Розділ 4 Англійці

Говорячи про ганзейські міста, ми бачили, як в Англії завдяки зовнішній торгівлі піднялися землеробство та вівчарство, як пізніше внаслідок імміграції чужих, переслідуваних у себе на Батьківщині фабрикантів, а також через заохочувальні заходи уряду поступово досягло розквіту виробництво вовни, як у результаті цих успіхів у промисловості та через мудрі й енергійні заходи королеви Єлизавети англійська зовнішня торгівля, яку до цього майже без винятку провадили чужоземці, перейшла до рук місцевих торгівців.

Після того як наведемо ще деякі зауваги щодо походження англійської промисловості, ми продовжимо тут висвітлювати розвиток англійської національної економії з того моменту, на якому закінчили цю тему в розділі 2.

Початків промислової та комерційної величі Англії слід шукати насамперед у вівчарстві та виробництві вовни. До появи в Англії ганзеатів її землеробство було поганим, а вівчарство не мало особливого значення. Тваринам не вистачало кормів на зиму, тому восени доводилося більшу частину забивати. Через це існувала нестача овець і добрив. Як у всіх неокультурених країнах, як раніше було й у Німеччині, а сьогодні все ще є в диких краях Америки, свинарство стало головним джерелом харчового м’яса, і зі зрозумілих причин. Свині потребували тільки мінімального догляду, самі шукали собі корм і знаходили його вдосталь у лісах та на необроблених полях, і досить було лише перезимувати незначній кількості свиноматок, щоб наступної весни знову з’явилися пристойні стада свиней.

Але з розвитком зовнішньої торгівлі свинарство скоротилось, а вівчарство зросло, і взагалі землеробство й розведення великої рогатої худоби почали швидко виправлятися.

У своїй історії Англії46 Г’юм має дуже цікаву нотатку про стан її сільського господарства на початку XIV століття. У 1327 році в 63 земельних володіннях лорда Спенсера було 28 000 овець, 1000 волів, 1200 корів, 560 коней і 2000 свиней; тобто на одне володіння припадало приблизно 450 овець, 35 голів великої рогатої худоби, 9 коней і 32 свині.

За цих умов, як трапилось у новітній час і в Угорщині, вівчарство розвинулося так, що в деяких володіннях нараховували від 10 000 до 20 000 овець. Природно, що внаслідок цієї ситуації та заходів королеви Єлизавети виробництво вовни, яке вже за часів попередніх правителів зробило помітні кроки вперед, швидко досягло розквіту47.

У згаданому вище зверненні ганзеатів до німецького райхстагу щодо заходів у відповідь (заходів відплати) вивезення сукна з боку Англії оцінювали у 200 000 відрізів, і вже за часів Якова І вартість усього вивезеного з Англії сукна досягла неймовірної суми 2 мільйони фунтів стерлінгів, тоді як 1354 року загалом експортована вовна коштувала тільки 277 000 фунтів, а всі інші вивезені товари — лише 16 400 фунтів. До часів правління щойно згаданого короля більшу частину сукна експортували необробленим до Бельгії й там його фарбували та надавали йому кінцевої обробки, але внаслідок протекціоністських і заохочувальних заходів Якова І та Карла І англійська обробка теж досягла такої досконалості, що ввезення тонкого сукна значною мірою припинилось і відтоді з Англії транспортували тільки пофарбоване й оброблене сукно.

Щоб оцінити важливість цих успіхів англійської торговельної політики в її повному обсязі, слід зауважити, що перед тим, як у пізніші часи досягло великого розквіту виробництво товарів з льону, бавовни, шовку та заліза, виробництво сукна постачало найбільшу частину обмінних засобів і для торгівлі з усіма європейськими націями, особливо з північними країнами, і для оборудок з Левантом, Східною та Західною Індією.

Ця промисловість дала Англії змогу витіснити ганзеатів з ринків руських князівств, Швеції, Норвегії й Данії та заволодіти більшою частиною торгівлі з Левантом, Східною і Західною Індією. Завдяки їй зміцніло видобування кам’яного вугілля, що зумовило підйом прибережного судноплавства та рибальства, які, зі свого боку, як база морської сили уможливили ухвалення навігаційного акту і тим самим дали поштовх для англійського морського панування. Від сукновиробництва, як від загального стовбура, потяглися гілки інших галузей промисловості, отже, воно є фундаментом промислової, торговельної та морської величі Англії.

