Подання доказів учасниками справи

Порядок подання доказів у чинній редакції ЦПК істотно допов­нений і конкретизований у порівнянні з положеннями попередньої редакції процесуального закону.

Позивач та особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, подають докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач повинен подати докази разом з відзивом — процесу­альним документом, в якому викладаються заперечення відповіда­ча проти позову. Попередня редакція ЦПК у ч. 2 ст. 128 виходила з того, що відповідач може заперечувати проти позову, посилаючись на незаконність вимог позивача, їх необґрунтованість, відсутність у позивача права на звернення до суду або наявність перешкод для відкриття провадження у справі. У п. 5 ч. 3 ст. 178 чинної редакції вказано, що відзив повинен містити заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні до­кази та норми права.

Впродовж багатьох років у наукових колах обговорювалася про­блема заперечень відповідача проти позову, наголошувалося на не­обхідності розглядати їх не як право відповідача, а як його обов’язок, оскільки «ненадання таких письмових заперечень відпо­відачем поставить позивача у невигідне становище, призведе до за­тягування процесу»^[736]. Т. В. Руда зазначила на потребу встановити у вітчизняному цивільному судочинстві «обов’язок, а не право відпо­відача подавати заперечення проти позову задля забезпечення швидкого розгляду справи, запобігання притримуванню доказів, полегшення визначення предмету доказування, а також з метою забезпечення повної реалізації процесуальної рівності сторін і зма­гальності у цивільному процесі».

Однак необов’язковий характер заперечень відповідача проти позову зберігся і в оновленому процесуальному законодавстві: від­повідно до ч. 4 ст. 174 ЦПК подання заяв по суті, до яких відносить­ся в тому числі відзив відповідача, є правом учасників справи. Зо­бов’язання подати заяву по суті, за винятком позовної заяви, може бути покладене судом лише на державний орган чи орган місцево­го самоврядування. Таким чином, фізичні та юридичні особи, які виступають відповідачами у цивільних справах, вирішують це пи­тання на власний розсуд. У разі незгоди з наведеними у позовній заяві обставинами та правовими підставами позову відповідач може подати відзив, в якому мають міститися посилання на відпо­відні докази, а власне докази додаються до відзиву. При цьому від­повідач на підставі п. 1 ч. 5 ст. 178 ЦПК звільняється від необхідно­сті подання тих самих доказів, котрі вже подані позивачем.

Якщо позивачем буде подана відповідь на відзив, відповідач має право подати заперечення, до якого можуть долучатися й докази, не подані разом з відзивом, як це слідує з норми ч. 3 ст. 180 ЦПК. Отже, законодавець фактично передбачає можливість подання доказів сто­ронами у справі у чотири етапи: разом з позовом, разом з відзивом, разом з відповіддю на відзив і разом із запереченнями. Однак у ч. 3 ст. 83 ЦПК не врахована можливість пред’явлення зустрічного позо­ву відповідача, у разі чого у ньому можуть вміщуватися заперечення проти первісного позову, а відповідні докази — долучатися до нього. Це повинно звільняти відповідача від необхідності подавати відзив на первісний позов, що доцільно уточнити у ч. 3 ст. 83 ЦПК.

Що стосується третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, докази таких осіб подаються з їх письмовими поясненнями. До закінчення підготовчого провадження учасники справи мають право надати відповідь на такі пояснення (ч.

Відповідно до ч. 4 ст. 83 ЦПК якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об’єктивних причин, учасник спра­ви повинен про це письмово повідомити суд та зазначити:

1) доказ, який не може бути подано;

2) причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк;

3) докази, які підтверджують, що учасник здійснив всі залежні від нього дії, спрямовані на отримання цього доказу.

