Принцип обов’язковості доказування

Попередня редакція ЦПК у ч. 3 ст. 60 містила положення про те, що доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які бе­руть участь у справі, виникає спір.

Принцип обов’язковості доказування означає, що усі обставини справи, які не звільнені законом від доказування, можуть встанов­люватися тільки шляхом доказування. Не існує будь-якого іншого способу їх встановлення, будь-яких інших процедур, а тому доказу­вання є обов’язковим для встановлення обставин справи.

Характеристика принципу обов’язковості доказування може бути здійснена шляхом виявлення особливостей правила, яке ви­значає розподіл доказових дій між учасниками справи. Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Такий розподіл фор­мує пропорційну діяльність учасників справи у доказуванні, завдя­ки чому досягається оптимальний порядок доказування обставин, які становлять підставу заявлених у справі вимог і заперечень та мають інше значення для правильного вирішення справи^[384].

У попередній редакції ЦПК в положенні, аналогічному ч. 1 ст. 81 чинної редакції, використовувався термін «зобов’язана» замість «по- винна», що в науці цивільного процесуального права часто розгляда­лося як обов’язок з доказування. При цьому неодноразово зверталася увага на специфічне значення цього обов’язку, невиконання якого не тягне застосування яких-небудь санкцій, а може мати наслідком не­гативне рішення щодо обставини, обов’язок з доказування якої не ви­конано.

Таким чином, для окреслення сутності принципу обов’язково­сті доказування необхідно з’ясувати зміст тягаря доказування і його належність до процесуальних обов’язків. Вичерпні висновки щодо цих питань можна одержати в результаті встановлення того, чи є доказування правом чи обов’язком учасників справи. З цього приводу на сучасному етапі розвитку наукової думки склалося три підходи.

Відповідно до першого з них доказування є правом учасників справи. К. В. Гусаров погодився з висловленою думкою, що «немож-

Принципи доказування ливо змусити позивача подати докази на обґрунтування позовних вимог, а відповідача — на обґрунтування заперечень, оскільки пер­ший має право взагалі відмовитися від позову, другий — визнати позов»^[391], тобто, доказування — це право учасників справи.

Концепція «доказування є правом» зазнала критики з боку ав­торів, які запропонували підходити до вирішення цього питання з позиції процесуальних санкцій: за невиконання обов’язку з дока­зування в силу принципів диспозитивності та змагальності суд винесе несприятливе для сторони рішення^[395]. Такі твердження ви­словлені представниками другого підходу, згідно з яким доказуван­ня розглядається як обов’язок учасників справи. Дослідники, які об- стоюють цю точку зору, вважають, що доказування як обов’язок «вип­ливає зі змагальних засад цивільного судочинства»^[396], «безпосередньо закріплюється у нормах чинного законодавства і відповідає теорії правовідносин, юридичний зміст яких становлять суб’єктивні права та суб’єктивні обов’язки»^[397].

Згідно з третім підходом, доказування для учасників справи є одночасно і правом, і обов’язком. Прибічники цієї точки зору об­ґрунтовують її тим, що «обов’язок доказування здійснюється одно­часно з правом доказування, його неможливо виконати без реаліза­ції права подавати докази»^[400]. «В судовому процесі сторони наділені правом захищати свою позицію, а отже, від їх розсуду залежить, чи надавати суду докази. Тобто, доказування передусім є правом сто­рони, але якщо вона бажає виграти спір, то неминуче буде обтяже- на поданням доказів, здатних переконати суд вирішити справу на її користь»^[401]. «Обов’язок з доказування виконується шляхом реалі­зації процесуальних прав з ознайомлення з матеріалами справи, подання доказів, участі в їх дослідженні тощо; подаючи доказ, сто­рона реалізує своє право на доказування та одночасно виконує обов’язок з доказування»^[402]. «Зміст права доказування утворюють правомочності на вчинення доказової діяльності в процесі, зміст обов’язку з доказування утворюють дії з подання доказів»^[403].

Цікаво відмітити, що всі наведені підходи ґрунтуються на вис­новках щодо змісту принципу змагальності у його поєднанні з нор­мою про необхідність доведення стороною обставин, на які вона по­силається як на підставу своїх вимог та заперечень. Аналіз одних і тих же положень процесуального законодавства дав підставу для таких різних висновків.

Якщо розглядати доказування як обов’язок учасників справи, то при цьому повинна враховуватися сутність такої категорії, як ци­вільний процесуальний обов’язок.