Тим часом інші галузі англійської промисловості аж ніяк не залишалися в занедбаному стані. Уже за правління королеви Єлизавети існувала заборона на ввезення виробів з металу та шкіри й чималої кількості інших мануфактурних продуктів49, але водночас було сприяння імміграції німецьких гірників і виробників металу; раніше купували судна в ганзеатів або замовляли їх будівництво в портах Балтійського моря; обмеженнями та стимуляційними заходами королева змогла підняти власне кораблебудування. Необхідну для цього деревину завозили з північно-східних країн, що надзвичайно збільшило постачання англійських товарів у ці регіони. Вивчивши, як голландці ловлять оселедців, а жителі Біскайської бухти — китів, Англія за допомогою відповідних пільг сприяла власному розвиткові цих промислів. Особливо прислужився кораблебудуванню та рибним промислам Яків І. І хоч би якими смішними здавались нам наполегливі відозви цього короля до свого народу щодо збільшення споживання риби, мусимо віддати йому належне в тому, що він добре усвідомив, на чому базуватиметься майбутня велич англійської нації. Потужному зростанню промислової майстерності та мануфактурного капіталу в Англії сприяла імміграція протестантських фабрикантів, вигнаних з Бельгії та Франції, відповідно, Філіпом ІІ і Людовиком XIV.

У всіх країн континенту цей острів запозичив особливі вміння, які розвивав на своїй території під захистом митної системи. Перед іншими промислами, які постачали предмети розкоші, Венеція мусила відступити у сфері обробки кришталю, а Персія — у галузі ткання та фарбування килимів.

Опанувавши певну промислову галузь, Англія протягом століть ретельно дбала про неї, мов про молоде деревце, котре потребує опори й догляду. Хто не знає, що за старанності, вміння та ощадливості кожна галузь промисловості із часом стає прибутковою; хто не знає, що в націй, розвинутих у плані землеробства і загалом культури, за відповідного захисту новостворені фабрики, хай би якими недосконалими і дорогими були на початку їхні вироби, завдяки навичкам, досвіду та внутрішній конкуренції незабаром досягають рівня, який у всіх сенсах відповідає показникам старих закордонних фабрик; кому не відомо те, що процвітання кожної окремої галузі виробництва зумовлено процвітанням багатьох інших виробничих галузей, а також те, до якого рівня нація здатна розвивати всі свої продуктивні сили, коли вона наполегливо дбає, щоб кожне наступне покоління могло продовжувати промислову справу з того місця, на якому її залишили попередники, — той мусить спочатку ретельно вивчити історію англійської промисловості, перш ніж будувати системи та давати поради державним урядовцям-практикам, у руках яких перебуває добра доля чи страждання націй.

За часів Георга І англійським державним діячам стало ясно, на чому базується велич нації. «Очевидно, — сказав цей король, підтримуючи думку своїх міністрів, під час відкриття парламенту в 1721 році, — що ніщо так не сприяє суспільному процвітанню, як вивезення мануфактурних товарів і ввезення чужоземних сировинних матеріалів»51.

Це положення вже протягом століть було керівним принципом англійської торговельної політики, як раніше венеційської. Сьогодні він залишається таким, як за часів королеви Єлизавети. Плоди, які приніс цей принцип, лежать перед очима всього світу. Пізніше теоретики стверджували, що Англія не завдяки, а всупереч своїй торговельній політиці прийшла до багатства і могутності. З таким самим правом можна було б запевняти, що дерева стають сильними і плодоносними не завдяки, а наперекір підпоркам, які в молодому віці утримують їх у прямому положенні.

Англійська історія доводить нам також те, у якому тісному взаємозв’язку перебувають загальна політика та політична економія. Очевидно, що розвиток фабрик в Англії та зумовлений цим приріст населення спричинили великий попит на солену рибу та кам’яне вугілля, наслідком чого стало збільшення кількості суден, необхідних для рибальства та прибережного транспортування. І рибальство, і прибережні перевезення перебували в руках голландців. Заохочені високими митними ставками та пільгами, англійці самі почали розвивати рибальство, а навігаційним актом вони передали перевезення кам’яного вугілля і взагалі морський транспорт у руки власних моряків. Викликане цим зростання торгового судноплавства в Англії мало своїм наслідком відповідне зростання її морської могутності, завдяки чому англійський флот став уже спроможним позмагатися за лідерство з голландським. Невдовзі після укладення навігаційного акту спалахнула війна за моря між Англією та Голландією, в результаті якої торгівлю голландців із країнами по інший бік каналу було майже припинено, а їхнє судноплавство в Північному та Балтійському морях — майже знищено англійськими піратськими кораблями. За розрахунками Г’юма, у руки англійців потрапило 1600 захоплених голландських суден, а Давенант запевняє, що протягом 28 років після ухвалення англійського навігаційного акту флот Англії зріс удвічі52.

До найважливіших успішних результатів навігаційного акту необхідно зарахувати:

1.

2. надзвичайне розширення контрабандної торгівлі з Іспанією, Португалією та їхніми західноіндійськими колоніями;

3. помітне збільшення вилову англійцями оселедців і китів, який до цього часу був майже монополією голландців;

4. завоювання найважливішої колонії англійців у Західній Індії — Ямайки (1655 рік) — і тим самим заволодіння західноіндійською торгівлею цукром;

5. але найважливіше — укладення договору Метуена з Португалією (1703 рік), про який ми детально поговоримо, коли йтиметься про Іспанію та Португалію.

