Зловживання процесуальними правами у системі процесуальних юридичних фактів-дій

Поділ процесуальних юридичних фактів-дій на правомірні дії, неправомірні дії та бездіяльність охоплює не всі можливі види про­цесуальної поведінки, яка здатна здійснювати вплив на цивільні процесуальні правовідносини та механізм доказування.

Встановлюючи у ч. 1 ст. 44 ЦПК, що учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуаль­ними правами, законодавець виходить з того, що практична реалі­зація цивільних процесуальних прав матиме спрямованість на здій­снення відповідними особами своїх процесуальних функцій. Разом з

Роль процесуальних юридичних фактів у механізмі доказування тим, заінтересованість у досягненні певного результату, створення вигідного для себе становища часто спонукає особу до вчинення про­цесуальних дій, метою яких є не стільки захист своїх інтересів, скільки створення перешкод у реалізації прав чи здійсненні повно­важень іншими суб’єктами цивільних процесуальних правовідно­син. Класичним прикладом такої поведінки є затягування строків розгляду справи та неявка в судове засідання з усіх можливих при­чин, коли заінтересована особа регулярно «перебуває» у відпустці, відрядженні чи на лікарняному. Судовій практиці, котра склалася до набрання чинності новою редакцією ЦПК, були відомі й інші види зловживань цивільними процесуальними правами, найбільш поширені з яких перелічені у ч. 2 ст. 44 чинної редакції ЦПК:

1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскаржен­ню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, що спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджан­ня розгляду справи чи виконання судового рішення;

2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогіч­них підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція ав­томатизованим розподілом справ між суддями;

3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;

4) необгрунтоване або штучне об’єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи або завідомо безпідставне залучен­ня особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;

5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам тре­тіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.

Аналіз переліку цих дій свідчить, що законодавець не відносить їх до правомірної поведінки. Такий підхід не піддавався сумніву в науці цивільного процесуального права і до набрання чинності новою редакцією ЦПК, однак наукове товариство поки що не досяг- ло єдності у правовій кваліфікації зловживання процесуальними правами.

Доволі поширеною є точка зору, що зловживання цивільними процесуальними правами — це особлива форма цивільного проце­суального правопорушення. Така позиція була обґрунтована, зо­крема, А. В. Юдіним, який пропонує вважати зловживанням про­цесуальними правами «умисні недобросовісні дії учасників цивіль- ного процесу (а в окремих випадках і суду), що супроводжуються порушенням умов здійснення суб’єктивних процесуальних прав і здійснюються лише з видимістю реалізації таких прав, які по­єднуються з обманом стосовно відомих обставин справи, з метою об­меження можливості реалізації чи порушення прав інших осіб, які беруть участь у справі, а також з метою перешкоджання діяльності суду з правильного і своєчасного розгляду та вирішення справи, які тягнуть застосування заходів цивільного процесуального приму- су»^[482]. На можливість віднесення зловживання процесуальними правами до особливої форми цивільного процесуального правопо­рушення вказують й інші дослідники, проте аналіз сутності право­порушення ставить цей підхід під сумнів^[483].

Термін «правопорушення» містить в собі зазначення на зміст цього явища — порушення норми права. Однак дії, що вчиняються шляхом зловживання процесуальними правами, не відносяться до протиправних, а навпаки, формально відповідають приписам пра­вових норм. Як зауважується з цього приводу, «це нібито законна поведінка, яка на перший погляд відповідає абстрактно дозволено­му загальному режиму поведінки певного суб’єкта права»^[484]. Суб’єкт не діє всупереч встановленим законом правилам чи заборо­нам, а реалізовує надані йому права, тому у зловживанні процесу­альними правами відсутня об’єктивна сторона (порушення норм права) як обов’язковий елемент правопорушення.

Роль процесуальних юридичних фактів у механізмі доказування визначена, а суб’єктивно-оціночна категорія, про що безпосередньо зазначено у ч. 2 ст. 44 ЦПК: дії можуть визнаватися зловживанням процесуальними правами в залежності від конкретних обставин.

У зв’язку з цим не вбачається підстав розглядати зловживання процесуальними правами як форму правопорушення через відсут­ність у цьому явищі об’єкту та об’єктивної сторони як обов’язкових елементів правопорушення. Зловживання процесуальними права­ми є недобросовісною формою реалізації прав, коли здійснення на­даного законом права відбувається всупереч його істинному при­значенню та регулятивному потенціалу. Подібні тлумачення можна знайти у практиці Європейського Суду з прав людини та ба­гатьох зарубіжних публікаціях Зокрема, з цього приводу зазнача­ється, що «зловживання правом є тоді, коли використання індиві­дуального права має руйнівний вплив на інтереси співтовари- ства»^[485]. «Дії, що утворюють зловживання процесуальними правами, часто врегульовані та санкціоновані законом, проте називаються інакше і не містять жодного явного посилання на зловживання»^[486]. «Зловживання правом може бути описане як поведінка, яка на пер­ший погляд здається законною і за допомогою якої людина фактич­но реалізує режим, що допускається у змісті суб’єктивного права, але в той же час порушує межі реалізації суб’єктивного права, ви­значені умови його здійснення»^[487].

