Склад і змістовна характеристика принципів доказування

Окрім застосування принципів цивільного процесуального права, механізм доказування оперує власними принципами. Сфера їх дії обмежена встановленням обставин справи, однак ці принципи виступають процесуальними орієнтирами в доказуванні, визначають його умови та засади, впорядковують і систематизують діяльність суб’єктів доказування в усіх цивільних справах.

Питання щодо складу і змісту принципів доказування нале­жить до числа дискусійних та у різних державах вирішується не однаково. Зокрема, у цивільному процесі Австралії принци­пом доказування вважається сприяння у точному встановленні фактів, яке розкривається через ряд процесуальних правил, зо­крема: до суду повинна подаватися належна інформація, нена­лежна інформація повинна бути виключна, сумнівна інформація повинна розглядатися з обережністю, ризик упередження та ризик помилкового переконання повинні бути мінімізовані^[319]. До принципів, правил, концептуальної основи доказування у бри­танській доктрині відносяться належність і допустимість дока- зів^[320]. На пострадянському просторі з цього приводу висловлено чимало різних поглядів, при цьому доволі часто науковці у по­дальшому розвивали і змінювали свою точку зору на склад прин­ципів доказування.

О. О. Нахова на більш ранньому етапі досліджень віднесла до них:

«1) принцип розкриття доказів сторонами, який проявляється у тому, що при підготовці справи до судового розгляду позивач чи його представник передає відповідачу копії доказів, які підтверд­жують фактичну підставу позову;

2) принцип безпосереднього дослідження доказів судом: суд при розгляді справи зобов’язаний безпосередньо дослідити докази у справі, заслухати пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, висновки експертів, консультації і пояснення спеціалістів, ознайо­митися з письмовими доказами, оглянути речові докази, прослуха­ти аудіо записи, продивитися відео записи;

3) принцип недопустимості доказів, отриманих з порушенням закону — докази, отримані з порушенням закону, не мають юри­дичної сили і не можуть бути покладені в основу судового рішення;

4) принцип процесуального керівництва суду доказовою діяльні­стю учасників справи — суд створює умови для всебічного і повного дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи; визначає юридично значимі обставини; розподіляє тягар доказу­вання; виносить обставини на обговорення, якщо сторони на них не посилаються; пропонує сторонам подати додаткові докази; сприяє у збиранні та витребуванні доказів»^[321].

У подальшому цю думку було дещо змінено і запропоновано більш широкий перелік принципів доказування:

«1) обов’язковість доказування;

2) належність доказів;

3) допустимість засобів доказування;

4) вільна оцінка доказів;

5) розкриття доказів сторонами;

6) безпосереднє дослідження доказів судом;

7) недопустимість доказів, отриманих з порушенням закону;

8) процесуальне керівництво суду доказовою діяльністю учасни­ків справи»^[322].

Т. С. Таранова також продемонструвала два підходи до визначен­ня принципів доказування У більш ранній роботі дослідниця вихо­дила з того, що «доказування має загальні та специфічні принципи. Загальними принципами доказування є принцип об’єктивної істини, змагальність і диспозитивність, до специфічних відносяться:

«1) принцип обов’язковості доказування, який означає, що всі факти, які входять до предмету доказування і покладені судом в ос­нову судового рішення, підлягають доказуванню;

2) принцип моральності, спрямований на недопущення зловжи­вань в процесі доказування та збереження ставлення з повагою до кожного його учасника;

3) принцип своєчасності доказових дій, який виходить із задач цивільного судочинства і детермінується такими критеріями:

а) межами встановлених строків розгляду цивільних справ;

б) оперативністю дій суду по збереженню і отриманню доказів;

в) необхідністю для суду визначити значимість доказів для прове­дення заключної частини судового розгляду;

4) принцип прямого і опосередкованого сприйняття доказової ін­формації, який полягає в тому, що:

а) суд в судовому засіданні має можливість отримання необхід­ної інформації й уточнення обставин справи з безпосеред­нього спілкування з учасниками цивільного судочинства;

б) забезпечує рівні можливості особам, юридично заінтересова­ним в результатах розгляду справи, для безпосередньої уча­сті в дослідженні доказів;

в) суд зобов’язаний безпосередньо здійснити оцінку отриманих доказів при ухваленні судового рішення, незалежно від того, що оцінка уже зроблена сторонами, прокурором, іншими юри­дично заінтересованими особами;

г) неможливість прямого сприйняття доказової інформації може бути компенсована опосередкованим сприйняттям документів, у яких закріплені докази;

5) принцип оцінки доказів»^[323].

