Розділ 2 Ганзеати

Охопивши Італію, дух промисловості, торгівлі та свободи подолав Альпи та пройшов Німеччиною, де збудував собі новий трон на берегах північних морів.

Уже Генріх І, батько визволителя італійських муніципалітетів [міст], сприяв заснуванню нових і розширенню старих міст, частина з яких виникала на місцях давньоримських колоній і кайзерівських володінь.

Подібно до пізніших королів Франції та Англії він і його послідовники розглядали міста як найнадійнішу противагу аристократії, як найбагатше джерело державних доходів, як нову основу для національного захисту. Завдяки торговельним зв’язкам з італійськими містами, їхній конкуренції з італійською промисловістю та завдяки вільним інституціям ці міста незабаром досягли високого рівня достатку й цивілізованості. Суспільне життя продукувало дух поступального розвитку в мистецтві та промисловості, прагнення вирізнитися багатством і підприємствами, й водночас наслідком матеріального багатства став потяг до освіти та поліпшення політичного устрою.

Сильні молодою свободою та квітучою промисловістю, але утиснені розбійниками на суходолі й на морі, північнонімецькі морські міста досить швидко відчули необхідність тісного об’єднання для захисту та оборони. Із цією метою в 1241 році Гамбург і Любек утворили союз, який ще протягом того самого століття прийняв у свої члени всі значні міста на узбережжях Північного та Балтійського морів, на берегах Одера й Ельби, Везера і Рейну, разом їх було 85. Ця конфедерація назвала себе Ганзою — словом, яке в нижньонімецькій мові означає «союз».

Швидко збагнувши, які переваги отримує приватна промисловість унаслідок об’єднання сил, Ганза не забарилася з формуванням і розвитком такої торговельної політики, вплив якої проявився в доти небувалому торговельному верховенстві. Розуміючи, що той, хто хоче розпочати та зміцнювати морську торгівлю, мусить мати засоби для її захисту, ганзеати створили могутній військовий флот; усвідомлюючи, що морська сила країни може бути міцною або слабкою залежно від стану її торговельного мореплавства та рибальства, вони ухвалили закон, згідно з яким їхні товари можна було транспортувати лише ганзейськими суднами, а також заснували великі морські рибальські промисли.

Англія пішла в ньому за прикладом тих, хто мав морське верховенство до неї. На ту пору пропозиція створити й ухвалити навігаційний акт була для англійського парламенту абсолютно новою. Оцінюючи ці заходи27, Адам Сміт чи не знав, чи все-таки промовчав, що вже за століття до цього не раз були спроби запровадити такі обмеження. У 1461 році за пропозицією парламенту їх відхилив Генріх VI, а потім знову на пропозицію Якова І — парламент у 1622-му28, але ще задовго до цих спроб (1381 рік) Річард ІІ справді їх запровадив, і незабаром вони втратили чинність та відійшли в забуття. Очевидно, що країна тоді ще не була готовою до таких заходів. Навігаційні акти, як і інші захисні заходи, так глибоко лежать у природі націй, які мають передчуття майбутньої торговельної та промислової величі, що Сполучені Штати Північної Америки, ще не встигнувши до кінця завоювати свою незалежність, запровадили в себе на пропозицію Джеймса Медісона обмеження у сфері мореплавства — з незрівнянно більшим успіхом, ніж це зробила Англія за півтора століття до того.

Північні князі, спокушені вигодами від торгівлі з ганзеатами, яка створювала для них можливості не лише збувати надлишкові продукти їхньої країни та обмінювати їх на якісніші товари, ніж вироблені в них, а й наповнювати свою скарбницю завдяки ввізним і вивізним митам29 та призвичаювати своїх підданців, схильних до ледарства, пияцтва і чвар, до працелюбства, — як щастя розглядали факти розміщення на їхніх територіях ганзейських контор і прагнули всілякими привілеями сприяти такому процесові. Особливо в цьому аспекті виділялися королі Англії.

