Принцип належності доказів

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 77 ЦПК належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Докази, які не стосуються предмета доказування, суд до розгляду не бере. Вся світова доктри­на цивільного процесуального права визначає, що належним до справи є той доказ, який «здатний підтвердити істинність чи хиб­ність факту, який потрібно встановити у справі»^[331].

Предмет доказування у цивільному судочинстві — це сукупність фактів, за допомогою яких можуть бути встановлені обставини, що мають значення для вирішення цивільної справи. В сучасних дослід­женнях існує два основних підходи до визначення складу цих фактів. Перший підхід базується на вузькому розумінні предмету доказуван­ня та обмеженні його фактами матеріально-правового характеру, дру­гий — на широкому розумінні, що включає до предмету доказування також факти процесуально-правового характеру і доказові факти.

Визначення предмета доказування через призму фактів тільки матеріально-правового характеру пояснюється тим, що «метою звернення до суду є встановлення матеріальних юридичних фак­тів. Оскільки звернення до суду пов’язане із захистом матеріально­го права, предметом доказування стають матеріальні юридично значимі обставини, що витікають із змісту матеріальних норм, на­правлених на врегулювання відносин, з яких виникло звернення до суду»^[334].

Принципи доказування вового значення, дозволяє прослідкувати зв’язок з розподілом тяга­ря доказування та звільненням від доказування»^[335].

Зв’язок предмета доказування з матеріально-правовими факта­ми є очевидним, про це неодноразово зазначалося вище. Проте склад таких фактів у правознавчій доктрині визначається по-різно­му, а дискусійний аспект цього питання полягає у ставленні до включення у предмет доказування фактів, щодо яких законом пе­редбачені підстави звільнення від доказування: загальновідомих обставин, преюдиціальних фактів, обставин, визнаних учасниками справи. На переконання деяких дослідників, ці факти «не входять у предмет доказування і скорочують доказовий процес»^[336]. Інші ав­тори висловлюють думку про необхідність включення таких фактів до предмету доказування.

Для вирішення питання про місце у предметі доказування за­гальновідомих обставин, преюдиціальних фактів і обставин, визна­них учасниками справи, слід керуватися положенням ч. 2 ст. 77 ЦПК: предметом доказування є обставини, що підтверджують за­явлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для роз­гляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Отже, процесуальний закон пов’язує включення до пред­мету доказування тих чи інших фактів не з їх доказуванням, а із встановленням.

Обставини, визнані учасниками справи, підлягають доказуван­ню лише тоді, коли у суду є обґрунтовані сумніви, що ці обставини є достовірними та/або їх визнання здійснене добровільно (ч. 1 ст. 82 ЦПК). В інших випадках обставини, визнані учасниками справи, не доказуються, і це приводить деяких науковців до висновку, що такі факти не входять до предмету доказування, оскільки не потре­бують доказування^[337]. Інші правознавці виходять з того, що «обста­вини, визнані учасниками справи, вважаються встановленими, до­казування як таке щодо них відбулося, тому вони входять до пред­мету доказування»^[338].

На користь останньої позиції можна подати такі аргументи. У разі визнання обставини учасники справи можуть обґрунтовувати нею свої вимоги і заперечення, доказувати інші факти, спираючись на цю обставину. Така можливість забезпечується включенням визнаної об- ставини до предмету доказування як вже встановленої, адже її від­сутність в предметі доказування унеможливить її використання у до­казовій діяльності. Однак у справі можуть міститися докази, подані на підтвердження інших обставин, які при подальшому розгляді справи можуть поставити під сумнів визнану обставину або розкрити її зміст з іншої сторони чи надати суду додаткову інформацію про неї. Остаточний висновок про те, що визнана обставина є встановленою і що саме в ній встановлено, робиться судом за результатами всього здійсненого у справі доказування при ухваленні рішення. Тому ви­знання обставини учасниками справи не виключає її з предмету до­казування, а лише звільняе її від перевірки доказами.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують до­казування. Ці обставини можуть бути відомі широкому колу осіб із загальнодоступних джерел і не потребують спеціальних знань для їх розуміння. Визначальним фактором для віднесення обставин до загальновідомих є обізнаність про них учасників справи і суду.

