Речові докази

Правова природа речових доказів, особливості їх використан­ня та експертного дослідження розглядаються у багатьох публі­каціях у сфері кримінального процесуального права. У цивільно­му процесі речовим доказам зазвичай присвячується декілька сторінок у джерелах навчального характеру, де міститься стисла характеристика цих засобів доказування та відтворюються нор­мативні положення про порядок їх огляду.

Речовими доказами є різного роду матеріальні об’єкти, які мі­стять інформацію про значимі для справи обставини. Маючи, як і письмовий доказ, матеріальну основу, речовий доказ надає суду

певні відомості своїми фізичними ознаками, властивостями чи ін­шими характеристиками, які не відносяться до результатів мислен­ня людини, вираження її думок.

Попередня редакція ЦПК тлумачила речові докази як предме­ти матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи, включаючи магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію. Чинна редакція ЦПК у ч. 1 ст. 97 конкретизує дефініцію речових доказів: ними є предмети матеріального світу, які своїм існуван­ням, своїми якостями, властивостями, місцезнаходженням, інши­ми ознаками дають змогу встановити обставини, що мають зна­чення для справи. Це визначення запозичене з процесуального законодавства Російської Федерації, однак у порівнянні з тим, що містилося у попередній редакції ЦПК, воно є більш точним і конкретним.

Дослідники, котрі здійснили аналіз речових доказів, виділили властиві їм особливості, сутність яких розкрито по-різному.

М. О. Гетманцев вказує на три ознаки речових доказів:

«1) сталість — речові докази завжди характеризуються стійкою формою та за своїм змістом спроможні дозволяти вилучен­ня з них даних про обставини, що мають значення для розгля­ду і вирішення цивільної справи по суті;

2) інформативність — підтвердження наявності або відсутності причинно-наслідкового зв’язку з обставинами, що мають зна­чення для справи;

3) формалізм — об’єкти матеріального світу набувають процесу­ально-правового статусу речових доказів лише у тому випадку, коли їх огляд та дослідження відбулися у суворій відповідно­сті до вимог цивільного процесуального законодавства, в тому числі з обов’язковим оформленням відповідної процесуальної дії належним судовим актом»^[617].

С. В. Васильєв також виділяє три характерні риси речових дока­зів, однак надає їм дещо інший зміст:

«1) джерелом відомостей про факти виступає матеріальний об’єкт— найрізноманітніші предмети неорганічного і органіч­ного походження;

2) у речових доказах фактичною інформацією служать ознаки ма­теріального об’єкта, які сприймаються наочно. Суд та інші учасники процесу пізнають цю інформацію, як правило, візу­альним шляхом;

3) речові докази повинні бути отримані судом з дотриманням уста­новленого законом порядку, тобто процесуальним шляхом»^[618].

На думку В. В. Молчанова, особливості речових доказів визна­чаються чотирма особливостями:

«1) джерелом доказів виступають предмети (матеріальні об’єкти);

2) доказами є відомості про факти, які мають значення для справи;

3) відомості про факти містяться зовнішньому вигляді, властиво­стях, місцезнаходженні та інших ознаках предметів;

4) доказ повинен бути одержаний з дотриманням встановленого законом порядку»^[619].

Про чотири спеціальні ознаки речових доказів зазначає також А. С. Зеленяк, відносячи до них такі:

«1) основою речового доказу є предмет матеріального світу;

2) доказова інформація в речових доказах виражається в матері­альних властивостях предмету;

3) інформація, що міститься в речових доказах, як правило, не є актом думки;

4) інформація, що міститься в речових доказах, як правило, сприймається безпосередньо»^[620].

Останній з розглянутих підходів найбільшою мірою розкриває специфіку речових доказів, деякі ж інші запропоновані характери­стики — вміщення інформації про обставини, які мають значення для справи, та дотримання встановленого законом порядку одер­жання доказів — належать до загальних ознак, що властиві усім доказам. Однак у наведених точках зору сутність речових доказів розкрита не повністю, вони мають й інші особливості, аналіз яких необхідний для досягнення повних і вичерпних висновків про пра­вову природу речових доказів.

По-перше, основу речових доказів становлять предмети матері­ального світу. Матеріальна форма цих предметів означає їх реаль­не існування у часі і просторі, наявність у них певних фізичних ха­рактеристик, таких як розмір, форма, об’єм, вага, колір, запах тощо. Належність до речових доказів різного роду предметів пояснюється тим, що «речі стають носіями доказової інформації в силу того, що вони відображують різного роду зв’язки між явищами: зв’язки при­чини й наслідку, часові, просторові, умови й обумовленості»^[621]. Проте вірним є і твердження, що «речовими доказами можуть бути

також об’єкти, які не мають просторових меж, стійкої форми, на­приклад, рідкі, сипучі, газоподібні речовини; речовими доказами можуть виступати рослини, тварини, зовнішні риси людини та ба­гато іншого, що власне предметом не є»^[622].