Пізніше учена уточнила свою позицію та визначила такий склад принципів доказування: «змагальна форма пошуку об’єктивної істи­ни, що не виключає застосування елементів формальної істини; за­лежність розпорядження сторонами своїми правами в процесі доказу­вання від розсуду суду; право бути вислуханим; обов’язковість доказу­вання; своєчасність доказових дій; моральність доказування; пряме та опосередковане сприйняття доказової інформації; оцінка доказів»^[324].

С. Я. Фурса та Т. В. Цюра також зазначають про існування за­гальних і спеціальних принципів доказування і вважають, що спе­ціальними принципами повинні стати:

«1) спрямування доказової діяльності на вирішення спірних або недоведених обставин;

2) не втручання суду в процес доказування, доки сторони не по­просять суд про це або законом не буде встановлена однозначна ви­мога щодо необхідності проведення певних дій для з’ясування юри­дичних обставин;

3) відсутність основних і другорядних обставин і зв’язок кожної обставини, яка розглядається судом, зі змістом позовних вимог;

4) принцип особистісного визначення юридичних обставин, якими сторона обґрунтовує зміст своїх вимог або заперечень проти позову; говорячи про необхідність сторони довести юридичну обста­вину, можна і потрібно встановлювати обов’язок іншої сторони від- реагувати на зазначену юридичну обставину, оскільки при відсут­ності такої реакції вона вважатиметься встановленою;

5) обов’язок позивача довести існування юридичної обставини, на яку він посилається на обґрунтування своїх вимог, право та од­ночасно обов’язок відповідача висловити своє ставлення до розгля­дуваної обставини;

6) надання всіх доказів на підтвердження конкретних юридич­них обставин одночасно з позовною заявою;

7) відсутність наперед встановленої юридичної сили доказів»^[325].

Т. В. Цюра також окремо пропонує вважати спеціальними прин­ципами судового доказування «принцип не втручання судді або суду в процес доказування; принцип відсутності основних і друго­рядних юридичних обставин, що підлягають встановленню судом; принцип співставлення доводів і доказів сторін, а також принцип концентрації доказового матеріалу»^[326].

На думку І. Г. Медвєдєва, принципами доказової сфери є «за­гальні принципи права і процесу (судовий нейтралітет, змагаль­ність сторін, законність) та специфічні принципи (факт як предмет доказування, пріоритет письмових доказів)»^[327].

І. І. Докучаєв та М. Є Мерецький вказують на такий склад принципів доказування: «належність, допустимість, достовірність, достатність, цільність доказів і послідовність їх сукупності»^[328]. Зміст двох останніх категорій із запропонованого переліку дослідники не уточнюють.

Всі наведені точки зору варті уваги, є цікавими та дійсно певною мірою розкривають сутність принципів доказування. Водночас, не­можливо повністю погодитися з жодним із запропонованих підходів.

Зокрема, принцип розкриття доказів не діятиме у вітчизняній правовій системі доти, поки майбутній позивач не матиме можли­вості до звернення до суду самостійно витребувати всі необхідні йому докази у відповідача, інших фізичних та юридичних осіб, ор­ганів державної влади, органів місцевого самоврядування. Надси­лання копій доказів іншим учасникам справи до початку її розгля­ду по суті е лише частковим розкриттям доказів, адже докази, котрі витребовуються судом, у масив розкритих доказів не включаються. Окрім того, у справах наказного провадження друга сторона відсут­ня, що властиве і багатьом справам окремого провадження. Тому принцип розкриття доказів у разі його встановлення буде обмеже­ний позовним провадженням і не матиме універсального застосу­вання, а це не відповідає сутності правового принципу^[329].