Як вірно відмічають О. В. Баулін та Д. Г. Фільченко, «не можуть визнаватися загальновідомими обставинами узагальнення, які мають поширений характер, наприклад, що батьки зазвичай тур­буються про своїх дітей»^[339]. Інформація такого роду є не фактами, а лише припущеннями, які в кожному конкретному випадку можуть мати різні характеристики чи умови реалізації. До загальновідо­мих обставин можуть відноситися події, явища об’єктивної дійсно­сті, те, що не залежить від свідомості людини, її думок чи переко­нань. З цього приводу Г. П. Тимченко слушно зауважив, що до таких обставин можна «зарахувати факти, сумніватися в яких немає жодних підстав, оскільки вони доступні великій кількості осіб або вже встановлені на підставі джерел, які заслуговують на довіру.

С. П. Ворожбит пропонує визнати за судом право «за власною ініціативою виносити на обговорення можливість визнання того чи іншого факту загальновідомим, якщо відомості про нього були от­римані судом із загальнодоступного і надійного джерела, в тому числі веб-сайту. В такому випадку суд зобов’язаний вказати на джерело своєї обізнаності, веб-сторінка повинна бути роздрукована чи збережена в електронному вигляді для представлення сторонам і залучення до матеріалів справи. Стороні, що оспорює цей факт, повинна надаватися можливість висловити свої заперечення і по­дати докази на їх підтвердження»^[341]. У цій пропозиції доволі сумнів­ним видається визнання веб-сайту надійним джерелом інформації з огляду на можливість внесення до неї змін, що буде детально роз­глянуто далі. Однак головним недоліком у цій пропозиції є те, що автор пропонує вважати загальновідомим факт, що був отриманий судом самостійно та з ініціативи суду «переводиться» з категорії об­ставин, які підлягають доказуванню, у категорію загальновідомих обставин. Загальновідомими у цивільному судочинстві є ті обстави­ни, які були відомі і суду, і учасникам справи у повсякденному житті, з будь-яких доступних джерел, включаючи мережу Інтернет, однак незалежно від судового розгляду справи.

Такі обставини не доказуються в судовому засіданні, а встановлю­ються шляхом визнання їх загальновідомими і відповідні їм факти входять до предмету доказування як вже встановлені^[342]. Якби загаль­новідомі обставини знаходилися за межами предмета доказування, учасники справи не могли б посилатися на них у своїй доказовій ді­яльності. Натомість, коли загальновідома обставина міститься у предметі доказування, це свідчить про її значення для обставин справи та утворює для учасників справи можливість використовува­ти цю обставину для побудови своїх доказових конструкцій^[343].

Таким чином, обставини, визнані учасниками справи, та загаль­новідомі обставини вважаються встановленими, відсутність потре­би в їх доказуванні означає відсутність сумнівів суду в їх існуванні та недоцільність використання ресурсів суду на перевірку цих об­ставин доказами, тому вони включаються до предмету доказування як вже встановлені.

Обставини, встановлені в судовому рішенні у господарській, ци­вільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у спра- ві про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов’язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою (ч. 4, 6 ст. 82 ЦПК).

З приводу таких обставин у правознавчій доктрині зазначаєть­ся, що «преюдиціально встановлені факти — це обставини, які були встановлені на основі доказів в іншій, попередньо розглянутій справі. Всі ці докази вже пройшли попередній порядок доведення: збір, перевірку та оцінку. Висновки, зроблені на підставі цих дока­зів, лягли в основу судового рішення, що набрало законної сили»^[344]. «Преюдиціальність судового акту для учасників справи означає од­ночасно і звільнення від необхідності доказування, і заборону на повторне доказування чи спростування в іншому процесі раніше встановлених обставин; для суду — обов’язковість врахування вста­новлених цим судовим актом обставин у новому судовому акті»^[345].

Логіка недопущення вторинного доказування таких обставин, якщо інше прямо не передбачено законом, зрозуміла. Проте склад­но погодитися з позицією авторів, які вважають, що «виключення преюдиціальних фактів з предмету доказування є обов’язком суду»^[346].

Отже, встановлення обставин, які мають значення для справи, відбувається не лише шляхом доказування, а й внаслідок визнання учасниками обставин справи, в силу визнання судом обставин за­гальновідомими, в результаті встановлення обставин судовим рі­шенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, ви­роком суду в кримінальному провадженні, ухвалою про закриття

Принципи доказування кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постановою суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили. Тому коло фактів мате­ріально-правового характеру в предметі доказування не зводиться лише до обставин, які потребують доказування для підтвердження вимог або заперечень учасників справи, і включає обставини, щодо яких законом передбачено підстави звільнення від доказування.