Дійсно, предмети — найпоширеніший вид речових доказів, однак для встановлення обставин цивільних справ можуть використовува­тися й інші об’єкти, які неможливо кваліфікувати як предмети. Зо­крема, в судовій практиці розгляду справ про позбавлення бать­ківських прав тілесним ушкодженням та ознакам фізичного висна­ження дитини надається значення речових доказів^[623], якщо спір стосується права власності на тварину, вона виступає речовим дока­зом у справі. Тому видається вірним відносити до речових доказів не лише предмети, а й інші об’єкти, які мають матеріальну форму.

По-друге, інформаційна складова в речових доказах формується у зв’язку з їх якостями, властивостями, іншими ознаками, які мі­стять певні сліди життєдіяльності людини або впливу подій чи об­ставин реальної дійсності.

Положення ч. 1 ст. 97 ЦПК вказує на здатність тих чи інших об’єктів виступати речовими доказами також у зв’язку з їх існуван­ням чи місцезнаходженням, тобто, предмети та об’єкти можуть на­бувати доказового значення для підтвердження факту їх створен­ня, існування, знаходження у певному місці. У такому разі сутність речового доказу утворює власне предмет/об’єкт, в той час як його властивості, виконувані ним функції, зовнішній вигляд та якісь інші ознаки не матимуть значення для цієї справи.

У доктрині ставиться під сумнів віднесення предмета до речово­го доказу для підтвердження його належності певній особі, оскіль- ки це не е «фізичною властивістю предмета, яка може бути сприй­нята судом безпосередньо за допомогою власних органів чуття. На­лежність предмета певній особі потребує доказування за допомогою інших доказів, тобто є обставиною, яка потребує доказування, а не доказом»^[625]. Ця точка зору частково вірна, однак повністю розділити її не видається за можливе. Коли йдеться про набуття права власності на річ на підставі правочину, належність цієї речі певній особі дій­сно повинна підтверджуватися не самою річчю, а доказами, які свід­чать про зміст відповідного правочину. Однак право власності на річ може набуватися й на інших підставах, ніж правочин, коли відсутні які-небудь документи і належність речі особі може підтверджуватися тим, що ця річ фактично знаходиться у розпорядженні цієї особи.

Деякі дослідники вважають, що речовим доказом є «сам носій, а не інформація на ньому»^[626]. Для ряду випадків таке твердження цілком справедливе. Проте коли йдеться про заподіяння майнової шкоди чи неналежну якість речі, тут визначальним буде не сам факт існування предмета, а ознаки його ушкодження чи невідпо­відності стандартам, встановленим для відповідного виду продук­ції. Тому предмети та об’єкти можуть слугувати засобами встанов­лення обставин справи у таких формах: як власне предмет/об’єкт (форма фактичного існування, місцезнаходження, належності пев­ній особі тощо) і як його властивості чи сліди на ньому.

По-третє, формування інформації у речових доказах може від­буватися як в залежності від волевиявлення особи, так і в силу пев­ного збігу обставин. З цього приводу у науці цивільного процесуаль­ного права висловлено різні думки, зокрема, на переконання М. О. Гетманцева, «матеріалізація інформації у речових доказах від­бувається незалежно від волі людини шляхом органічного, функціо­нального чи множинного впливу інформації на сам об’єкт матеріаль­ної дійсності»^[627]. Цей підхід розкриває сутність речових доказів лише частково. Дійсно, у ряді випадків інформація на певному предметі

фіксується в силу збігу обставин і незалежно від того, чи прагнула цього людина. Однак поява певних слідів на тому чи іншому об’єкті може бути і результатом свідомих дій (дряпання поверхні автомобі­ля цвяхом) чи бездіяльності (псування речі через нездійснення не­обхідного для неї догляду, технічного обслуговування), які є наслід­ком волевиявлення. Тому стосовно способу утворення інформації у речових доказах доцільно виходити з його змішаної природи, яка по­єднує обидва типи формування: той, що не залежить від свідомості людини, і той, що є результатом її волевиявлення^[628].

По-четверте, спосіб сприйняття інформації, що міститься у речових доказах, здебільшого полягає в наочному сприйнятті цієї інформації, однак може потребувати і використання спеціальних знань.