Ця норма зобов’язує учасника справи пояснювати причини не­подання конкретного доказу, а якщо він відсутній у цього учасника справи — також підтверджувати факт здійснення спроби отриман­ня цього доказу. Засобами для підтвердження здійснення дій, спрямованих на отримання доказів, можуть слугувати запити до

Реалізація механізму доказування на стадіях його функціонування відповідних осіб про надання певної інформації чи документів, інші матеріали, які свідчать про те, що учасник справи доклав зу­силь до одержання відсутніх в нього доказів. Якщо причини непо­дання учасником справи доказів у визначений законом строк бу­дуть визнані поважними, суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів (ч. 5 ст. 83 ЦПК).

Так, наприклад, відповідач мотивував своє клопотання про встановлення додаткового строку для подання доказів тим, що по­зовна заява містить великий обсяг матеріалів, 15 оскаржуваних до­говорів діють вже щонайменше по 10 років, обсяг доказів щодо ви­конання зазначених договорів з об’єктивних причин є досить вели­ким і розшук доказів в архівах відповідача за 10 останніх років господарської діяльності, ще й в період сільськогосподарських робіт, займає багато часу. Суд дійшов висновку про поважний ха­рактер причин неподання доказів і встановив додатковий строк тривалістю 29 днів для їх подання^[738].

Встановлення додаткового строку для подання доказів може зу­мовлюватися також випадками, коли важливі для справи докази виникають вже після подання заяв по суті справи з доданими до них доказами.

У разі прийняття відмови сторони від визнання обставин судом може бути встановлений строк для подання доказів щодо таких об­ставин. Попередньо визнаючи обставину справи, сторона не здій­снює доказову діяльність щодо неї, оскільки погоджується з тим, що ця обставина мала місце так, як про це стверджує інша сторона. В силу відмови від визнання обставини може виникнути потреба у поданні доказів, які заперечують цю обставину чи розкривають її інакше, вказують на певні деталі, котрі повністю чи частково від­сутні в доказах, поданих іншою стороною щодо цієї обставини^[740].

Зміна предмета або підстави позову, а також подання зустрічного позову можуть потребувати встановлення строку подання додатко­вих доказів (ч. 7 ст. 83 ЦПК). З цього приводу слід зазначити таке.

Предметом позову є вимоги позивача до відповідача, які випли­вають зі спірних матеріальних правовідносин сторін і виражаються у способах захисту, які позивач просить визначити у судовому рі­шенні. Підставу позову становлять обставини, якими позивач об­ґрунтовує свої вимоги. Зміна способів захисту, про застосування яких просить позивач, або підстав для застосування заявлених ра­ніше способів захисту може тягти зміни у предметі доказування у справі, що відповідно зумовлює необхідність в поданні нових дока­зів, для чого потребується певний строк.

Згідно з ч. 9 ст. 83 ЦПК особа, яка подає докази до суду, повинна заздалегідь надіслати (надати) їх копії іншим учасникам справи, інакше, за відсутності відповідного підтвердження, суд не братиме такі докази до уваги. Особа, яка подає докази, звільняється від не­обхідності попереднього надсилання (надання) доказів іншим учас­никам справи, у чотирьох випадках.

По-перше, такі докази є у відповідного учасника справи. Цим по­ложенням фактично охоплюються дві можливі ситуації: коли пев-

Реалізація механізму доказування на стадіях його функціонування ний доказ вже був поданий іншим учасником справи, з чого слідує висновок про наявність в нього цього доказу, і коли особа, яка подає доказ, має підстави вважати, що у певного учасника справи цей доказ є. В другому випадку доказ може як дійсно перебувати у розпо­рядженні відповідної особи, так і бути відсутнім у неї, що не пере­шкоджає заінтересованому учаснику справи удавати, начебто доказ в цієї особи є.

