Принцип змагальності

Принцип змагальності закріплений у цивільному процесуаль­ному законодавстві більшості країн світу, однак в різних державах він тлумачиться з деякими відмінностями. Зокрема, французькі учені розкривають цей принцип як ідею, що всі факти, які можуть бути прийняті суддею до розгляду при ухваленні рішення, повинні бути доведені до відома обох сторін завчасно, щоб кожна сторона могла їх вивчити, оперувати ними чи оскаржувати їх^[238].

У цивільному процесі зміст принципу змагальності впродовж багатьох років тлумачився через призму рівності сторін у правах щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, необхідності доведення сторонами тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, та повноважень суду зі сприяння у всебічному і повному з’ясуванні об­ставин справи. В умовах оновленого процесуально-правового регу­лювання принцип змагальності набув деяких нових рис, до його змісту включено нові елементи. Перш ніж надати їм оцінку, не­обхідно встановити, які ознаки має змагальність.

Принцип змагальності ґрунтується на аксіомі «доказує той, хто заінтересований»^[241].

Змагальність — це в першу чергу можливість виявляти ініціати­ву, діяти на захист своїх інтересів, і ця можливість є рівною, однако­вою для сторін. Жодна сторона не має переваг перед іншою у подан­ні доказів та участі в їх дослідженні, відтак, за умови здійснення до­казової діяльності обома сторонами кожна з них однаковою мірою впливає на результати розгляду справи. Тягар підтвердження обста­вин справи доказами покладається на сторони, при цьому функції сторін предметно розподілені між ними відповідно до заявлених ними вимог і заперечень. Повноваження суду відмежовані від дока­зової діяльності сторін: як зауважується з цього приводу у доктрині, «суд не збирає докази за бездіяльну сторону, а створює умови для по­вного і всебічного дослідження доказового матеріалу, встановлення фактичних обставин справи»^[243]; «активність суду не повинна підміня­ти сторони, вона повинна лише доповнювати їх зусилля, існувати субсидіарно по відношенню до збирання доказів по справі та в такий спосіб гарантувати ухвалення справедливого рішення і втілювати ефективну реалізацію засади змагальності сторін»^[244].

Верховний Суд, посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, неодноразово звертав увагу, що змагальність судо­чинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб’єктів процесуальної ді­яльності цивільного судочинства — суду та сторін (позивача та від­повідача). Диференціація процесуальних функцій об’єктивно при­водить до того, що принцип змагальності відбиває властивості ци­вільного судочинства у площині лише прав та обов’язків сторін.

Сприяючи сторонам в реалізації їх процесуальних прав, суд не діє замість сторін чи нарівні з ними, не здійснює збирання і залу­чення у справу доказів та обґрунтування ними обставин, що входять до предмету доказування у справі. Завдання суду полягає в тому, щоб створити сторонам умови для здійснення доказування. Тому змагальність є конкурентною процесуальною поведінкою сторін у доказовій діяльності, де вони мають рівні права і можливості, а суд сприяє сторонам у доказуванні в межах, встановлених законом^[246].

Змагальність характеризується сукупністю таких рис:

1) наявність принаймні двох учасників справи (сторін) із взаємо- виключними інтересами;

2) однакова для кожної сторони можливість реалізації процесу­альних прав у доказуванні;

3) однакова для кожної сторони необхідність підтвердити доказа­ми кожну обставину, покладену в основу її вимог і заперечень;

4) відсутність ініціативи суду у збиранні і залученні доказів у справу;

5) обмеження повноважень суду функцією сприяння в реаліза­ції процесуальних прав сторін.

Змагальність органічно поєднується з природою цивільного судо­чинства, створюючи оптимальні умови для встановлення обставин справи. Водночас, змагальні засади не означають, що цивільний процес став змагальним в цілому, про що доволі часто стверджу­ється у наукових джерелах у різних державах на пострадянському просторі^[247].

Назва ст. 12 ЦПК «Змагальність сторін» відсилає до позовного провадження, і це вірно, оскільки спір про право між учасниками матеріальних правовідносин спонукає кожного з них активно діяти в доказуванні обставин справи.

