Види спорів, пов’язаних із захистом прав на знак для товарів і послуг
Гарантії реалізації й захисту прав, свобод і обов’язків громадян, організацій та їх об’єднань встановлюютьсяКонституцієюй іншими законами України. Конституційні норми виступають основою деталізації в галузевому законодавстві регулювання всіх аспектів захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових цивільних прав, визначення юридичних гарантій їх реалізації, встановлення процесуального порядку (процесуальних форм) їх захисту, у тому числі й засобами цивільного процесуального права.
Поміж основних прав і свобод людини і громадянина помітне місце посідають ті, що виникають у галузі інтелектуальної, творчої діяльності відповідно до положень ст. 41 Конституції України, яка передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Відповідно до ст. 420 ЦК України, торговельні марки (знаки для товарів і послуг) відносяться до об’єктів права інтелектуальної власності.
Вагомість і значення інтелектуальної, творчої діяльності у сучасному суспільстві загострює проблеми захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, зокрема прав на знаки для товарів і послуг, у тому числі того, що здійснюється у порядкуцивільного судочинства.
Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупе- реджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ зметою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свободчи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК України).
У першому розділі дослідження наголошувалось на тому, що для правильного застосування регулятивних норм матеріального права, на яких засновано вирішення певної групи цивільних справ, необхідно враховувати певну специфіку процесуального характеру і навпаки на застосування загальних норм процесуального права здійснює вплив матеріально-правова специфіка справи — особливості об’єкта та зміст матеріально-правових відносин.
Зв’язок між нормами матеріального та процесуального права та аналіз вітчизняної судової практики розгляду спорів щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг, дозволив виділити притаманні лише цим спорам особливості, що свідчить про наявність окремої категорії справ.
Крім того, про наявність окремої категорії спорів щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг свідчить практика господарських судів. Так, Вищим господарським судом України надсилались оглядові листи «Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на знаки для товарів і послуг (торговельні марки)» та надавались Рекомендації Президії Вищого господарського суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності»1, [154] [155]. Згідно ст. 21 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», захист прав на знаки для товарів і послуг здійснюється у судовому та іншому встановленому законом порядку. Суди відповідно до їх компетенції розв’язують, зокрема, спори про: •встановлення власника свідоцтва; •укладання та виконання ліцензійних договорів; •порушення прав власника свідоцтва[156]. Однак, виходячи з норм ЦК України, спеціального законодавства щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг, судової практики та юридичної літератури, всі спори, пов’язані із захистом прав на знаки для товарів і послуг можна класифікувати на окремі види з огляду на предмет спору: 1. Спори про визнання прав: •щодо встановлення власника свідоцтва; •щодо визнання права попереднього користувача; •укладання та виконання ліцензійних договорів; •щодо визнання знака добре відомим в Україні; • про оскарження рішень Державної служби інтелектуальної власності. 2. Спори про оспорювання (оскарження) прав: •про припинення дії свідоцтва на знак для товарів і послуг; •про визнання свідоцтва на знак для товарів і послуг недійсним; 3. Спори проприпинення порушення прав на знак для товарів і послуг: •договірні порушення прав (невиконання умов договору); • позадоговірні порушення прав (незаконне використання знака для товарів і послуг). В основі розмежування зазначених видів спорів лежать права, які виступають предметом спору. У спорах про визнання прав інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг, позивач подає позов, якщо його право не визнається будь-якою особою. Потреба в такому способі захисту виникає тоді, коли наявність суб’єктивного права власника не підтверджена відповідними документами (свідоцтвом на знак для товарів і послуг, рішенням суду або договором), підлягає сумніву, не визнається іншими особами. За цим критерієм спори про оскарження рішень Державної служби інтелектуальної власності (далі — ДСІВ) відносяться до спорів про визнання права, а не про оспорювання (оскарження) прав через те, що право інтелектуальної власності не визнається ДСІВ і потребує підтвердження, а у спорах про оскарження прав на знак для товарів і послуг права є чинними на момент подачі позову і до винесення відповідного рішення судом та підтверджені відповідними документами. Спори про припинення порушення прав виникають через неправомірне використання знака для товарів і послуг. Процесуальне законодавство України розгляд спорів, пов’язаних із захистом прав на знаки для товарів і послуг відносить до компетенції судів загальної юрисдикції, що спеціалізуються на розгляді кримінальних, цивільних, господарських та адміністративних справ. Правила підвідомчості спорів визначені нормами процесуального