Цей договір повністю усунув голландців і німців від важливої торгівлі з Португалією та її колоніями, Португалія потрапила в повну політичну залежність від Англії, а сама Англія дістала змогу неймовірно розширити свою торгівлю зі Східною Індією та Китаєм за рахунок золота і срібла, які їй приносила торгівля з Португалією, щоби потім заснувати свою велику східноіндійську імперію та витіснити голландців з головних пунктів розташування.

Два останні успіхи перебувають у найтіснішому взаємозв’язку. За таких обставин особливо незвичайною є та спритність, завдяки якій Англія зробила ці обидві країни, Португалію та Східну Індію, інструментом своєї майбутньої величі. Португалія й Іспанія пропонували насамперед благородні метали, а Схід, окрім сукна, хотів отримувати насамперед благородні метали. Усе чудово збігалося. Проте Схід міг запропонувати до обміну переважно вироби з бавовни та шовку. Це не узгоджувалося з наведеним вище правилом англійських міністрів — ввозити лише сировину, вивозити лише промислові товари. Що ж вони зробили за таких умов? Чи задовольнялися профітами, які обіцяла їм торгівля сукном з Португалією та торгівля виробами з бавовни й шовку зі Східною Індією? У жодному разі. Англійські міністри бачили дальшу перспективу.

Якби вони дозволили вільно ввозити східноіндійські бавовняні та шовкові товари в Англію, то в цей самий момент припинили б своє існування англійські мануфактури, які виробляли товари з бавовни та шовку. На боці Східної Індії були не тільки дешевизна сировинних матеріалів і низька платня, а й прадавні звички, вміння та практика. За вільної конкуренції вплив цих переваг відіграв би свою роль. Однак Англія не хотіла засновувати в Азії свої поселення, щоб її власна мануфактурна промисловість не потрапила до тих у залежність. Англія прагнула торговельного верховенства і відчувала, що з двох країн, які перебувають у стані вільної торгівлі між собою, бере гору та, яка продає промислові вироби, а підкоряється та, яка пропонує лише продукти землеробства. У своїх північноамериканських колоніях Англія вже діяла за принципом не дозволяти, щоб там виробили хоча б один цвях для підкови, і тим паче — щоб цвях той імпортувала Англія. Чи можна було очікувати від цієї держави, що вона дозволить індусам, такому численному, скромному і відомому у сфері давнього мануфактурного виробництва народові, мати свій власний промисловий ринок, основу майбутньої величі?

Через таке бачення Англія заборонила товари, вироблені власними торговими конторами у колоніях, і східноіндійські тканини з шовку та бавовни!53 Заборонила їх повністю і з усією суворістю, не хотіла використовувати жодної нитки з цих матеріалів, не хотіла мати взагалі цих гарних і дешевих товарів, вона віддала перевагу користуванню своїми власними гіршими й дорожчими тканинами, хотіла викинути на ринки континентальних націй набагато гарніші матерії Східної Індії за низькими цінами, хотіла надати їм усі вигоди цієї дешевизни, сама ж з усього цього не бажала нічого.

Чи не були дії Англії в цій ситуації безрозсудними? Звичайно, якщо виходити з теорії Адама Сміта та Ж.-Б. Сея, з теорії цінностей. Адже згідно з нею Англія для задоволення своїх потреб мала купувати необхідні товари там, де вони були найдешевші та найкращі; за цією теорією було справді безрозсудним самостійно виробляти ці товари, що виходили дорожчими, замість купувати дешевші, та ще й одночасно дарувати ці привабливі вироби континенту.

Зовсім інакший вигляд має ситуація згідно з нашою теорією, яку ми називаємо теорією продуктивних сил і якої дотримувались англійські міністри, ніколи не вивчаючи її глибоко, але діючи за принципом «купувати сировину, продавати фабричні вироби». Англійські міністри не хотіли купувати дешеві й мануфактурні товари, що задовольняють потреби, вони прагнули створити дорогу й сталу мануфактурну потужність.

І блискуче досягли своєї мети. Нині Англія виробляє вовняних і шовкових товарів на суму 70 мільйонів фунтів стерлінгів, постачає ними всю Європу, увесь світ — навіть саму Індію. Її власне виробництво сьогодні в п’ятдесят, а то й у сто разів перевершує її колишню торгівлю східноіндійськими товарами.

Яких переваг досягла б Англія, якби сто років тому почала закуповувати дешеві товари Східної Індії?

Яких успіхів досягли ті, хто купував у Індії ці дешеві товари? Англійці отримали силу, надзвичайну силу; інші — якраз протилежне.

Те, що Адам Сміт за цих, без усякого сумніву, історично підтверджених успіхів здійснив таку викривлену оцінку англійського навігаційного акту, можна пояснити тими самими обставинами, якими в іншому розділі ми пояснимо неправильні висновки цього відомого автора щодо обмежень узагалі.

