Диспозитивність цивільного судочинства та її вплив на доказування

Диспозитивність (від латинського «dispono» — розпоряджатися) у найбільш загальному розумінні у правовому контексті означає можливість діяти на власний розсуд, самостійно обирати напрями своєї поведінки у встановлених законом межах.

Диспозитивність цивільного судочинства розкривалася у ст. 11 попередньої редакції ЦПК через три такі елементи:

1) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фі­зичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;

2) особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми права­ми щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги;

3) суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Чинна редакція ЦПК у ч. 2 ст. 13 зберігає зміст зазначених по­ложень з деякими термінологічними уточненнями і доповнює принцип диспозитивності новим правилом, згідно з яким збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що сто­суються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмеже­на, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Теоретичні підходи до характеристики змісту розглядуваного принципу склалися виходячи з того, що під ним слід розуміти «нор- мативно-керівні положення цивільного судочинства, що визна­чають рушійною силою цивільного процесу ініціативу та волеви­явлення заінтересованих у результатах справи осіб, які реалізують­ся у межах закону»^[270].

Якщо звернутися до норми ст. 13 ЦПК, зміст диспозитивності цивільного судочинства утворюють такі елементи.

По-перше, цивільний процес у справі ґрунтується на тому, що його виникнення можливе виключно в силу звернення заінтересова­ної особи до суду. Не існує жодних інших підстав для відкриття про­вадження у справі, ніж подання заяви заінтересованої особи відпо­відно до встановлених законом вимог та згідно з визначеним законом порядком. Волевиявлення заінтересованої особи ініціює виникнення процесу у справі та уповноважує суд здійснити розгляд цієї справи.

По-друге, суд розглядає цивільні справи в межах вимог, що за­явлені у справі. У ч. 1 ст. 13 ЦПК це правило сформульоване більш вузько та відсилає до вимог, заявлених особою, яка звернулася до суду. Такий підхід справедливий для наказного і окремого провад­ження, однак у позовному провадженні можуть заявлятися й інші вимоги — у зустрічному позові відповідача та у позові третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. Сукупність цих вимог утворює межі розгляду справи, за які суд не може вихо­дити, навіть коли для нього є очевидним, що ефективний захист по­рушеного права потребує іншого підходу та вирішення питання про інші вимоги, що не були заявлені. Диспозитивність цивільного су­дочинства зумовлює таку змістовну побудову меж розгляду справи, яка залежить виключно від волевиявлення учасників справи та не допускає втручання суду у цей процес.

По-третє, розгляд цивільних справ здійснюється виключно на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених законом випадках. Дані, що містяться в будь- яких інших матеріалах, які не були залучені у справу як докази, не можуть досліджуватися судом та покладатися в основу вирішення справи. За винятком загальновідомих обставин та преюдиційних фактів, а також обставин, визнаних іншою стороною у справах по­зовного провадження, які пізнаються судом в окремому специфіч­ному порядку, єдиним джерелом інформації про обставини справи виступають наявні у ній докази. При цьому основне навантаження з наповнення справи доказами покладається на учасників справи, а суд сприяє їм в одержанні доказів шляхом їх витребування ви­ключно у випадках, встановлених законом.

По-четверте, учасник справи розпоряджається своїми права­ми щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Щодо цього положен­ня у науці цивільного процесуального права склалися різні думки, дискусійний аспект котрих стосується таких двох питань: хто є суб’єктами, на яких поширюється дія принципу диспозитивності, та розпорядження якими правами (матеріальними і/або процесуаль­ними) охоплюється розглядуваним принципом.

Стосовно суб’єктів, яким процесуальний закон надає право само­стійно і на власний розсуд розпоряджатися своїми правами, док- тринальні вчення демонструють два підходи. Перший з них вклю­чає до переліку таких осіб сторін і суб’єктів, які захищають права та інтереси інших осіб (прокурор, органи виконавчої влади і місцевого самоврядування, організації та громадяни, що від свого імені захи­щають права інших осіб)^[272]. Представники другого напряму вихо­дять з того, що принцип диспозитивності «пов’язує рух і розвиток справи по стадіях цивільного судочинства, долю предмета спору з розсудом самих заінтересованих осіб — позивача і відповідача»^[273].