законодавства, зокрема ст. 15 ЦПК України[157], ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України)[158], ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАСУ)[159]. За загальним правилом, для вирішення питання до компетенції якого суду належить той чи інший спір необхідно визначити: суб’єктний склад правовідносин (фізичні чи юридичні особи, державні та інші органи) та характер правовідносин між сторонами (кримінальні, цивільні, господарські, владні тощо). Якщо стороною спору є фізична особа, то справа підвідомча загальним судам, якщо юридичні особи - господарським. Так, загальним та господарським судам підвідомчі справи, в яких однією із сторін є фізична особа чи суб’єкт господарювання у спорах про право, що виникає із цивільних чи господарських правовідносин. До юрисдикції адміністративних судів належать спори у сфері публічно-правових відносин, де однією із сторін виступає орган, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, а саме спори щодо оскарження рішень такого органу. Якщо дотримуватись зазначених критеріїв, визначенихзако- нодавством, можна дійти висновку, щоспори про оспорювання прав на знаки для товарів і послуг недійснимє публічно-правовими спорами, яківідносять до компетенції адміністративних судів в зв’язку з тим, що предметом спору є оскарження рішення суб’єкта владних повноважень — Державноїслужби інтелектуальної власності (далі — ДСІВ), який є центральним органом виконавчої влади і виконує владні повноваження щодо видачі свідоцтв на знак для товарів та послуг. Однак, на думку О. Гургули[160], у справах про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів та послуг між сторонами виникає спір про право, тобто позивач звертається в суд за захистом свого порушеного права, а не за захистом своїх прав у сфері публічно-правових відносин. Чітке розмежування підвідомчості спорів, пов’язаних іззахис- том прав інтелектуальної власності між судами різної юрисдикції наводить О. Харитонова, яка зазначає, що у разі відмови у видачі свідоцтв на знаки для товарів та послуг спір, що виник, є публічно-правовим і таким, що відповідає критеріям, необхідним для поширення на нього юрисдикції адміністративних судів. Проте у разі, коли спір виник після того, як Державна служба інтелектуальної власності вже видала свідоцтво на знаки для товарів та послуг, але згодом порушила права правоволодільця видачею ще одного свідоцтва на знаки для товарів та послуг, вже має місце не публічно-правовий спір, а спір про право цивільне, котрий залежно від того, чи є позивач фізичною особою, чи особою юридичною, підлягає юрисдикції загальних судів або юрисдикції господарських судів[161]. Отже, як зазначає О. Харитонова, критерієм віднесення публічно-правового спору у сфері інтелектуальної власності до юрисдикції адміністративних судів є підстава його виникнення: він завжди виникає у випадку порушення суб’єктом публічного управління публічних прав та інтересів «правоволодільців» (фізичних або юридичних осіб), пов’язаних із реалізацією останніми прав інтелектуальної власності. Цікаво, що предметом спорів про оскарження рішення ДСІВ у разі відмови у видачі свідоцтва та визнання свідоцтва на знак для товарів і послуг недійсним є правомірність набуття права на знак для товарів і послуг та відповідність позначення умовам надання правової охорони. Крім того, спір про визнання свідоцтва недійсним можна назвати спором про визнання незаконним рішення ДСІВ про видачу свідоцтва, на підставі якого власне і видається охоронний документ. Тоді змінюється і підстава виникнення спору та з’являється можливість віднесення його до компетенції адміністративних судів. Головна різниця між двома наведеними видами спорів полягає у тому, що спір про оскарження рішення ДСІВ у разі відмови у видачі свідоцтва належить до спорів про визнання прав інтелектуальної власності, а спір про визнання свідоцтва недійсним є спором про оскарження цих прав. При цьому змінюються і сторони у процесі. У першому випадку відсутня процесуальна співучасть, єдиним відповідачем є Державна служба інтелектуальної власності та як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (ст. 35 ЦПК України), може залучатись особа, права якої можуть бути порушені через реєстрацію знака. У спорах про визнання свідоцтва недійсним виникає процесуальна співучасть (ст. 32 ЦПК України), а саме пасивна співучасть — відповідачем виступає власник свідоцтва на знак для товарів і послуг та ДСІВ. Остаточне вирішення питання щодо підвідомчості спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності знайшло своє відображення у Постанові Пленуму Вищого господарського суду України № 12 від 17 жовтня 2012 року «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності»[162], де п. Отже, на сьогодні до компетенції адміністративних судів належать справи щодо оскарження рішення Державної служби інтелектуальної власності про відмову у реєстрації знаку, зобов’язання вчинити певні дії тощо. Спори, пов’язані із захистом права на знаки для товарів і послуг розглядають загальні та господарські суди в залежності від суб’єктного складу спірних правовідносин. Оскільки предметом монографічного дослідження є доказування у справах, пов’язаних із захистом прав на знаки для товарів, що розглядаються у порядку цивільного судочинства, для визначення предмету спору та особливостей розгляду окремої категорії