Доказування як процесуальна діяльність. Роль процесуальної форми у доказуванні

З точки зору процесуального аспекту доказування є діяльністю, яка регулюється нормами цивільного процесуального права і поля­гає у здійсненні певних дій, що стосуються доказів, відповідно до визначених законом вимог.

М. А. Вікут та І. М. Зайцев охарактеризували її як «встановлений законом оптимальний порядок здійснення правосуддя у цивільних справах, обов’язковість якого забезпечена санкціями цивільних про­цесуальних та інших правових норм»^[32]. Схожим чином цивільну про­цесуальну форму тлумачить С. В. Васильєв, розглядаючи її як «по­слідовний, визначений нормами цивільного процесуального права порядок розгляду та вирішення цивільної справи, що включає певну систему гарантій»^[33]. С. О. Короєд пропонує ототожнити цивільну про­цесуальну форму з цивільним процесом та визнати, що «встановле­ний процесуальним законом порядок (регламент) розгляду та вирі­шення цивільних справ у судах є формою здійснення правосуддя в цивільних справах і складає цивільний процес»^[34].

Розуміння цивільної процесуальної форми як процесуального по­рядку розгляду і вирішення цивільних справ свого часу висловила також О. С. Захарова^[35], однак у подальшому дослідниця запропону­вала інший підхід, навівши таку дефініцію розглядуваного явища: «це встановлена цивільним процесуальним законом система вимог щодо процедури розгляду та вирішення цивільних справ судами першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховним Судом Украї­ни, форми та змісту судових рішень, ухвалених у судовому засіданні

Концепція доказування у цивільному процесі на підставі належних та допустимих доказів»^[36].

Як свідчить викладене вище, аналізоване явище позиціонується і як порядок розгляду і вирішення справ, і як система вимог до про­цедури розгляду і вирішення справ, і як діяльність із здійснення пра­восуддя, і як цивільний процес як такий. Наукові думки щодо харак­терних рис цивільної процесуальної форми також дуже різняться.

О. М. Перунова виділяє такі особливості цивільної процесуаль­ної форми:

«1) детальна законодавча регламентація, регулювання норма­ми ЦПК України;

2) єдність, тобто єдині правила для всіх категорій цивільних справ, які розглядаються в порядку цивільного судочинства;

3) фіксація результатів процесуальної поведінки;

4) сукупність правил, у рамках яких і згідно з якими розвивають­ся процесуальні відносини;

5) поступовий рух і розвиток за стадіями процесу;

6) побудова та функціонування на основі принципів цивільно­го процесуального права»^[38].

Т. В. Сахнова відносить до основних ознак досліджуваного явища такі:

«1) нормативність;

2) системність правил, що утворюють цивільну процесуальну форму;

3) формальна визначеність — вираження назовні всіх процесу­альних дій через певні акти-документи;

4) динамізм і стабільність»^[39].

На переконання О. С. Захарової, «цивільна процесуальна форма характеризується тим, що має чітко визначену процесуальним за­коном регламентацію, гарантується конституційними засадами здійснення правосуддя, фіксується у певному процесуальному до­кументі (рішенні або ухвалі) та забезпечується за її недотримання певними санкціями»^[40].

У доктрині також зазначається, що ознаками цивільної процесу­альної форми є:

«1) об’єктивність, універсальність і наперед визначений у норма­тивно-правових актах порядок розгляду справи та вимоги до процесуальних документів;

2) системність правил;

3) простота і доступність;

4) оперативність та доцільність;

5) неупередженість суду, законність і обґрунтованість його дій;

6) імперативний характер вимог до процесуальної форми»^[41].

Це лише деякі з існуючих характеристик, однак навіть на їх прикладі нескладно помітити, наскільки неоднозначним та не­однаковим є сприйняття цивільної процесуальної форми та її ознак. З цього приводу можна зазначити таке.

