здатна захистити свій прапор, поки не володіє завершеною електропостачальною, канальною, залізничною та транспортною системами, поки Німецький митний союз не поширюється на всі німецькі приморські країни та на Голландію — доти німецька протекціоністська система ще виконує свої функції, але робить це дуже недосконало.

Якщо ми імпортуємо необроблений бавовник з Єгипту, Бразилії та Північної Америки, то оплачуємо його нашими власними мануфактурними товарами; але якщо імпортуємо бавовняну пряжу з Англії, то оплачуємо її вартість сировинними матеріалами або продуктами харчування, які з більшою користю самі могли б обробити чи спожити, або ми оплачуємо її грошима з коштовних металів, які заробили до цього в інших місцях і за які вигідніше було б купити чужоземні сировинні матеріали для власної обробки чи колоніальні продукти для власного споживання.

Також розвиток машинного ткання дає нам засоби, не тільки щоб збільшити власне використання полотна та покращити наше землеробство, а й щоб неймовірно розширити нашу торгівлю з країнами жаркої кліматичної зони.

В обох названих промислових галузях, а також у виробництві вовни ми маємо завдяки ще не використаній силі води, дешевим продуктам харчування та низькій щоденній заробітній платі такі сприятливі умови, як жодна інша нація. Нам не вистачає лише одного — гарантії для наших капіталістів і техніків, яка захищала би перших від утрати капіталу, а других — від безробіття. Навіть помірне протекціоністське мито, яке протягом наступних 5 років мало б зрости до 25 відсотків, протриматися на цьому рівні кілька років, а потім знизитися до 15–20 відсотків114, повністю виконало б цю мету. Усе, що проти такого заходу говорять прихильники теорії цінностей, ми вже спростували. І навпаки, на користь вказаного кроку можна додати ще й те, що насамперед саме ці великі промислові галузі дають засоби для створення великої кількості машинобудівних заводів, формування прошарку хороших технічних науковців і практичних техніків.

У закупівлі колоніальних продуктів Німеччина має дотримуватися такого самого принципу, як і Франція й Англія, а саме — надавати переваги тим країнам жаркої зони, які купують у нас мануфактурні товари і в яких нам відкриваються найкращі можливості закуповувати колоніальні продукти для задоволення наших потреб, чи, коротко кажучи, ми маємо купувати в тих, хто купує в нас.

Та це жодним чином не стосується нашої торгівлі з Голландією, адже вона постачає нам неймовірно великі обсяги своїх колоніальних продуктів, але купує в нас занадто малі обсяги наших мануфактурних товарів.

Водночас Голландія залежить від ринку Німеччини, на якому збуває більшу частину своїх колоніальних продуктів, оскільки Англія та Франція постачають себе цими продуктами переважно зі своїх власних колоній і залежних від них країн, де виключно вони володіють ринками мануфактурних товарів, — дві великі країни допускають на свої власні ринки лише мінімальні обсяги голландських колоніальних продуктів.

Голландія не має власного розвинутого мануфактурного виробництва, але володіє великими потужностями виробництва колоніальних продуктів, яке суттєво зросло останнім часом і може зрости ще незрівнянно більше. Голландія, однак, діє несправедливо стосовно Німеччини та всупереч своєму власному добре зрозумілому інтересові, оскільки вона хоче збувати більшу частину своїх колоніальних продуктів у Німеччині, а задовольняти свої потреби в мануфактурних товарах там, де їй більше сподобається. Це для Голландії лише позірно вигідна і до того ж недалекоглядна політика, оскільки якби Голландія і на своїй території, і у своїх колоніях віддала перевагу німецьким мануфактурним продуктам, то це збільшило би попит у Німеччині на голландські колоніальні продукти настільки, наскільки зріс би збут німецьких мануфактурних товарів у Голландії та її колоніях; чи, іншими словами, Німеччина змогла б купувати колоніальних продуктів настільки більше, наскільки більше своїх мануфактурних товарів вона продавала б у Голландії; а Голландія, зі свого боку, змогла би збувати в Німеччині колоніальних продуктів настільки більше, наскільки більше вона купувала б там мануфактурних товарів. Ці взаємозалежні відносини Голландія нині порушує, продаючи свої колоніальні продукти в Німеччині й купуючи необхідні їй мануфактурні товари в Англії; остання ж, хоч би скільки мануфактурних товарів вона експортувала до Голландії, завжди задовольнятиме переважну частину своїх потреб щодо колоніальних продуктів у своїх власних колоніях чи підкорених нею країнах.