З цього приводу слід зазначити, що розпорядження правами щодо предмета спору можуть здійснювати суб’єкти, котрі мають ці права. Належність позивача і відповідача до кола таких суб’єктів не викли­кає сумнівів, однак процесуально-правовий статус органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, відрізняється від процесуально-правового статусу позивача.

Зокрема, у разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, статус позивача у справі набуває особа, в чиїх інтересах подано позов, а не особа, що звернулася до суду. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції дер­жави у спірних правовідносинах, статус позивача набуває зазначе­ний орган.

Все це свідчить про те, що повноваження органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, у сфері розпорядження правами щодо предмета спору не мають тако­го рівня розсуду та таких процесуальних наслідків, якими характе­ризується диспозитивне розпорядження цими правами зі сторони позивача та відповідача. А тому законодавець у ч. 3 ст. 13 ЦПК аб­солютно вірно вирішив питання щодо суб’єктного складу осіб, на яких поширюється дія принципу диспозитивності, віднісши до них тільки учасників справи та осіб, які мають процесуальну дієздат­ність і в інтересах яких заявлено вимоги.

Що стосується прав, розпорядження якими охоплюється диспо- зитивністю цивільного судочинства, серед більшості учених утвер­дилося розуміння змісту досліджуваного принципу як можливості розпоряджатися своїми матеріальними правами та засобами їх за- хисту^[275] або матеріальними і процесуальними правами^[276]. На думку Ю. В. Неклеси, «принцип диспозитивності процесуального права — це основна ідея, що виражає свободу учасників процесу, які мають у справі матеріально-правовий та процесуальний інтерес, здійсню­вати свої матеріальні права для захисту суб’єктивних прав і охоро- нюваних законом інтересів засобами, встановленими цивільним процесуальним законодавством»^[277]. Іншу позицію обстоює Т. В. Сах­нова, обґрунтовуючи, що «принцип диспозитивності у цивільному процесі виражається в реалізації сторонами та іншими заінтересо­ваними особами процесуальних прав. Розпорядження матеріаль­ними правами здійснюється в регулятивних матеріальних право­відносинах. Якщо такі відносини в силу спірності стали предметом цивільного процесу, розпорядження правами й обов’язками, що випливають з них, можливе лише за допомогою відповідних, перед­бачених ЦПК, процесуальних засобів, тобто через певні процесу­альні права»^[278]. Більш вірною видається друга точка зору, на ко­ристь чого можна подати такі міркування.

Процесуальний закон, регулюючи цивільні процесуальні право­відносини, передбачає для їх суб’єктів права, зумовлені особливі­стю участі у цих правовідносинах. Ці права пов’язані з можливістю діяти певним чином у зв’язку із вчиненням процесуальних дій при розгляді цивільних справ та мають виключно процесуальний ха­рактер. Матеріальні правовідносини виступають об’єктом розгляду у цивільних справах, проте знаходяться за межами впливу норм цивільного процесуального права та регулюються в іншому поряд­ку. Розпорядчі повноваження щодо матеріальних прав надаються суб’єктам матеріальних правовідносин незалежно від процесу та не у зв’язку з ним, а всі дії, що здійснюються у цивільному судочин­стві, є результатом реалізації лише процесуальних прав та вико­нання лише процесуальних обов’язків. Розпорядження правами щодо предмета спору впливає на матеріальні права, однак права щодо предмета спору як такі є суто процесуальними. Наприклад, відмовляючись від позову, позивач тим самим відмовляється від визнання за ним певного матеріального права, проте право відмо­витися від позову, яким наділяється і може вільно розпоряджатися позивач, належить до процесуальних прав. Розпорядження матері­альними правами у цивільному судочинстві не може здійснювати­ся безпосередньо, воно виступає наслідком розпорядження проце­суальними правами. Тому принцип диспозитивності має на увазі власний розсуд учасника справи у розпорядженні ним своїми про­цесуальними правами.