У справах позовного провадження беруть участь не лише сторо­ни, а й також треті особи, котрі мають право здійснювати доказуван­ня нарівні зі сторонами. Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, вступає у справу з власним позовом і повинна довести правомірність своєї вимоги, щоб одержати можливість її за­доволення. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, може висловлювати заперечення проти вимог інших учасників справи, що потребує підтвердження таких запере­чень доказами. По відношенню до третіх осіб суд виконує такі ж функції зі сприяння в реалізації процесуальних прав, як і по відно­шенню до позивача і відповідача, тому доказова діяльність третіх осіб також підпорядковується принципу змагальності. У зв’язку з цим назва розглядуваного принципу «змагальність сторін» може ви­даватися не зовсім вірною, адже треті особи не прирівнюються до сторін. Однак насправді законодавець вірно визначив змагальність як основу доказової діяльності саме сторін з огляду на таке.

Сторони є головними учасниками справи позовного проваджен­ня, без яких така справа взагалі не може виникнути, в той час як треті особи беруть участь у справі не завжди. Третя особа, яка не за­являє самостійних вимог щодо предмета спору, може висловлювати підтримку стороні, з якою вона виступає, подавати докази і брати участь в їх дослідженні, однак ця особа не має власної вимоги, на задоволення якої спрямовувалася б її доказова діяльність. Функції такої особи у доказуванні є другорядними по відношенню до функ­цій сторін, котрі несуть основне доказове навантаження у справі. Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, наділяється правами позивача і відстоює у справі свою вимогу та свої заперечення проти вимог інших учасників справи. Тобто, з точки зору принципу змагальності така особа розглядається як окрема сторона, котра є позивачем у своєму позові, пред’явленому до однієї чи обох первинних сторін у справі. Тому принцип змагаль­ності сторін охоплює тих учасників справи позовного провадження, які виконують основний тягар доказування: позивача, відповідача і третю особу, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Окрім позовного провадження, принцип змагальності застосову­ється при апеляційному перегляді судових рішень, ухвалених у по­зовному провадженні, коли відбувається подання нових доказів, виклик свідків, призначення експертизи, витребування доказів, даються судові доручення щодо збирання доказів (п. 6 ч. 1 ст. 365 ЦПК), дослідження доказів, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та/або відзиві на неї (ч. 2 ст. 367 ЦПК). Оскільки таку ініціативу можуть виявляти обидві сторони та треті особи, а суд апеляційної інстанції не залучає дока­зи у справу самостійно, це свідчить про безпосередній прояв прин­ципу змагальності в апеляційному провадженні.

У касаційному провадженні принцип змагальності не діє. Про­цесуальний закон не передбачає можливості подання до суду каса­ційної інстанції яких-небудь доказів на підтвердження обставин, що входять до предмету доказування, або доказів, не поданих у справу у першій та апеляційній інстанції з поважних причин.

Деякі дослідники вважають, що це суперечить змагальним заса­дам цивільного судочинства і означає порушення змагальності^[250], однак погодитися з таким твердженням складно. Різні проваджен­ня у цивільному процесі не можуть зводитися до виконання одних і тих же дій, метою касаційного провадження є перевірка правиль­ності застосування судом норм матеріального права чи дотримання норм процесуального права, а не встановлення обставин справи. Доказова діяльність концентрується у позовному провадженні, в якому створено всі умови для виявлення ініціативи сторін щодо за­хисту власних інтересів. Якщо з поважних причин сторона не реа­лізувала своє право доказування при розгляді справи у першій ін­станції, вона має можливість такої реалізації при перегляді судово­го рішення в апеляційному провадженні. Здійснення сторонами доказування в касаційній інстанції не сприятиме укріпленню зма­гальних засад цивільного судочинства, а може лише стимулювати зловживання процесуальними правами у сфері доказування, при­зводити до приховування доказів.

Що стосується наказного й окремого провадження, вони не мають змагальних засад та не передбачають можливості для реалі­зації принципу змагальності.

У наказному провадженні розглядаються справи про стягнення грошових сум незначного розміру, коли щодо цих сум відсутній спір або заявнику невідомо про наявність такого спору. В наукових пра­цях можна зустріти переконання, що принцип змагальності має місце у наказному провадженні^[251]. Однак доказову діяльність у таких справах здійснює лише заявник, додаючи до заяви докумен­ти, які підтверджують його вимогу про видачу судового наказу. Справа розглядається на підставі заяви про видачу судового наказу і доданих до неї доказів без отримання будь-яких заяв та докумен­тів від боржника, розгляд справи проводиться без судового засідан­ня і повідомлення заявника і боржника (ч. 1 ст. 167 ЦПК). Відтак, наказне провадження не характеризується змагальністю, оскільки в ньому відсутні можливості доказування обставин справи обома сторонами.