«Англійська торгівля, — каже Г’юм, — раніше була повністю в руках чужоземців, насамперед естерлінгів30, яких Генріх ІІІ зорганізував як корпорацію, яким надав привілеї та яких звільнив від обмежень і ввізних мит, котрими обкладали інших чужоземних торгівців. Англійці були тоді такими недосвідченими, що починаючи із часів Едуарда ІІ ганзеати, як тоді їх називали «купці сталевого двору», монополізували всю зовнішню торгівлю королівства.

Після того як окремі німецькі торгівці, а саме з Кельна, вже багато років до цього мали ділові відносини з англійцями, у 1250-му на запрошення короля вони зрештою заснували в столиці Лондоні славетну установу (контору) з назвою «Сталевий двір» (анг. steelyard), яка спочатку мала надзвичайно великий позитивний вплив на розвиток тутешньої культури та промисловості, але вже невдовзі спровокувала такі національні ревнощі, що після тривалої боротьби й суперечок її скасувала королева Єлизавета — через 347 років після заснування.

Англія була тоді для ганзеатів, як пізніше Польща для голландців або Німеччина для англійців, країною, що постачала їм вовну, олово, шкури, олію та інші продукти видобувної промисловості й землеробства і брала натомість мануфактурні товари. Сировину, яку ганзеати купували в Англії та інших північних країнах, вони транспортували до своєї контори в Брюгге (заснована 1252 року) та обмінювали їх тут на бельгійське сукно й мануфактурну продукцію, а також на східні товари, які надходили з Італії; увесь цей закуплений крам вони знову постачали до всіх країн, розташованих на узбережжях північних морів.

Третя контора, заснована 1272 року в руському Новгороді, скуповувала хутра, льон, прядиво та інші сировинні матеріали, продаючи мануфактурні товари.

Четверта контора, відкрита 1278 року в норвезькому Бергені, цікавилася передусім рибальством, торгівлею риб’ячим жиром і рибою32.

Досвід усіх націй і часів навчає, що народи, поки вони перебувають у стані варварства, отримують надзвичайну вигоду від вільної, необмеженої торгівлі, яка в обмін на продукти мисливства, лісового господарства і землеробства та взагалі на сировинні продукти будь-якого виду постачає їм досконаліший одяг, машини, прилади та великий обмінний засіб — коштовні метали; саме тому на початку свого розвитку вони прихильно ставляться до вільної торгівлі. Але досвід також вчить, що ці самі народи, чим більше вони досягають прогресу в промисловості та культурі, тим менше бачать цю торгівлю в позитивному світлі, зрештою ж доходять висновку, що такий ґешефт шкідливий і створює перешкоди для їхнього подальшого прогресу.

Розумні заходи цього короля були «чудово підтримані» нерозсудливою поведінкою інших управлінців, як це нерідко трапляється в історії промислового розвитку. Якщо попередні урядовці Фландрії та Брабанту робили все можливе, аби привести промисловість їхньої країни до розквіту, то пізніше ті, хто прийшов їм на зміну, зробили все, аби спричинити невдоволення торгівців і промисловців та спонукати їх до еміграції34.

У 1413 році вовняна промисловість Англії досягла таких значних успіхів, що Г’юм про цей період сказав таке: «Сильні ревнощі панували тоді стосовно чужоземних торгівців і велику кількість обмежень було запроваджено у сфері торгівлі із закордоном — наприклад, чужоземні торгівці на всі гроші, які вони отримували від їхнього імпорту, мали купувати товари місцевого виробництва»35.

За часів Едуарда IV ця ненависть досягла такого рівня, що ввезення чужоземного сукна, як й інших товарів, було повністю заборонено36.