Однією з важливих ознак цивільного процесуального обов’язку є «забезпечення владним імперативним характером цивільних проце­суальних норм, санкції яких обумовлені обов’язковою участю суду»^[405], тобто, забезпечення його виконання заходами державного примусу. Державний примус у цивільному судочинстві «утворює передбачені санкціями (диспозиціями) правових норм заходи впливу на суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин. Ці заходи забезпечують реалізацію покладених на суб’єкта обов’язків всупереч його волі або перешкоджають реалізації цим суб’єктом процесуального права в цілях забезпечення нормального руху судочинства»^[406].

Всі без винятку дослідники, які вважають доказування обов’яз­ком чи одночасно правом і обов’язком, обґрунтовують, що невико­нання обов’язку з доказування тягне настання негативних наслід­ків у вигляді несприятливого рішення суду. Однак недосягнення учасником справи бажаного результату розгляду справи не нале­жить до заходів примусу. Як вірно зауважує В. В. Молчанов, «про­цесуальні наслідки у вигляді визнання судом, що факт, про який твердить сторона, не існує, чи ухвалення несприятливого для неї судового рішення не є санкцією в правовому розумінні цього понят­тя. Визнання факту неіснуючим, ухвалення несприятливого для сторони судового рішення не є мірою державного примусу, а висту­пає наслідком недоведеності факту»^[407].

Якщо підходити до доказування з позиції обов’язку учасників справи подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, вста­новлені законом або судом, не приховувати докази (п. 4 ч. 2 ст. 43 ЦПК), цей обов’язок забезпечений можливістю накладення штрафу за неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребува­ні судом, або неподання таких доказів без поважних причин; нена- дання копії відзиву на позов, апеляційну чи касаційну скаргу, до яких згідно з вимогами ЦПК додаються докази (ч. 1 ст. 148 ЦПК). Встановлення цивільного процесуального обов’язку із своєчасного подання всіх наявних доказів пов’язане із забезпеченням дотриман­ня розумних строків розгляду справи судом, має на меті недопущен­ня безпідставного затягування її розгляду, забезпечення відповідної реалізації процесуальних прав іншими учасниками справи і в ціло­му спрямовується на досягнення мети цивільного судочинства. Однак цей обов’язок і тягар доказування не тотожні. В обов’язку учасників справи подавати докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, ключовим аспектом є своєчасність подання дока­зів, в той час як зміст тягаря доказування полягає у визначенні, які обставини справи доказуються кожним з її учасників. Учасник спра­ви може подати неналежні та недопустимі докази із дотриманням строків їх подання, при цьому обов’язок зі своєчасного подання дока­зів формально буде виконаний, а тягар доказування — ні.

Процесуальні наслідки невиконання обов’язку зі своєчасного по­дання доказів не є обов’язковими та невідворотними: як зазначено у ч. 1 ст. 148 ЦПК, суд може постановити ухвалу про стягнення з відповідної особи штрафу, проте не повинен застосовувати цей захід процесуального примусу в кожному і будь-якому випадку. Окрім того, якщо відповідач не подасть відзив (і, відповідно, дока­зи) та, будучи належним чином повідомленим про дату, час і місце судового засідання, не з’явиться у нього без поважних причин або

Принципи доказування без повідомлення причин, за наявності згоди позивача, суд може ухвалити заочне рішення у такій справі. При цьому одночасне стяг­нення штрафу з відповідача законом не вимагається, а ухвалення заочного рішення не може вважатися санкцією за невиконання обов’язку з подання доказів і тягаря доказування.

Уявімо цивільну справу, у якій відповідач не подав відзив і жоден доказ та взагалі не бере участі в процесі по страві, при цьому суд не застосував штраф до нього. Ухвалення несприятливого судо­вого рішення для цього відповідача можливе лише за умови, що по­зивач здійснить доказування всіх обставин, які підтверджують по­зовні вимоги і підлягають доказуванню позивачем, що дасть підста­ви для задоволення позову. Проте позивач може втратити інтерес до справи і перестати брати в ній участь, відмовитися від позову або подати неналежні чи недопустимі докази, які будуть відхилені судом. Врешті, позивач може помилятися щодо наявності у нього права, на захист якого пред’явлений позов; або судом буде встанов­лено, що право належить позивачеві, проте не було порушене; або що позов пред’явлений не до тієї особи, яка має відповідати за позо­вом, і наш уявний відповідач є неналежним. Також можливі випад­ки, коли відповідач подасть лише частину наявних у нього доказів в обґрунтування своїх заперечень (тобто, обов’язок зі своєчасного по­дання всіх доказів не виконаний, адже ЦПК не передбачає можли­вості його часткового виконання), проте цей неповний масив доказів виявиться достатнім для відмови у задоволенні позову. Тобто, в су­довій практиці можуть мати місце численні випадки, коли для від­повідача, який не виконав обов’язок з подання доказів і, відповідно, «обов’язок з доказування», наслідки у вигляді санкцій та ухвалення несприятливого для нього судового рішення не настануть.

