Призначенням стадії дослідження доказів є з’ясування інформації, яку містять засоби доказування, в контексті заявлених вимог і заперечень учасників справи або інших обставин, що мають значення для справи.
Дослідження доказів полягає у вилученні цієї інформації, сприйнятті її змісту судом. Оскільки в основу ухваленого судового рішення не можуть бути покладені докази, які не були предметом дослідження у судовому засіданні (ч.
2 ст. 229 ЦПК), процесуальним результатом, що досягається на цій стадії, є не лише одержання судом інформації про обставини, які мають значення для справи, а й формування доказового масиву для обґрунтування висновків суду у мотивувальній частині судового рішення.Процесуальний закон не уточнює, які складові має розглядувана стадія, в той час як у доктрині висловлено різні міркування щодо її змісту. Деякі учені поділяють точку зору про те, що дослідженням доказів є сприйняття судом інформації, одержаної з передбачених законом засобів доказування[766], однак у багатьох працях до дослідження доказів запропоновано включати декілька складових. Зокрема, під дослідженням доказів розуміють «ознайомлення, вивчення та перевірку засобів доказування задля пізнання їх змісту та форми, достовірності та достатності відносно підтвердження або спростування вимог чи заперечень осіб, які беруть участь у справі, або набуття іншого значення для вирішення справи»[767]; «сприйняття й аналіз доказів з метою встановлення достовірності кожного з них, достатності їх сукупності для правильного визначення юридичних фактів, інших обставин, які мають значення для справи»[768]; «перевірку та встановлення належності та допустимості доказів, які подані сторонами на підтвердження їх вимог та заперечень, їх достатності та достовірності»[769]. Тобто, дослідження доказів доволі часто поєднують з їх оцінкою, щодо чого можна висловити такі зауваження.
По-перше, ст. 89 ЦПК розмежовує дослідження й оцінку доказів, визначаючи, що остання ґрунтується на внутрішньому переконанні суду, базисом якого є всебічне, повне, об’єктивне та безпосереднє дослідження доказів, наявних у справі.
Тобто, дослідження доказів передує їх оцінці, а не поєднується з нею. Зведення дослідження доказів до встановлення їх належності фактично означає підтвердження їх зв’язку з предметом доказування у справі, допустимості — одержання їх з дотриманням передбаченого законом порядку, достовірності — здатності засобу доказування точно і коректно відображати зміст вираженої в ньому інформації, достатності — наявності такої сукупності доказів, яка утворює можливість зроби-Реалізація механізму доказування на стадіях його функціонування ти висновки про наявність чи відсутність фактів, які входять до предмету доказування у справі. Однак ці дії не пов’язані із з’ясуванням змісту інформації, що міститься в кожному окремому засобі доказування.
По-друге, норми ЦПК безпосередньо вказують на залучення учасників справи у процес дослідження доказів, зокрема, шляхом задавання запитань свідку (ч. 7 ст. 230 ЦПК) та експерту (ч. 2 ст. 239 ЦПК), ознайомлення зі змістом письмових доказів та дачі пояснень щодо них (ст. 235 ЦПК) тощо, в той час як оцінка доказів здійснюється виключно судом.
По-третє, весь процес доказування має логіку у своїй стадійності: докази повинні бути залучені у справу, потім повинен бути встановлений зміст наявної у справі інформації, після чого суд має оцінити докази на предмет їх відповідності усім вимогам, встановленим процесуальним законом. Кожна з цих стадій має власну мету: дослідження доказів спрямовується на пізнання інформації, що міститься у засобах доказування, оцінка доказів — на вироблення висновків з приводу належності, допустимості й достовірності кожного доказу та достатності і взаємного зв’язку усіх наявних у справі доказів. Тому дослідження й оцінка доказів не можуть об’єднуватися в одну стадію, адже це не відповідає їх процесуальному призначенню.
У ч. 1 ст. 229 ЦПК закріплено ознаку безпосередності дослідження доказів, яка тлумачиться як необхідність ознайомлення суду з ними. У науці цивільного процесуального права з цього приводу зазначено, що «суд повинен безпосередньо дослідити всі наявні у справі докази. З іншої сторони, безпосереднє дослідження доказів включає в себе як безпосереднє, так і опосередковане одержання знань про факти і події, що мали місце у минулому.
При чому опосередковане пізнання є основним способом отримання знань про правовідносини, які мали місце у минулому. Таким чином, принцип безпосередності включає у себе як безпосередність, так і опосе- редкованість»[770]. У наведеному підході безпосередність дослідження доказів ототожнено з формами судового пізнання, що є невірним. Безпосередність дослідження доказів означає, що суд повинен самостійно з’ясувати зміст кожного наявного у справі доказу, який не був обґрунтовано відхилений судом, шляхом особистого ознайомлення з ним. Суд не може покладатися на думку учасників справи щодо інформації, закріпленої у засобах доказування, і повинен самостійно встановити її зміст, навіть якщо ця інформація наведена у заявах по суті справи і поясненнях учасників справи.Окрім критерію безпосередності, ЦПК у ч. 1 ст. 89 передбачає також, що дослідження доказів повинно бути всебічним, повним та об’єктивним. Сутність цих категорій процесуальний закон не розкриває, а охарактеризувати їх можна так. Всебічність дослідження доказів означає, що суд повинен з’ясувати зміст доказів, поданих усіма учасниками справи, не допускаючи вибірковості та не віддаючи перевагу доказам будь-якого з учасників справи. Повнота дослідження доказів має на увазі вичерпне встановлення змісту кожного доказу, вивчення судом кожного доказу повністю і недопущення часткового ознайомлення із засобом доказування для вироблення висновків щодо змісту включеної до нього інформації, крім випадків, коли для встановлення обставин справи має значення лише фрагмент інформації, вміщеної в засобі доказування. Під об’єктивністю слід розуміти неупередженість і відстороненість суду при дослідженні доказів, сприйняття і тлумачення інформації так, як вона виражена у засобі доказування, безвідносно до процесуальних інтересів учасників справи та їх власних міркувань щодо цієї інформації. У своїй сукупності зазначені критерії забезпечують правильність встановлення обставин цивільної справи, справедливість і неупередженість її розгляду.
Дослідження доказів охоплює ознайомлення суду з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків, огляд речових доказів. У ч. 1 ст. 229 ЦПК до дослідження доказів віднесено також ознайомлення з поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, які відсутні у переліку засобів доказування. Натомість, у розглядуваній нормі немає вказівки на дослідження показань учасників справи, допитаних як свідків, та результатів письмового опитування учасників справи як свідків. Згідно з ч. 2 ст. 174 ЦПК заявами по суті справи є позовна заява, відзив на позовну заяву, відповідь на відзив, заперечення, пояснення третьої особи щодо позову або відзиву; письмові відповіді учасників справи, допитаних як свідків, до заяв по суті справи не належать, оскільки даються у формі заяви свідка (ч. 3, 4 ст. 93 ЦПК). Отже, ЦПК включає до процедури дослідження доказів встановлення змісту пояснень учасників справи, котрі доказами не є, та одночасно залишає поза увагою ознайомлення суду з інформацією, яка належить до доказів. Цю неточність слід усунути шляхом викладення ч. 1 ст. 229 ЦПК у такій редакції: «Суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків, показаннями учасників справи, допитаних як свідків, у тому числі з результатами письмового опитування учасників справи як свідків, оглянути речові докази.».
Порядок дослідження доказів врегульований процесуальним законом з урахуванням специфіки кожного з видів засобів доказування. За результатами його аналізу можна встановити особливості функціонування механізму доказування на цій стадії.
9.3.1.