судових справ, автором проведений аналіз судових рішень у цивільних справах щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг та судових рішень у справах щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг, що розглядались у порядку господарського судочинства з 2008 по 2013 роки. Справи були вибрані за релевантністю у базі даних «Єдиний державний реєстр судових рішень України» (Режим доступу до бази — http://www.reyestr.court.gov.ua/). Проведений аналіз судових рішень у цивільних справах щодо захисту прав на знак для товарів і послуг показав, що у більшості випадків виникають такі види спорів: 1) про визнання недійсним свідоцтва на знак для товарів і послуг; 2) про дострокове припинення дії свідоцтва на знак для товарів і послуг; 3) про припинення порушення прав власника свідоцтва на знак для товарів і послуг. З них перші двавиди можна віднести до спорів про оспорювання (оскарження) прав, а третій до спорів про порушення прав на торговельну марку. Такі ж види спорів розглядаються і у порядку господарського судочинства, оскільки найчастіше сторонами у спорах щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг виступають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності. Як зазначає М. Й. Штефан, розмежування компетенції між цивільним і господарським судочинством проведено тільки на основі суб’єктного складу спірних матеріальних правовідносин, у зв’язку з чим господарське судочинство є різновидом цивільного судочинства і підлягає включенню до його системи[163]. Крім того, процес доказування при розгляді спорів щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг у цивільному та господарському процесі базується на одних і тих же нормах матеріального права, здійснюється однаковими засобами доказування і у схожій процесуальній формі. Саме тому, у подальшому дослідженні, проблеми доказування у цивільних спорах, пов’язаних із захистом прав на знаки для товарів і послуг будуть розглядатись на прикладах як цивільних так і господарських справ. Крім того, у зв’язку з тим, що господарські суди розглядають більше справ щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг доцільно звертатись саме до узагальненої судової практики та рекомендацій господарських судів при розгляді справ у порядку цивільного судочинства для удосконалення законодавства у цій сфері. Слід додатково відзначити, що органи судової влади не ведуть статистику щодо спорів, пов’язаних іззахистом прав інтелектуальної власності, зокрема знаків для товарів і послуг, розглянутих у порядку цивільного судочинства. Єдині статистичні дані щодо розглянутих спорів були знайдені на інформаційному сервері Верховного суду України[164] у звіті «Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2008 р.», який підготувала та опрацювала заступник начальника управління вивчення та узагальнення судової практики Верховного Суду України Г. І. Рудник. У зазначеному Аналізі відмічено, що помітно збільшилося число спорів про право інтелектуальної власності, яких розглянуто 326 у 2008 р. Хоча їх частка серед справ позовного провадження залишається незначною — лише 0,03 %, динаміка їх зростання істотна — 57,5 %[165]. Однак, наведена судова статистика не дозволяє виділити кількість спорів, пов’язаних іззахистом прав на знаки для товарів і послуг зі всією кількості спорів, пов’язаних іззахистом прав інтелектуальної власності. У своїх річних звітах Державна служба інтелектуальної власності наводить лише судові спори, в яких одним із учасників виступає ДСІВ та/або заклад експертизи (ДП «Український інститут промислової власності»), отже не враховує всієї кількості спорів, пов’язаних із захистом прав на знаки для товарів і послуг, наприклад спорів про припинення порушення прав власника свідоцтва. У річних звітах за 2007-2013 роки, оприлюднених на офіційному Веб-порталі ДСІВ (Режим доступу до звітів — http://sips.gov.ua/ua/year_reports.html) зокрема зазначено, що аналіз судових справ, пов’язаних із захистом прав на об’єкти промислової власності засвідчують, що більшість з них стосується такого об’єкта права інтелектуальної власності, як знаки для товарів і послуг. Рис. 2 Кількість судових рішень щодо захисту прав на торговельні марки, прийнятих у період з 2008 по 2013 роки окремими місцевими судами На Рис. 3 наведено види спорів, пов’язані із захистом прав на знаки для товарів і послуг, що розглядались у порядку цивільного судочинства. Спори про визнання свідоцтва на знак для товарів і послуг недійсним складають найбільшу кількість у порівнянні зі спорами про припинення порушення прав власника свідоцтва. Як зазначалось, процес доказування не відрізняється у спорах, пов’язаних із захистом прав на знаки для товарів і послуг, що розглядаються у порядку цивільного та господарського судочинства. Оскільки переважну більшість власників свідоцтв складають юридичні особи, то більшість спорів розглядаються у порядку господарського судочинства. Якщо ж враховувати види спорів, що розглядаються господарськими судами (Рис. 4) то можна зробити висновок, що у загальній кількості спори про припинення порушення прав на торговельну марку та про визнання свідоцтва на знак недійсним складають приблизно однакову кількість. Значна кількість спорів про дострокове припинення дії свідоцтва на знак для товарів і послуг свідчить про активність учасників ринку. Адже невикористання власником