Вважаючи, що змістом речового доказу є безпосереднє сприйнят­тя матеріальних, фізичних властивостей предмета, А. С. Зеленяк обґрунтовує, що «ця ознака зберігається у випадках, коли речовий доказ є об’єктом експертного дослідження, оскільки під час надання судовому експерту предметів для експертного дослідження названі предмети як мінімум описують, тобто визначаються їх індивідуаль­ні ознаки, які доступні для безпосереднього сприйняття»^[631]. Насправ- ді потреба у використанні спеціальних знань виникає саме тому, що інформація, яка має значення для справи і міститься у речовому до­казі, не може бути встановлена безпосередньо шляхом його огляду, а «вилучається» експертом із застосуванням спеціальних знань. Це відбувається не в ході опису предметів, наданих на дослідження, а в процесі самого дослідження, за результатами якого одержуються ві­домості, котрі не могли бути встановлені судом шляхом безпосеред­нього сприйняття речового доказу. Відтак, речовим доказам власти­ві різні способи сприйняття інформації.

Особливістю речових доказів у цивільному судочинстві є також те, що здебільшого неможливо створити їх копії, котрі передавали б суду інформацію про обставини справи. В той час як у криміналь­ному процесі широко використовуються зліпки, відтиски, відбитки різного роду слідів, характер цивільних справ, як справедливо за­уважує М. К. Треушніков, «визначає більш вузьку сферу застосу­вання речових доказів у порівнянні з кримінальним процесом»^[632]. У зв’язку з цим в науці цивільного процесуального права речові до­кази прийнято вважати незамінними^[633], оскільки вони здебільшого не можуть бути скопійовані так, щоб це забезпечило повноту і точ­ність відображення їх властивостей, наявних на них слідів тощо.

Ще одна специфічна риса речових доказів полягає в тому, що більшість з них не можуть бути доставлені до суду, однак замість них подаються інші матеріали, здатні слугувати засобом встанов­лення обставин справи. На цій основі у доктрині сформувалася класифікація речових доказів на первинні й похідні, однак цьому питанню приділило увагу порівняно небагато учених, а ті з них, що згадують цю класифікацію, дещо по-різному розуміють зміст похід­них речових доказів.

Згідно з позицією М. А. Вікут та І. М. Зайцева, «замість речей у судове засідання можуть бути подані їх фотографії, креслення, описи, звуко-, відеозаписи, малюнки, зліпки, експериментальні зразки тощо. Практично немає обмежень в інформації вторинного характеру, яка замінює первинні речові докази»^[634]. Однак дослідни­ки не наводять тлумачення похідних речових доказів та не харак­теризують їх особливості.

А. С. Зеленяк дійшов висновку, що похідні речові докази можуть використовуватися у цивільному судочинстві, коли «слід, відбиток якої-небудь події, дії, бездіяльності за своїм характером недовговіч­ний і, отже, згодом може зникнути. Наприклад, слід від протектора

автомобіля на місці події може бути втрачений, якщо не зафіксува­ти його на іншому матеріальному предметі за допомогою технічних засобів (зняти з нього зліпок, сфотографувати)»^[635].

Доволі складно погодитися з зазначеною точкою зору, оскільки процесуальний закон передбачає для речових доказів, котрі мають недовговічний характер, їх негайний огляд (ст. 86 ЦПК), а не по­дання якихось інших матеріалів замість цих доказів. Якщо первин­ним доказом є скульптура з каменю, у справу як похідний доказ може бути подано її фотографію, і це жодним чином не пов’язано з запропонованим критерієм недовговічності. Також не зовсім вда­лим видається запропонований приклад використання похідних речових доказів, який вочевидь сприйнятий з джерел кримінально- правового характеру, однак не застосовний до цивільного судочин­ства. У цивільних справах відсутнє поняття місця події, а за своїм характером цивільні справи не пов’язані з встановленням фактів, для яких як доказ може використовуватися зліпок протектора шин на місці події. Тобто, у розглядуваних тезах природа похідних речо­вих доказів не розкривається.

Інший підхід висловив М. О. Гетманцев, запропонувавши розу­міти під похідними речовими доказами «предмети матеріального світу (як правило, копії), які є носіями інформації про обставини, що мають значення для справи, в силу непрямого, а опосередкова­ного впливу на них доказових фактів»^[636] та обґрунтував, що їх вико­ристання у цивільних справах можливе у разі, коли:

«а) в судовому засіданні буде офіційно встановлено неможли­вість подання до суду для огляду і дослідження первісного ре­чового доказу;

б) вимагається копія, зліпок, відтиск фіксованих ознак речового доказу, що відносяться до категорії зовнішніх, поверхневих, і таких, що придатні до відтворення;

в) похідний речовий доказ складається з іншого матеріалу (речо­вини), ніж первісний речовий доказ, і має у зв’язку з цим іншу вагу, колір, тощо, але водночас адекватно передає форму і ха­рактер ознак, які мають доказове значення;

г) інформація, що передається похідним речовим доказом, несе в собі відомості про первинний речовий доказ і, відповідно, про той факт, який з нього випливає»^[637].