Ці факти суперечили його улюбленій ідеї щодо необмеженої свободи торгівлі; тому він мусив шукати способи відхилити заперечення, які випливали з результатів навігаційного акту всупереч його принципу, і знайшов вихід у розмежуванні політичних та економічних цілей, стверджуючи, що навігаційний акт у політичному сенсі був необхідним і корисним, але в економічному — невигідним та шкідливим. Те, що природа речей і досвід не виправдовують такого розмежування, можна побачити в нашому викладі. Ж.-Б. Сей, незважаючи на те, що досвід Північної Америки міг би просвітити його, іде ще далі за свого попередника — як він завжди робить там, де протистоять один одному принципи свободи та обмежень. Щоб довести невигідність пільг, Сей розрахував, наскільки дорогим є для французів кожен матрос у зв’язку з пільгами для рибальського промислу. Взагалі питання обмежень у судноплавстві для захисників необмеженої свободи торгівлі є каменем спотикання, який вони охоче обходять мовчанням, особливо якщо самі належать до торговельної сфери.

Істина одна: ситуація з обмеженнями в судноплавстві така сама, як і в усіх інших сферах торговельних обмінів. Вільне судноплавство та постачання товарів силами чужинців корисні й вигідні націям на початку їхнього культурного розвитку, поки не досягли належного рівня ні їхнє землеробство, ні їхні мануфактури. Через нестачу капіталу та досвідчених моряків вони охоче залишають судноплавство й зовнішню торгівлю в руках іноземців. Але з часом, коли вони розвивають власні продуктивні сили до певного рівня та накопичують знання про кораблебудування та судноплавство, в них пробуджується бажання розширити свою зовнішню торгівлю, здійснювати її власними суднами та самим стати морською силою. Поступово їхнє судноплавство досягає певної ваги, й вони почуваються спроможними усунути із цієї сфери чужоземців і вести свою зовнішню морську торгівлю на власних суднах. Відтак настає момент, коли шляхом запровадження обмежень щодо судноплавства вони з успіхом усувають із цього бізнесу багатших, досвідченіших і сильніших чужинців. Але коли досягають найвищого рівня судноплавства та морської могутності, то настає інший момент, про який доктор Прістлі сказав таке: тепер зняття навігаційних обмежень є настільки ж розумним, наскільки розумним було і їхнє запровадження54. Після цього шляхом договорів про мореплавство на базі однакових прав вони досягають двох ефектів: з одного боку, отримують безсумнівні переваги порівняно з менш розвиненими націями і тим самим на свою користь утримують ці нації від запровадження ними обмежень у судноплавстві, а з другого боку, оберігають власних моряків від інертності та рутини і спонукають їх іти в ногу з іншими націями в кораблебудуванні та мистецтві мореплавання. Венеція за часів підйому, без сумніву, мала великий зиск від своїх обмежень у сфері мореплавства; але, досягнувши процвітання в торгівлі, промисловості та судноплавстві, вона діяла безрозсудно, зберігаючи обмеження. Через це Венеція залишилася далеко позаду в кораблебудуванні, мистецтві мореплавання та навичках матросів порівняно з країнами, які поруч із нею прагнули досягнути морської та торговельної потуги. Англія ж завдяки своїй політиці збільшила морські потужності й зміцнила мануфактурні та торговельні сили, що, зі свого боку, привело до збільшення її морського флоту і колоніальних володінь.

Адам Сміт, стверджуючи, що в комерційному аспекті навігаційний акт не був сприятливим для Англії, усе ж погоджується, що цей документ примножив її силу, а сила важливіша за багатство.

І це справді так: могутність важливіша, ніж багатство; але чому вона важливіша? Бо могутність нації — це сила, здатна відкривати нові продуктивні допоміжні джерела: і тому що продуктивні сили — це дерево, на якому ростуть багатства, і тому що дерево, яке дає плоди, є ціннішим за свої плоди. Могутність важливіша за багатство, оскільки нею нація не тільки відкриває для себе нові продуктивні джерела й утверджується у володінні здобутими раніше багатствами, але ще й оскільки протилежність могутності — безсилля — віддає все, що ми маємо, і не тільки багатство, а й наші продуктивні сили, культуру, свободу і навіть національну самостійність у руки тих, хто дужчий за нас, як це нам підтверджує історія італійських республік, Ганзейського союзу, бельгійців, голландців, іспанців і португальців.

Але як же стало можливим, що за такої взаємодії могутності, продуктивних сил і багатства Адам Сміт зміг висунути твердження, що договір Метуена та навігаційний акт були для Англії у комерційному сенсі невигідними?

Ми показали, як Англія завдяки своїй політиці досягла могутності, а завдяки могутності — зростання продуктивних сил, а завдяки зростанню продуктивних сил — багатства, тепер же ми бачимо також, як унаслідок цієї політики могутність накопичується на могутності, а продуктивні сили — на продуктивних силах.