По-друге, обсяг доказів є надмірним. У цьому положенні введе­не оціночне поняття, яке не має жодних критеріїв для його визна­чення і залишає вирішення питання про те, який саме обсяг дока­зів може вважатися надмірним, на розсуд заінтересованої особи. В силу цього в судовій практиці вже виникли випадки ухилення від виконання обов’язку з надання копій доказів іншим учасникам справи під прикриттям цього винятку. Зокрема, позивач не надав копії доказів п’яти відповідачам та двом третім особам, які не за­являють самостійні вимоги щодо предмета спору, посилаючись на їх надмірний обсяг. Представник однієї з третіх осіб зауважив, що обсяг цих доказів, зважаючи на їх демонстрацію представником по­зивача, не є надмірним та цілком може поміститися в конверт фор­мату А-4. Суд також дійшов висновку, що думка представника по­зивача про надмірний обсяг додаткових доказів є суб’єктивною, ос­кільки фактично матеріали можуть бути відправлені поштою одним конвертом, тому позивачеві потрібно направити копії за­значених доказів іншим учасникам з наданням суду підтверджен­ня про їх відправлення^[742].

У разі використання паперової форми подання доказів учасники справи, яким копії доказів не були надіслані через начебто їх над­мірний обсяг, будуть змушені відвідувати суд виключно для того, щоб отримати ці копії. Оціночні поняття можуть мати місце у ци­вільному процесі, однак якщо законодавець обрав шлях макси­мальної деталізації процедури подання доказів, в межах цієї про­цедури не повинні одночасно застосовуватися абстрактні категорії, які не мають чіткого й однозначного змісту. Тому вбачається за не­обхідне уточнити в нормах ЦПК, який обсяг доказів може вважати­ся надмірним, або відмовитися від розглядуваної підстави звіль­нення від надання копій доказів іншим учасникам справи.

По-третє, докази подані до суду в електронній формі. Відпо­відно до ч. 7 ст. 43 ЦПК у разі якщо учасник справи подає докумен­ти до суду в електронній формі, він звільняється від обов’язку з надсилання копій документів іншим учасникам справи або подан­ня до суду копії документів відповідно до кількості учасників спра­ви. В таких випадках надсилання копій документів іншим учасни­кам справи здійснює суд. Проте коли обсяг документів є надмір­ним, учасникам справи надсилаються тільки копії процесуальних документів, при цьому суд повідомляє їх про можливість ознайоми­тися з іншими матеріалами в приміщенні суду або через Єдину су­дову інформаційно-телекомунікаційну систему. Як і в попередньо­му випадку, зауваження викликає поняття надмірного обсягу доку­ментів — яка кількість сторінок чи загальний розмір файлів можуть вважатися надмірним обсягом? У разі подання доказів в електронній формі оцінка їх обсягу залишається на розсуд суду. Наявна в розглядуваному положенні правова невизначеність може призвести до того, що в однотипних випадках суди по-різному під­ходитимуть до вирішення питання, чи потрібно надсилати учасни­кам справи докази, подані в електронній формі. Це вказує на по­требу або в чіткому визначенні меж обсягів документів, або у відмо­ві від використання цього оціночного поняття.

По-четверте, докази є публічно доступними. Поняття публіч­ної доступності законодавство не тлумачить, хоча містить визна­чення терміну публічно недоступного місця: згідно з ч. 2 ст. 267 Кримінального процесуального кодексу^[743] ним є місце, до якого не­можливо увійти або в якому неможливо перебувати на правових підставах без отримання на це згоди власника, користувача або уповноважених ними осіб. Якщо виходити від зворотного, то під публічно доступним місцем можна розуміти будь-яке місце, для за-

Реалізація механізму доказування на стадіях його функціонування конного перебування в якому не вимагається згода власника, кори­стувача або уповноважених ними осіб. У ст. 1 Закону України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення»^[744] запропоно­вано дефініцію поняття громадського місця: ним є частина (части­ни) будь-якої будівлі, споруди, яка доступна або відкрита для насе­лення вільно, чи за запрошенням, або за плату, постійно, періодич­но або час від часу, в тому числі під’їзди, а також підземні переходи, стадіони. Однак у цьому визначенні (що зумовлено дово­лі обмеженою сферою дії закону) не враховано, що публічно доступ­ними або громадськими місцями є також вулиці, площі, парки, сквери. Тобто, публічно доступними є всі і будь-які місця, відкриті для громадськості, як на певних умовах (плата за користування метрополітеном, запрошення чи попередня реєстрація для участі у певному заході тощо), так і вільно, як протягом певного часу (годи­ни роботи відповідного закладу), так і на постійній основі. Відповід­но, якщо докази знаходяться у таких місцях, процесуальне законо­давство звільняє заінтересовану особу від подання цих доказів.

