Дослідження показань свідків

Основним способом дослідження показань свідків є їх допит. Процедура його проведення має дві частини:

1) розповідь свідка про відомі йому обставини, які мають значен­ня для справи;

2) відповідь свідком на питання, поставлені учасниками справи.

У період дії попередньої редакції ЦПК ця процедура мала третю складову — допит свідка судом, який здійснювався після завершен­ня допиту свідка учасниками справи. З цього приводу зазначалося, що «суд не повинен підміняти собою сторони та інших осіб, які бе­руть участь у справі, надаючи їм можливість шляхом реалізації принципу змагальності брати активну участь у дослідженні дока- зів»^[771]; тобто, відведення учасникам справи основної ролі у допиті свідка характеризувалося як необхідний прояв дії принципу зма­гальності. В умовах сьогодення суд уповноважений ставити питан­ня свідку на будь-якому етапі його допиту (ч. 8 ст. 230 ЦПК). На думку Н. А. Новіковової, це свідчить про набуття змагальними за­садами допиту свідка рис інквизіційності, що дослідниця вважає не- припустимим^[772], однак не пояснює свою точку зору більш детально.

Оцінюючи розширення повноважень суду в контексті допиту свідка, слід зазначити таке. Суб’єктом, який здійснює встановлення обставин справи, є суд, тому саме на нього покладається досліджен­ня доказів. Призначенням показань свідка є інформування суду про обставини справи: відомості, про які обізнаний свідок, повідом­ляються ним не учасникам справи, а в першу чергу суду, котрому належить з’ясувати, які факти мали місце у правовідносинах, що розглядаються. Юридично заінтересовані учасники справи завжди діють у власних інтересах, тому допит ними свідка має односторон­ній характер і спрямованість на підтвердження власної позиції. Суду ж необхідно встановити обставини справи безвідносно до про­цесуальних інтересів її учасників, відтак, суд повинен мати можли­вість скеровувати допит свідка у напрямі надання ним відомостей, які мають значення для справи в цілому, у тому числі, ставити свід- ку питання у будь-який час допиту.

Розповідь свідка про відомі йому обставини, які мають значення для справи, здійснюється довільно в усній формі і полягає у відтво­ренні інформації, з приводу встановлення якої свідок був виклика­ний. Питання, що ставляться свідку учасниками справи і судом, не­обхідні для одержання додаткових даних, які не були наведені у розповіді свідка, або уточнення відомостей, що були наведені не­повно чи незрозуміло.

У передбачених законом випадках поставлені свідку питання можуть бути відхилені судом, що відповідно звільняє свідка від обов’язку давати відповіді на них. Згідно з ч. 10 ст. 230 ЦПК суд уповноважений зняти питання, поставлене свідку, за заявою учас­ників справи. Ужиття у цій нормі словосполучення «учасники спра­ви» у множині є некоректним, адже це фактично означає, що з від­повідною заявою до суду повинні звернутися щонайменше дві особи. Це не кореспондує загальному праву кожного учасника спра­ви подавати заяви, кожна з яких є підставою для її розгляду судом. Тому для зняття поставленого свідку питання повинно бути достат­нім звернення одного учасника справи до суду, що слід уточнити у нормі ч. 10 ст. 230 ЦПК. Суд може зняти поставлені свідку питан­ня, якщо вони:

1) за змістом ображають честь чи гідність особи. У цьому форму­люванні незрозуміло, про честь і гідність якої особи йдеться, — са­мого свідка чи також учасника справи, якого стосується поставлене питання. Якщо під дію цього положення підпадатимуть питання, котрі здатні зашкодити честі й гідності учасника справи, це давати­ме йому формальні підстави просити суд відхилити майже будь-яке невигідне йому питання, мотивуючи це негативним впливом на його особисті немайнові права. Тому розглядуване правило має сто­суватися питань, котрі можуть бути принизливими для самого свід­ка, нанести образу його честі й гідності. Однак зміст категорій честі і гідності у законі не тлумачиться, а критерії їх потенційного при­ниження є дуже суб’єктивними: одна особа може вбачати образли­вий характер у питанні, яке здаватиметься цілком прийнятним іншій особі.