Хоча пізніше ганзеати і змусили короля скасувати цю заборону та повернути їм попередні привілеї, усе ж здається, що вона суттєво сприяла розвитку англійської вовняної промисловості; оскільки Г’юм стосовно Генріха VII, який правив на пів століття пізніше від Едуарда IV, зауважує: «Прогрес у промисловості та мистецтвах набагато дієвіше за суворість законів уплинув на шкідливу звичку дворянства тримати велику кількість прислуги. Замість конкуренції між собою в кількості й хоробрості слуг у дворян тепер з’явилася змагальність за іншими показниками, які більше відповідають духу цивілізації, а саме — за розкішшю готелю, елегантністю екіпажів і цінністю приладів.

За часів Генріха VIII внаслідок перебування в Лондоні великої кількості іноземних мануфактуристів істотно зросли ціни на всі продукти харчування — незаперечна ознака великих переваг, які для внутрішнього землеробства випливають з розвитку місцевої промисловості.

Однак із самого початку король неправильно розумів причини та наслідки цього явища і тому став на бік несправедливих скарг англійських мануфактуристів на закордонних промисловців, які все ще переважали місцевих у справності, старанності й невибагливості, та шляхом кабінетного наказу розпорядився вигнати з країни 50 000 бельгійських фабрикантів — «тому що через них підвищилися ціни на всі продукти харчування, і цим вони створили в країні небезпеку голоду».

Щоб викоренити це зло, негайно було ухвалено закони щодо обмежень на видатки, розпорядження щодо носіння одягу, тарифів щодо цін на продукти харчування та розмірів щоденної платні. Ця політика знайшла, звичайно, повну підтримку ганзеатів, яку ті демонстрували і стосовно всіх попередніх прихильних до них королів Англії, яку також у наші дні ми бачили з боку англійців щодо королів Португалії; ганзеати надали в розпорядження короля свої військові кораблі. Протягом усього часу його правління торгівля Англії з ганзейськими містами була ще дуже жвавою. Останні досі мали кораблі та гроші й досягали впливу, як це нині з не меншою вправністю роблять англійці, на народи та уряди, які не розуміли своїх національних інтересів. Але аргументи ганзеатів мали зовсім інше підґрунтя, ніж у сучасних торгових монополістів.

За часів правління Едуарда VI таємна рада шукала і знайшла приводи для скасування привілеїв торгівцям «Сталевого двору». «Ганзеати чинили цій новації супротив. Проте таємна рада залишила своє рішення чинним, і вже незабаром з’явилися корисні результати для нації. Як місцеві громадяни англійські торгівці під час закупок сукна, вовни та інших товарів володіли вирішальними перевагами порівняно з чужоземними купцями — перевагами, які до цього здавалися їм недостатніми і тому не спонукали їх вступити в конкуренцію з такою багатою суспільною формацією. Але з моменту, коли всіх чужоземних торгівців стали піддавати однаковим обмеженням, англійці відчули заохочення до створення торгових фірм, і підприємницький дух пробудився відразу в усьому королівстві»38.

Після того як ганзеати у певні роки були усунуті з ринку, на якому вони необмежено панували три століття так, як у наші дні англійці володіють ринками Америки та Німеччини, королева Марія за рекомендацією німецького кайзера повернула їм попередні привілеї39.

Але цього разу їхня радість тривала недовго. «У прагненні не тільки зберегти, а й розширити ці привілеї, вони на початку правління королеви Єлизавети поскаржилися на те, як з ними поводилися за часів Едуарда та Марії. Королева розумно відповіла їм, що не має повноважень щось змінити, чим висловила своє бажання зберегти за ганзеатами всі ті привілеї та імунітет, які вони вже мали. Однак ця відповідь ганзеатів ніяк не задовольнила. Дещо пізніше їхню торгівлю знову було заборонено з великою вигодою для англійських торгівців, які тим самим дістали змогу показати, на що здатні; вони заволоділи всією зовнішньою торгівлею, і їхні зусилля увінчалися повним успіхом; після цього вони розділилися на дві групи — резидентів і мандрівників: перші вели торгівлю всередині країни, другі із сукном та іншими англійськими товарами шукали свого щастя в чужоземних містах і країнах. Ці успіхи викликали таку заздрість ганзеатів, що вони почали використовувати всі доступні засоби для того, щоб спровокувати недовіру інших націй до англійських торгівців. Вони також домоглися кайзерівського наказу, який забороняв англійцям будь-яку торгівлю на території Німецького Райху. Королева відповіла на ці заходи репресіями і розпорядилася затримати 60 ганзейських суден, які разом з іспанськими провадили контрабандну торгівлю. Спочатку вона мала намір лише схилити ганзеатів до мирової згоди. Але коли до неї дійшла звістка про те, що в місті Любек проведуть День Ганзи, щоб там обговорити заходи щодо руйнування зовнішньої політики Англії, вона наказала конфіскувати всі ті судна разом з їхніми вантажами; лише два кораблі вона вилучила із цього розпорядження та відправила їх до Любека з посланням про те, що глибоко зневажає Ганзу, її переговори і заходи»40.

