Оцінка належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємного зв’язку доказів у їх сукупності

Ця вимога до процесуальної форми оцінки доказів конкретизує порядок проведення оцінки доказів, визначаючи, за якими крите­ріями відбувається їх оцінка.

Оцінка належності доказу означає досягнення знання, що доказ містить інформацію щодо принаймні однієї з обставин, встановлен­ня яких має значення для справи.

Оцінка допустимості доказу полягає у встановленні судом до­тримання норм матеріального та процесуального права при одер­жанні доказу. З однієї сторони, суд повинен переконатися, що при одержанні доказу не були порушені права, свободи, інтереси фізич­них осіб, права та інтереси юридичних осіб, що доказ не ґрунтується на документі чи об’єкті, створеному або одержаному з порушенням норм чинного законодавства, що доказ одержано з відомого джере­ла, законність якого не викликає сумнівів. З іншої сторони, суду не­обхідно зробити висновки про дотримання процесуального порядку при одержанні доказу та переконатися, що засіб доказування має передбачену законом процесуальну форму, тобто, на підтверджен­ня обставини подано доказ, який відповідно до закону може підт­верджувати цю обставину.

Оцінка достовірності доказу тривалий час не мала законодавчої конкретизації, однак з набранням чинності новою редакцією ЦПК у ч. 1 ст. 79 з’явилася дефініція достовірності доказів. Процесуаль­ний закон називає достовірними докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Конкретні законодавчі вимо­ги, дотримання яких означало б забезпечення достовірності доказу, при цьому відсутні.

У процесуальній доктрині достовірність доказів часто пояснюєть­ся як властивість, яка характеризує точність встановлення обставин справи, відповідність фактичним обставинам, які мали місце^[785]. До­стовірним доказом можна вважати той, який дозволяє суду досягти однозначного переконання, що обставина справи, підтверджена цим доказом, склалася саме так і ніяк інакше, що немає жодних сумнівів щодо цієї обставини справи. Достовірністю доказів є точ­ність, коректність, адекватність відображення доказової інформації у відповідному засобі доказування. Встановленню достовірності до­казів певною мірою сприяють правила, передбачені нормами проце­суального законодавства щодо окремих видів доказів.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 90 ЦПК показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини, не є дока­зом. Джерело інформації у показаннях свідка не означає, що свідок сприйняв і запам’ятав ті чи інші події саме так, як вони відбулися, і

Реалізація механізму доказування на стадіях його функціонування правильно відтворює їх у своїх показаннях, проте вказує на певну ос­нову формування цих показань, на можливість пересвідчитися, що описані свідком обставини мали місце. Якщо джерело обізнаності не назване, закон не допускає можливості визнання таких показань свідка доказом у справі, оскільки ступінь їх достовірності невідомий. Коли свідки дали різні за змістом показання щодо однієї і тієї ж об­ставини справи, суд може одночасно допитати їх для з’ясування при­чин розходження у їхніх показаннях (ч.

Оцінка достовірності документів в першу чергу полягає у перевір­ці дотримання порядку прийняття цього документа, його реєстрації чи посвідчення, умов і порядку його складання та підписання. Якщо документ виданий органом державної влади, органом місцевого са­моврядування, однією з умов його достовірності є компетенція відпо­відного органу щодо видачі таких документів. У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його досто­вірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ч. 11 ст. 83 ЦПК). Коли такий документ не буде виключений з числа доказів, при оцінці його достовірності суд повинен врахувати, що цей доказ був підданий сумніву особою, котра його подала, і звернути увагу на можливі виправлення, підчистки, інші сліди втручання в документ, відсутність в ньому певних реквізитів тощо, тобто, всі ті елементи, котрі можуть безпосередньо впливати на правильність встановлення обставин, які мають значення для справи.

