Відсутність заздалегідь встановленої сили доказів для суду

Процесуальний закон наголошує, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Досліджуючи відсутність за­здалегідь встановленої сили доказу для суду, науковці часто обме­жуються загальними тезами про те, що жоден доказ не повинен бути пріоритетним для суду, кожен доказ повинен оцінюватися на­рівні з усіма іншими.

Чимало правознавців конкретизують зміст відсутності наперед встановленого значення доказів, цитуючи положення, відоме ще з ра­дянських часів: ні в законі, ні в підзаконних актах не повинні місти­тися ніякі вказівки, що наперед вирішують доказову юридичну силу і значення доказів; ніякі органи й посадові особи не вправі давати суду вказівки про доказову силу і значення того чи іншого доказу; докази повинні оцінюватися за їх властивостями і доказовими ознаками^[779]. Ця характеристика є обґрунтованою і в умовах сьогодення.

Більш широке тлумачення відсутності наперед встановленого значення доказів пропонує К. Б. Рижов. На його думку, це означає:

«а) відсутність фактично меншої доказової сили того чи іншого доказу через слабке законодавче врегулювання його дослідження й оцінки, а також процесуальну поведінку суб’єкта доказу (стосовно особистих доказів);

б) можливість в процесі формування внутрішнього переконання судді встановлення у свідомості судді фактичної переваги доказу з точки зору його пріоритетності перед іншими видами доказів в силу його надійності, що далеко не завжди може відображатися у рішенні суду та поведінці судді по відношенню до інших учасників процесу;

в) відсутність матеріально-правових норм, що приписують тим чи іншим доказам легально більшу доказову силу через особливий публічно-правовий статус джерела доказу, що стосується так зва­них автентичних актів, яким закон може надавати особливий сту­пінь достовірності (нотаріальні акти, судові рішення, акти держав­ної реєстрації прав та цивільного стану)»^[780].

Дійсно, відсутність заздалегідь встановленої сили доказу в першу чергу означає відсутність законодавчого закріплення вищого ступе­ня доказової сили, певної переваги одного виду засобів доказування над іншими. Проте жоден доказ не повинен мати наперед встановле­ного значення і в свідомості судді. Недостатнє законодавче врегулю­вання дослідження й оцінки певного виду доказів, невпевнена пове­дінка свідка, «надійність» письмових документів у порівнянні з пока­заннями свідків, вищий ступінь довіри до доказу, що виходить від особи з особливим публічно-правовим статусом, та інші подібні чин­ники не повинні впливати на сприйняття доказів судом^[781].

Виходячи з принципу допустимості доказів, цілий ряд обставин цивільних справ може підтверджуватися лише певним видом засо­бів доказування. Зокрема, здатність підтвердити факт укладення договору, для якого законом передбачена обов’язкова письмова форма, має тільки відповідний письмовий доказ; з’ясування обста­вин справи, які потребують спеціальних знань у галузі науки, ми­стецтва, техніки ремесла тощо, неможливе без висновку експерта. Однак і в таких випадках, коли певний доказ є основним засобом встановлення обставини справи, цей доказ не має заздалегідь вста­новленої переваги перед іншими доказами і не може автоматично враховуватися судом без перевірки належності і допустимості цього доказу, його відповідності іншим встановленим законом вимогам.

Що стосується висновку експерта, пленум Верховного Суду у п. 3 постанови № 8 від 30 травня 1997 р. «Про судову експертизу в кри­мінальних і цивільних справах» підкреслив, що висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джере­лами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переко­нанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об’єк­тивному розгляді всіх обставин справи у сукупності. Однак коли у справі необхідно встановити характер і ступінь ушкодження здо­ров’я, психічний стан особи, вік особи, якщо про це немає відповід­них документів і неможливо їх одержати, та в багатьох інших ви­падках висновок експерта може виступати єдиним джерелом дока-

Реалізація механізму доказування на стадіях його функціонування зової інформації про такі обставини справи.

Протягом судового розгляду справи у суду може формуватися те чи інше враження про ступінь доведення певних обставин справи на підставі здійсненої у ній доказової діяльності. Як відмічає Е. М. Му- радьян, «факт, який спочатку здавався значущим, у подальшому може бути визнаний таким, що не стосується справи, по мірі про­яснення ситуації з’явиться інша інтерпретація і кваліфікація»^[782]. І навпаки, факт, який спершу видавався другорядним, може здій­снити вирішальний вплив на розгляд і вирішення справи. Тому до моменту вироблення судом остаточних висновків щодо доказів усі вони повинні розглядатися як рівноцінні. Відсутність заздалегідь встановленої сили доказів для суду означає, що до завершення про­цесу оцінки доказів жоден з них не повинен мати ніяких переваг над іншими; жоден доказ не може заздалегідь вважатися більш перекон­ливим чи таким, що має вищий рівень доказового значення; кожен доказ повинен оцінюватися нарівні з усіма іншими.

9.4.2.