Так Єлизавета вчинила з тими торгівцями, які її батькові та багатьом королям Англії надавали в розпорядження судна для битв; перед якими схилялися всі впливові особи Європи; які протягом століть поводилися з королями Данії та Швеції як із васалами і скидали або призначали їх на свій власний розсуд; які колонізували й цивілізували всі південно-східні узбережні країни Балтійського моря та звільнили всі моря від піратів; які незадовго до цього з мечем у руці змусили англійського короля визнати їхні привілеї; яким королі Англії не раз віддавали свою корону в заставу за їхні позики і які одного разу зі своєю жорстокістю та нахабністю стосовно Англії зайшли так далеко, що потопили сотню англійських рибалок, котрі наважилися наблизитися до району їхнього промислу. Ганзеати ще мали достатньо сил, аби помститися королеві за її поведінку, але вже зникли на той час їхні колишні відвага, невгамовний підприємницький дух, сила свободи та спільних зусиль. Вони ставали дедалі слабкішими, поки в 1630 році їхній союз було формально скасовано після того, як вони в усіх портах Європи випрошували пільги на ввезення товарів і були завернуті всюди з глузливими відповідями.

Різні зовнішні обставини разом із внутрішніми, яких ми торкнемося пізніше, спричинили їхній занепад. Данія та Швеція прагнули помститися за ту залежність, у якій їх так довго утримував цей союз, і створювали всі можливі перешкоди для ганзейської торгівлі. Руські царі надали пільги одній англійській компанії. Лицарські ордени, які протягом століть були їхніми союзниками і водночас дітьми Ганзейського союзу, теж занепали та розпустилися. Голландці й англійці витіснили їх з усіх ринків і прийшли на їхнє місце при всіх дворах. В остаточному підсумку й відкриття шляху навколо мису Доброї Надії до Індії мало для них невигідні наслідки.

Вони, ті, хто за часів могутності та щастя майже не думав про зв’язки з Німецьким Райхом, тепер у часи скрути звернулися до райхстагу з таким поданням: англійці щороку експортують 200 000 відрізів сукна, велику частину якого продають у Німеччині, й тому єдиний шлях для отримання ганзеатами попередніх привілеїв у Англії полягає в забороні ввозити англійське сукно до Німеччини. Як стверджує Андерсон, у райхстагу справді передбачали чи й навіть ухвалили рішення, спрямоване на заборони, але він же і запевняє нас, що Гільпен, англійський посланник при німецькому райхстазі, зумів перешкодити його реалізації.

