Дії та бездіяльність як процесуальні юридичні факти

Процесуальні юридичні факти охоплюють широке коло дій, котрі здебільшого закріплені у нормі права у вигляді можливості, яка може бути здійснена. У зв’язку з цим заслуговують на увагу твердження, що норма права встановлює не конкретну життєву об­ставину, а її правову модель^[476]: конкретність обставини має на увазі таку глибину деталізації, яка зводила б застосування норми права до окремих випадків, в яких повністю збігаються всі необхідні умови і чинники, в той час як модель дії викладається як загальне правило, розраховане на необмежену кількість подібних, однак не ідентичних випадків застосування.

Щодо правомірних дій у доктрині звертається увага на те, що «видаючи юридичні норми, держава лише визначає можливість та необхідність правомірної поведінки. Сама ж правомірна пове­дінка — це фактичне здійснення припису правової норми»^[477]. Пра­вомірні дії зводяться до усвідомленого фактичного виконання норм цивільного процесуального права (наприклад, подання доказів від­повідно до вимог ст. 83 ЦПК).

Неправомірні дії також відносяться до сфери свідомої діяльно­сті, заснованої на волевиявленні особи, однак мають протилежну спрямованість, ніж передбачено вимогами норм цивільного проце­суального права, і полягають у порушенні приписів цих норм (на­приклад, надання суду неправдивої інформації щодо обставин справи всупереч вимозі п. 2 ч. 2 ст. 43 ЦПК).

На підставі норм попередньої редакції ЦПК О. Г. Братель виді­лив такі ознаки неправомірних дій:

«1) умисне порушення особою встановлених приписів норм ци­вільного процесуального законодавства, що визначають порядок здійснення правосуддя у процесі розгляду цивільних справ, та по­рушення порядку під час судового засідання або невиконання роз­поряджень головуючого, що знаходить відображення в чітко вира­женій візуальній поведінці порушника;

2) наявність визначених цивільним процесуальним законодав­ством заходів процесуального примусу, що можуть бути застосовані судом до порушника;

3) визначений суб’єктний склад осіб, до яких можуть застосову­ватись заходи процесуального примусу: ними є учасники цивільно­го процесу та інші особи, присутні у судовому засіданні»^[478].

Аналіз ст. 145—148 чинної редакції ЦПК дозволяє зробити висно­вок, що до дій, вчинення яких тягне застосування заходів процесу­ального примусу, у цивільному судочинстві відносяться: порушен­ня порядку під час судового засідання, зловживання процесуальни­ми правами, вчинення дій з метою перешкоджання судочинству та порушення заборон, встановлених для процедури врегулювання спору за участю судді. Інші підстави для застосування заходів про­цесуального примусу, а саме:

• невиконання розпоряджень головуючого;

• неподання письмових, речових чи електронних доказів, що витребувані судом, без поважних причин або без повідомлення причин їх неподання;

•неявка свідка в судове засідання без поважних причин або не здійснення ним повідомлення про причини неявки;

•невиконання процесуальних обов’язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу;

•допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству; •неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребу­вані судом, або неподання таких доказів без поважних причин;

•невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів, не- надання копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скар­гу, відповіді на відзив, заперечення іншому учаснику справи у встановлений судом строк — становлять не дії, а бездіяльність.

Щодо змісту бездіяльності у цивільному процесі висловлено різні точки зору. Деякі автори вважають, що «нею є форма невико-

Роль процесуальних юридичних фактів у механізмі доказування нання процесуальних обов’язків суб’єктами цивільного процесуаль­ного права, результатом чого виступають, як правило, засоби про­цесуального примусу»^[479], інші науковці переконані, що «бездіяль­ність як процесуальний юридичний факт полягає у невиконанні не лише процесуальних обов’язків, а й процесуальних прав»^[480].

З цього приводу слід зазначити, що утримання особою від реалі­зації своїх процесуальних прав — не пред’явлення зустрічного по­зову чи позову третьої особи, не зняття копій з матеріалів справи, відсутність заявлених клопотань чи відводів, не прослуховування запису фіксування судового засідання тощо — хоч формально і ста­новить бездіяльність, однак байдуже праву, оскільки не призво­дить до настання яких-небудь процедурних наслідків.

У попередній редакції ЦПК перелік заходів процесуального примусу був значно вужчим, ніж це має місце у чинній редакції, і в ряді випадків процесуальна бездіяльність не слугувала підставою для застосування заходів процесуального примусу. Зокрема, якщо сторона подавала доказ після початку розгляду справи по суті і не доводила поважність причини несвоєчасного подання цього доказу, він не приймався судом (ч. 1, 2 ст. 131 попередньої редакції ЦПК). Процедурним наслідком у цьому разі виступало не приєднання до­казу до матеріалів справи після початку її розгляду по суті, однак які-небудь міри до такої сторони не застосовувалися.

В умовах сьогодення, за винятком неподання витребуваних судом доказів, неявки свідка в судове засідання, допущення безді­яльності з метою перешкоджання судочинству, неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або непо­дання таких доказів без поважних причин, невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів, ненадання копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скаргу, відповіді на відзив, запере­чення іншому учаснику справи у встановлений судом строк, інша бездіяльність може визнаватися невиконанням процесуальних обов’язків, ухиленням від вчинення дій, покладених судом на учас­ника судового процесу. За вчинення такої бездіяльності ч. 1 ст. 148 ЦПК передбачає можливість застосування штрафу. Однак вирі­шення цього питання покладається на розсуд суду, процесуальна відповідальність у вигляді штрафу не є обов’язковою. Тому більш точним видається визначенням цивільної процесуальної бездіяль­ності як утримання від виконання приписів норм цивільного про­цесуального права, що породжує певні процедурні наслідки, в тому числі можливість застосування заходів процесуального примусу.

Дії та бездіяльність у цивільному судочинстві виникають як на­слідок здійснення волевиявлення особи, як результат свідомого ви­бору тієї чи іншої поведінки (активної у формі дій чи пасивної у формі утримання від їх вчинення), заснованого на певному внутрі­шньому рішенні. Відкриття провадження у справі, пред’явлення зустрічного позову, пред’явлення позову третьою особою, затверд­ження мирової угоди сторін та інші дії, передбачені процесуальним законодавством, за умови їх здійснення стають процесуальними юридичними фактами, що спричинюють настання певних проце­дурних наслідків. Здатність впливати на цивільні процесуальні правовідносини має і процесуальна бездіяльність: наприклад, не­подання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання може мати наслідком постановлення ухвали суду про тимчасове вилу­чення цих доказів державним виконавцем для їх дослідження судом. Процесуальна бездіяльність як процесуальний юридичний факт не може слугувати підставою для виникнення правовідносин. Внаслідок її вчинення правовідносини можуть отримувати розви­ток, змінюватися і припинятися.

6.2.2.