Англія захопила ключі від усіх морів та всіх націй і повсюди розставила сторожові пости: у німців — Гельголанд, у французів — Гвернзей і Джерсей, у північних американців — Нову Шотландію та Бермудські острови, у центральноамериканців — Ямайку, у всіх узбережних країнах Середземного моря — Гібралтар, Мальту та сім островів; вона володіє всіма перевальними пунктами на обох шляхах до Індії, за винятком Суецького перешийка, заволодіти яким прагне; вона закриває Середземне море Гібралтаром, Червоне море — Аденом, Перську затоку — Буширом і Карраком. Їй не вистачає лише Дарданелл, Зунда, Суецького та Панамського перешийків, щоб на свій власний розсуд відкривати чи закривати будь-які моря та морські шляхи.

За морською могутністю вона перевершує решту націй, разом узятих, і якщо не за кількістю суден, то за військовою силою.

За мануфактурною потужністю вона теж переважає всі інші нації. Попри те, що Яків І збільшив її виробництво сукна більше ніж у десять разів (до 44,25 мільйона фунтів за рік), продукція створеної протягом останнього століття нової промислової галузі, а саме бавовняної, приносить набагато більше — 52,5 мільйона фунтів55.

Не задовольняючись цим, Англія має на меті й свою лляну промисловість, у якій вона з давніх часів відстає від інших країн, підняти на такий самий, а можливо, ще й вищий рівень, ніж обидві згадані вище галузі; уже сьогодні її продукцію оцінюють у 15,5 мільйона фунтів.

Англія, яка ще в XIV столітті була такою бідною на залізо, що вважала за доцільне заборонити вивезення цього такого необхідного металу, в ХІХ столітті вже виробляє більше товарів із заліза та сталі, ніж усі інші нації на земній кулі, а саме — на 31 мільйон фунтів за рік; видобуток кам’яного вугілля та інших мінералів сягає 34 мільйонів фунтів. Сума цих двох показників усемеро перевищує цінність сумарного видобутку золота та срібла всіх націй на Землі (приблизно 220 мільйонів франків, або 9 мільйонів фунтів).

Англія виробляє нині більше шовкових тканин, ніж усі італійські республіки середньовіччя разом, а саме — на 13,5 мільйона фунтів щороку.

Галузі промисловості, про які навіть не згадували за часів Генріха VIII та Єлизавети, тепер виробляють товарів на неймовірні суми — наприклад, продукування товарів зі скла, порцеляни та фаянсу оцінюють в 11 мільйонів фунтів річно, мідних і латунних товарів — у 4 мільйони, а виробництво паперу, книжок, фарб і меблів — у 14 мільйонів. Країна виробляє шкіри на 18 мільйонів фунтів стерлінгів і неназваних продуктів на 10 мільйонів; тільки виробництво пива та горілки нині має суттєво більшу вартість, ніж уся національна промисловість за часів Якова І, а саме — 47 мільйонів фунтів.

Усе мануфактурне виробництво трьох королівств у новітній час оцінюють у 259,5 мільйона фунтів стерлінгів.

Завдяки — головно саме завдяки — цьому неймовірному мануфактурному виробництву продуктивність землеробства зросла так, що загальна вартість його продуктів більше ніж удвічі перевищує наведену вище цифру (539 мільйонів).

Це правда — таким зростанням в аспектах могутності та продуктивних сил Англія завдячує не лише своїм торговельним обмеженням, своєму навігаційному акту та своїм торговим договорам, а й передусім своїм досягненням у науках і мистецтвах.

Але з чим же пов’язано те, що сьогодні один мільйон англійських фабричних робітників здатний виконувати роботу сотень мільйонів? Це спричинено тим великим попитом на мануфактурні продукти, який Англія створила своєю мудрою та енергійною політикою за кордоном, насамперед у своїх колоніях, тим мудрим і потужним захистом, який вона надала своїй внутрішній промисловості, тими великими преміями, що передбачає її патентний закон за кожен новий винахід, а також тим величезним сприянням, яке надають розвитку внутрішніх транспортних засобів через будівництво доріг, каналів і залізничних колій.

Англія довела всьому світові, як потужно транспортні засоби сприяють зростанню продуктивних сил і тим самим — примноженню багатств, збільшенню населення та зміцненню політичної влади; вона показала, чого за короткий, лише півстолітній проміжок часу і в період зовнішніх війн може досягти вільна, у підприємницькому сенсі старанна та добре керована нація. Те, чого в цьому плані досягли італійські республіки, — просто дитяча гра. Суми, витрачені в Англії на ці важливі інструменти національної продуктивності, оцінюють у 118 мільйонів фунтів.

Проте Англія взялася за цю справу та зреалізувала її, коли мануфактурна промисловість країни почала зростати. Тоді кожному стало ясно, що лише та нація, мануфактурна потужність якої починає розвиватися таким чудовим чином, у змозі здійснити аналогічні справи; що лише в тієї нації, яка рівномірно розвиває свої мануфактурні потужності та продуктивність землеробства, ці дорогі інструменти гідні тих витрат, які вони спричинюють, і що лише в такої нації вони справді виконують свої функції.

Це правда, що неймовірна продуктивна потужність і великі багатства Англії є не лише наслідком фізичної сили нації та прагнення індивідуумів до прибутку; свій внесок у це зробили первісне почуття свободи і права, енергія, релігійність і моральність народу; причетні до цього й устрій країни, її інституції, мудрість і сила уряду та аристократії; цьому сприяли і географічне положення, історичні шляхи розвитку та навіть деякі щасливі випадки.