Законодавець невипадково підкреслює, що в межах досліджува­ного принципу маються на увазі права щодо предмета спору, а не всі і будь-які процесуальні права. Диспозитивність охоплює розпо­рядження тими правами, які безпосередньо впливають на об’єкт і межі судового захисту, від яких залежить обсяг судового захисту, що може бути одержаний учасниками справи. До таких прав нале­жать право позивача відмовитися від позову (всіх або частини по­зовних вимог), збільшити або зменшити розмір позовних вимог, змінити предмет або підстави позову; право відповідача визнати позов (всі або частину позовних вимог), пред’явити зустрічний позов; право сторін укласти мирову угоду (2, 3, 7 ст. 49 ЦПК). Інші процесуальні права, не пов’язані з розпорядженням предметом спору, принцип диспозитивності не включає. Тому складно погоди­тися з твердженням про наявність таких диспозитивних правомоч­ностей, «існування яких ніяк не позначається на механізмі руху процесу (наприклад, право осіб, що беруть участь у справі, заявля­ти відводи суду, прокуророві, експертові, перекладачеві; право ви­бору одного із судів, яким підсудна справа по правилах альтерна­тивної підсудності; право вступити в процес як третя особа, що за­являє самостійні вимоги на предмет спору)»^[279]. Не слід плутати з диспозитивністю можливість вільного здійснення процесуальних прав, які не впливають на заявлені у справі вимоги, оскільки тут відсутній елемент розпорядження предметом спору.

З цих же причин на критичні зауваження заслуговують думки про те, що принцип диспозитивності є можливістю «вільно здійсню­вати свої процесуальні права, розпоряджатися своїми процесуаль­ними правами на власний розсуд або відмовитися від їх здійснення на будь-якій стадії цивільного процесу»^[280]; «дія диспозитивності по­требує постійного ініціативного напруження, сталого підтверджен­ня того, що воля на отримання судового захисту не змінилася та не була втрачена, недвозначного бажання продовження процесу до от­римання рішення й навіть після — у ході виконавчого проваджен­ня. Диспозитивність — це постійне корегування сторонами процесу умов діяльності суду, спонукання до вчинення активних дій або ут­римання від них»^[281]. Диспозитивність не тотожна ініціативності у судовому процесі, а вплив на предмет спору не може здійснюватися постійно протягом всього руху цивільної справи.

Зокрема, позивач має право змінити предмет або підстави позо­ву лише до закінчення підготовчого засідання, а якщо справа роз­глядається за правилами спрощеного позовного провадження — не пізніше ніж за п’ять днів до початку першого судового засідання у справі (ч. 3 ст. 49 ЦПК); після початку розгляду справи по суті зміни у предметі або підставі позову судом не приймаються. Відпо­відач має право пред’явити зустрічний позов у строк, встановлений законом для подання відзиву на позов (ч. 1 ст. 193 ЦПК), а у разі відсутності такого волевиявлення у подальшому зустрічний позов не може бути прийнятий судом. Диспозитивність означає не актив­ну процесуальну діяльність учасників справи протягом всього судо­вого розгляду справи, а можливість їх розсуду у коригуванні пред­мета спору шляхом розпорядження процесуальними правами щодо нього у межах і строки, встановлені законом. Існування цих меж необхідне для ефективного функціонування цивільної процесуаль­ної форми, зокрема, забезпечення дотримання розумних строків розгляду цивільних справ, недопущення зловживання процесуаль­ними правами. Тобто, диспозитивність — це не абсолютна свобода, а можливість розсуду учасника справи по відношенню до своїх про­цесуальних прав щодо предмета спору, здійснення якого допус­кається у тій мірі, як це визначено процесуальним законом.