У наведеному визначенні не зовсім зрозуміло, що мається на увазі під непрямим (опосередкованим) впливом доказових фактів на інформацію, вміщену у похідному речовому доказі. Якщо первинним доказом є земельна ділянка, а похідним — її план, складений компе­тентним органом, то на складення цього плану не впливають які-не- будь доказові факти. Деякі зауваження можна висловити і щодо за­пропонованих підстав використання похідних речових доказів, зо­крема, у цивільному судочинстві не вимагається надання копії (зліпку, відтиску тощо) речового доказу у разі можливості повноцін­ного відтворення його ознак, такий порядок не передбачався і попе­редньою редакцією ЦПК, в період дії якої проводилося дослідження М. О. Гетманцева. В іншому автор доволі точно охарактеризував по­рядок використання похідних речових доказів.

Похідний речовий доказ можна визначити як об’єкт, що відобра­жає інформацію, яку містить первинний речовий доказ, та виготов­лений у формі, придатній для подання до суду. Такі докази можуть використовуватися у цивільному судочинстві, коли надання пер­винного доказу об’єктивно неможливе, за умови, що вони повноцін­но передають інформацію про пошуковий факт, на доказування якого спрямований первинний доказ. Однак в непоодиноких ви­падках доказова інформація може бути сприйнята лише шляхом огляду власне об’єкта чи предмета, тому використання похідних речових доказів у цивільному судочинстві не має універсального характеру і не здатне повністю замінити використання первинних речових доказів.

Предмети, що можуть виступати речовими доказами, у доктрині пропонується поділяти на такі основні групи:

«1) матеріальні об’єкти розглядуваних позовів (майно, на яке пре­тендує позивач, спірне житло тощо). Доказове значення мо­жуть мати такі властивості, як ціна майна, його якісна харак­теристика, об’єм, місцезнаходження;

2) недоброякісна продукція, зіпсовані речі, які частково чи повні­стю втратили товарні властивості тощо. Вони можуть свідчи­ти як про власну споживчу цінність, так і про інтенсивність не­правомірної діяльності відповідачів або третьої особи на сторо­ні відповідача;

3) підроблені чи фальшиві документи, а також помилкові акти офіційних органів»^[638].

Ця класифікація є цілком вірною, однак в умовах сьогодення до неї необхідно також включити електронні докази, щодо яких за

аналогією з письмовими документами припускається втручання у їх зміст, в силу чого вони стають об’єктом експертного дослідження.

На законодавчому рівні залишається невирішеним питання про подання речових доказів, які не можуть бути доставлені в суд. Ні попередня, ні чинна редакція ЦПК не містять положення, яке пе­редбачало б порядок їх подання, ця проблема не розглядається і в наукових вченнях. В контексті таких речових доказів найбільш до­речно вести мову не про їх подання, а про зазначення на них у заяві по суті справи — позовній заяві, відзиві на неї, відповіді на відзив, запереченні; поясненні третьої особи щодо позову або відзи­ву; заяві у справі окремого провадження. Обґрунтовуючи свої вимо­ги або заперечення, особа викладає у заяві певні події чи дії та по­яснює їх вплив на відповідний предмет або об’єкт і в такий спосіб повідомляє суд про існування речового доказу, його властивості чи якості, залишені на ньому сліди тощо. Саме у формі надання ін­формації про речовий доказ, який неможливо доставити до суду, відбувається його поява у справі, що згодом доповнюється протоко­лом його огляду. Завдяки зазначенню на речовий доказ у заяві по суті справи він входить до матеріалів справи і стає засобом, за допо­могою якого можуть бути встановлені значимі для неї обставини.

Таким чином, речовий доказ — це предмет чи об’єкт матеріаль­ного світу, який дає змогу встановити обставини, що мають значен­ня для справи, фактом свого існування, місцезнаходженням тощо, або своїми якостями і властивостями чи наявними слідами, які сприймаються шляхом безпосереднього огляду або із застосуван­ням спеціальних знань. Залучення речового доказу у справу зде­більшого здійснюється шляхом зазначення на нього заяві по суті справи, яку подає особа, котра обґрунтовує цим доказом свої вимоги або заперечення.

8.5.