Оцінка зібраних у справі доказів, мотивування їх відхилення або врахування
Згідно з ч. 3 ст. 89 ЦПК суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У попередній редакції процесуального закону аналогічне положення мало конкретніший зв’язок з мотиву- вальною частиною судового рішення: як визначалося у ч. 4 ст. 212 ЦПК, результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. Чинна редакція ЦПК також відсилає до зазначення відповідних відомостей у мотивувальній частині судового рішення, в якій зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини, а також докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення (п. 1, 2 ч. 4 ст. 265 ЦПК).Необхідність зазначення в судовому рішенні мотивів врахування або відхилення кожного доказу безпосередньо випливає з права на справедливий судовий розгляд і є «відображенням відсутності упередженості суду при оцінці доказів»[792]. Суду належить надати оцінку і кожному окремому доказу або групі однотипних доказів, і всім доказам у справі в цілому та відобразити цю оцінку в судовому рішенні, що є одним з чинників його законності й обґрунтованості.
Відповідно до ч. 2 ст. 263 ЦПК законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Значна частина останніх пов’язана із процесом доказування у справі. У рішенні повинні бути зазначені не лише прийняті докази, на основі яких були встановлені обставини справи, але й мотиви відмови у прийнятті кожного доказу, відхиленого судом, зокрема, з причин його неналежності, недопустимості, подання без поважних причин після спливу встановленого законом або судом строку тощо.
Відхилення доказу судом відбувається також тоді, коли інші наявні у справі докази спростовують його: якщо доказ піддається сумніву іншими наявними у справі фактичними даними, суд при оцінці доказів відмовляє у прийнятті такого доказу і зазначає в судовому рішенні, з яких мотивів цей доказ не може слугувати засобом встановлення обставин справи. Жоден доказ не може бути залишений без уваги, причини його відхилення або врахування повинні бути пояснені.Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч. 5 ст. 263 ЦПК). Не може бути обґрунтованим рішення, в основу якого покладено докази, що не були досліджені у судовому засіданні, як і рішення, ухвалене без повно і всебічно встановлених обставин справи. Обґрунтованість судового рішення безпосередньо випливає з того доказового матеріалу, який в результаті оцінки доказів дав змогу встановити обставини справи, визначити правовідносини сторін та інших учасників справи, вирішити питання про можливість задоволення кожної з заявлених вимог.
У процесуальній доктрині широко поширене використання такої категорії, як вмотивованість судового рішення. Відповідна вимога до нього у ЦПК не пред’являється безпосередньо, проте слідує з положень ч. 4 ст. 265 у вигляді змісту мотивувальної частини судового рішення, якого має дотримуватися суд. Деякі дослідники виходять з того, що поняття вмотивованість та обґрунтованість судового рішення можна вважати синонімами[793]. Інші, спираючись на аналіз практики Європейського суду щодо тлумачення права людини на справедливий суд, роблять висновок, що «вмотивованість рішень суду необхідно розглядати як самостійну до них вимогу, яка не є тотожною вимогам законності й обґрунтованості»[794]. З приводу цього можна подати такі міркування.
У мотивувальній частині рішення необхідною є «наявність системного відображення певним чином поясненого вибору і застосування судом норм матеріального права, які відповідають встановленим і підтвердженим належними доказами обставинам справи, і норм процесуального права, які визначають ставлення суду до застосованих ним підстав вирішення спору»[795].
Тобто, вмотивованість означає відображення у судовому рішенні мотивів, керуючись якими суд зробив свій правовий вибір щодо визнання встановленими обставин справи, висновків по суті розглянутих правовідносин та вибору норми права, яка підлягає застосуванню. Вмотивованість включає не лише виклад у судовому рішенні встановлених обставин справи з посиланням на докази, на підставі яких встановлені ці обставини, а й також мотивовану оцінку кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, застосовані судом норми права й мотиви їх застосування та мотиви незастосування інших норм права, на які посилалися учасники справи. Обґрунтованість судового рішення не збігається з його вмотивованістю, оскільки перше явище стосується об’єктивної підстави для ухвалення судового рішення, а друге — внутрішніх мотивів, якими керувався суд. Однак міркування суду стосовно зазначених вище аспектів формуються на основі встанов- лених обставин справи, підтверджених доказами, які були прийняті судом. Звідси слідує висновок, що оцінка доказів безпосередньо впливає і на вмотивованість судового рішення.Наприкінці 2019 року ст. 89 ЦПК була доповнена новою частиною четвертою, відповідно до якої у справах про визнання необгрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави суд виносить рішення на користь тієї сторони, сукупність доказів якої є більш переконливою порівняно з сукупністю доказів іншої сторони. Віднесення цього положення до норми, яка регулює оцінку доказів, вбачається не безспірним, оскільки в ньому йдеться не про критерії і порядок оцінки доказів, а про те, як має ухвалюватися рішення у справах про визнання необгрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави. Аналіз цієї категорії справ та вироблення висновку, наскільки обґрунтованим є правило ч. 4 ст. 89 ЦПК, не відноситься до мети цього дослідження. Однак зазначене положення вочевидь не повинно розміщуватися у нормі, присвяченій оцінці доказів.
За винятком цього зауваження, інші аспекти правового регулювання оцінки доказів не містять недоліків. Порядок її здійснення пройшов апробацію багаторічною практикою і не зазнав істотних змін при оновленні процесуального законодавства, що підтверджує вичерпність і повноту критеріїв оцінки доказів. Їх дотримання слугує гарантією здійснення правосуддя у справі, забезпечує справедливість та неупередженість її вирішення.