Через сто п’ятдесят років після формальної ліквідації Ганзейського союзу в його колишніх містах спогади про давню велич стерлися так, що Юстус Мезер в одній зі своїх публікацій запевняє, що якби він поїхав туди і розповів тамтешнім торгівцям про силу та велич їхніх попередників, то вони, напевно, не повірили б йому. Гамбург — колись гроза для піратів усіх морів, відомий у всьому християнському світі своїми заслугами перед цивілізацією завдяки переслідуванню морських розбійників, — упав так низько, що змушений купувати безпеку для своїх суден, сплачуючи щорічну данину алжирським піратам. Адже, коли влада на морях перейшла до голландців, стосовно морських розбоїв панівною стала зовсім інша політика. За часів морського панування ганзеатів пірата розглядали як ворога цивілізованого світу і переслідували, де це тільки було можливо. На противагу цьому голландці розглядали морських розбійників як корисних противників варварства, чим з вигодою для піратів у мирний час завдано помітної шкоди морській торгівлі інших націй. Цитуючи зауваження де Вітта про цю політику, Андерсон, зі свого боку, робить лаконічну ремарку: «Я не повинен учити ворога»41 — порада, яку, незважаючи на її лаконічність, так добре зрозуміли його земляки та якої дотримувалися так, що англійці — і це ганьба для християнського світу — фактично до сьогодні терпіли мерзенні дії морських розбійників біля північноафриканського узбережжя, поки тих повністю не знищили французи, чим зробили для цивілізації велику послугу. Торгівля цих міст не була національною; вона не базувалася на рівновазі та повному розвиткові внутрішніх продуктивних сил і не мала підтримки з боку достатньо розвинутої політичної сили. Зв’язки, які об’єднували членів конфедерації, були занадто слабкі, панівним виявилося прагнення до верховенства та особливих переваг (чи, як сказав би швейцарець або американець, на передньому плані був дух власного кантону або дух прав окремого штату), і воно витіснило федеральний патріотизм, котрий, і лише він, міг би створити переваги для загальних інтересів конфедерації на противагу власним інтересам окремих міст. Так виникали заздрощі, а іноді навіть зрада; так Кельн використав ворожість Англії проти союзу для отримання своїх власних вигод; а Гамбург прагнув використати на свою користь суперечку між Данією та Любеком.

Ганзейська торгівля базувалася не на виробництві та споживанні, не на землеробстві й мануфактурах тієї країни, громадянами якої були торгівці. Вони не прагнули сприяти розвитку землеробства на своїй Батьківщині тоді, коли завдяки їхній торгівлі суттєві поштовхи для розвитку отримувало землеробство чужих країн; для них було зручніше купувати мануфактурні товари в Бельгії замість засновувати виробництва у своїй власній країні; вони сприяли розвитку землеробства в Польщі, вирощуванню овець в Англії, продукуванню заліза у Швеції та становленню мануфактур у Бельгії. Вони століттями робили те, що теоретики наших днів радять робити націям; вони купували там, де можна було отримати найдешевші товари. Але коли країни, де вони купували, і країни, де вони продавали, витіснили їх зі своїх ринків, то ні їхнє внутрішнє землеробство, ні їхня внутрішня мануфактурна промисловість не були розвинені так, щоб вони могли вкласти в них свій надлишковий торговельний капітал; за таких умов гроші потекли в Голландію та Англію і зміцнювали таким чином промисловість, багатство й силу їхніх ворогів. Переконливий приклад того, що приватна промисловість, залишена сама для себе, не завжди сприяє розвитку добробуту та могутності націй.

У своєму однобокому прагненні до матеріального багатства ганзейські міста повністю знехтували аспектом розвитку і підтримки своїх політичних інтересів. У період їхньої могутності здавалося, що вони не належать до Німецького Райху. Цим недалекоглядним, корисливим і зарозумілим громадянам лестило те, що вони бачили, як перед ними схиляються князі, королі та кайзери, і те, що вони мали повну недоторканність у плаванні. У часи їхнього морського верховенства для них було б легкою справою спільно з верхньонімецькими об’єднаннями міст заснувати потужну нижню палату, створити противагу аристократії райху, за посередництва кайзерівської влади досягти національної єдності, об’єднати під одним національним знаменом усі узбережжя від Дюнкірхена до Риги і таким чином здобути й підтримувати верховенство німецької нації в промисловості, торгівлі та морській могутності. Але оскільки цього не сталося, то, коли вони втратили перевагу на морях, у них не знайшлося достатнього впливу, навіть щоб довести німецькому райхстагові, що їхня торгівля є національною справою. Навпаки: аристократія зробила все можливе, щоб довести до кінця їхнє приниження. Внутрішні міста одне за одним потрапляли під абсолютну владу князів, а морські міста тим самим втрачали свої зв’язки всередині країни.