Подібні судження висловлюють і деякі українські вчені, віднося­чи до зловживання цивільними процесуальними правами «викори­стання учасником цивільного процесу свого суб’єктивного цивіль­ного процесуального права з метою, яка суперечить завданням ци­вільного судочинства»^[488]; «недобросовісне здійснення особою права на судовий захист, використання стороною судового процесу цього права не у відповідності з призначенням процесу»^[489].

Для розмежування належного здійснення цивільних процесу­альних прав та зловживання ними ЦПК у ч. 1 ст. 44 використовує лише один критерій — добросовісність. Цей критерій відомий ци­вільному процесуальному законодавству багатьох країн світу. Так, відповідно до ст. 52 ЦПК Швейцарії всі учасники провадження по­винні діяти добросовісно. ЦПК Болгарії у ст. 3 проголошує, що особи, які беруть участь у судовому розгляді, та їх представники зо­бов’язані здійснювати процесуальні права добросовісно та з дотри­манням доброї моралі. Як зазначено в ст. 2 ЦПК Японії, суди забез­печують справедливий та оперативний розгляд судових позовів, а сторони повинні вести цивільні справи добросовісно. В ЦПК Кана­ди регламентовано, що сторони зобов’язані добросовісно брати участь у процесі, бути прозорими одна з одною, у тому числі щодо інформації, котра є в їх розпорядженні, та активно співпрацювати в пошуках рішення; третя особа повинна бути здатною діяти неупе- реджено та старанно та відповідно до вимог добросовісності (ст. 2, 3). Положення ст. 12 ЦПК Румунії містить вимогу про здійснення процесуальних прав добросовісно і відповідно до цілей, для яких закон визнав їх, з недопущенням порушень процесуальних прав іншої сторони. Однак визначення добросовісності ні в українсько­му, ні в зарубіжному законодавстві не наводиться.

У доктрині до критеріїв оцінки дотримання заборони зловжи­вання правом пропонується також відносити розумність і справед- ливість^[490], а власне добросовісність розглядається як «засноване на засадах розумності взаємне та нерозривне поєднання моральної (у значенні совісної, сумлінної стосовно себе) та чесної (стосовно інших членів відповідного соціуму) поведінки.

Роль процесуальних юридичних фактів у механізмі доказування в себе уявлення про справедливість і розумність, які стосуються об’єктивного стану справ. На жаль, такі терміни, як чесність, спра­ведливість і розумність такі ж туманні, як і добросовісність»^[494].

Інші дослідники розглядають добросовісність крізь призму таких категорій, як чесність, порядність, турботливість, обачність, повага до прав інших учасників і тому подібне. Однак всі ці катего­рії є не правовими, а загальнолюдськими, вони не мають єдиного змістовного наповнення і тлумачаться суб’єктивно, а тому не дають чіткого уявлення про добросовісність як законодавчу підставу для розмежування належного здійснення прав та зловживання ними.

Видається, що найбільш точна характеристика добросовісності у цивільному процесі знаходиться у площині усвідомлення учасником справи меж допустимої поведінки при реалізації свої процесуальних прав. Законодавча регламентація широкого комплексу цивільних процесуальних прав має на увазі їх цільове використання. Призна­ченням повноважень, наданих процесуальним законом суду, є досяг­нення завдань цивільного судочинства зі справедливого, неуперед- женого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ.

Добросовісна реалізація процесуального права здійснюється з метою отримання певного результату, передбаченого законом: по­дання заяви про виклик свідка — для забезпечення його участі у справі як джерела доказової інформації, подання заяви про витре­бування доказів — для отримання доказу, що знаходиться в розпо­рядженні іншої особи і не може бути одержаний від неї без спри­яння суду. Зловживання цивільним процесуальним правом має мету, відмінну від істинного призначення цього права. Особа, яка допускає зловживання, заінтересована в отриманні певних проце- дурних вигод, бажаних наслідків, в той час як реальне здійснення права не має для неї значення. При зловживанні правом його реа­лізація лише імітується і слугує прикриттям для дій, що спрямова­ні на досягнення результату, котрий не пов’язаний з метою, задля досягнення якої це право надане відповідному суб’єкту. Тому злов­живання цивільними процесуальними правами слід розуміти як використання можливості, наданої правом, всупереч його призна- ченню^[496]. Таке тлумачення розкриває істинну природу цього явища і його суть, зловживання цивільними процесуальними правами — це використання можливості, передбаченої законом в рамках пев­ного суб’єктивного права, всупереч його призначенню, яке визначе­не у цивільному процесуальному законі безпосередньо чи випливає із загальних засад цивільного процесуального регулювання.