Практика застосування цього положення тільки починає скла­датися, при цьому публічно доступними доказами часто визнають­ся матеріали, розміщені у мережі Інтернет. Так, один з відповідачів подав клопотання про долучення до матеріалів справи копій рі­шень, ухвалених в іншій справі, які мали значення для цієї справи. Представник позивача, другий відповідач та його представник за­перечували проти залучення у матеріали справи цих документів, зазначаючи, що вказані докази не були їм направлені. Однак суд задовольнив клопотання, посилаючись, зокрема, на те, що рішення судів в електронному вигляді є публічно доступними, оскільки зна­ходяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень^[745]. Аналіз випадків, коли публічно доступними визнаватимуться докази, роз­міщені в інших місцях, представлятиме великий інтерес. Однак вже зараз можна теоретично змоделювати деякі проблеми, що здат­ні бути породженими у зв’язку з відсутністю конкретизації поняття публічно доступних доказів. Зокрема, якщо доказом є рекламний плакат на вуличному біл-борді, з часом цей плакат може бути замі­нений на інший, тобто, публічна доступність такого доказу має тим­часовий характер; публічно доступними місцями (в глобальному розумінні цього поняття) є вулиці і сквери не лише в Україні, а й в інших державах світу, тому ця «доступність» є відносною і потребує щонайменше наявності закордонного паспорта і оплати дорожніх витрат. Тому без чіткого визначення поняття публічно доступних доказів розглядуваний виняток з обов’язку надання іншим учасни­кам справи копій доказів не завжди слугуватиме інтересам право­суддя, а може стати інструментом для процесуальних зловживань.

Не дивлячись на наявність загального правила з попереднього надсилання (надання) копій доказів іншим учасникам справи, ЦПК у ч. 1 ст. 177 зобов’язує позивача додавати до позовної заяви її копії та копії усіх документів, які додаються до неї, відповідно кіль­кості відповідачів і третіх осіб у справі. Тобто, позивач повинен перед пред’явленням позову надіслати всім учасникам справи копії своїх доказів, а потім надати пакет цих же копій суду. Складно зро­зуміти, якою логікою керувався законодавець, обтяжуючи позивача необхідністю виготовлювати по два примірники копій доказів для кожного учасника справи, якщо при цьому на суд не покладається повноваження надсилати ці копії іншим учасникам справи. Можна було б припустити, що метою цього правила є забезпечення можли­вості одержання копій доказів позивача третіми особами, які залу­чаються у справу при відкритті провадження у ній і, відповідно, не одержали ці копії до пред’явлення позову. Однак це припущення спростовується у ч. 3 ст. 187 ЦПК, яка встановлює обов’язок позива­ча направити таким третім особам копії позовної заяви і всіх додат­ків до неї. Тобто, норма ч. 1 ст. 177 ЦПК не має практичної цінності, оскільки в будь-якому випадку суд не здійснює надсилання копій доказів іншим учасникам справи. Тим не менш, невиконання ви­моги щодо додавання до позовної заяви копій усіх документів від­повідно до кількості відповідачів та третіх осіб у справі є підставою для повернення заяви навіть у тих випадках, коли ці документи є в інших учасників справи.

Так, до Бахмацького районного суду Чернігівської області було подано заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, до якої додано лише один екземпляр заяви та один екземпляр копій всіх доданих до неї документів, хоча у заяві визначено дві за­інтересовані особи. Заявниці був наданий строк для усунення недо­ліків, у межах якого від неї надійшла заява, де було зазначено, що копії заяви та копії доданих до неї документів були направлені за­явницею на адресу заінтересованих осіб, про що свідчать відповідні квитанції. Однак невиконання вимоги ч. 1 ст. 177 ЦПК стало під­ставою для повернення заяви^[746].