Реалізація механізму доказування на стадіях його функціонування утворює чіткого розуміння про підстави для відхилення таких пи­тань. З огляду на це більш вірним буде передбачити можливість зняття поставлених свідку питань, які виражають очевидну непо­вагу до свідка або принижують його;

2) є навідними. Навідне питання містить у собі певну відповідь або має її на увазі і таким чином підштовхує свідка до того, щоб дати саме цю відповідь. Заінтересована особа у такий спосіб може маніпулювати свідком, змушуючи його підтверджувати тези, за­кладені у навідних питаннях (наприклад: позивач та відповідач мають неприязні стосунки між собою, чи не так?), не дивлячись на те, що ці тези можуть бути повністю надуманими. Навідні питання можуть заплутувати свідка і навіть скеровувати допит в напрямі дискредитації довіри до свідка, тому причини їх недопустимості цілком зрозумілі, однак від них слід відрізняти питання, що мають на меті уточнення відповідей свідка. Останні нагадують за формою навідні питання, оскільки також вміщують у собі певну відповідь (наприклад: тобто, ви зайшли у приміщення о 10:00 і не бачили, хто перебував у ньому до того часу, вірно?), проте мають інше при­значення: більш чітко окреслити надану свідком інформацію, уточ­нити, що саме він мав на увазі. Тому суду необхідно аналізувати зміст кожного поставленого свідку питання і відхиляти ті з них, котрі є вочевидь навідними;

3) не стосуються предмета розгляду. Мета допиту свідка полягає в одержанні відомостей, які мають значення для справи, а не будь- якої інформації, що відома свідку. Процесуальний закон цілком вірно обмежує його допит питаннями, котрі стосуються предмета розгляду, і уповноважує суд знімати питання, що ніяк не пов’язані із встановленням обставин справи.

Можливість відхилення поставлених свідку питань повністю ви­черпується зазначеними підставами, відтак, в усіх інших випадках, з урахуванням передбачених у ст. 71 ЦПК винятків, свідок зо­бов’язаний відповідати на поставлені йому питання. У разі необхід­ності суд може уточнювати суть відповіді свідка на питання учас­ників справи (ч. 9 ст. 230 ЦПК), зокрема, коли відповідь є неясною, нечіткою.

Під час розповіді та дачі відповідей на питання свідок може ви­користовувати письмові записи, якщо його показання пов’язані з даними, які може бути важко зберегти у пам’яті (ст. 231 ЦПК): об­численнями, датами у графіку певних дій чи процедур, іншими да­ними, які складно запам’ятати точно і повністю. Термін «письмові записи» слід розуміти як поняття, що об’єднує і нотатки, зроблені самим свідком, і різного роду документи, які вміщують відповідні дані. Записи, якими має намір користуватися свідок, повинні бути надані суду і учасникам справи, а у разі необхідності суд може при­єднати їх до матеріалів справи.

Виходячи з положень ст. 230 ЦПК, у справах позовного провад­ження існують такі види допиту свідка:

• первинний — допит, за якого свідок дає показання у справі уперше, підставою для чого є клопотання учасника справи про ви­клик свідка;

•повторний, коли свідок допитується в тому самому або наступ­ному засіданні вдруге після завершення процедури його первинно­го допиту. Повторний допит може бути ініційований судом, учасни­ком справи, а також самим свідком, при цьому процесуальний закон не визначає підстави для його проведення, тому це питання вирішується у кожній справі індивідуально, виходячи з потреб пра­восуддя. У практиці розгляду цивільних справ відомі приклади, коли потреба у повторному допиті свідків обґрунтовується надан­ням ними невпевнених, нечітких, плутаних, сумнівних свідчень^[773], однак така необхідність може виникнути й в інших випадках, зо­крема, коли після дослідження інших доказів виникають нові пи­тання до свідка чи слід уточнити його відповіді на вже поставлені йому питання, а також у разі скасування судового рішення і на­правлення справи на новий розгляд.

