Принцип встановлення судової істини

Всебічне і повне з’ясування обставин справи в науці цивільного процесуального права пов’язується із принципом встановлення іс­тини. Радянська доктрина оперувала терміном «об’єктивна істина», що корелювало з існуючими тоді положенням процесуально-право­вого регулювання та особливостям суспільного ладу.

Деякі з науковців сприйняли введення в дію законодавчих поло­жень про змагальність як припинення існування принципу вста­новлення істини^[283], вважаючи, що «змагальність за своїм змістом не є процесуальним інструментом встановлення істини, оскільки суд не зобов’язаний здійснювати заходи щодо з’ясування всіх обставин цивільної справи, прав та обов’язків сторін»^[284]. Окремі дослідники обґрунтовують потребу у відмові від принципу істини як основної мети доказування і процесу в цілому, оскільки «спір про досягнен­ня якоїсь істини в процесі судового пізнання має ідеологічний ха­рактер і є безпредметним. Виходячи з соціальної функції суду та його суспільного призначення, метою доказування є обґрунтова­ність правової та фактичної складової судового акта»^[285].

На переконання інших учених, «змінилася концепція цивільно­го процесуального законодавства з точки зору дії принципу зма­гальності як механізму досягнення істини, проте не відбулася від­мова від цієї мети правосуддя»^[286]. «Законодавець справедливо відмо­вився від панівної ролі суду у встановленні істини у справі, в сучасному процесі змагальність судочинства в її споконвічному і дійсному розумінні повинна стати основним інструментом встанов­лення істини в правосудді»^[287].

Влучною видається думка, що «істина може бути об’єктивною та суб’єктивною, абсолютною і відносною, конкретною й абстрактною, але в усякому разі вона протиставляється так званій «хибі»^[288]. Дія принципу змагальності, котрий обмежує доказові повноваження суду, не означає відмову від необхідності встановлення істини у ци­вільному судочинстві. Захист порушених, невизнаних або оспорю­ваних прав, свобод чи інтересів опосередковується розглядом і вирі­шенням цивільної справи, що безпосередньо залежить від набуття

судом знань про її обставини. Відтак, принцип встановлення істи­ни не втратив свого значення в сучасних умовах.

Цей принцип випливає з ряду норм ЦПК: учасники справи зо­бов’язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивно­му встановленню всіх обставин справи (п. 4 ч. 2 ст. 43 ЦПК), а суд досліджує в судовому засіданні докази, подані на обґрунтування за­явлених вимог чи заперечень або інших обставин, які мають зна­чення для вирішення справи (ст. 229), здійснює повернення до з’ясування обставин справи або дослідження нових доказів, якщо така необхідність виникає під час судових дебатів (ст. 243), після виходу до нарадчої кімнати поновлює судовий розгляд для додатко­вої перевірки обставин шляхом повторного допиту свідків чи вчи­нення іншої процесуальної дії (ч. 2 ст. 244), а під час ухвалення рі­шення вирішує питання, чи мали місце обставини, якими обґрунто­вувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються (п. 1 ч. 1 ст. 264). Всі зазначені норми скеровують діяльність суду на встановлення істини у справі^[289].

Чимало дослідників сучасного періоду продовжують вести мову про потребу у встановленні саме об’єктивної істини, обґрунтовуючи, що «її існування в цивільному процесі визначається сутністю пра­восуддя»^[290], «при правильній організації судового розгляду справи принципи змагальності та об’єктивної істини доповнюють один од- ного»^[291], «відповідно до принципу змагальності суд повинен створю­вати всі необхідні умови для встановлення об’єктивної істини»^[292], «змагальність не тягне виникнення теорії формальної істини, а має на увазі встановлення об’єктивної істини в межах юридичного про- цесу»^[293]; і «якби перед судом не була поставлена мета встановлення об’єктивної істини, було б неможливим досягнення відносної істи­ни, яка здебільшого досягається судочинстві»^[294].

Такій позиції протистоїть висновок про те, що «об’єктивна (абсо­лютна) істина існувати не може і було б перебільшенням вірити в те, що в процесі завжди спираються на істину, оскільки мова йде не про абсолютний концепт, а тільки про вищий ступінь переконан- ня»^[295]. «Термін «об’єктивна істина» несе на собі певний ідеологічний відбиток минулого, коли йому надавалося значення принципу, що зобов’язує суд в усіх випадках, незалежно від позиції сторін, забез­печити точне і повне знання про обставини справи. Істина, що вста­новлюється, повинна бути об’єктивною в тому розумінні, що вона ві­дображає факти реальної дійсності»^[296].

Розвиток змагальних засад цивільного судочинства зумовив численні доктринальні пошуки, метою яких було з’ясування харак­теру істини у цивільних справах. Наукова полеміка з цього приво­ду поки не увінчалася виробленням спільної позиції та однознач­ним вибором терміну, який слід використовувати замість поняття «об’єктивна істина».