При розгляді справ в порядку окремого провадження діє прямо передбачений законом виняток щодо змагальності (ч. 3 ст. 294 ЦПК). У справах окремого провадження суд може за власною іні­ціативою витребувати необхідні докази (ч. 2 ст. 294 ЦПК), у спра­вах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи ви­знання її недієздатною суд призначає експертизу для встановлення психічного стану особи без будь-якого клопотання заявника (ч. 1 ст. 298 ЦПК), при підготовці до розгляду справ про визнання фі­зичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою суд самостійно здійснює комплекс дій, спрямованих на доказування об­ставин справи (ч. 1 ст. 307 ЦПК). Тобто, на відміну від позовного провадження, в якому подання доказів за загальним правилом по­кладається на учасників справи, а суд лише сприяє їм в одержанні доказів, які з об’єктивних причин не можуть бути одержані учасни­ками справи самостійно, окреме провадження характеризується ак­тивною діяльністю суду щодо збирання і залучення доказів у спра­ву. При цьому суд діє не на підставі клопотання учасника справи, а виконує припис закону чи виявляє відповідну ініціативу в межах наданих йому повноважень.

Тому дуже спірними видаються тези, що «принцип змагальності застосовується при розгляді деяких категорій справ в порядку окре­мого провадження»^[252], «в силу дії головного принципу змагальності, а саме, виконання обов’язку з доказування заявниками та заінтере­сованими особами»^[253], що «при розгляді справ окремого проваджен­ня не виключається проява змагальних засад»^[254]. Деякі дослідники вбачають прояви змагальності у справах окремого провадження в тому, що заінтересовані особи мають право «висловлювати свою думку щодо можливості задоволення заяви або заперечувати проти задоволення заяви, що може виражатися, зокрема, у висновках ор­ганів державної влади, органів місцевого самоврядування, обґрун­товувати таку позицію шляхом висловлювання своєї думки безпосе­редньо у суді під час дослідження доказів, у судових дебатах»^[255].

Однак принцип змагальності не тотожний праву подавати дока­зи, брати участь в їх дослідженні, наводити доводи і міркування щодо доказів, обставин справи та заявлених у ній вимог. Його важ- ливою ознакою є відсутність ініціативи суду в збиранні і залученні доказів у справу, яка може мати місце лише у виняткових випад­ках, передбачених законом, в той час як у справах окремого провад­ження функції суду прямо протилежні змагальним засадам. Понад це, у таких справах відсутні сторони з протилежними інтересами, між якими існує спір і які доводять перед судом переконливість своїх доказів з метою підтвердження своїх вимог чи заперечень. У багатьох справах окремого провадження бере участь тільки за­явник, однак навіть коли учасниками справи є заявник і заінтересо­вана особа, вони не співвідносяться як позивач і відповідач, їх інте­реси не взаємовиключні, оскільки між ними немає спірних матері­альних правовідносин. За таких умов є всі підстави стверджувати, що розгляд справ в порядку окремого провадження здійснюється за межами принципу змагальності^[256].

Проведений аналіз дозволяє констатувати, що висновки про змагальність всього цивільного процесу — передчасні, а тверджен­ня окремих дослідників про те, що принцип змагальності діє в усіх провадженнях цивільного процесу^[257], є очевидним перебільшенням. Для українських правових реалій вірно визначати змагальність не як форму цивільного судочинства, а як його засаду. Спираючись на концептуальне розуміння змагальності та її ознак, можна встано­вити, наскільки відповідає її сутності нове законодавче розуміння принципу змагальності.

Першим його елементом у ч. 2 ст. 12 ЦПК вказані рівні права учасників справи щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Цей елемент безпосередньо пов’язаний з положенням ст. 24 Конституції України, згідно з яким громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом і яке імплементоване у ст. 6 ЦПК. У ч. 2 ст. 12 ЦПК фактично конкретизується і розвивається положення ст. 6 ЦПК, адже наділення учасників справи рівними можливостями для реа­лізації їх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’яз­ків в повній мірі відповідає змісту принципу рівності перед законом і судом. Проте власне змагальність в цьому положенні відсутня, а воно має й інші недоліки. По-перше, зазначення в ньому на права учасників справи охоплює не лише справи позовного провадження, а й справи окремого і наказного провадження, в яких принцип зма­гальності не діє. По-друге, формулювання «учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’яз­ків» не зовсім коректне з точки зору термінології. Правовий статус особи включає права та обов’язки, однак особі може надаватися не «право здійснювати обов’язки», а можливість їх виконання.