•одночасний допит декількох свідків, який здійснюється у випад­ках, коли у їх показаннях одна і та ж обставина висвітлюється по-різ­ному, свідчення частково чи повністю суперечать одне одному. Суд може одночасно допитати таких свідків і з’ясувати причини розход­жень у їх показаннях, що відповідно дозволить визначити, які відомо­сті у показаннях свідків є вірними і можуть бути взяті до уваги судом;

•допит свідка під час дослідження інших доказів. Ця процедура поєднує показання свідка з ознайомленням з іншими доказами, коли для повного і всебічного встановлення обставин справи доречно одночасно встановлювати зміст інформації, яка міститься у декіль­кох засобах доказування. ЦПК передбачає таку можливість у ч. 12 ст. 230, яка присвячена повторному допиту свідка, що видається не зовсім вірним, оскільки допит свідка при дослідженні інших доказів може мати і первинний характер. Зокрема, коли свідок залучений до проведення огляду речового доказу за його місцезнаходженням і від-

Реалізація механізму доказування на стадіях його функціонування повідає на питання учасників справи та суду під час проведення огляду, при цьому інший допит свідка у справі не здійснювався, його свідчення вочевидь належать до первинного допиту.

Процедура допиту свідків, у тому числі малолітніх і неповноліт­ніх, в судовому засіданні врегульована доволі детально, однак сто­совно показань свідків при огляді доказів за їх місцезнаходженням процесуальний закон містить лише два положення: залучення свідка для участі в огляді доказів (ч. 3 ст. 85 ЦПК) та право учасни­ків справи і суду ставити питання свідку під час дослідження інших доказів (ч. 12 ст. 230 ЦПК). При цьому не визначено, в який час з моменту початку огляду доказів свідок повинен приводитися до присяги, а також відсутня законодавча конкретизація, як нале­жить допитувати двох і більше свідків, присутніх при проведенні огляду.

Іншим способом дослідження показань свідків є оголошення цих показань. Згідно з ч. 1 ст. 233 ЦПК, показання свідків можуть ого­лошуватися у двох випадках:

1) коли показання зібрані на підставі судового доручення в поряд­ку забезпечення доказів під час допиту свідка за місцем прожи­вання;

2) коли показання були дані свідком у судовому засіданні, в якому було ухвалене скасоване рішення, і свідок не може взяти участь у новому судовому засіданні.

Зазначена норма має певні недоліки.

По-перше, у ній не враховано, що свідок, який з поважних при­чин не може прибути у судове засідання, допитується не лише у місці його проживання, а й у місці перебування (ч. 14 ст. 230 ЦПК).

По-друге, допит свідка у місці його проживання (перебування) може не тільки доручатися іншому суду, а й здійснюватися судом, який розглядає справу. Зібрані таким чином показання також по­винні оголошуватися в судовому засіданні, що не враховано у ч. 1 ст. 233 ЦПК.

По-третє, розглядуване положення пов’язує оголошення пока­зань свідків з відкладенням розгляду справи, що породжує питан­ня, яким чином мають оголошуватися показання свідків, зібрані на підставі судового доручення в порядку забезпечення доказів, якщо розгляд справи не відкладався. Норма ч. 1 ст. 233 ЦПК перенесена з попередньої редакції процесуального закону без її критичного ос­мислення, внаслідок чого порядок оголошення показань свідків за­лишається недостатньо чітко врегульованим. Це необхідно враху­вати при удосконаленні норм процесуального законодавства, які регулюють порядок використання показань свідків у цивільному судочинстві.

9.3.2.