Витребування доказів

Призначенням інституту витребування доказів є судове спри­яння в отриманні тих доказів, які мають значення для встановлен­ня обставин справи і не можуть бути одержані відповідним учасни­ком справи самостійно.

1) який доказ витребовується, тобто, конкретизація доказу за якими-небудь ознаками, які дозволяють його ідентифікувати;

2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати. В цьому положенні привертає увагу мож­ливість спростування доказом не обставин справи, а аргументів. Хоча логічна сторона доказування спирається на аргументацію та оперує нею, однак призначенням доказів, як це слідує з ч. 1 ст. 76 ЦПК, є обґрунтування вимог або заперечень учасників справи, а не їх аргументів. Поняття доказів у цілому та їх окремих видів у про­цесуальному законі пов’язане із встановленням обставин справи, в тому числі, спростуванням обставин, про які стверджує інший учас­ник справи. Тому більш вірним з точки зору термінологічного апа­рату буде викладення цього положення так: «обставини, які може підтвердити або спростувати цей доказ»;

3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа. Учасник справи, який подає клопотання про витребування доказу,

Реалізація механізму доказування на стадіях його функціонування повинен не лише вказати особу, яка утримує цей доказ, а й поясни­ти, чому він має підстави вважати, що необхідний йому доказ зна­ходиться у цієї особи;

4) заходи, вжиті для отримання цього доказу особою, яка подає клопотання, докази вжиття таких заходів та (або) причини немож­ливості самостійного отримання цього доказу. Попередня редакція ЦПК не містила такої вимоги, яка в умовах сьогодення зобов’язує заінтересовану особу докласти зусиль до самостійного одержання необхідного їй доказу та підтвердити, які дії в цьому контексті були вчинені, або ж обґрунтувати, чому одержання доказу виявилося не­можливим.

Зазначене правило є законодавчою спробою зменшення наван­таження на суди у випадках, коли заінтересована особа здатна одержати необхідний доказ без застосування процедури його витре­бування, що дійсно має місце стосовно ряду доказів. Проте в непо­одиноких випадках необхідний доказ є інформацією, яка містить персональні дані, а тому заінтересована особа на підставі ст. 14 За­кону України «Про захист персональних даних»^[748] одержує негатив­ну відповідь на своє звернення, про що згадується у матеріалах су­дової практики^[749]; тобто, у багатьох справах самостійне вжиття захо­дів, спрямованих на одержання доказу, є формальністю, яка виконується із заздалегідь існуючим розумінням, що результат не буде досягнутий. В той же час, суди приймають пояснення про не­можливість одержання доказу через наявність у ньому персональ­них даних і без підтвердження попереднього звернення заінтересо­ваної особи до того, хто утримує такий доказ^[750]. Тому конструкція «та (або)», вжита у формулюванні норми п. 4 ч. 2 ст. 84 ЦПК, видається не зовсім вдалою: особа, яка заявляє клопотання про витребування доказу, повинна або підтвердити вжиття нею заходів, спрямованих на одержання цього доказу, або пояснити, з яких причин одержан­ня цього доказу не є можливим без сприяння суду, зокрема, у зв’яз- ку з тим, що доказ вміщує персональні дані. З огляду на це більш точним буде викладення п. 4 ч. 2 ст. 84 ЦПК у такій редакції: «захо­ди, вжиті для отримання цього доказу, та докази вжиття таких заходів або обґрунтування причини неможливості само­стійного отримання цього доказу».

У разі задоволення клопотання суд виносить ухвалу про витребу­вання доказів та може уповноважити заінтересовану сторону на їх одержання (ч.