Тому німецький інтерес вимагає домогтися від Голландії запровадження диференційованого [компенсаційного] мита, завдяки якому виключно Німеччині було б гарантовано ринки мануфактурних товарів у Голландії та її колоніях, чи — якщо Голландія відмовиться від такого заходу — щоб Німеччина сама, з огляду на ввезення колоніальних продуктів, запровадила таке диференційоване мито на користь продуктів із Центральної та Південної Америки та з вільних ринків Західної Індії.

Останній захід був би найдієвішим способом мотивувати Голландію приєднатися до Німецького митного союзу.

Зважаючи на сьогоднішню ситуацію, Німеччина не має жодної причини приносити в жертву торгівлі з Голландією свої власні заводи з виробництва бурякового цукру, оскільки лише якщо Німеччина зможе оплачувати свої потреби в цукрі своїми власними мануфактурними товарами, то ці потреби можна буде задовольнити шляхом торгівлі з країнами жаркої зони вигідніше, ніж власним виробництвом.

Саме тому погляд Німеччини має бути спрямований насамперед на розширення її торгівлі з Північною, Центральною та Південною Америкою, з вільними ринками Західної Індії115. У цьому сенсі, крім названих вище заходів, корисними були б і такі кроки: встановлення регулярного судноплавства між німецькими приморськими містами та головними портами згаданих вище регіонів, сприяння перевезенню іммігрантів у ці регіони, зміцнення й розширення дружби між ними та митним союзом і взагалі сприяння в цих регіонах розвиткові культури.

Досвід останнього часу більш ніж явно продемонстрував нам, як вагомо регулярне судноплавство сприяє розвитку великої торгівлі. Франція і Бельгія вже пішли в цьому питанні шляхом Англії, добре розуміючи, що кожна нація, яка відстає в розвитку такого досконалого виду транспорту, неминуче матиме регрес у зовнішній торгівлі. Німецькі приморські міста теж уже дійшли усвідомлення цього; створена в Бремені акціонерна компанія вже має намір збудувати два чи три пароплави для торгових зв’язків з Північною Америкою.

Розвиток засобів сполучення Німеччини з названими вище країнами суттєво сприятиме імміграції та поселенню німецьких громадян у цих країнах, що закладе підґрунтя для майбутньої активізації торгівлі Німеччини з тими регіонами. Із цією метою держави — члени союзу мають усюди створювати консульства та дипломатичні представництва, через які сприяти розвитку німецьких поселень і підприємств, і взагалі вони мають допомагати цим країнам усіма дієвими способами в зміцненні урядів та покращенні культурного стану.

Ми абсолютно не поділяємо поглядів тих, хто вважає, що країни, які лежать у жаркій зоні Америки, для німецької колонізації були б менш вигідними, ніж помірна зона Північної Америки. Відверто кажучи, через нашу прихильність до названої останньою країни не можемо й не хочемо заперечувати, що кожен окремий німецький іммігрант, який володіє певним власним капіталом у західній частині Північної Америки, має найбільші сподівання зажити тут щастя на довгі часи; однак усе ж маємо висловити і ту думку, що імміграція в Центральну та Південну Америку, якщо її добре зорганізувати і провести у великих масштабах, обіцяє Німеччині в національному сенсі значно більші переваги, ніж імміграція в Північну Америку.