По-п’яте, суд залучає відповідний орган чи особу, яким зако­ном надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє. Діяльність законного представника має спрямову­ватися на ефективний захист прав, свобод та інтересів особи, пред­ставництво інтересів якої здійснюється. У разі виявлення невідпо­відності між інтересами цієї особи та діями її законного представ­ника суд уповноважений залучити орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, для участі у справі.

На перший погляд може здаватися, що це правило більшою мірою стосується питання належного представництва інтересів за­конними представниками, а не диспозитивності цивільного судо­чинства. Однак те, що дії законного представника суперечать інте­ресам особи, яку він представляє, може виявитися саме внаслідок розпорядження представником процесуальними правами щодо предмета спору. Відмова від вимог, заявлених на користь особи, яку представляє законний представник, або визнання вимог проти­лежної сторони, коли для цього не вбачається достатніх підстав, може свідчити про нерозуміння законним представником своїх функцій, недостатню компетентність і навіть недобросовісність. Тому повноваження суду із залучення іншої особи для представ­ництва інтересів того, в чиїх інтересах діє законний представник, у першу чергу випливає із наслідків диспозитивного розпорядження процесуальними правами, здійснюваного законним представни­ком. Це дає підстави для висновку, що досліджуване положення ха­рактеризує принцип диспозитивності, а тому його включення до ст. 13 ЦПК цілком обґрунтоване.

По-шосте, збирання доказів у цивільних справах не є обов’яз­ком суду, крім випадків, встановлених процесуальним законом. Ос­новне навантаження щодо збирання доказів покладається на учас­ників справи у кожному виді провадження цивільного судочинства. Суд не повинен діяти в цьому напрямі замість бездіяльного учасни­ка справи, обов’язкові повноваження суду на збирання доказів обу­мовлені наявністю прямої вказівки про те, у яких випадках і які до­кази збираються судом самостійно. Ці випадки передбачаються за­коном тоді, коли відповідна діяльність суду необхідна для уникнення щонайменшої вірогідності допущення помилки у вста­новленні обставин справи, результати розгляду якої породжують настання юридичних наслідків надзвичайно важливого характеру, зокрема, визнання фізичної особи безвісно відсутньою, визнання фізичної особи недієздатною. Однак за загальним правилом зби­рання доказів у цивільній справі здійснюється її учасниками.

По-сьоме, суд має право збирати докази, що стосуються предме­та спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених процесуальним законом. Зазначене повноваження надає суду можливість збирати докази тоді, коли це зумовлюється інтересами осіб, які не мають повної цивільної дієз­датності через недосягнення вісімнадцятирічного віку або в силу її часткового чи повного обмеження у зв’язку з існуванням передбаче­них законом обставин. Такі особи можуть потребувати додаткової уваги держави в особі органів судової влади, що виявляється, зо­крема, у збиранні доказів судом на користь захисту інтересів цих осіб. Окрім того, суд може збирати докази з власної ініціативи шля­хом призначення судової експертизи у будь-якій справі, коли вста­новлення її обставин потребує застосування спеціальних знань. Призначення судом додаткової або повторної експертизи також від­носиться до випадків самостійного збирання доказів судом.

Останні два елементи принципу диспозитивності є новелами ЦПК, які, з однієї сторони, кореспондують тягарю доказування, адже необхідність доведення стороною обставин, на які вона поси­лається як на підставу своїх вимог і заперечень, має на увазі в тому числі збирання цією стороною доказів, за допомогою яких вона до­водитиме свою позицію. Це значною мірою відсилає до принципу змагальності, оскільки розподіл тягаря доказування є однією з ви­значальних рис, що характеризують змагальність, та до положень ст. 81 ЦПК, якою регулюється виконання тягаря доказування. З цього приводу О. С. Котуха та Р. Є. Гентош зауважують, що «ч. 2 ст. 13 ЦПК України стосується процесу доказування та обов’язку доказування, вона відображає намагання законодавця звільнити суд від збирання доказів. Тому за своїм змістом ця норма близька до ч. 7 ст. 81 ЦПК та мала б бути закріплена саме у цій статті, яка має назву «Обов’язок доказування та подання доказів»^[282].