Не дивлячись на те, що законодавець відніс неприпустимість зловживання процесуальними правами до одного з принципів ци­вільного судочинства, підкресливши у такий спосіб важливість доб­росовісної реалізації процесуальних прав, матеріали судової прак­тики свідчать про значну кількість випадків, коли учасники справи використовують будь-які доступні їм засоби для того, щоб досягти своєї процесуальної мети, навіть якщо їх дії вочевидь суперечать засадам цивільного судочинства. Окрім дій, перелічених у ч. 2 ст. 44 ЦПК, у матеріалах судової практики останніх років виявлено й інші приклади реалізації процесуальних прав, які не належать до добросовісної поведінки.

Зокрема, позивач подав скаргу на бездіяльність головного дер­жавного виконавця відділу примусового виконання рішень Депар­таменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції Украї­ни. Коли справу було передано на розгляд Великої Палати Верхов­ного Суду, нею було встановлено, що позивач у скарзі неодноразово використовує нецензурну лексику, лайливо характеризує держав­ного виконавця та його роботу і стверджує, що звернувся до суду за захистом своїх прав саме тому, що державний виконавець має такі характеристики. Ця обставина була залишена без уваги судами першої та апеляційної інстанції. Керуючись практикою Європей­ського суду з прав людини, де визначено, що зловживання правом на подання заяви має місце також тоді, коли заявник під час спіл­кування з ЄСПЛ вживає образливі, погрозливі або провокативні висловлювання проти уряду-відповідача, його представника, орга­нів влади держави-відповідача, проти ЄСПЛ, його суддів, Секрета­ріату ЄСПЛ або його працівників, Велика Палата Верховного Суду зробила такі висновки. Нецензурна лексика, образливі та лайливі

Роль процесуальних юридичних фактів у механізмі доказування слова чи символи, зокрема, для надання особистих характеристик учасникам справи, іншим учасникам судового процесу, їх представ­никам і суду (суддям) не можуть використовуватися ні у заявах по суті справи, заявах з процесуальних питань, інших процесуальних документах, ні у виступах учасників судового процесу та їх пред­ставників, оскільки є виявом очевидної неповаги до честі, гідності зазначених осіб з боку тих, хто такі дії вчиняє. Ці дії суперечать ос­новним засадам (принципам) цивільного судочинства, а також його завданню, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Дії скаржника визнано виявом неповаги до суду й інших учасників процесу та констатовано, що подання такої скар­ги є зловживанням скаржником його процесуальним правом^[497]. В іншій справі, яка розглядалася Оболонським районним судом м. Києва, як зловживання процесуальними правами було кваліфі­ковано цілий перелік дій, серед яких некоректні висловлювання та безпідставні звинувачення в сторону суду і залишення судового за­сідання з власної ініціативи до закінчення розгляду справи^[498].

Однак з іншої сторони, відомо й багато випадків, коли суди ви­знають певні дії зловживанням процесуальними правами без до­статніх підстав на те. Надзвичайно цікавий приклад у цьому кон­тексті — справа про розірвання шлюбу, у якій позивач відмовився від позову, оскільки вирішив зберегти сім’ю з відповідачкою. За по­ясненням адвоката позивача, судове засідання відбувалося у ро­бочому кабінеті судді, видалення суду до нарадчої кімнати здій­снювалося за звичаями реалій правосуддя — учасники проваджен­ня виходили з кабінету судді. Під час виходу з кабінету після роз’яснення судом наслідків закриття провадження у справі пози­вач запитав у адвоката, чи дійсно він ніколи не зможе подати позов про розірвання шлюбу, на що отримав відповідь, що зможе, але з інших підстав. Це почув головуючий та змусив ycix учасників про­цесу повернутись до кабінету та зайняти свої місця, змусив секрета­ря знов включити запис та відновив судове засідання, вже після ви­далення до нарадчої кімнати, зробив адвокату зауваження, зазна­чив, що адвокат зловживає процесуальними правами, після чого знову видалився до нарадчої кімнати. Після цього було оголошено ухвалу про закриття провадження у справі, якою також дії адвока­та позивача було визнано зловживанням процесуальними права-