Англія уникла всіх цих помилок. Там солідною базою для мореплавства та зовнішньої торгівлі були внутрішнє землеробство та промисловість; там внутрішня торгівля розвивалась у правильному співвідношенні із зовнішньою, а індивідуальні свободи не мали негативного впливу на національні єдність і силу; там щасливим чином сконсолідувалися й поєднались інтереси корони, аристократії та громад.

Якщо взяти до уваги ці історичні факти, то чи буде все ще можливо стверджувати, що англійці — і без своєї торговельної політики — змогли б розвинути такі самі великі мануфактурні потужності та досягти такої самої неосяжно великої торгівлі й таких самих переваг у морському верховенстві? Ні: твердження про те, що англійці прийшли до нинішньої торговельної могутності не завдяки, а всупереч своїй торговельній політиці, видається нам однією з найбільших оман століття. Якби вони зоставили все, як було раніше, якби полишили розвиток на самого себе, як цього вимагає панівна школа, то торгівці «Сталевого двору» ще й сьогодні вершили б свої справи в Лондоні, бельгійці досі продукували б сукно для англійців; Англія донині залишалася б овечим пасовиськом Ганзи, як Португалія внаслідок воєнної хитрості одного безсоромного дипломата стала і залишилась до наших днів виноградником Англії. Так, більше ніж очевидно, що Англія без своєї торговельної політики ніколи не досягла б того рівня громадянської свободи, який вона має сьогодні, оскільки ця свобода — дочка промисловості та багатства.

Після цього історичного екскурсу не може не дивувати, чому Адам Сміт не вдався до спроби простежити від самого початку і до кінця промислову та комерційну боротьбу між Ганзою й Англією. Окремі фрагменти його книжки містять, однак, достатні докази того, що йому не були невідомими причини занепаду Ганзи та його наслідки.

«Купець, — каже він, — своїми інтересами не прив’язаний до жодної особливої країни. Йому майже байдуже, з якого пункту він здійснює свої операції; навіть незначна причина для незадоволення може спонукати його переїхати з однієї країни в іншу, забрати із собою весь свій капітал і тим самим — усю промисловість, розвитку якої цей капітал сприяв. Жодну частину цих коштів не можна розглядати як таку, що належить певній країні, доти, доки вони, вкладені в будівлі та інше, не будуть приєднані таким чином до відповідної країни. Від великих багатств, якими мали володіти ганзейські міста, не залишилося жодного сліду, хіба що в сумнівних літописах ХІІІ та XIV століть; нині ми не знаємо навіть тих місць, де розташовувалися деякі з цих центрів торгівлі, й не можемо сказати, яким містам належали латинські назви, приписувані їм у літописах»42.

Дивно, що Адам Сміт, маючи такі чіткі уявлення про вторинні причини занепаду Ганзи, не відчув потреби дослідити первинні. Для цього він жодним чином не мусив би доводити, що він знає, де були розташовані зниклі ганзейські міста чи які з них згадано з латинськими назвами в сумнівних літописах. Він не мав би навіть потреби заглядати в ті сумнівні літописи. Його земляки — Андерсон, Макферсон, Кінг і Г’юм — надали б йому про це вдосталь інформації.

Але як і чому розум дослідника, який сягав у глибину явищ, утримався від того, щоб провести таку цікаву й багату на наслідки наукову розвідку? Ми не бачимо іншої причини, ніж та, що це привело б його до результатів, мало придатних до того, щоби підтримати його принцип абсолютної свободи торгівлі. Він не зміг би не наштовхнутися на факти, що після того, як вільна торгівля з ганзеатами витягла англійське землеробство з варварства, саме обмежувальна торговельна політика англійської нації посприяла її мануфактурному верховенству за рахунок ганзеатів, бельгійців і голландців та що на цьому підґрунті завдяки навігаційним обмеженням зросло її морське верховенство.