Сприйняття об’єктивної істини як чогось абсолютного і в силу цього недосяжного дозволило деяким дослідникам дійти висновку, що істина, яка встановлюється в суді, є відносною. В рамках цього підходу обґрунтовується, що «процес пізнання завжди є суб’єктив­ним, що означає певні похибки в знаннях про подію, яка пізнаєть­ся. Окрім того, відображення подій, що існували в минулому, ха­рактеризується різною варіативністю в силу природнього викрив­лення інформації, а у виключних випадках, при фальсифікації доказів, — їх повну невідповідність дійсності. Тому здебільшого в судочинстві досягається лише відносна істина»^[297]. «Абсолютна істи­на є ідеалом, досягти якого суд не здатен. Тому, звичайно, коли мова йде про пошук судом істини, на увазі мається саме відносна іс­тина. До того ж, встановлена вчора істина, завтра може бути оскар­жена, переглянута»^[298]. «Істина, маючи об’єктивний зміст, суб’єктив­на за формою. Методом її досягнення у цивільному процесі висту­пає змагання сторін, які мають рівні права в поданні доказів, що переконують суддю в квазіістині.

«1) абсолютна істина недоступна, оскільки, як правило, дослід­жується (пізнається) істинність події чи дії минулого;

2) істина пізнається стосовно категорій хибності та помилки;

3) уявлення про істину можуть змінюватися, тому що істина — це уявлення на основі знань, а знання можуть змінюватися в за­лежності від джерела інформації, мислення відповідної особи»^[300].

У такому тлумаченні, яке допускає помилки, похибки, неточність уявлень, навряд чи коректно використовувати термін «істина», ос­кільки тут йдеться швидше про приблизне розуміння, ніж про знан­ня. Крім того, істина, яка досягається у справі, не в усіх випадках об­межена доказами, поданими учасниками справи, адже коли у справі наявна загальновідома обставина, процесуальний закон безпосеред­ньо звільняє її від доказування. Тобто, твердження «істина є віднос­ною — відносно доказів» не в усіх випадках відображає дійсний шлях встановлення обставин у цивільних справах.

Відомою в юридичній науці є і концепція формальної істини: як вважають автори, що обстоюють цю точку зору, «формальна істина властива змагальній формі судочинства і протиставляється об’єк­тивній істині»^[301]. На думку Т. С. Таранової, «в процесі доказування здійснюється пошук об’єктивної істини, проте не виключається і за­стосування формальної істини: встановивши, що визнання позову не порушує закон і права інших осіб, суд може ухвалити рішення на підставі доказів, поданих позивачем, не з’ясовуючи інших обставин справи»^[302]. Як вказав В. Д. Андрійцьо, «встановлення обставин ци­вільної справи тісно переплітається із метою розумової діяльності — встановленням формальної істини, оскільки в рамках судового до­казування мають бути встановлені обставини цивільної справи від­повідно до того, як вони мали місце насправді, але із використан­ням виключно цивільних процесуальних засобів, які в одних випад­ках можуть дати достовірне знання, в інших — вірогідне, а в третіх — хибне.

Розуміння істини як чогось формального у правознавстві часто сприймається критично, оскільки «термін «формальна» є умовним і означає дещо, що не має відношення до істини та істинного знання про обставини справи»^[304]; «формальна істина не обов’язково є істиною в дійсному розумінні, це лише припущення про те, що за наявності пев­них формальних умов відповідні висновки і судження є істинними. В реальності вони можуть такими і не бути, оскільки вони відображають не достовірне, а лише ймовірне знання про обставини справи»^[305].

Дійсно, якщо зводити істину до якихось формальних уявлень про обставини справи, це не кореспондує засадам цивільного судо­чинства, оскільки справедливе вирішення справи неможливе на ос­нові приблизних уявлень, які позначують вірогідне припущення, а не достовірне знання. В цьому сенсі дуже влучно висловилася Т. В. Сахнова: «про формальність істини можна говорити тільки в тому сенсі, в якому формальним є саме право»^[306]. Істина не є про­стою формальністю, яка досягається сама по собі, це мета, яку ці­леспрямовано переслідує суд при встановленні обставин справи. Тому термін «формальна істина» не відображає всю багатогран­ність мети доказування у цивільному судочинстві.

В силу того, що досягнення істини в цивільному процесі знахо­диться у тісному взаємозв’язку з юридичною діяльністю, окремим науковцям це дало підстави вважати, що така істина є юридич- ною^[307]. І. В. Решетнікова та В. В. Ярков тлумачать юридичну істину як «правило, згідно з яким суд вирішує цивільні справи в межах наданих йому доказів. Суд не втручається у процес доказування, а лише визначає, які факти і яка сторона повинна доказати. Прин­цип юридичної істини визначає, що суд має право відмовити у задо­воленні позову (наприклад, через недоведеність), а сам не вжива­тиме заходів до встановлення обставин справи»^[308].