Окрім фактів матеріально-правового характеру у справі можуть існувати обставини й процесуального характеру, встановлення яких безпосередньо впливає на рух цивільної справи, реалізацію процесуальних прав її учасниками та ухвалення законного і об­ґрунтованого рішення. Встановлення фактів процесуального ха­рактеру потрібне не в кожній цивільній справі, вирішення справи по суті залежить від таких фактів не завжди. Проте, як вказує І. М. Стрелов, «коли існують обставини, які свідчать про відсутність у позивача права на позов чи про підстави зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, ігнорування таких фактів тягне ухвалення незаконного рішення»^[348]. Такого роду міркування привели ряд вчених до висновків про комплексний ха­рактер предмету доказування та необхідність включення до його складу фактів процесуально-правового характеру^[349].

Правознавці, котрі обстоюють цю позицію, зазначають, що «з на­явністю чи відсутністю процесуально-правових обставин пов’язана реалізація права на звернення до суду за судовим захистом чи реа­лізація права на здійснення інших дій (забезпечення доказів та по­зову, зупинення провадження у справі тощо)»^[350]. «Встановлення судом фактів і обставин процесуально-правового характеру впли­ває на рух процесу, реалізацію прав та обов’язків суб’єктами ци­вільних процесуальних правовідносин, на кінцевий результат судо­чинства — судове рішення»^[351].

Дослідники, які обмежують предмет доказування виключно фак­тами матеріально-правового характеру, стверджують, що «обставини процесуально-правового характеру не включаються до предмету до- казування, адже від їх встановлення не залежить вирішення справи по суті»^[352]. «До предмету доказування відносяться факти матеріаль­но-правового характеру, всі інші факти складають межі доказуван­ня. Більш вірним критерієм віднесення фактів до предмету доказу­вання є їх значимість для встановлення фактичних обставин справи, необхідних для правильного застосування норм матеріального права»^[353]. З приводу цього можна зазначити таке.

Процес у справі виникає у зв’язку з певними матеріальними пра­вовідносинами, які належить встановити суду, внаслідок чого суд зможе визначити норму матеріального права, яка підлягає застосу­ванню до цих правовідносин. Проте завданням цивільного судочин­ства є не встановлення фактичних обставин справи і застосування відповідної норми, а справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд та вирішення цивільних справ (ч. 1 ст. 2 ЦПК). Здійснення правосуддя неможливе без дотримання процесуального порядку по­рушення цивільної справи, її розгляду й ухвалення в ній судового рі­шення. І якщо у справі виникає факт процесуально-правового харак­теру, який впливає на хід судового розгляду справи, суд повинен брати до уваги докази, подані на підтвердження такого факту.

Найочевидніший приклад включення фактів процесуально-пра­вового характеру до предмету доказування — недотримання судом порядку вчинення певних процесуальних дій або інше порушення норм процесуального права як підстава для оскарження судового рішення в апеляційному чи касаційному порядку. Цілком зрозумі­ло, що такого роду обставини не пов’язані з правовідносинами, які є предметом розгляду у справі, проте в непоодиноких випадках пред­мет доказування в апеляційному та касаційному провадженнях формується лише з фактів процесуально-правового характеру. У позовному провадженні також має місце доказування такого роду фактів. Наприклад, якщо сторона не може з’явитися до суду протя­гом тривалого часу внаслідок захворювання, суд може зупинити провадження у справі, однак факт захворювання сторони повинен підтверджуватися медичною довідкою (п. 2 ч. 1 ст. 252 ЦПК). На­дання такої довідки — не що інше, як доказування поважного ха­рактеру неможливості особи бути присутньою в судовому засіданні. Ця обставина ніяк не пов’язана зі спірними правовідносинами сто­рін та підтвердженням їх вимог і заперечень. Проте нескладно уя­вити наслідки ігнорування наданої медичної довідки і розгляду справи за відсутності сторони, яка захворіла.