Більш вдалою і такою, що дійсно розкривала особливості зма­гальності, була норма ч. 2 ст. 10 попередньої редакції ЦПК. В ній визначалося, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та дове­дення перед судом їх переконливості. Призначення змагальності не в тому, щоб гарантувати учасникам справи рівні можливості для реалізації всіх процесуальних прав та виконання всіх процесуаль­них обов’язків, її зміст становлять однакові права сторін у доказовій діяльності, однакові можливість виявляти ініціативу у захисті своїх інтересів шляхом доказування, у переконанні суду в законності та обґрунтованості своїх вимог чи заперечень^[258]. Змагальність реалізу­ється шляхом використання комплексу цивільних процесуальних прав з подання доказів та участі в їх дослідженні, а відтак в цій ча­стині нормативне тлумачення змагальності потребує уточнення.

Другий елемент принципу змагальності — необхідність для кожної сторони довести ті обставин, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або запере­чень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 3 ст. 12 ЦПК). Змістовно близьке положення містилося і в попередній редакції ЦПК, а його значення полягає у розподілі тягаря доказування. Особа, яка ініціює процес, повинна підтвердити доказами свої ви­моги; особа, покликана до відповіді, у разі її незгоди з пред’явлени­ми вимогами повинна довести, з яких причин вони підлягають від­хиленню. Підстави звільнення від доказування передбачені проце­суальним законом у вигляді вичерпного переліку, і за винятком цих випадків всі інші обставини, які мають значення для справи, повинні бути підтверджені доказами саме тією стороною, котра об­ґрунтовує ними свої вимоги або заперечення, якщо інше не вста­новлено законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦПК кожна сторона несе ризик настан­ня наслідків, пов’язаних із вчиненням чи не вчиненням нею проце­суальних дій. Галузям матеріального права категорія ризику відо­ма здавна, а для цивільного процесу це положення є новелою.

Ризик в цілому визначається як «небезпека настання негатив­них наслідків у ході діяльності в умовах невизначеності»^[259]. З право­вої точки зору ризиком є «властива людській діяльності й така, що об’єктивно існує та в певних межах здатна до оцінки й вольового ре­гулювання, ймовірність понесення суб’єктами правовідносин нега­тивних наслідків через настання несприятливих подій, закономір­но пов’язаних з різноманітними передумовами»^[260]. Це «можливість (ймовірність) настання певних наслідків (результатів), які суб’єкт цивільних правовідносин міг передбачити (або повинен був перед­бачити) та вчинити (або не вчинити) дії, що направлені на змен­шення негативного впливу цих наслідків або взагалі уникнення їх шляхом дотримання правил обґрунтованого ризику (це правила, за яких позитивний результат від здійснення певної діяльності знач­но перевищує можливість (ймовірність) настання негативних на- слідків)»^[261]. У цивільному процесі ризик означає, що всі наслідки вчинення або не вчинення особою певної процесуальної дії покла­даються на цю особу, в тому числі те, що утримання особи від вчи­нення певної процесуальної дії не зобов’язує інших учасників спра­ви або суд вчинити цю дію на користь такої особи.

В матеріальному праві ризик часто пов’язується з наслідками майнового чи економічного змісту. Деякі дослідники обмежують такі наслідки виключно негативним аспектом^[262], інші розглядають у зв’яз­ку із ризиком весь спектр наслідків: негативні (збитки, шкода), нуль­ові і позитивні (вигода, прибуток)^[263]. У цивільному процесі такі наслід­ки виражаються негативно, у вигляді не отримання особою того ре­зультату, який вона могла б одержати, або настання несприятливого результату, якого особа могла б уникнути. Щодо характеру наслідків понесеного ризику, у цивільному процесі він має дві форми.

По-перше, вчинення або не вчинення учасником справи проце­суальних дій може тягти процедурні наслідки. Так, наприклад, якщо особа подає доказ з пропуском встановленого строку і при цьому не обґрунтовує неможливість своєчасного подання цього до­казу причинами, що не залежали від неї, цей доказ не приймається судом (ч. 8 ст. 83 ЦПК). Якщо учасник справи ухиляється від участі в експертизі, зокрема, шляхом ненадання експертам необхідних матеріалів, документів, без чого проведення експертизи не є мож­ливим, суд може визнати факт, для з’ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні без проведення експертизи (ч. 1 ст. 109 ЦПК).