На жваву торгівлю між Німеччиною та німцями, які виїжджають у західну частину Північної Америки, можна розраховувати ще менше. Нужда завжди змушує першопоселенця самого виробляти більшу частину своїх предметів одягу й інструментів, і в більшості випадків ці спричинені нуждою звички успадковують іще й друге та третє покоління. До цього необхідно додати й те, що Північна Америка тепер є країною, яка сягнистими кроками розвиває свою мануфактурну промисловість і яка дедалі більше прагнутиме до того, щоб її внутрішній ринок мануфактурних товарів належав виключно її власній промисловості.

Проте сказаним ми жодним чином не хочемо стверджувати, ніби загалом американський ринок мануфактурних товарів не є для Німеччини дуже вартим уваги та дуже важливим. Навпаки, дотримуємося думки, що цей ринок в аспекті деяких предметів розкоші та легкотранспортабельних мануфактурних виробів (тут треба зауважити, що головний складник їхньої ціни — це заробітна плата) є одним з найважливіших і стосовно зазначених товарів з року в рік має ставати для Німеччини дедалі прибутковішим. Ми стверджуємо лише, що ті німці, які іммігрують у західну частину Північної Америки, несуттєво впливають на зростання там попиту на німецькі мануфактурні товари і що в цьому плані імміграція в Центральну й Південну Америку потребує незрівнянно більшого прямого сприяння, та на нього вона і більше заслуговує.

Названі останніми країни, зокрема Техас, змушені провадити переважно виробництво колоніальних продуктів; вони ніколи не зможуть досягти помітних результатів у мануфактурній промисловості. Тут необхідно завойовувати абсолютно новий і багатий ринок мануфактурних товарів; той, хто встановить у цих краях тісні зв’язки, володітиме ними і в далекому майбутньому. Ці країни, не маючи власних моральних сил, аби піднятися на вищий рівень культури, аби запровадити добре впорядковані форми правління та зміцнити їх, дедалі більше приходитимуть до переконання, що допомога для них має прийти ззовні, тобто завдяки імміграції. У цих регіонах ненавидять англійців і французів через їхню гордовитість та з ревнощів щодо національної незалежності, а німців — саме з протилежних причин — тут люблять. Отже, держави — члени Німецького торговельного союзу мають приділити цим країнам найбільшу увагу.

Тут має бути створена активна німецька служба консулів і посланників, які постійно листувалися б між собою. Необхідно заохочувати молодих дослідників природи, щоб вони їхали до цих країн і готували об’єктивні звіти, молодих торгівців, щоб ті приїжджали сюди і знайомилися із ситуацією на місці, та молодих лікарів, щоб ті відкривали тут свої практики. Треба реально підтримувати купівлею акцій і особливо захищати: а) компанії, які засновують у німецьких приморських містах, щоб купувати в зазначених вище країнах великі частини території та поселяти туди німецьких землеробів; б) торгові й судноплавні товариства, які ставлять собі за мету відкрити в цих країнах нові ринки для німецьких мануфактурних товарів і встановити з цими країнами стійке судноплавне сполучення; в) компанії гірничої галузі, які мають намір залучити німецькі знання та німецьку старанність до експлуатації великих мінеральних багатств цих країн. Держави — члени союзу мають прагнути всіма можливими способами досягти прихильності тамтешніх народів та урядів і через них стимулювати публічну безпеку, розвиток засобів комунікації та взагалі суспільні порядки; у разі, якщо від урядів цих країн стало б можливим досягти певних зобов’язань на свою користь, для їх підтримки слід було б надсилати серйозні корпуси допомоги.

Таку саму політику варто було б вести і стосовно Сходу, європейської частини Туреччини та нижніх придунайських країн. Німеччина має надзвичайний інтерес у тому, щоб у цих країнах зміцнилися безпека та порядок, і в жодному іншому напрямку, крім оцього, не можна так легко зорганізувати імміграцію німців з такою вигодою для нації. Мешканець вищих придунайських територій, використавши лише п’яту частину тих грошей і того часу, які необхідні для його переселення на береги озера Ері, міг би перебратися в Молдову, Волощину, Сербію чи на південно-західні береги Чорного моря. Більше туди, ніж сюди його тягне тамтешній вищий рівень свободи, безпеки та порядку. З огляду на сучасну ситуацію в Туреччині для німецьких держав разом з Австрією виглядає цілком можливим вплинути на поліпшення суспільних відносин у цих країнах так, щоб німецький колоніст не зазнавав жодних утисків, і особливо якби самі німецькі уряди засновували колонізаційні компанії, брали участь у їхній діяльності та на постійній основі надавали б їм особливий захист.