Підстав для кваліфікації доказування як обов’язку учасників справи не вбачається також тому, що реалізуючи право на судовий захист, особа не стає носієм обов’язку із судового захисту. Ніхто не зобов’язаний і не може бути примушений захищати своє право й ак­тивно діяти в суді, відстоюючи свою позицію. Право на судовий за­хист і діяльність особи, спрямована на його реалізацію, залишають­ся її вибором. Особа може відмовитися від позову чи фактично пере­стати брати участь у справі у будь-який час без застосування до неї яких-небудь санкцій за відмову від судового захисту, за не здійснен­ня захисту своїх прав, свобод чи інтересів^[408]. Якщо особа прагне до­сягти бажаного для себе результату, вона повинна докласти певні зусилля, спрямовані на доведення обставин, покладених в основу її вимог чи заперечень. Проте ця необхідність не зобов’язує до доказо­вої діяльності, яку особа здійснює з власної ініціативи, а не під впливом примусу чи можливості застосування до неї санкцій^[409].

Реалізовуючи право доказування, учасник справи залучається до відповідних процесуальних процедур, у яких він має певні обов’язки. Їх виконання безпосередньо впливає на доказування: зо­крема, щоб забезпечити виклик свідка, учасник справи повинен об­ґрунтувати потребу у виклику цього свідка шляхом зазначення на те, які обставини він може підтвердити (ч. 2 ст. 91 ЦПК). Невико­нання цього обов’язку унеможливить виклик свідка, адже потреба у його показаннях не буде очевидною для суду. Однак такого роду обов’язки встановлюються для забезпечення належного здійснення окремих процесуальних процедур. Саме ж доказування залишаєть­ся правом учасника справи, ні закон, ні суд не можуть зобов’язати учасника справи реалізувати право доказування і здійснювати до­казову діяльність.

Проведений аналіз дозволяє зробити висновок, що у цивільному судочинстві доказування є правом учасника справи, реалізація цього права пов’язана з обов’язком подавати докази у строк, вста­новлений законом або судом, та іншими процесуальними обов’язка­ми, а до процесуального правила щодо необхідності доказування обставин, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, доцільно застосовувати термін «тягар дока­зування» як такий, що точніше відображає суть цього явища.

Окрім наведених вище тлумачень тягаря доказування, в яких він ототожнюється з обов’язком доказування, у доктрині запропоно­вано порівняно небагато інших підходів до його визначення.

На думку О. В. Бауліна, тягар доказування — це комплексне процесуальне явище, яким є «поєднання прав учасника процесу і необхідності висунути та доказати підстави своїх вимог і запере­чень, обумовлене його матеріально-правовою заінтересованістю в результатах розгляду справи, обов’язків з доказування фактів, які мають процесуальне значення, а також комплекс процесуальних обов’язків суду із встановлення юридично значимих обставин»^[410]. Не видається за можливе розділити думку про включення до тяга­ря доказування процесуальних обов’язків суду щодо встановлення юридично значимих обставин справи, виходячи з такого.

Встановлення обставин справи не передбачає розмежування, які обставини мають доказуватися позивачем, які — відповідачем, і які — судом. Досліджуючи та оцінюючи докази, суд працює з усім доказовим матеріалом, який є у справі, в той час як зміст тягаря до­казування полягає в розподілі функцій з доказування обставин, які мають значення для справи, між її учасниками у відповідності до заявлених ними вимог і заперечень. Тягар доказування слугує в цивільному судочинстві тим засобом, який дозволяє оптимально, раціонально, логічно і пропорційно визначити їх участь у доказовій діяльності. Роль суду в доказуванні не змінюється в кожній кон­кретній справі в залежності від того, які обставини повинен довести позивач, а які — відповідач. Доказування якихось окремих фактів судом у цивільних справах не здійснюється, тому процесуальні по­вноваження суду не входять до змісту тягаря доказування.