По-друге, ризик процесуальної діяльності учасника справи може призводити до настання наслідків майнового характеру. Зо­крема, за ненадання копії відзиву на позов, апеляційну чи касацій­ну скаргу, відповіді на відзив, заперечення іншому учаснику спра­ви у встановлений судом строк та в інших передбачених законом випадках суд може постановити ухвалу про стягнення з відповідної особи штрафу (ст. 148 ЦПК).

Таким чином, ризик у цивільному процесі — це ймовірна мож­ливість понесення учасником справи негативних наслідків проце­дурного або майнового характеру. Однак учасники справи несуть ризик настання наслідків не лише у зв’язку з доказовою діяльні­стю. Так, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином (тобто невиконання ним процесу­ального обов’язку з’явитися за викликом суду), суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (ч. 4 ст. 223 ЦПК). Роз­голошення стороною інформації, отриманої під час врегулювання спору за участю судді, може потягти накладення на таку сторону штрафу (п. 5 ч. 1 ст. 148 ЦПК). Це свідчить про те, що ризик на­стання наслідків пов’язаний не тільки з принципом змагальності, а з реалізацією всіх процесуальних прав та виконанням всіх процесу­альних обов’язків^[264]. Відтак, розглянуте положення, хоч і передбаче­не у нормі, яка регламентує принцип змагальності, не є елементом, властивим тільки цьому принципу. Тому видається за доцільне ві­добразити норму ч. 4 ст. 12 ЦПК у вигляді нової частини 9 ст. 49 ЦПК, а зі ст. 12 ЦПК її виключити.

Третій елемент змагальності — роль суду у змагальній доказо­вій діяльності, яка в наукових працях оцінюється по-різному. Окре­мі учені зводять змагальність до правової позиції сторін і вва­жають, що «діяльність суду до змісту принципу змагальності не входить»^[265]. Проте здебільшого правознавці обґрунтовують, що «хоча в судовому процесі змагання відбувається між сторонами, суд ство­рює умови для того, щоб змагальність відбувалася на рівноправній основі»^[266]. «Ефективне здійснення права на захист тісно пов’язане з необхідністю кожної сторони у справі знати вимоги, відповіді й ар­гументи іншої сторони та можливістю висловити думку про них; за­безпечення таких можливостей відноситься до обов’язків суду»^[267]. «Активна роль суду не замінює, а лише доповнює доказову діяль­ність сторін, оскільки ініціатива щодо витребування доказів, вчи­нення інших процесуальних дій в галузі доказування, віднесених до компетенції суду, повинна виходити саме від сторін. Вони, буду­чи суб’єктами спірних правовідносин, повинні самі проявляти певну стурбованість долею справи та докласти зусиль для відстою­вання своїх прав, у першу чергу, шляхом надання доказів»^[268].

У попередній редакції ЦПК функції суду в рамках принципу змагальності виражалася в тому, що суд сприяє всебічному і повно­му з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. У ч. 5 ст. 12 чинної редак­ції ЦПК міститься дещо інший підхід, згідно з яким суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість:

1) керує ходом судового процесу. Це повноваження суду реалізу­ється протягом всього часу здійснення провадження у справі та не обмежується лише тими аспектами судового розгляду, що пов’язані з доказуванням. Тому зазначене положення вбачається ширшим, ніж принцип змагальності;

2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами. Відповідно до ч. 4 ст. 203 ЦПК під час проведення спільних нарад в порядку врегулювання спору за участю судді суддя з’ясовує підстави та предмет позову, підстави заперечень, роз’яснює сторонам предмет доказування по категорії спору, який розглядається, пропонує сторонам надати пропозиції щодо шляхів мирного врегулювання спору та здійснює інші дії, спрямовані на мирне врегулювання сторонами спору. Включення положення щодо сприяння врегулюванню спору до законодавчої характеристи­ки змагальності видається невиправданим, адже закон не регла­ментує для цієї процедури дослідження доказів чи вчинення яких- небудь інших дій, пов’язаних з доказуванням^[269];