Встановлення судової істини е не принципом доказування, а його метою. Уся доказова діяльність в процесі у справі повинна спрямовуватися на встановлення обставин, які мають значення для неї і дозволяють суду зробити точні висновки про розглядувані судом правовідносини та норми права, що підлягають застосуван­ню. Встановлення істини — прерогатива суду, і не лише тому, що учасники можуть подавати обставини справи суб’єктивно, у власно­му тлумаченні та відповідно до своїх інтересів.

Запропонований принцип недопустимості доказів, отриманих з порушенням закону, похідний від принципу допустимості доказів і є другою стороною однієї медалі. Тому навряд чи можна обґрунтува­ти потребу в існуванні двох принципів, які випливають з однієї і тієї ж норми та стосуються одного і того ж явища.

Надання всіх доказів на підтвердження конкретних юридичних обставин одночасно з позовною заявою не може бути принципом до-

Принципи доказування казування, оскільки, по-перше, з позовною заявою подаються лише докази позивача, відповідач та третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, подають докази після відкриття про­вадження у справі; по-друге, позивач може не мати тих чи інших доказів і заявити клопотання про їх витребування. Окрім того, у справах наказного та окремого провадження подається заява, в апеляційному провадженні, яке передбачає можливість подання доказів, що не були з поважних причин подані до суду, який роз­глядав справу у першій інстанції, — скарга, тому принцип подання всіх доказів одночасно з позовною заявою не є універсальнім для всього цивільного судочинства.

Принцип, згідно з яким сторона зобов’язана реагувати на дока­зову діяльність іншої сторони, фактично зобов’язує сторону подава­ти докази для спростування кожного доказу процесуального супер­ника, що не завжди реалізується на практиці, адже таких «контр- доказів» може просто не існувати. У наказному провадженні і багатьох справах окремого провадження виконання такої вимоги взагалі неможливе в силу відсутності протилежної сторони, що ста­вить під сумнів доцільність виділення подібного принципу.

Жодна з висловлених пропозицій не може бути прийнята за ос­нову для побудови системи принципів доказування, оскільки на­явні в них положення не в повній мірі корелюють з властивостями принципів. Принципи доказування повинні конкретизувати, роз­вивати і забезпечувати реалізацію принципів всієї галузі цивільно­го процесуального права, однак не повторювати їх змістовно. Вони повинні відповідати основним ознакам, котрі дозволяють кваліфі­кувати правову норму як принцип, а саме:

1) нормативність, тобто, безпосереднє закріплення в нормах про­цесуального закону або смислове виведення з них. Нормативність формує загальнообов’язковий характер того чи іншого правила і зу­мовлює необхідність його застосування і дотримання при здійснен­ні доказування у всіх цивільних справа, що є передумовою для від­несення цього правила до принципу доказування;

2) регулятивність — здатність здійснювати правовий вплив на доказування в усіх його формах і проявах, здатність впорядковува­ти діяльність відповідних суб’єктів. Основне призначення принци­пів доказування полягає у визначенні умов правомірності доказу­вання, у зв’язку з чим вони встановлюють конкретні правила пове­дінки, у яких виражено засади доказової діяльності у цивільному судочинстві;

3) універсальність. На відміну від «звичайної» норми права, яка застосовується лише за умови здійснення у справі певної процеду­ри чи використання окремого засобу доказування, принципи дока- зування є спільними для всього цивільного судочинства, не зале­жать від виду провадження, в якому розглядається справа, віді­грають однакову роль і однаково застосовуються у кожній справі;

4) обов’язковість. В основу принципів права покладені ідеї, по­гляди та уявлення, але за своєю правовою природою принципи — це імперативні вимоги, дотримання яких є обов’язковим^[330]. Не існує яких-небудь винятків, які дозволяли б утриматися від застосуван­ня принципів доказування, вони підлягають застосуванню в кож­ному і будь-якому випадку;

5) непорушність, тобто, необхідність чіткого дотримання вимог, закладених у принципах, яка гарантується можливістю настання негативних наслідків у разі невиконання цих вимог.