Складно сказати, які сили більше впливають одна на одну — матеріальні на інтелектуальні чи інтелектуальні на матеріальні, суспільні сили на індивідуальні чи індивідуальні на суспільні. Але ясно, що й ті, й ті перебувають у тісному взаємозв’язку, що зростання одних сприяє зростанню інших, що ослаблення одних має своїм наслідком знесилення інших.

Ті, хто шукає головні причини підйому Англії в змішанні англосаксонської крові з норманською, мають кинути погляд на стан цієї країни до часів Едуарда ІІІ. Де були тут старанність і прибутковість нації? Ті, хто шукає ці причини в конституційній свободі країни, хай згадають, як Генріх VIIІ та Єлизавета поводилися зі своїми парламентами. Де тут була конституційна свобода? У ті часи Німеччина й Італія мали у своїх містах набагато більший комплекс індивідуальної свободи, ніж Англія.

Лише одна перлина свободи вберегла англосаксонсько-норманський рід від інших народів германського походження — це була зернина, з якої проросло відчуття свободи і права англійців, — суд присяжних.

Коли в Італії викопали пандекти [збірку правових текстів Стародавнього Риму] і цей труп (у будь-якому разі великий мертвець і мудрець за життя) розповсюдив правову чуму серед народів континенту, англійські барони голосно заявили — жодних змін в англійських законах! Яку суму інтелектуальних сил передали вони цим наступним поколінням? Як пізніше вплинула ця інтелектуальна сила на сили матеріального виробництва?

Своєчасне усунення латинської мови із суспільної та літературної комунікації, з державних і правових установ Англії — який вплив мало це на розвиток нації? На її законодавство та правову систему? На її літературу і промисловість? Які наслідки мало її довше збереження в поєднанні із чужим правом у Німеччині? Як впливала латинська мова аж до наших днів на ситуацію в Угорщині? Який ефект справили винаходи пороху та книгодрукування, Реформація, відкриття нового шляху до Східної Індії й Америки на англійську свободу, на англійську цивілізованість, на англійську промисловість? Порівняймо вплив зазначених факторів на Німеччину та Францію. У Німеччині: розколи в Райху та провінціях, аж до оборонних мурів у містах; постійні суперечки, варварство в літературі, державному управлінні та правовій системі; громадянська війна, переслідування і вигнання, чужоземні напади, скорочення й розорення людності; занепад міст, промисловості, землеробства, торгівлі, свободи та громадянських інституцій; суверенітет вищої аристократії; відмирання кайзерівської влади та національності; відокремлення найкращих частин від Райху. У Франції: підпорядкування міст і аристократії абсолютизмові; союз зі священнослужителями проти свободи думки, натомість — національна єдність і сила; завоювання з їхніми вигодами та прокляттями; але водночас занепад свободи та промисловості. В Англії: розвиток міст, землеробства, торгівлі й промисловості; підпорядкування аристократії закону, з іншого боку — її переважна участь у законодавстві, в державному та судовому управлінні й у вигодах від промисловості; внутрішній розвиток країни та зростання зовнішньої могутності; внутрішній мир; вплив на всі менш культурні країни; обмеження королівської влади, блиску та тривалості, але з вигодами для корони в надходженнях; загалом — високий достаток, цивілізованість і свобода всередині країни та зовнішня могутність.

Але хто скаже, що із цих сприятливих успіхів можна віднести на рахунок англійського національного духу і конституції, а що — на рахунок географічного розташування Англії та її попереднього стану, а що — на рахунок випадку, долі або щастя?

Поміняйте місцями Карла V та Генріха VІІІ, і з Німеччини та Нідерландів унаслідок мерзенного процесу розлучення стане, можливо (зрозуміло, чому ми кажемо «можливо»), те, що з Англії, а з Англії — те, що з Іспанії. Поставте на місце Єлизавети слабку жінку, яка об’єднається з Філіпом ІІ, і як же у Великій Британії підуть справи з могутністю, культурою та свободою?

Якби в цих революціях вирішальне значення мала геніальність націй, то чи не повинна була би припасти більша частина їхніх сприятливих наслідків на ту націю, в якій вона зародилася, — на німецьку? Але якраз остання спочатку отримала від цього прогресу лише біди та слабкість.

