Особливості дії норм матеріального і процесуального права у доказуванні
Правову основу доказування у цивільному судочинстві становлять норми, які визначають процедуру доказування на всіх її етапах та в усіх видах провадження, передбачають правила, у відповідності до яких мають вчинятися процесуальні дії, спрямовані на встановлення обставин справи.
Такими нормами є норми цивільного процесуального права. Їх значна частина зосереджена у главі 5 розділу І ЦПК, де викладено основі положення про докази і засоби доказування, однак численні норми містяться й в інших главах процесуального закону та регламентують одночасно не тільки доказування, а й процесуальний порядок вчинення певних дій, певного провадження[97].Структура правового регулювання доказування у ЦПК є неоднорідною в силу того, що кожен елемент цієї діяльності здебільшого підпорядковується декільком правилам, частина з яких стосується безпосередньо доказування, в той час як інша частина визначає порядок ініціювання відповідних дій та оформлення їх результатів, котрий має загальне застосування у цивільному судочинстві. Наприклад, при витребуванні доказів одночасно застосовуються норми ст. 84 ЦПК та положення ст. 182—183 ЦПК, що встановлюють порядок подачі заяв з процесуальних питань, при цьому заяви з процесуальних питань не належать до інституту, що використовується лише в доказуванні. Огляд доказів за місцем їх знаходження провадиться відповідно до ст. 85 ЦПК, при цьому порядок виклику учасників справи у місце проведення огляду регулюється положеннями ст. 128 ЦПК, яка містить загальні правила щодо судових повісток у цивільному судочинстві, а протокол, що складається за результатами огляду, має відповідати загальним вимогам щодо складання і оформлення протоколів, встановленим ст. 250 ЦПК. Тому правове регулювання доказування має комплексний характер, оскільки включає як норми, спеціально передбачені процесуальним законом для доказування, так і норми, що містять інші правила цивільного судочинства.
Роль норм цивільного процесуального права у доказуванні більш глибоко буде охарактеризовані далі. Однак доказування у цивільному судочинстві зазнає безпосереднього впливу також зі сторони норм матеріального права. Форми цього впливу можна структурувати у декілька напрямів.
По-перше, норми матеріального права слугують основою для формування предмета доказування. Не може існувати цивільної справи, в якій не потребувалося б встановлення фактів матеріально-правового характеру, адже правовідносини, рішення по суті яких належить ухвалити суду, регулюються нормами матеріального права, що відповідно відсилає до цих норм. Зумовлюючи формування предмету доказування, норми матеріального права формують і основний зміст доказової діяльності у справі.
По-друге, з цих норм випливає належність доказів, поданих на підтвердження вимог і заперечень учасників справи. Належність доказів як правовий зв’язок між доказом та щонайменше однією з обставин, що входять до предмета доказування у справі, ґрунтується в основному на нормах матеріального права, без яких цей зв’язок не міг би існувати.
По-третє, передбачаючи форму вчинення певних правочинів, порядок видачі різного роду документів, компетенцію різних органів щодо прийняття тих чи інших рішень, норми матеріального права сприяють у визначенні допустимості засобів доказування. Явище допустимості доказів має дві сторони, матеріально-правову і процесуально-правову, про що більш детально йтиметься далі, і в цьому контексті норми матеріального права виступають чинником, який свідчить про законність джерела і порядку отримання доказів або навпаки, їх незаконність.
По-четверте, норми матеріального права здійснюють вплив на тягар доказування. У деяких випадках вони безпосередньо визначають тягар доказування, зокрема, згідно з ч. 2 ст. 623 Цивільного кодексу України[98] (у подальшому — ЦК) доказування розміру збитків, заподіяних порушенням зобов’язання, покладене на кредитора. Також вони встановлюють правові презумпції, які впливають на предметний розподіл обставин, що підлягають доказуванню, між учасниками справи.
По-п’яте, в нормах матеріального права закріплено різного роду імунітети, котрі обмежують можливість допиту певних осіб як свідків без одержання відповідної згоди, встановлено правовий статус судових експертів, порядок проведення судових експертиз та вимоги до висновків експертів. Тобто, значна частина важливих аспектів, які стосуються здійснення доказування у цивільному судочинстві, відображена у нормах матеріального права.
З цього вбачається, що доказова діяльність у цивільних справах не може здійснюватися із застосуванням лише норм цивільного процесуального права і потребує звернення до норм матеріального права. Між цими нормами існує особливий правовий зв’язок.
Тези про те, що доказування регулюється нормами як процесуального, так і матеріального права, неодноразово висловлювалися у доктрині. І. В. Решетнікова зазначає про специфічний характер доказування внаслідок поєднання в його регулюванні норм як процесуального, так і матеріально-правового характеру[99], з цією точкою зору солідарна О. О. Нахова[100]. На думку О. О. Грабовської, в регулюванні доказування недоцільно надавати перевагу нормам процесуального або матеріального права, «оскільки лише їх взаємодія, а не окреме значення, дозволяють учасникам справи доказати та довести, а суду встановити факти та обставини, якими обґрунтовуються вимоги чи заперечення»[101]. Висновки з цього приводу не можуть бути достатньо обґрунтованими без предметного аналізу матеріально- правового впливу на доказування, тому необхідно встановити, яким же чином норми матеріального права діють у доказуванні.
В ряді цих норм визначені конкретні умови, що стосуються доказування у певних випадках, зокрема, у ч. 1 ст. 218 ЦК зазначено, якими доказами може доводитися заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин; у ч. 4 ст. 306 ЦК передбачено можливість залучення як доказу до справи кореспонденції, яка стосується фізичної особи; у ч.
1 ст. 435 ЦК встановлено презумпцію авторства. Проте кількість таких норм порівняно невелика і на відміну від процесуального права, матеріальне право не містить жодної норми, яка підлягала б застосуванню в доказуванні у кожній цивільній справі.В актах матеріального законодавства відсутні положення, які б чітко визначали коло обставин, що підлягають встановленню у тій чи іншій категорії справ, та перелік засобів доказування, за допомогою яких ці обставини можуть бути встановлені. Норми, на підставі яких суд може зробити висновок про допустимість доказів, регулюють певну сферу матеріальних правовідносин і переважно не містять конкретної вказівки на те, які докази будуть допустимими у справі, котра може виникнути у зв’язку з цими правовідносинами. Тобто, предмет доказування у справі, належність доказів та матеріально-правовий елемент їх допустимості здебільшого виводяться з положень матеріального права опосередковано, при цьому в кожному конкретному випадку це можуть бути зовсім різні законодавчі положення. На розподіл тягаря доказування норми матеріального права впливають лише в окремих випадках; свідки, що мають особливий правовий імунітет, залучаються не в кожну справу; висновок експерта не завжди використовується для встановлення обставин справи. Тобто, в той час як деякі норми процесуального права застосовуються у доказуванні в усіх цивільних справах (ст. 76—81, 83, 89 ЦПК), жодної універсальної норми матеріального права, яка була б задіяна у доказуванні в кожному без винятків випадку, не існує.
Норми процесуального права регулюють доказування безпосередньо, встановлюючи права та обов’язки суб’єктів доказування, конкретні правила і процедури залучення доказів у справу, їх дослідження й оцінки. Норми матеріального права включаються у доказування вибірково, ситуативно, їх дія завжди має індивідуально- контекстний характер та обмежена вирішенням окремих питань. Тому видається, що дія норм матеріального і процесуального права у доказуванні співвідноситься так: порядок доказування регулюється нормами процесуального права, а норми матеріального права створюють передумови для доказування.
1.5.