Здійснення правосуддя в Україні відбувається виключно у від­повідності до визначених законом процедур судочинства (ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»^[42]) згідно з поло­женнями ЦПК та інших законодавчих актів (ст. 3 Цивільного про­цесуального кодексу України^[43], у подальшому — ЦПК). Кожна з цих процедур має власні умови здійснення, а у своїй сукупності вони утворюють регламент процесуальної діяльності з розгляду і вирішення цивільних справ, передбачаючи зміст, послідовність і строки вчинення окремих процесуальних дій, коло суб’єктів, які можуть або повинні вчинювати ці дії, порядок їх процесуального оформлення та їх правові наслідки їх вчинення. Цей регламент є основою здійснення правосуддя, без якої цивільне судочинство не може існувати, оскільки довільна діяльність, заснована виключно на власному розсуді, не відповідає принципу здійснення повнова­жень судової влади відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6 Кон­ституції України^[44]). Діяльність з розгляду і вирішення цивільних справ повністю підпорядковується визначеному для неї регламен­ту, тому він виступає формою здійснення цієї діяльності. Таким чином, цивільна процесуальна форма — це система правил, які визначають порядок здійснення процедур у цивільному судочин­стві та правові наслідки їх здійснення.

Виступаючи регламентом здійснення доказування у цивільних справах, цивільна процесуальна форма у контексті доказування має такі основні риси:

1) законодавче врегулювання процесуальним законом, у якому за­кріплені загальні положення про докази і процедуру доказу­вання, визначено права та обов’язки суб’єктів доказування, а також учасників судового процесу, які є джерелами доказової інформації (свідок, експерт), встановлено перелік засобів, за допомогою яких може здійснюватися доказування;

2) імперативний характер.

3) деталізація судових процедур. Норми ЦПК передбачають пра­вила подання, витребування, забезпечення, дослідження й оцінки доказів, зміст і послідовність вчинення процесуаль­них дій у доказуванні. Для кожної такої дії встановлено відпо­відну процедуру: огляд доказів за їх місцезнаходженням (ст. 85 ЦПК), виклик свідка (ст. 91 ЦПК), відтворення звукозапису, демонстрація відеозапису і їх дослідження в судовому засідан­ні (ст. 238 ЦПК) тощо;

4) визначеність процесуальних наслідків. Кожна процесуальна дія веде до настання результату, передбаченого законом: при поданні неналежного доказу суд не бере його до розгляду (ч. 4 ст. 77 ЦПК), у разі огляду доказів за їх місцезнаходженням складається протокол (ч. 4 ст. 85 ЦПК) і таке інше. Процесуаль­ні наслідки є визначеними заздалегідь, що утворює передбачу­ваність результатів вчинення процесуальних дій та стабіль­ність процесуальної форми в цілому;

5) універсальність — процесуальна форма розрахована на необме­жену кількість випадків та має однакове застосування у кож­ній і будь-якій цивільній справі.

Існувати за межами цивільної процесуальної форми доказуван­ня не може. Воно не відбувається при самозахисті прав, який вчи­нюється особою самостійно, без звернення до юрисдикційного орга­ну та поза будь-яким нормативно встановленим регламентом^[45]. Навіть якщо така особа на підтвердження своїх вимог надає іншо­му суб’єкту документи, предмети тощо, ці дії здійснюються у довіль­ному порядку, а розгляд наданих матеріалів відповідним суб’єктом не породжує наслідків, подібних до тих, які мають дослідження до­казів та їх оцінка судом. Єдина дія щодо доказів, яка може знаходи­тися за межами цивільної процесуальної форми, це самостійне зби­рання доказів особою, яка в подальшому може набути статус учас­ника справи, для подання цих доказів до суду. Однак доказування виконує своє призначення та має юридичні наслідки лише тоді, коли здійснюється у способи та в межах, передбачених процесуаль­ним законом, з дотриманням вимог щодо доказів і порядку вчинен­ня процесуальних дій.

Таким чином, процесуальний аспект доказування характеризує його як врегульовану нормами цивільного процесуального права ді­яльність, яка здійснюється в межах цивільної процесуальної форми.

1.2.2.