У жодній європейській країні устрій дворянства не спрямований так розумно, як в Англії, на те, щоб надати дворянству, короні та буржуазії індивідуальну незалежність, гідність і сталий розвиток, останній — ще й парламентське виховання, а її прагненням — патріотичне та національне спрямування; щоб залучати до своїх рядів еліту буржуазії, яка вирізняється особливим духом, надзвичайним багатством і чудовими результатами роботи; щоби повертати в лави буржуазії надлишок дворянського потомства і таким чином об’єднати в майбутніх поколіннях аристократію та підприємництво. Таким чином дворянство отримує від буржуазії постійний притік громадянської та патріотичної активності, знань, вишколу, духу та матеріальних засобів, а воно повертає буржуазії частину своєї освіченості та незалежності поглядів, навчає своїх синів і дочок жити за рахунок власних сил і служить буржуазії опорою для великих досягнень. З англійським лордом, хоч би скільки нащадків він мав, за столом сидить лише один благородний; а інші його діти, які теж могли б сидіти з ним за столом, — це люди [громадяни], які живуть і розвивають себе завдяки отриманій професії, чи роботі на державній службі, чи власній справі в торгівлі, промисловості або землеробстві. Розповідають таке: колись один з перших англійських герцогів задумав запросити на свято всю свою кровну рідню, але мусив відмовитися від цієї ідеї, бо кількість таких родичів становила цілий легіон, попри те, що з цієї нагоди охопили лише кілька століть у родовому дереві. Треба було б написати цілу книжку, щоб висвітлити вплив цієї інституції на підприємницький дух, колонізацію, могутність, свободу і взагалі на продуктивні сили нації56.

Географічне розташування Англії теж мало надзвичайний вплив на самостійне формування нації. На противагу Європі острівна країна завжди була частиною світу для самої себе, завжди залишалася вільною від впливів заздрості, забобонів, егоїзму, пристрастей і нещасть інших держав та націй. Завдяки цій ізоляції вона сформувала самостійну конституцію, без втручань провела Реформацію та секуляризацію церковних товарів, що мало великі наслідки для її промисловості; відокремленості вона завдячує щастям насолоджуватись непорушним миром протягом цілої низки століть, якщо не враховувати громадянських війн; ізоляція зробила зайвим утримання постійної армії та спростила вчасне формування послідовної митної системи.

Унаслідок своєї ізоляції Англія не лише не зазнала негативних впливів від війн між країнами, а й отримала від цих континентальних протистоянь іще й неймовірні вигоди для розквіту своїх мануфактур! Війни між країнами та спустошення земель завжди мають різнобічний негативний вплив на виробництва в тих регіонах, де ці війни ведуть; з одного боку — опосередковано через те, що сільському господарству завдають шкоди чи взагалі руйнують його, а внаслідок цього землевласники втрачають засоби, щоб купувати фабричні вироби й постачати фабрикантам сировину та продукти харчування; з іншого боку — безпосередньо через те, що часто руйнують мануфактури, чи в них виникають складнощі щодо необхідної їм сировини і транспортування їхніх товарів, чи їм стає важко знайти капітали або робітників тоді, коли на них покладають виплати надзвичайно великих контрибуцій; але й після закінчення війн мануфактури ще відчувають негативні наслідки, оскільки капітал і робочі руки звертаються до землеробства та відвертаються від мануфактур тією мірою, якою війна спустошила землеробство, тобто настільки, наскільки за мирних умов стає вигіднішим вкладати капітали й робочі сили в землеробство порівняно з мануфактурним виробництвом. Тоді як у Німеччині в кожному столітті такий стан наставав по кілька разів і відкидав назад місцеві фабрики, англійські мануфактури нестримно й успішно розвивалися. Острівні виробництва — на противагу континентальним — мали подвійну, а то й потрійну вигоду, тільки-но Англія брала участь у зовнішніх війнах — або шляхом озброєння флотів і армій, або через субсидії, або обома способами одночасно.

Ми не належимо до тих, хто захищає непотрібні витрати, а саме на війну та на утримання великих армій, чи хто наголошує на безсумнівній корисності великого державного боргу; але й не вважаємо, що панівна школа має рацію, коли наполегливо говорить про безсумнівну шкідливість усіх тих видатків, які не є безпосередньо репродуктивними, наприклад на війни. Військове озброєння, війни та утворені від цього борги можуть за певних умов, як цього нас вчить приклад Англії, дуже серйозно сприяти збільшенню продуктивних сил нації. Матеріальні капітали — у вузькому сенсі — можна витрачати не репродуктивно, та попри це, таке їх використання здатне стимулювати мануфактури до надзвичайних зусиль, нових відкриттів й удосконалень і взагалі дати поштовх до збільшення продуктивних сил. Ці продуктивні сили є потім чимось сталим; вони зростають і зростають, тоді як видатки на війну — лише одноразові57. За сприятливих умов може статися так, як це відбулося в Англії, — нація отримає від видатків, котрі теоретики вважають непродуктивними, незрівнянно більше зиску, ніж шкоди. Що в Англії це справді було так, можна довести конкретними цифрами. Ця нація протягом війни лише в бавовняній промисловості сформувала таку продуктивну потужність, яка щороку виробляє товарів на набагато більшу суму, ніж ті відсотки, які країна має сплачувати за державний борг, що зріс, не кажучи вже про неймовірне розширення всіх інших галузей промисловості та прибування її колоніальних багатств.