Адам Сміт, як здається, не хотів ані знати, ані визнавати цих фактів. Вони справді належали до категорії тих обтяжливих відомостей, стосовно яких Ж.-Б. Сей зізнається, що «вони бунтівничо виступили би проти його системи».

26 Anderson, Origin of commerce (Андерсон, «Походження комерції), Part l, p. 46.

27 Smith, Wealth of Nations (Сміт, «Багатство народів), book IV, ch. 2.

28 Hume, Geschichte von England (Г’юм, «Історія Англії»), IV. Teil, Kap. XXI, p. 350.

29 Джерелом доходів для королів Англії за тих часів був більше експорт, ніж імпорт. Вільне вивезення та обмежене ввезення товарів передбачали розвинуту промисловість і розумну державну адміністрацію. Північні уряди й країни стояли тоді на відносно низькому рівні культури і державного інтелекту. Як відомо, нещодавно великий герцог уклав торгові договори, згідно з якими він зобов’язався оподатковувати експорт сировинних матеріалів і промислових виробів не вище ніж на 14 відсотків, але імпорт — не вище ніж на 5 відсотків. Тобто там у повному розквіті перебуває митна система, зорієнтована насамперед на державні надходження; державні мужі й науковці, які дотримуються цієї системи та обстоюють її, мали би поїхати до Туреччини, там вони були б справді на хвилі часу.

30 Естерлінгами, або східними купцями, в Англії тоді називали ганзеатів на противагу західним торгівцям чи бельгійцям і голландцям; звідси походить і «стерлінг» чи «фунт стерлінгів» — скорочення слова «естерлінг», оскільки тоді всі гроші, які ходили в Англії, були ганзейськими.

31 Hume, Geschichte von England (Г’юм, «Історія Англії»), Kap. XXXV.

32 M. S. Sartorius, Geschichte der Hansa (М. С. Сарторіус, «Історія Ганзи»).

33 11. Edward III., chap. V.

34 Rymer, Federation (Ример, «Федерація»), pag. 496. De Witt, Interest of Holland (де Вітт, «Інтерес Голландії»), pag. 45.

35 Hume, History of England (Г’юм, «Історія Англії»), chap. XXV.

36 Едуард IV, розділ IV. Вступ до цього закону такий характерний, що ми не можемо утриматися від того, щоб не процитувати його: «Згаданий парламент отримував жалісні скарги від ремісників — чоловіків і жінок, — які тимчасово чи постійно проживають в Лондоні та інших містах, містечках і селах цього королівства та Вельсу, про те, що вони всі разом і кожен окремо значно збідніли й постраждали через різноманітні торгові спори та ремісничі вироби, повністю виготовлені й готові до продажу чужинцями, які є ворогами короля, та іншими людьми, які привозять свої товари до цього королівства та Вельсу з-за моря, серед яких закордонні купці та натуралізовані іноземці — переважно брехливі й негідні, — і через зменшення прибутків, на які згадані ремісники вже не можуть жити зі своїх ремесел чи занять так, як вони звикли в минулі часи, і багато з них: домовласників, орендарів, слуг і ремісничих учнів — у теперішній час не мають роботи і живуть у великій бездіяльності, бідності й зубожінні, через що вже з’явилися великі незручності і, ймовірно, ще з’являться згодом (борони Боже), якщо їм не буде надано відповідного засобу для порятунку».

37 Hume, (Г’юм), chap. XXVI.

38 Hume, (Г’юм), chap. XXХV.

39 Hume (Г’юм), chap. XXXVII. Heylin, p. 108. Hayward, p. 224.

40 Lives of the Admirals («Життя адміралів»), vol. I, p. 410.

41 Anderson (Андерсон), vol. II, p. 585.

42 Smith, Wealth of Nations (Сміт, «Багатство народів»), L. III., chap. II.