ми, обґрунтоване тим, що адвокат тлумачила дії головуючого судді під час виходу до нарадчої кімнати щодо роз’яснень вимог стат­ті 255 ЦПК. Київський апеляційний суд вирішив, що висновок суду першої інстанції у цій частині є помилковим, проте оцінив не влас­не дії адвоката позивача, які дійсно не містять ознак зловживання процесуальними правами — адвокат роз’яснила клієнту положен­ня процесуального закону, що не мало жодного впливу на судовий розгляд справи і права інших учасників справи, не виявило непо­ваги до суду і в принципі не мало якогось негативного чи неодно­значного змісту. Київський апеляційний суд виходив з того, що процесуальним законом визначений вичерпний перелік дій щодо зловживанням процесуальними правами, до якого не входять дії, зазначені судом першої інстанції, а саме, тлумачення адвокатом позивача дії головуючого судді під час виходу до нарадчої кімнати щодо роз’яснень вимог статті 255 ЦПК^[499]. Тобто, правильне по суті рішення про скасування ухвали суду першої інстанції в частині ви­знання дій адвоката позивача зловживанням процесуальними пра­вами виявилося результатом помилкового тлумачення судом апе­ляційної інстанції норми ч. 2 ст. 44 ЦПК. Не дивлячись на вжиття у цій нормі слова «зокрема», яке вочевидь вказує на невичерпний пе­релік дій, який слідує за цим «зокрема», суд чомусь вирішив, що цей перелік є вичерпним.

Також слід зазначити, що в ряді випадків суди не мають можли­вості розпізнати зловживання процесуальними правами, коли воно ймовірно має місце. Зокрема, 19 червня 2020 року при розгляді справи № 484/1156/20 Первомайським міськрайонним судом Мико­лаївської області на сторону відповідача була притягнута третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору^[500]. Після цього представник третьої особи адвокат С. заявила клопо­тання про витребування копій рішень за результатами судового розгляду у справі № 484/3454/16-ц, обґрунтувавши таку потребу тим, що під час розгляду вказаної справи про розподіл майна між відповідачем та третьою особою ставилось питання щодо розподілу вказаного у позові боргу. Суд розглянув це клопотання 14 липня 2020 року, задовольнив його і витребував від Первомайського місь- крайонного суду Миколаївської області копії судових рішень у справі № 484/3454/16-ц^[501]. Однак 19 червня 2020 року Первомай-

Роль процесуальних юридичних фактів у механізмі доказування ський міськрайонний суд Миколаївської області розглядав іншим складом суду іншу справу, у якій адвокат С. виступала представни­ком відповідача і заявила клопотання про залучення у матеріали справи копій рішень у справі № 484/3454/16-ц, обґрунтовуючи, що під час розгляду вказаної справи про розподіл майна між відпові­дачами ставилось питання щодо розподілу вказаного у позові боргу^[502]. З цього слідує, що копії витребуваних 14 липня 2020 року у справі № 484/1156/20 судових рішень були у розпорядженні адвока­та С. щонайменше станом на 19 червня 2020 року, завдяки чому ці копії у цей же день були подані у матеріали іншої справи, окрім того, третя особа, притягнута у справу № 484/1156/20, була сторо­ною у справі № 484/3454/16-ц. Витребування копій рішень, які вже є у адвоката, дає підстави припускати, що зазначена процесуальна дія могла мати на меті затягування судового розгляду справи. Ці обставини були виявлені мною випадково в ході дослідження мате­ріалів цивільних справ у Єдиному державному реєстрі судових рі­шень. Проте склад суду, який розглядав справу № 484/1156/20, вочевидь не міг знати про ці обставини, оскільки обидві справи роз­глядалися різним складом суду. Тому якщо зазначені дії адвоката С. дійсно були зловживанням процесуальними правами, суд не мав можливості це встановити.

Наведені приклади свідчать про те, що зловживання процесу­альними правами є доволі складним явищем і потребує подальших досліджень, у тому числі, вироблення певних роз’яснень, які допо­можуть судам в оцінці того, чи становлять певні дії зловживанням процесуальними правами.

Повертаючись до висловленого вище твердження про місце зловживання цивільними процесуальними правами в системі про­цесуальних юридичних фактів, слід відзначити таке. Як встановле­но в ході цього дослідження, зловживання цивільними процесуаль­ними правами не належить до правопорушення, не є неправомір­ною поведінкою. Однак віднести його до правомірної поведінки також не видається за можливе. Дії, здійснені в контексті зловжи­вання правами, формально відповідають приписам правових норм, оскільки порушення вимог, визначених законом, при зловживанні не відбувається. Проте ця формальна правомірність не кореспондує принципам цивільного процесуального права, не співвідноситься з метою процесуально-правового регулювання, адже зловживання спрямовується на досягнення інших цілей, ніж реалізація права відповідно до його призначення. Це дає обґрунтовані підстави вва- жати, що зловживання цивільними процесуальними правами є окремим різновидом процесуальних юридичних фактів-дій, здат­них породжувати процедурні наслідки.

6.2.3.