Водночас стало ясно, що такі поселення можуть мати особливо сприятливий вплив на промисловість держав — членів союзу лише тоді, коли обмінам німецьких мануфактурних товарів на продукти землеробства колоністів не заважатимуть жодні перешкоди і коли ці обміни буде достатньо підтримано дешевим і швидким транспортним сполученням. Тому інтерес держав — членів союзу полягає в тому, щоб Австрія максимально спростила перевезення товарів по Дунаю, щоби пароплавство там отримало потужне життя і щоб воно, що є необхідно, на початку отримало дієву підтримку з боку урядів.

Узагалі ніщо не було б настільки бажаним, як те, щоб після зростання промисловості держав — членів союзу та досягнення ними рівня австрійської промисловості митний союз і Австрія уклали договір про взаємні концесії стосовно своїх мануфактурних товарів.

Після укладення такого договору Австрія мала б спільний з державами — членами союзу інтерес, який полягав би в освоєнні турецьких провінцій з вигодою для мануфактурної промисловості та зовнішньої торгівлі обох сторін.

В очікуванні приєднання німецьких приморських міст і Голландії до митного союзу дуже бажано було б, аби Пруссія вже зараз розпочала працювати над створенням німецького торгового прапора та заклала підґрунтя для німецького флоту і щоб вона спробувала розібратися, чи можливо, і якщо можливо, то як саме, заснувати німецькі колонії в Австралії чи Новій Зеландії або на інших островах п’ятої частини світу.

Для таких спроб і започаткувань, а також для надання різнобічної підтримки та створення підприємств, про що ми говорили раніше, засоби мають бути знайдені на тому самому шляху, на якому Англія та Франція отримують засоби для підтримки своєї зовнішньої торгівлі й своєї колонізації та для утримання своїх величезних флотів, а саме — шляхом оподаткування імпортованих колоніальних продуктів. Ці заходи союзу наповняться єдністю, порядком та енергією, якщо держави — члени передадуть Пруссії керівництво ними на Півночі та у справах морських сполучень, а Баварії — на придунайських територіях і на Сході. Збільшення сучасних ввізних мит на мануфактурні та колоніальні товари на 10 відсотків щороку надало б у розпорядження союзу 1,5 мільйона. Оскільки можна сподіватися на те, що постійне зростання експорту мануфактурних товарів із часом гарантовано спричинить у державах — членах союзу подвійне, а то й потрійне зростання споживання колоніальних продуктів порівняно з його сучасними показниками, то відповідно зростуть і митні надходження, а отже, з’явиться достатньо засобів для виконання зазначених вище завдань, якщо в такому разі держави — члени союзу запровадять іще й той принцип, що, крім зазначених вище додаткових 10 відсотків, вони надаватимуть у розпорядження прусського уряду для використання на згадані цілі й частину майбутнього приросту ввізних мит.

Що ж до створення німецької транспортної системи, а саме німецьких залізниць, то це питання ми розглянули в спеціальній праці, присвяченій цьому предметові. Таке велике вдосконалення окупиться само собою, а те, що знадобиться з боку німецьких урядів для будівництва, можна висловити одним-єдиним словом, і це слово — «енергія».

114 У першому та другому виданні книги ці числа становили 15 і 5–10 відсотків.

115 Якщо ми не помиляємося, Англія має нині переваги в Бразилії завдяки диференційованому миту обсягом 17 відсотків на ввезення своїх мануфактурних товарів, закріпленому в договорі, чинність якого закінчується 1842 року. Тому було б дуже бажано, щоб країни, які належать до митного союзу, здійснили всі необхідні кроки, аби цей договір не було поновлено.