3) роз’яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їх процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинення або не вчи­нення процесуальних дій. Такі дії суду по відношенню до сторін спрямовуються на забезпечення доказування обставин справи: маючи необхідні знання про свої процесуальні права та обов’язки, про обставини, від доказування яких сторона звільняється на підста­ві закону, про наслідки, до яких може призвести вчинення тієї чи іншої процесуальної дії або утримання від її вчинення, сторона фор­мує свою доказову діяльність у справі. Однак у розглядуваному по­ложенні йдеться про роз’яснення процесуальних прав та обов’язків і наслідків вчинення або не вчинення процесуальних дій не сторонам, а учасникам судового процесу. До їх складу входять учасники спра­ви, представники та інші учасники судового процесу, перераховані у ч. 1 ст. 65 ЦПК, а саме, помічник судді, секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, експерт з питань права, пере­кладач, спеціаліст. Останні не є суб’єктами доказування, їх залучен­ня в судовий процес має іншу мету і зумовлюється виконанням інших функцій. Помічник судді, секретар судового засідання, судо­вий розпорядник взагалі не мають процесуальних прав та обов’язків, тому суд в принципі не може роз’яснювати їм що-небудь; інші особи, зазначені у ч. 1 ст. 65 ЦПК, не мають права подавати докази і брати участь в їх дослідженні. Тому згадка про роз’яснення прав та обов’яз­ків всім учасникам судового процесу не корелює з принципом зма­гальності, оскільки для нього мають значення лише права та обов’язки, що визначають зміст доказової діяльності сторін;

4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Висловлене вище зауваження щодо включення до змісту змагальності всіх учасників судового процесу повністю релевантне для цього положення. В контексті принципу змагальності суд сприяє в реалізації процесуальних прав сторона­ми позовного провадження, вчиняє за їх клопотаннями передбаче­ні процесуальним законом дії, які мають своїм наслідком забезпе­чення можливості доказування обставин справи. Тобто, судове сприяння сторонам в реалізації їх процесуальних прав характери­зує змагальність, однак зазначення у цій нормі на процесуальні права усіх учасників судового процесу є невірним;

5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов’язків. У ч. 2 ст. 44 ЦПК викладено перелік дій, котрі можуть визнаватися зловживанням процесуальними правами. Такі дії в основному мають зв’язок з поданням заінтересованою особою певних процесу­альних документів і спрямовуються на затягування чи перешко­джання розгляду справи, маніпуляцію автоматизованим розподі- лом справ між суддями, маніпуляцію з підсудністю справи. Цей пе­релік є невичерпним, недобросовісна діяльність у доказуванні також може включатися до його складу. Однак неприпустимість зловживання процесуальними правами є самостійною засадою ци­вільного судочинства (п. 11 ч. 3 ст. 2, ст. 44 ЦПК), а тому законодав­ча спроба пов’язати недопущення зловживання процесуальними правами зі змагальністю вбачається помилковою, оскільки катего­рія зловживання не обмежується сферою доказування.

Проведене дослідження свідчить, що правове регулювання принципу змагальності у ст. 12 ЦПК має ряд істотних недоліків. Не дивлячись на назву «Змагальність сторін», у ч. 1, 3 і 4 йдеться влас­не про сторін, у ч. 2 — про учасників справи, у ч. 5 — про учасників судового процесу, що не відповідає суб’єктному складу осіб, на яких поширюється дія принципу змагальності. Більшість положень роз­глядуваної норми характеризують не змагальність, а інші принци­пи цивільного судочинства (рівність перед законом і судом, недопу­щення зловживання процесуальними правами) чи встановлюють правила, що виходять за межі змагальності. З урахуванням вислов­лених зауважень, з метою відображення в положеннях ст. 12 ЦПК дійсних ознак принципу змагальності, пропонується викласти за­значену норму у такій редакції:

«Стаття 12. Змагальність сторін

1. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

2. Сторони мають рівні права щодо подання доказів, їх дослід­ження та доведення перед судом їх переконливості.

3. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають зна­чення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

4. Суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, роз’яснює сторонам їхні процесуальні права та обов’язки, наслідки вчинен­ня або не вчинення процесуальних дій, та сприяє в реалізації ними прав і виконанні обов’язків, передбачених цим Кодексом.».

Статтю 49 ЦПК пропонується доповнити новою частиною 9 тако­го змісту:

«9. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.».

У механізмі доказування принцип змагальності має винятково важливе значення. Він гарантує сторонам рівні можливості у дока­зовій діяльності, утворює баланс при розподілі функцій сторін в до­казуванні та визначає межі втручання суду у процес доказування. Дія принципу змагальності у позовному провадженні забезпечує раціональне використання цивільної процесуальної форми, оскіль­ки у разі бездіяльності сторони ніхто інший не зобов’язаний здій­снювати доказування замість неї, а судове рішення ухвалюється на підставі доказів, наявних у справі. Це також сприяє дотриманню розумності строків розгляду справи, тому в цілому принцип зма­гальності спрямовується на досягнення мети цивільного судочин­ства із справедливого, неупередженого і своєчасного розгляду та вирішення цивільних справ.

4.3.