Такий підхід не набув широкого поширення, адже, як відмічає М. Д. Олегов, «будь-який результат судового пізнання є юридичною істиною, незалежно від встановлення судом дійсних обставин спра­ви»^[309]. С. І. Захарцев критикує поняття юридичної істини, зазначаю­чи, що «під нею, швидше за все, слід розуміти судове рішення, яке здалося найбільш підходящим для конкретної ситуації; слово «істи­на» у цьому словосполученні, напевно, було обране із коректності до правосуддя, і якщо слово «істина» важливе, то швидше слід вжи­вати термін «умовна істина», який підкреслюватиме умовність і можливу неточність знань, що криються за ним»^[310].

В зарубіжній процесуальній доктрині щодо принципу встанов­лення істини у справі також пропонуються різні формулювання. Відомим є термін «формальна правова істина», під якою розуміють всі встановлені факти в їх узгодженні з існуючою істиною^[311]. У поль­ській науці зазначається про відсутність законодавчого закріплен­ня принципу встановлення істини^[312] та здійснюється співставлення матеріальної (об’єктивної) істини^[313] з формальною (судовою)^[314]. Бол­гарська дослідниця В. Попова скептично ставиться до того, що в наукових працях досі широко вживаються терміни «об’єктивна істи­на» і «формальна істина», і оперує терміном «принцип затверджен­ня істини»^[315], уникаючи використання будь-яких прикметників, які позначують цю істину. В публікаціях італійських правознавців спо­стерігається вжиття поняття «юридична істина»^[316].

З урахуванням всіх розглянутих точок зору видається, що сутність істини, яка встановлюється в результаті доказування в цивільному судочинстві, найбільшою мірою розкривається крізь призму терміну «судова істина», котрий вказує на суб’єкта, який отримує підсумкове знання про обставини справи, та характеризує зміст цієї істини.

Судову істину складають «пізнання реальних фактів, обставин, станів, відносин, які становлять суть справи, їх адекватне тлума- чення і визначення юридичного змісту, значення з позиції зако­ну»^[317]. Судова істина має на увазі встановлення тих обставин, котрі утворять для суду можливість визначити, які правовідносини ви­никли між сторонами позовного провадження, чи існує право вимо­ги у справі наказного провадження, чи існує відповідний факт у справі окремого провадження. Зміст цієї істини охоплює знання не про всі події, які відбулися у минулому, а лише про ті обставини, за допомогою яких суд може встановити юридичні факти, на підставі яких виникли, змінилися чи припинилися правовідносини, інші факти, що вплинули на розглядувані судом правовідносини. Досяг­нення повних і всебічних знань про обставини справи означає під­твердження належними і допустимими доказами саме тих обста­вин, на підставі яких встановлюється правомірність позовних вимог (вимог у справах наказного чи окремого провадження) або обґрунтованість заперечень проти позову. Судова істина зумовлена потребами правосуддя і не є об’єктивною вже в силу того, що в суді встановлюються не всі обставини, а лише ті, які мають значення для справи^[318], для кваліфікації правовідносин.

Судова істина — не абсолютна категорія, вона допускає викори­стання ймовірних знань: коли суд приймає визнання обставини справи, вважається, що вона мала місце так, як про це стверджують учасники справи; коли сторона, на яку в силу дії правової презумп­ції покладено тягар доказування певного факту, не виконує цей тягар, факт вважається існуючим чи неіснуючим (в залежності від змісту встановленої законом презумпції) без здійсненого щодо нього доказування. Таким чином, судова істина поєднує як виснов­ки про обставини справи, підтверджені доказами, так і умовиводи про те, що певні обставини склалися певним чином, оскільки інше у справі не встановлено.

Окрім того, зміст знань про обставини справи безпосередньо за­лежить від доказової активності учасників справи: чиє доказування буде більш ефективним, та істина і буде досягнута. Якщо сторона не виявляє ініціативи в доказовій діяльності, не виконує тягар до­казування, судом будуть встановлені тільки ті обставини, які під­тверджуються доказами іншої сторони. Така істина ніколи не об’єк­тивна, встановлені у справі юридичні факти можуть відображати лише частину подій реальної дійсності. Однак в таких випадках суд не може зобов’язати сторону, байдужу до результатів розгляду справи, здійснити доказування і таким чином надати суду інфор­мацію, яка утворить більш повне знання про події, котрі відбулися у матеріальних правовідносинах сторін. Тобто, істина, яка встанов­люється у цивільній справі, обмежена результатами доказової дія­льності учасників справи.

Таким чином, судова істина охоплює знання про обставини справи, зумовлені потребами правосуддя, допускає використання підтверджених доказами та ймовірних знань і залежить від дія­льності учасників справи в доказуванні. В механізмі доказуван­ня принцип встановлення судової істини скеровує суд до встанов­лення обставин справи та вироблення висновків щодо цих обста­вин, що утворює для суду можливість вирішення цивільної справи по суті.