Речові докази часто мають високий ступінь достовірності в силу їх природи: навіть при масовому виробництві певної речі кожен її примірник є оригіналом з точки зору здатності бути доказом, речові докази не існують в копіях. Якщо для підтвердження обставин справи достатньо самого факту існування певного предмета, такий речовий доказ у більшості випадків оцінюється як достовірний. Коли ж джерелом доказової інформації є не сам предмет як такий, а певні сліди, залишені на ньому, наприклад, сліди пошкодження, їх походження не завжди очевидне для суду. Оцінюючи достовір­ність такого речового доказу, суд повинен впевнитися, що цей доказ не був підданий будь-якому сторонньому впливу, а точно відобра­жає ті обставини справи, на підтвердження яких він був поданий^[786].

Частина 1 ст. 86 ЦПК визначає, що огляд судом речових доказів, що швидко псуються, здійснюється негайно. Ця вимога пояснюєть­ся як можливістю втрати необхідної інформації у зв’язку із псуван­ням певних об’єктів, так і зниженням ступеня достовірності резуль­татів огляду таких об’єктів по мірі сплину часу. Якщо огляд доказу, який швидко псується, був здійснений не негайно, або сам об’єкт, який швидко псується, був наданий суду із запізненням, коли про­цеси псування вже позначилися на тих чи інших показниках і ха­рактеристиках цього об’єкта, такий речовий доказ часто є недосто­вірним, адже процес псування може здійснювати вплив на точність і відповідність дійсності висновків щодо відомостей, джерелом яких виступає цей доказ.

Оцінка достовірності висновку експерта є доволі складною про­цедурою, адже цей засіб доказування виникає лише тому, що для з’ясування певних обставин справи потрібні спеціальні знання, ре­зультати застосування яких відображені у висновку експерта і кот­рих немає у суду. Пленум Верховного Суду у п. 17 постанови № 8 від 30 травня 1997 р. «Про судову експертизу в кримінальних і ци­вільних справах» роз’яснив, що при перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з’ясувати:

1) чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та проведенні експертизи;

2) чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі;

3) компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх по­вноважень;

4) достатність поданих експертові об’єктів дослідження;

5) повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним;

6) узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим вис­новком експерта;

7) обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з ін­шими матеріалами справи.

Всі ці критерії дозволяють суду також визначити, чи є висновок експерта достовірним.

Процесуальна форма оцінки доказів передбачає встановлення їх достатності. Достатність доказів — категорія, яка визначається ін­дивідуально для кожної конкретної справи.

Реалізація механізму доказування на стадіях його функціонування факту, у підтвердження якого вони зібрані»^[788]. Відповідно до ст. 80 ЦПК достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які вхо­дять до предмета доказування. Як вірно відмічається в наукових джерелах, «достатність доказів — не кількісний, а якісний показ­ник, який не може забезпечуватися механічним складанням на­лежних за змістом, допустимих з формою і достовірних доказів»^[789]. У німецькому цивільному процесі діє принцип, згідно з яким «дока­зи у справі повинні прийматися лише в тому обсязі і порядку, який з найвищим ступенем імовірності приведе до швидкого вирішення справи»^[790]. Дійсно, справа може бути наповнена найрізноманітні­шими доказами і завданням суду є відбір тих з них, що дозволять зробити правильні і безсумнівні висновки про обставини, які мають значення для справи. Виходячи з викладеного, можна визначити, що оцінка достатності доказів полягає у встановленні того, чи доз­воляє сукупність належних, допустимих і достовірних доказів зро­бити точні, однозначні, вичерпні висновки про наявність чи відсут­ність фактів, які входять до предмету доказування у справі.

Оцінка взаємного зв’язку доказів у їх сукупності здійснюється з метою «усунення суперечності між доказами, ліквідації сумнівів в істинності висновку, який робиться з усієї сукупності одержаної до­казової інформації»^[791]. Суду належить виявити системні зв’язки у всьому доказовому матеріалі, який є у справі, визначити співвідно­шення кожного доказу з усіма іншими, проаналізувати взаємо­пов’язані докази на предмет того, чи підсилюють вони один одного, чи ставлять під сумнів, чи спростовують. Зміст наявних у справі до­казів повинен утворювати цілісну систему встановлених фактів, точно і безсумнівно відтворювати обставини справи, і саме цій меті слугує оцінка взаємного зв’язку доказів у їх сукупності.

9.4.3.