Як слідує з викладеного вище, далеко не кожна норма ЦПК може розглядатися як принцип доказування, і тим паче, не кожна з розглянутих доктринальних пропозицій має властивості, які доз­волили б кваліфікувати її як принцип доказування. До правил здійснення доказової діяльності, які відповідають зазначеним озна­кам, відносяться:

1) належність доказів, яка має безпосереднє нормативне закріп­лення у ст. 77 ЦПК. Її регулятивний вплив виявляється у необхідно­сті для учасників справи подавати докази, якими підтверджуються факти, що обґрунтовують їх вимоги та заперечення, і повноваженнях суду з визначення зв’язку між поданими доказами та предметом до­казування. Обов’язковість принципу належності доказів означає, що кожна цивільна справа повинна вирішуватися на підставі лише тих доказів, котрими підтверджуються обставини, що входять до предме­ту доказування. Непорушність принципу належності доказів зумов­лює обов’язок з його дотримання та передбачає настання негативних наслідків у разі використання доказів, що не відповідають цьому принципу: для учасників справи такі наслідки виявляються у відхи­ленні судом неналежного доказу, для суду — у скасуванні судового рішення, ухваленого на підставі неналежного доказу;

2) допустимість доказів. Її віднесення до принципів доказування обґрунтовується безпосереднім нормативним закріпленням у ст. 78 ЦПК; здійсненням регулятивного впливу на доказову діяльність суб’єктів доказування: учасники справи повинні підтверджувати обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог чи заперечень, засобами доказування, визначеними законом, та одер­жувати їх з дотриманням порядку, встановленого законом; обов’яз­ковістю застосування у всіх категоріях справ та всіма суб’єктами до-

Принципи доказування казування; непорушністю, в силу якої недотримання цього принци­пу для учасників справи виявляється у відхиленні судом доказу, одержаного з порушенням встановленого порядку, як і доказу, який не відповідає формі засобу доказування, котрим може під­тверджуватися певна обставина справи; для суду — у скасуванні судового рішення у справі, обставини якої були встановлені за до­помогою недопустимих доказів;

3) обов’язковість доказування. Цей принцип випливає з норми ч. 1 ст. 81 ЦПК, відповідно до якої, з урахуванням передбачених за­коном винятків, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, та вті­лений у вимозі обґрунтованості рішення суду, яке має ухвалювати­ся на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердже­них тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч. 5 ст. 263 ЦПК). Регулятивний вплив принципу обов’язковості доказу­вання скеровує доказову діяльність учасників справи щодо доказу­вання обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням передбачених законом винят­ків, та суду, рішення якого повинно ухвалюватися на основі повно­го і всебічного з’ясування цих обставин, підтверджених тими дока­зами, які були досліджені в судовому засіданні. Ознака обов’язково­сті цього принципу означає поширення його дії на кожного учасника справи і суд, ознака його непорушності виявляється в на­станні негативних наслідків за його недотримання. Для учасників справи такими наслідками можуть бути відмова у задоволенні по­зовної вимоги чи відхилення заперечення, якщо покладені в їх ос­нову обставини не доведені, для суду — у винесенні необґрунтова- ного рішення, яке може бути скасоване;

4) вільна оцінка доказів. Будучи безпосередньо закріпленим у ст. 89 ЦПК, принцип вільної оцінки доказів відповідає вимозі нор­мативності. Цей принцип визначає базис, на якому ґрунтується оцінка доказів, що відповідає вимозі регулятивності. Відсутність будь-яких винятків, неможливість уникнення оцінки доказів у справі, в якій відбулося доказування, вказує на відповідність цього принципу вимозі обов’язковості. Безпосередній зв’язок із законні­стю та обґрунтованістю судового рішення, які випливають з резуль­татів оцінки доказів, свідчить про відповідність принципу вільної оцінки доказів вимозі непорушності.

Ці принципи відіграють особливу роль у доказуванні, вони пов’язані з використанням ряду фундаментальних категорій меха­нізму доказування, котрі пронизують весь процес встановлення об­ставин справи. Аналіз цих принципів і виявлення їх специфіки утворить вичерпне розуміння базису, на якому функціонує меха­нізм доказування.

5.2.