Вигоди, які англійські мануфактурні потужності отримували від континентальних війн, були найочевиднішими, коли Англія утримувала на континенті армійські корпуси чи давала субсидії. Усі ці видатки прямували у формі англійських фабричних продуктів до місць воєнних дій, де ці ввезення з величезною силою допомагали повністю придушити і так серйозно постраждалих мануфактуристів чужої країни та сприяли завоюванню назавжди чужого ринку англійською мануфактурною промисловістю; ці видатки (зусилля) діяли як вивізна премія — на користь власному і на шкоду чужоземному промисловому виробництву.

Отже, промисловість континентальних країн щоразу більше страждала через альянс із Англією, ніж від протистояння з нею. Ми хочемо нагадати тут лише Семирічну війну та війни проти Французької республіки і кайзерівського райху.

Хоч би якими значущими були згадані вище вигоди, за впливом вони були суттєво перевершені тими вигодами, які Англія отримала завдяки імміграції, спричиненій її політичною та релігійною ситуацією та географічним розташуванням. Уже в ХІІ столітті політичні відносини змусили переселитися фландрійських ткачів вовни до Вельсу. Через кілька століть у Лондон перебрались італійські біженці, щоб вести тут грошово-обмінні справи. Те, що з Фландрії та Брабанту в різні часи сюди приїхала безліч мануфактуристів, видно з нашого 2-го розділу. З Іспанії та Португалії прибули переслідувані євреї, а з ганзейських міст і з Венеції, яка занепадала, — торгівці зі своїми суднами, зі знаннями у сфері торгівлі й капіталами та зі своїм підприємницьким духом. Ще вагомішою була імміграція капіталів і мануфактуристів унаслідок Реформації та релігійних переслідувань в Іспанії, Португалії, Франції, Бельгії, Німеччині та Італії, а потім — переселення торгівців і мануфактуристів з Голландії внаслідок торгово-промислової стагнації, яка розпочалася там після навігаційного акту та договору Метуена. Усі політичні негаразди, кожна війна на континенті додавали Англії велику кількість нових капіталів і талантів, поки вона, як вважалося, залишалась осідком свободи, осердям внутрішнього спокою та миру, правової безпеки і добробуту; останнім часом це були французька революція та війни кайзерівського райху, а також політичні рухи, революційні й реакційні процеси та війни в Іспанії, Мексиці та Південній Америці. Завдяки своєму законові про патенти Англія на тривалий час монополізувала дух винахідництва всіх націй. Тому цілком справедливо, що зараз ця країна, досягши найвищого рівня свого промислового розвитку, повертає континентальним націям частину раніше запозичених у них продуктивних сил.

46 Hume (Г’юм), Vol. II, p. 143.

47 Заборони на вивезення вовни та обмеження торгівлі нею в узбережних регіонах для запобігання її вивезенню були обтяжливими та несправедливими заходами, але водночас сприяли підйому англійської промисловості та падінню фландрійської.

48 Hume (Г’юм), 1603. — Macpherson, Histoire du commerce (Макферсон, «Історія комерції»), 1651.

49 Anderson (Андерсон), 1564.

50 Anderson (Андерсон), 1685.

51 Див. Ustaritz, Theorie du commerce (Юстарітс, «Теорія комерції»), chap. 28. Видно, що Георг І не хотів просто вивозити товари і ввозити не що інше, як гроші, — це називають основним принципом так званої меркантильної системи і це не мало б для нього жодного сенсу, він хотів вивозити мануфактурні вироби та ввозити сировинні матеріали.

52 Hume (Г’юм), Vol. V, p. 39, 62.

53 Anderson (Андерсон), 1721.

54 Priestley, Lectures on history and general policy (Прістлі, «Лекції з історії та загальної політики»), P. II, p. 289.

55 Ми запозичуємо ці та наступні дані щодо статистики Англії з роботи відомого англійського статистика Макквіна, опублікованої 1839 року в липневому номері журналу Tait’s Edinburgh Magazine. Можливо, показники дещо перебільшені. Але якщо це й так, то більше ніж імовірно, що їх буде досягнуто протягом нинішнього десятиліття.

56 Духовно багатий «мертвець» (Г. Л. фон Пюклер-Мускау — видавець) у своїх листах про Англію дав громадянам Батьківщини у цьому плані добрий урок, гідний уваги.

57 Англійський державний борг не був би таким великим злом, яким він зараз нам видається, якби аристократія країни зізналася, що цей тягар у повному обсязі упав на тих, хто від воєнних видатків отримав найбільшу вигоду, — на багатих. За Макквіном, капітали трьох королівств сягають понад 4000 мільйонів фунтів, а Мартін оцінює вкладені в колонії капітали приблизно у 2600 мільйонів. Звідси випливає, що лише дев’ятої частини англійського приватного капіталу було б достатньо, щоби покрити весь державний борг. Ніщо не було б справедливішим, ніж такий перерозподіл, розподіл державного боргу або щонайменше покриття відсотків державного боргу, які базувались би на податку з доходів. Однак англійська аристократія вважає зручнішим покривати ці суми за рахунок податку на товари споживання, чим доводить до нестерпності існування робітничого класу.