Також О. В. Баулін вважає, що доказування фактів матеріаль­но-правового характеру не можна розглядати як юридичний обов’язок; «використання терміну «обов’язок» можливе лише сто­совно фактів, які мають процесуальне значення, а також необхід­ності для суду визначити предмет доказування, розподілити тягар доказування та у випадках, передбачених законом, здій­снювати збір доказів»^[411]. Ця теза викликає ряд зауважень. Не зро­зумілими є підстави розмежування фактів матеріально-правового характеру і процесуально-правового характеру з точки зору обов’язку з їх доказування. Процесуальний закон (в тому числі і норма ч. 1 ст. 56 ЦПКРосійської Федерації, яка покладена в основу дослідження О. В. Бауліна — А.Ш.) такої детермінації не передба­чає, розподіл тягаря доказування включає всі без винятку факти, які входять до предмету доказування у справі: і матеріально-право­ві, і процесуально-правові, і доказові факти. Також складно погоди­тися з твердженням, що тягар доказування визначається судом. Таку позицію висловлюють і деякі інші правознавці^[412], проте вона не випливає зі змісту відповідних процесуальних норм. В першу чергу, тягар доказування визначається нормою ЦПК, яка закріп­лює загальне правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, які становлять підставу її вимог та заперечень. По­друге, у певних категоріях справ тягар доказування конкретних об­ставин може встановлюватися матеріальним або процесуальним законом, зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 81 ЦПК у справах щодо за­стосування керівником або роботодавцем чи створення ним загрози застосування негативних заходів впливу до позивача (звільнення, примушування до звільнення, притягнення до дисциплінарної від­повідальності, переведення, атестація, зміна умов праці, відмова в призначенні на вищу посаду, зменшення розміру заробітної плати тощо) у зв’язку з повідомленням ним або його близькими особами про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією право­порушень, інших порушень Закону України «Про запобігання ко­рупції» іншою особою тягар доказування того, що прийняті рішен­ня, вчинені дії є правомірними і не були мотивовані діями позива­ча чи його близьких осіб щодо здійснення цього повідомлення, покладається на відповідача. Суд не має повноважень перерозподі­ляти співвідношення дій учасників справи у доказуванні, тому тягар доказування завжди визначається законом.

Оригінальний підхід до розуміння сутності тягаря доказування пропонує Н. Б. Фартушок, визначаючи його як «урегульований за­коном інтерес у вчиненні певних дій у процесі доказування (утри­мання від їх вчинення) як умов, пов’язаних із очікуванням позитив­ного результату від розгляду і вирішення спору»^[413]. При цьому автор обґрунтовує, що «обов’язок здійснюється в силу прямого припису за­кону під загрозою застосування відповідальності. Інтерес, на відмі­ну від обов’язку, реалізується добровільно під впливом бажання і очікування позитивних наслідків. Таким чином, інтерес у виграші справи становить основу відношення сторін до процесу доказуван- ня»^[414]. Ця точка зору є спірною, адже інтерес у праві — це прагнення одержання певного результату, під впливом якого особа здійснює юридично значиму діяльність, котра здатна привести до цього ре­зультату. Інтерес у цивільному судочинстві може виражатися в одержанні судового захисту чи відверненні потенційних неспри­ятливих наслідків ухвалення судового рішення, що спонукає учас­ника справи доказувати правомірність своїх вимог і заперечень. Цей інтерес покладений в основу виконання тягаря доказування учасником справи, проте сам тягар доказування інтересом не є.

Варта уваги думка, що «тягар доказування як особливе правове явище не вписується в традиційну класифікацію на права та обов’язки сторін»^[415]. В. В. Комаров справедливо називає тягар дока-

Принципи доказування зування «специфічним правовим феноменом. Як не парадоксально, приписи ст. 10 ЦПК (попередньої редакції, у якій закріплювався принцип змагальності — А.Ш.) не засновуються, власне, на юри­дичному примусі і формулюють обов’язок з доказування як певний правовий стан, який детерміновано процесуальним становищем сторони, гармонізованим із завданнями цивільного судочинства у контексті своєї власної заінтересованості в отриманні судового рі­шення»^[416]. Дійсно, виконання тягаря доказування ґрунтується на заінтересованості особи у доведенні обставин, які безпосередньо впливають на досягнення її процесуальної мети. Тягар доказуван­ня — це не право чи обов’язок, а правило розподілу доказової діяль­ності між учасниками справи.

Ч. 1 ст. 81 ЦПК покладає тягар доказування лише на сторони, що не в повній мірі відповідає іншим положенням процесуального закону, зокрема, п. 2 ч. 1 ст. 43, ч. 5 ст. 81 ЦПК, згідно з якими право подавати докази та брати участь у їх дослідженні надається всім учасникам справи. Якщо інший учасник справи має власну вимогу, то, за деякими винятками у справах окремого проваджен­ня, ніхто інший не повинен обґрунтувати доказами цю вимогу, а відсутність таких доказів унеможливить її задоволення.