Ні матеріальний, ні процесуальний закон не визначають склад фактів, які підлягають встановленню у справі. До предмету доказу­вання той чи інший факт може увійти в силу його значення для правильного і своєчасного розгляду і вирішення справи, ухвалення законного й обґрунтованого рішення, здійснення правосуддя в ці­лому. Включення до предмету доказування тільки фактів матері­ально-правового характеру не узгоджується з нормою ч. 1 ст. 264 ЦПК, відповідно до якої під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення (факти матеріально-правового характеру), чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи (в тому числі, факти процесуально-правового характеру), та якими доказа­ми ці обставини і фактичні дані підтверджуються. Отже, обмежен­ня кола обставин, які підлягають встановленню у справі, лише фактами матеріально-правового характеру не відповідає правовим реаліям, завданням цивільного судочинства та нормам цивільного процесуального законодавства, оскільки з них безпосередньо слі­дує, що предмет доказування має комплексний характер.

Не безспірним у сучасному правознавстві є включення до пред­мету доказування доказових фактів, які не є юридичними факта­ми, що підлягають встановленню у справі, проте за допомогою них робиться висновок про факт, який має значення для справи. «Самі по собі доказові факти не мають яких-небудь матеріально-правових наслідків, адже вони не описані у структурі норми права, яка під­лягає застосуванню до розглядуваних судом відносин. Але з їх до­помогою можна зробити висновок про існування чи відсутність по­шукового юридичного факту, тобто такого, котрий потрібно встано- вити»^[354]. Коли існування доказового факту буде підтверджене, суд зобов’язаний на його підставі зробити висновок про існування іншо­го факту, пов’язаного з доказовим. Тому, на думку деяких вчених, доказові факти повинні включатися в предмет доказування^[355]. Згід­но з іншою існуючою точкою зору «те, що будь-які факти, які є пред­метом судового пізнання, підлягають доказуванню, недостатній ар­гумент для віднесення доказових фактів до предмету доказування. В широкому розумінні всі факти, які мають відношення до справи, мають значення для її вирішення. Але при цьому не всі факти мають однакове значення для вирішення справи по суті»^[356].

Дійсно, роль доказових фактів у різних цивільних справах не од­накова, у багатьох випадках вони взагалі не використовуються для встановлення обставин справи. Проте коли учаснику справи потріб­но підтвердити, наприклад, факт його відсутності у певному місці в певний час, він використовує докази, які підтверджують його присут­ність в цей же час в іншому місці. Якщо спірні правовідносини ви­никли з приводу часткової невиплати суми, яка становить ціну ци­вільно-правового договору, позивач не може підтвердити факт від­сутності повної суми на його рахунку прямо і безпосередньо. Але з виписки з банківського рахунку позивача можна визначити розмір фактично виплаченої суми, співвіднести її з сумою, що підлягає ви­платі за договором, і на цій підставі зробити висновок про наявну за­боргованість. Одним з поширених видів медико-біологічних дослід­жень є аналіз структури та молекул ДНК із застосуванням гетино- скопічного методу дослідження. При порівнянні ДНК двох осіб цей метод дозволяє з вірогідністю 99,99 % встановити, чи є одна з цих осіб батьком другої особи. При цьому 0,01 % вірогідності відводиться на те, що у батька дитини може існувати однояйцевий близнюк, і ос­кільки однояйцеві близнюки мають ідентичний генотип, а тому їх ДНК надзвичайно схожі, цей близнюк також потенційно може бути батьком дитини. Тому висновок медико-біологічної експертизи ДНК насправді є не доказом, а доказовим фактом, з якого суд виводить висновок про те, що факт батьківства вважається встановленим. До­казові факти можуть використовуватися також для підтвердження обставин процесуального характеру. Зокрема, факт неотримання учасником справи судової повістки про виклик як підстава відсутно­сті в судовому засіданні з поважних причин не може бути доказаний безпосередньо. Проте відсутність в матеріалах справи доказів, що підтверджують вручення повістки цій особі, дозволяє зробити висно­вок про те, що повістка не була нею отримана.

Як свідчить викладене, у багатьох випадках пошуковий факт не може бути встановлений шляхом використання прямих дока­зів і можливість його встановлення виникає тільки завдяки дока­зовим фактам. Тому якщо доказовий факт має значення для пра­вильного, своєчасного і неупередженого розгляду і вирішення справи, такий факт повинен включатися до предмету доказуван­ня у справі.