свого зареєстрованого позначення є штучним бар’єром до реєстрації нових знаків. Досить часто у спорах про порушення прав власника свідоцтва відповідач, відповідно до ч. 2 ст. 31 та ч. 1 ст. 123 ЦПК України, користується своїм правом пред’явити зустрічний позов про визнання свідоцтва позивача недійсним (як правило, через невідповідність знака умовам надання правової охорони). Вірогідність задоволення такого зустрічного позову досить висока. Так, непоодинокими є випадки, коли власники свідоцтв, при реєстрації торговельної марки, з самого початку діють недобросовісно з наміром згодом подати позов проти добросовісного користувача позначення. У таких випадках зустрічний позов про визнання свідоцтва на знак для товарів і послуг недійсним є найкращим процесуальним засобом захисту. Не завжди спори про порушення прав власника свідоцтва виникають через неправомірні дії іншої особи. Так, наприклад, при встановленні у судовому порядку права попереднього користувача, відповідно до ст. 500 ЦК України, дії щодо використання спірного позначення є правомірними з обох сторін учасників процесу. Рис. 3 Види судових спорів щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг, що розглядались у порядку цивільного судочинства у період з 2008-2013 рр. Рис. 4 Види судових спорів щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг, що розглядались у порядку господарського судочинства у період з 2008-2013 рр. Серед причин виникнення спорів щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг слід виділити причини економічного характеру, а саме перехід української економіки з радянської на ринкову. Це перш за все стосується використання так званих «радянських» знаків для товарів і послуг, коли окремі позначення тривалий час використовувались в країнах колишнього СРСР кількома виробниками для одних і тих же товарів, наприклад, «Докторская» ковбаса, цукерки «Белочка», пральний порошок «Лотос», а після розпаду СРСР, при виникненні конкуренції на ринку, у кожного з таких виробників виникло бажання отримати монопольні права на відповідне позначення. До однієї із об’єктивних причин виникнення спорів щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг слід також віднести недосконалість процедури розгляду заявки на знак на етапі проведення кваліфікаційної експертизи знаків. Так експерт кваліфікаційної експертизи знаків відповідно до законодавства «формально» перевіряє позначення на відповідність критеріям надання правової охорони, по типу «відповідає», «не відповідає» безвідносно прогнозування виникнення конфліктної ситуації на ринку. Адже конфлікт може і не виникнути, а звуження правової охорони позначення, наприклад обмеження переліку товарів і послуг, ґрунтуючись лише на суб’єктивній думці експерта, неприпустиме. Крім того, експерт кваліфікаційної експертизи не може точно визначити відповідність позначення умовам надання правової охорони, що стосуються прав третіх осіб, наприклад, чи відтворює позначення фрагмент твору науки, літератури чи мистецтва, на підставі абз. 3 п. 4. ст. 6 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (далі — Закон)[166], через численність та розмаїття об’єктів авторського права. Отже, причинами спорів щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг є конкретні суб’єктивні та об’єктивні обставини, що виникли під час використання сторонами позначень у своїй господарській діяльності та сформували конфліктну ситуацію між ними стосовно чинності й належності прав на знаки для товарів і послуг та пов’язані з ними обов’язки. У результаті проведеного аналізу судових рішень у цивільних та господарських справах були виявлені причини виникнення спорів щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг, які можна поділити на суб’єктивні та об’єктивні. До об’єктивних причин виникнення спорів відносяться: •причини правового (юридичного) характеру, недоліки в нор- мотворчій діяльності: нечітке формулювання окремих норм законодавства щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг; прогалини у законодавстві тощо; •причини економічного та політичного характеру: перехід від радянської економіки до ринкової; активність учасників ринку; інтеграційні процеси тощо. • причини організаційного (процедурного) характеру, що пов’язані із недосконалістю процедури розгляду заявок на знаки для товарів і послуг До суб’єктивних причин виникнення спорів відносяться: •причини, що зумовлені діями неправомірного характеру (правопорушенням), коли права належать одній особі; •причини, що викликані діями правомірного характеру, однак не визнаються однією із сторін (право попереднього користувача; визнання знака добре відомим в Україні); •причини, залежні від суб’єктів спору: низький рівень правової свідомості; правова необізнаність сторін спору; недобросовісність однієї із сторін. Проведений аналіз судових рішень у цивільних та господарських справах свідчить про наявність окремої категорії справ, пов’язаних із захистом прав на знаки для товарів і послуг, дозволив виділити конкретні види спорів у цій категорії та причини виникнення зазначених видів спорів. Крім того, в результаті аналізу були виявлені предмет та засоби доказування у спорах щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг, особливості розгляду таких спорів, які більш детально будуть розглянуті у наступних підрозділах моногрфічного дослідження. 2.2.