Коли у справу позовного провадження вступає третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, то доказування правомірності цієї вимоги не покладається на сторін, а повинно здійснюватися третьою особою; це стосується і заперечень третіх осіб. Якщо позивач і відповідач визнають обставину, на яку посила­ється третя особа, вона звільняється від необхідності доказування цієї обставини в силу ч. 1 ст. 82 ЦПК, де наслідки визнання обста­вини справи визначені для всіх учасників, а не лише для сторін. І навпаки, якщо відповідач визнає певну обставину, на яку посила­ється позивач, проте третя особа, яка заявляє самостійні вимоги, цю ж обставину не визнає, необхідність її доказування залишиться. У справах наказного провадження заявник повинен надати дока­зи, які підтверджують його вимогу, а у разі їх відсутності у видачі судового наказу буде відмовлено, оскільки ніхто інший не уповно­важений підтверджувати доказами вимогу заявника. Тягар доказу­вання — це процесуальне правило, яке визначає розподіл доказо­вої діяльності не лише для сторін, а для всіх учасників справи щодо обставин, які слугують підставою заявлених ними вимог та запере­чень або мають інше значення для справи.

Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК тягар доказування визначається з ура­хуванням випадків, передбачених цим Кодексом, однак це поло- ження є неточним. В окремих категоріях справ тягар доказування може встановлюватися і нормами матеріального права, як це має місце у ч. 2 ст. 623 ЦК, яка покладає доказування розміру збитків, заподіяних порушенням зобов’язання, на кредитора. Також вплив на розподіл тягаря доказування здійснюють презумпції, закріплені в нормах матеріального права.

Презумпція припускає існування певного факту доти, поки не буде доведена його відсутність. «Правило, сформульоване у пре­зумпції, перевірене попереднім досвідом, а тому точно відображає переважну більшість ситуацій, на які розраховане, уможливлюючи водночас врахування специфіки інших ситуацій шляхом спросту­вання презумпції. Презумпція формується у правовій нормі на під­ставі загального припущення, що відображає природний порядок речей, а також закономірності суспільного життя, та свідчить про повторюваність різного роду явищ, процесів, подій»^[417]. Якщо у право­відносинах діє презумпція, вона звільняє позивача від необхідності доказувати певну обставину, котра вважається існуючою доти, поки відповідач не докаже її відсутність. Зокрема, у справах про відшко­дування майнової шкоди позивач не повинен доводити наявність вини відповідача, ця вина презюмується відповідно до ч. 2 ст. 1166 ЦК. Якщо відповідач не надасть суду переконливих доказів відсут­ності своєї вини, її наявність вважатиметься встановленою, навіть коли позивачем ця обставина доводитися не буде^[418]. Таким чином, норми матеріального права, в яких встановлено презумпції, також безпосередньо впливають на розподіл тягаря доказування.

Проведений аналіз свідчить про те, що ч. 1 ст. 81 ЦПК при ви­значенні суб’єктного складу осіб, на яких покладається тягар до­казування, не відповідає іншим нормам ЦПК; в частині розподілу тягаря доказування — нормам матеріального права. Окрім того, як встановлено вище, тягар доказування не є обов’язком. З метою удосконалення правового регулювання правила розподілу доказової діяльності у цивільному судочинстві необхідно уточнити назву ст. 81 ЦПК, щоб вона більш вірно відображала зміст норми, а в ч. 1 ст. 81 врахувати наведені зауваження, виклавши її у новій редакції:

«Стаття 81. Обов’язковість доказування і подання доказів

1. Кожен учасник справи повинен довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім ви­падків, встановлених законом».

Відповідно, у ч. 3 ст. 81 ЦПК словосполучення «обов’язок доказу­вання» слід замінити на «тягар доказування».

Принцип обов’язковості доказування означає, що за винятком обставин, звільнених від доказування на підставі закону, всі обста­вини, на які посилаються учасники справи, повинні бути доказані. Кожна обставина, яка входить до предмету доказування, повинна бути підтверджена доказами. Реалізація цього завдання відбува­ється завдяки розподілу тягаря доказування, який дозволяє опти­мально, раціонально, логічно і пропорційно визначити участь кож­ного учасника справи у доказовій діяльності в порядку, встановле­ному законом. Дотримання принципу обов’язковості доказування є передумовою ухвалення обґрунтованого рішення у справі, гаран­тією її справедливого вирішення.

5.5.