В іншій справі позивач звернувся до Індустріального районного суду м. Дніпропетровська, не додавши до позовної заяви копії доку­ментів для відповідача. Позовну заяву було залишено без руху, після чого від позивача надійшла заява про усунення недоліків, у якій зазначалося, що копії вказаних документів раніше вже на­правлялися позивачем відповідачеві, а тому вказані документи на­явні у відповідача. Позовну заяву було повторно залишено без руху, на що позивач подав заяву про повторне усунення недоліків, у котрій зазначено, що копії документів, доданих до позовної заяви, зокрема, копія експертного висновку товарознавчого дослідження з квитанціею про оплату послуг та свідоцтвом експерта, копія його паспорта та довідки про РНОКПП, копії постанов про притягнення до адміністративної відповідальності винуватця ДТП, текст пре­тензії до відповідача, вже були ним направлені на адресу відпові­дача разом із заявою про регламентну виплату, у зв’язку з чим ці документи наявні у відповідача. Суд зазначив, що на підставі ст. 177 ЦПК позивач повинен надати до суду всі наявні у нього до­кази разом з позовною заявою та копії цих доказів для усіх сторін по справі, а посилання позивача на ч. 9 ст. 83 ЦПК як на підставу відсутності у нього обов’язку подання копій документів, доданих до позовної заяви, для відповідача разом з позовною заявою у зв’язку з наявністю цих документів у відповідача е недоречним^[747]. В обох ви­падках суди діяли вірно, оскільки вимога ч. 1 ст. 177 ЦПК повинна була бути виконаною у цих справах. Водночас, розглянуті прикла­ди переконливо ілюструють практичну недоцільність розглядува­ного правила, яке обтяжуе позивачів та заявників необхідністю ви­конання вимоги, котра жодним чином не сприяе здійсненню право­суддя у цивільних справах.

Також привертає увагу ч. 2 ст. 177 ЦПК, яка звільняє позивача від обов’язку додавати до позовної заяви копії документів відповід­но до кількості учасників справи, коли позов стосується трудових правовідносин, відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок кримі­нального правопорушення чи каліцтвом, іншим ушкодженням здо­ров’я або смертю фізичної особи, незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, які здійснюють оперативно-розшукову дія­льність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Це положення перенесене з ч. 2 ст. 120 попередньої редакції процесуального закону, який не передбачав завчасного надсилан­ня копій доказів іншим учасникам справи, а тому у зазначених ка­тегоріях справ позивач надавав копії своїх доказів в одному екзем- плярі для суду, а іншим учасникам справ ці копії не надсилалися ні позивачем, ні судом. Логіка такого законодавчого підходу, напевно, полягала в тому, що інформація щодо кожної з таких справ була ві­дома відповідачу в силу його безпосередньої участі в подіях, що ста­новили основу обставин справи. Можливо, у такий спосіб законода­вець прагнув створити більш сприятливий режим для позивачів, які зазнали шкоди внаслідок вчинення щодо них незаконних дій. Однак у ст. 83 чинної редакції ЦПК відсутнє зазначення на те, що у таких категоріях справ позивач має право заздалегідь не надсилати копії своїх доказів іншим учасникам справи, тобто, у співвідношенні норм ст. 83 і ч. 2 ст. 177 ЦПК простежується певна невідповідність. Це, в свою чергу, породжує питання, чи повинні позивачі у таких справах звільнятися від обов’язку попереднього надсилання копій своїх доказів іншим учасникам таких справ. Для повного і обґрунто­ваного висновку з цього приводу необхідно глибоко проаналізувати зазначені категорії справ з точки зору особливостей доказування у них, що виходить за межі цілей цього дослідження. Проте ці та інші розглянуті положення свідчать, що процедура подання доказів учас­никами справи має ряд недоліків, які необхідно усунути.

9.2.2.