Таким чином, предмет доказування — це комплексне явище, в ньому органічно поєднуються факти матеріально-правового ха­рактеру (в тому числі, загальновідомі обставини, преюдиціальні факти, обставини, визнані учасниками справи), процесуально- правового характеру та доказові факти. Предмет доказування формується індивідуально у кожній окремій цивільній справі, пи-

Принципи доказування тання про включення до нього тих чи інших фактів вирішується, виходячи з усіх обставин, які мають значення для справи. В силу того, що належність доказів визначається предметом доказування у справі, складно погодитися з твердженням, що «підставою для вирішення питання про належність доказів є норми матеріально­го права»^[357]. Оскільки предмет доказування має комплексний ха­рактер, належність доказів визначається нормами і матеріально­го права, і процесуального права.

Належність доказів як принцип доказування виконується учас­никами справи і судом. Позивач повинен зазначити у позовній заяві обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, і докази, що підтверджують вказані обставини (п. 5 ч. 3 ст. 175 ЦПК), ці ви­моги поширюють на зустрічний позов відповідача (ч. 1 ст. 194 ЦПК) і позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору (ч. 1 ст. 195 ЦПК). У відзиві відповідача, за наявності, повин­ні вказуватися заперечення проти обставин та правових підстав по­зову, з якими відповідач не погоджується, та даватися посилання на відповідні докази (п. 5 ч. 3 ст. 178 ЦПК). Особа, яка подає заяву про забезпечення доказів, повинна зазначити у заяві докази, які необхідно забезпечити, і обставини, для доказування яких вони не­обхідні (п. 4 ч. 1 ст. 117 ЦПК). У заяві про виклик свідка зазна­чаються обставини, які він може підтвердити (ч. 2 ст. 91 ЦПК). При витребуванні доказів у клопотанні повинно бути зазначено, який доказ витребовується, та обставини, які можуть бути підтверджені або спростовані за допомогою цього доказу (п. 1, 2 ч. 2 ст. 84 ЦПК). Тобто, учасники справи повинні дотримуватися принципу належ­ності доказів, пов’язуючи кожен доказ, який подається, витребову- ється чи забезпечується, з обставиною справи, котру цей доказ може підтвердити або спростувати. Суд виконує принцип належно­сті доказів шляхом визначення, чи має поданий доказ відношення до предмета доказування у справі^[358].

Реалізація принципу належності доказів передбачає можли­вість активної поведінки учасників справи щодо наявних у ній до­казів. Частиною 3 ст. 77 ЦПК передбачено, що сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження своїх вимог або заперечень. Конструкція наведеної норми має недо­лік та суперечить положенню п. 2 ч. 1 ст. 43 ЦПК, яким право пода­вати докази та брати учать у дослідженні доказів надане не лише сторонам, а всім учасникам справи. Тому право обґрунтовувати на­лежність конкретного доказу повинні мати не тільки позивач і від­повідач, але й треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, заявники у справах наказного і окремого провадження. Також слід звернути увагу на те, що у практиці судо­вого розгляду цивільних справ поширені випадки, коли учасник справи заявляє про неналежність доказу, поданого іншим учасни­ком, а суд бере до уваги обґрунтоване заперечення проти залучення до матеріалів справи доказу, який не відноситься до предмета до­казування у справі. Обґрунтування неналежності доказу випливає із загального права учасників справи заперечувати проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб. Проте для конкретизації цього права у доказовій діяльності доцільно безпосередньо перед­бачити у ЦПК право заперечувати проти належності доказу, пода­ного іншим учасником справи. З огляду на це, ч. 3 ст. 77 ЦПК про­понується викласти у новій редакції:

«2. Учасники справи мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або запере­чень, а також неналежність конкретного доказу, поданого іншим учасником справи».

Належність доказів як принцип доказування скеровує діяль­ність учасників справи і суду в напрямі залучення до матеріалів справи лише тих доказів, котрі мають зв’язок з предметом доказу­вання, що дозволяє раціонально розподіляти час судового розгляду справи, не витрачаючи його на дослідження доказів, які не здатні підтвердити чи спростувати принаймні одну обставину справи. Тобто, принцип належності доказів не лише забезпечує можливість встановлення дійсних обставин справи, а й сприяє додержанню ро­зумності строків розгляду справи судом.

5.3.