Проте з іншої сторони, зазначені правила корелюють з таким аспектом принципу диспозитивності, як одна з підстав розгляду ци­вільних справ, а саме, докази, подані учасниками справи або витре­бувані судом. Обмеження повноважень суду на збирання доказів спеціально передбаченими на це випадками підкреслює залежність руху цивільних справ від ініціативи її учасників. Вони, будучи за­інтересованими в результатах розгляду справи, повинні самостійно здійснити усі можливі і залежні від них дії щодо збирання доказів, а не покладатися в цьому на суд. Тому видається, що законодавець цілком обґрунтовано відніс норму ч. 2 ст. 13 ЦПК до диспозитивно- сті цивільного судочинства, оскільки це положення доповнює пра­вило ч. 1 ст. 13 ЦПК щодо підстав розгляду цивільних справ.

Що стосується впливу принципу диспозитивності на механізм доказування, з цього приводу можна зауважити таке.

По-перше, в силу дії принципу диспозитивності суд уповнова­жений відкривати провадження у справі не з власної ініціативи, а виключно на підставі звернення заінтересованої особи. Таке звер­нення, як згадувалося вище, є процесуальним юридичним фактом, який породжує виникнення цивільних процесуальних правовідно­син, та одночасно є моментом початку функціонування механізму доказування у справі. Тобто, принцип диспозитивності зумовлює залежність початку дії механізму доказування від ініціативи особи, яка звертається до суду за захистом.

По-друге, окреслюючи межі розгляду справи — заявлені у справі вимоги, — диспозитивність виступає визначальним критерієм для формування предмета доказування у справі в частині обставин ма­теріально-правового характеру, які безпосередньо випливають із за­явлених у справі вимог. Хоча у справі можуть виникнути й обстави­ни процесуально-правового характеру, встановлення яких потребу­ватиметься для її вирішення, що буде детально розглянуто далі, основу предмета доказування завжди становлять вимоги кожного учасника справи і, за наявності, його заперечення проти вимог іншо­го учасника справи. При цьому суд не уповноважений включати у предмет доказування будь-які інші обставини, щодо яких не була за­явлена відповідна вимога, а отже, диспозитивні засади цивільного судочинства впливають на предмет доказування у справі, обмежую­чи коло обставин матеріально-правового характеру, що підлягають встановленню, взаємозв’язком із заявленими у справі вимогами.

По-третє, принцип диспозитивності визначає, на підставі яких доказів може розглядатися цивільна справа, та унеможлив­лює встановлення її обставин за допомогою матеріалів, що не були залучені у справу як докази. Відповідно, механізм доказування функціонує в межах лише тих доказів, що були подані учасниками справи, а у визначених законом випадках — витребувані судом або зібрані ним з власної ініціативи у виключних, спеціально перед­бачених законом випадках. Повноваження суду зі збирання дока­зів мають спеціальний характер, який полягає в тому, що виконан­ня цієї функції судом здійснюється лише в окремих випадках, в той час як основний тягар щодо збирання доказів несуть учасники справи. Тому дія механізму доказування у цивільному судочинстві безпосередньо залежить від активності та ініціативності учасників справи щодо збирання доказів.

По-четверте, в силу надання учасникам справи розпорядчих по­вноважень щодо предмета спору принцип диспозитивності слугує правовою підставою для змін у функціонуванні механізму доказуван­ня, що має місце у разі зміни предмету або підстави позову, визнання позовної вимоги, відмови від позовної вимоги. Окрім того, реалізація учасниками справи розпорядчих повноважень щодо предмета спору, яка має своїм наслідком завершення розгляду справи по суті (відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди), призводить до припинення дії механізму доказування у справі.

Наведене свідчить, що диспозитивні засади цивільного судочин­ства мають надзвичайно важливий вплив на механізм доказуван­ня і є одним з тих принципів цивільного процесуального права, що утворюють основу функціонування механізму доказування.

4.4.