Однією з новел інституту витребування доказів є ч. 10 ст. 84 ЦПК, згідно з якою у разі неподання учасником справи доказів, витребуваних судом, з неповажних причин або без повідомлення причин, суд залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання, а також яке значення мають ці докази, може визнати обставину, для з’ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у «його» визнанні (у цитованій нормі цей займенник помилково вжитий у чоловічому роді: оскільки він стосується слова «обставина», то замість «його» має бути «її» — А.Ш.), або може здійснити розгляд справи за наявними в ній доказами, або, у разі неподання таких доказів позивачем, — також залишити позовну заяву без розгляду. Тобто, якщо відповідач ухиляється від подання доказу, що витребо- вується судом за клопотанням позивача, суд може визнати встанов­леною обставину, якою обґрунтовується позовна вимога і на під­твердження якої цей доказ витребовувався, і навпаки. Коли наявні у справі докази видаються суду достатніми для встановлення обста­вин справи, її розгляд може відбутися і без одержання доказу, вит­ребуваного судом. Що ж стосується можливості залишення позовної заяви без розгляду через неподання позивачем витребуваних дока­зів без поважних причин, це положення вирізняється серед інших передбачених у ч. 1 ст. 257 ЦПК підстав для залишення позову без розгляду, котрі можна розділити на такі групи:

1) недотримання передумов, пов’язаних з реалізацією права на пред’явлення позову: а) відсутність цивільної процесуальної діє­здатності в особи, яка подала позов; б) відсутність повноважень на ведення справи в особи, яка подала позов в інтересах іншої особи;

2) пред’явлення позивачем тотожного позову (позовів): а) на­явність у провадженні цього чи іншого суду справи із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих під­став; б) подання позивачем до цього самого суду іншого позову (по-

Реалізація механізму доказування на стадіях його функціонування зовів) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим пред­метом та з однакових підстав, що встановлено судом після відкрит­тя провадження, коли щодо такого позову (позовів) на час вирішен­ня питання про відкриття провадження у справі, що розглядаєть­ся, не постановлена ухвала про відкриття або відмову у відкритті п ровадження у справі, повернення позовної заяви або залишен­ня позову без розгляду;

3) волевиявлення сторін на розгляд справи іншим судом:

а) укладення між сторонами угоди про передачу спору на вирішен­ня до третейського суду, якщо від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана; б) укладення між сторонами угоди про передачу спору на вирішення суду іншої держави, якщо право укласти таку угоду передбачене законом або міжнародним договором України, за винятком випадків, якщо суд визнає, що така угода суперечить закону або міжнародному договору України, є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана;

4) волевиявлення на залишення позову без розгляду: а) подання позивачем до початку розгляду справи по суті заяви про залишен­ня позову без розгляду; б) подання дієздатною особою, в інтересах якої у встановлених законом випадках відкрито провадження у справі за заявою іншої особи, заяви про те, що ця особа не підтри­мує заявлених вимог; в) повторна неявка належним чином пові­домленого позивача в судове засідання або не повідомлення про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез’явлення не перешкод­жає розгляду справи;

5) наявність підстав, які унеможливлюють розгляд справи через недотримання вимог закону: а) не усунення позивачем у встановле­ний судом строк недоліків позовної заяви, несплата судового збору;

б) не внесення позивачем у визначений судом строк коштів для за­безпечення судових витрат відповідача, якщо відповідач подав заяву про залишення позову без розгляду.

Як слідує з цього переліку, залишення позову без розгляду ґрун­тується на тому, що його розгляд є неможливим через недотримання позивачем вимог, встановлених для процедури пред’явлення позову, або відмови позивача чи дієздатної особи, в інтересах якої за заявою іншої особи відкрито провадження у справі, від розгляду позову, або волевиявлення сторін щодо передачі спору на вирішення до іншого суду. Тобто, існують об’єктивні обставини, в силу яких позов не може бути розглянутий в принципі. Коли ж ідеться про неподання позива- чем витребуваних доказів, п. 9 ч.1 ст. 257 ЦПК пов’язує це не з роз­глядом позову, а з вирішенням спору: певні обставини, про які стверджує інший учасник справи, не можуть бути встановлені без до­казу, витребуваного у позивача і не наданого ним, що відповідно унеможливлює вирішення спору. У такому разі ч. 2 ст. 257 ЦПК надає позивачу можливість повторно звернутися до суду з цим же позовом, додавши до нього доказ, витребуваний судом.

Огляд законодавчих положень свідчить, що правове регулюван­ня процедури витребування доказів має ряд неточностей, які мо­жуть негативно впливати на ефективність її застосування. Тому ви­дається за необхідне внести запропоновані зміни до ст. 84 ЦПК, що сприятиме усуненню потенційних ускладнень у функціонуванні механізму доказування при витребуванні доказів.

9.2.3.