Доказове право як напрям наукових досліджень та елемент системи права

Використання терміну «доказове право» не є новітньою науко­вою тенденцією. У першому виданні «Теорії судових доказів в ра­дянському праві» 1941 року А. Я. Вишинський згадував теорію до­казового права, котра є «найголовнішою, центральною теорією су­дового права», і тлумачив його як «правила, якими регулюється процес збирання й оцінки судових доказів»^[102].

В умовах сьогодення науковий інтерес до доказового права можна пояснити твердженням В. А. Новицького, згідно з яким «по­треба у знаннях цієї сфери обґрунтовується тим, що неможливе іс­нування самого процесуального права без доказового»^[104]. Більш ка­тегорично висловився О. В. Аверін: «з урахуванням досягнутого рівня теоретичних знань різних галузей права про докази, а також з урахуванням суспільної потреби, котра змушує підняти теорію до­казів на загальнотеоретичний рівень і відображається не лише в юридичній практиці, а й в правовій науці, можна стверджувати, що вітчизняне правозастосування давно перетнуло межу, за якою без загальної теорії процесуального права та її розділу — загальної теорії доказового права — така надзвичайно важлива область від­носин, як процесуальна, виглядає неповноцінно»^[105].

Подібні міркування навели представники різних процесуальних галузей, однак на сучасному етапі поки що немає загального розу- міння, як слід підходити до доказового права з точки зору науки і практики. Відомі спроби об’єднати доказове право в господарському і цивільному судочинстві в одне вчення, деякі правознавці додають до цього також адміністративний процес. Існують пропозиції розгляда­ти доказове право як загальну категорію для цивільного, господарсь­кого, адміністративного і кримінального процесуального права.

З цього приводу слід зазначити, що загальне доказове право навряд чи може існувати з огляду на специфіку кримінального су­дочинства, котре має істотні процедурні відмінності, зумовлені умовами кримінального провадження, та численні правила, які не застосовуються в інших видах судочинства. Об’єднання кримі­нально-процесуального аспекту доказування з усіма іншими аспек­тами в одне спільне знання про доказове право буде дуже умовним, адже більшість елементів цього знання розділятиметься на особли­вості доказування у кримінальних справах та особливості доказу­вання в інших видах судочинства. Істотна схожість в доказовому праві спостерігається на рівні адміністративного, господарського і цивільного процесу, хоча процесуально-правове регулювання окре­мих інститутів чи судових процедур у цих галузях здійснюється по- різному. Так, зокрема, в адміністративному судочинстві, на відміну від цивільного і господарського, немає інституту письмового опиту­вання учасників справи як свідків; у господарському судочинстві показання свідка викладаються у письмовій заяві, а підпис свідка посвідчується нотаріусом, що не передбачається в адміністративно­му й цивільному процесах. Проте таких відмінностей порівняно не­багато, тому можливість об’єднання цих трьох галузей в загальне вчення про доказове право цілком ймовірна, в той час як кримі­нально-процесуальний аспект доцільно досліджувати окремо. Цей висновок більшою мірою стосується перспективних наукових розро­бок, адже в умовах сьогодення доказове право здебільшого розгля­дається в конкретному галузевому аспекті.

У взаємозв’язку з цивільним процесом доказове право системно розвиває порівняно небагато науковців. Найбільша кількість таких розробок належить російським ученим, серед яких О. О. Нахова, В. А. Новицький спільно з Л. Ю. Новицькою, І. В. Решетнікова, М. А. Фокіна. У Республіці Білорусь деякі питання доказового права окреслені Т. С. Тарановою, в Азербайджані — А. Г. Байрамо- вим. В українській доктрині цивільний процесуальний аспект до­казового права розробляв В. Д. Андрійцьо, однак завершеного ком­плексного дослідження з цього напряму поки що немає.

В поодиноких випадках доказове право розглядається суто у значенні суб’єктивного права заінтересованої особи доказувати об­ставини справи, здійснювати доказову діяльність. Такий підхід ви-

Концепція доказування у цивільному процесі словили, зокрема, С. Я. Фурса та Т. В. Цюра: «оскільки доказуван­ня — це безумовно діяльність, то необхідно говорити про відповід­ний процес доказування. Тому надалі авторами під термінами до­казове право або право доказування буде розумітись певне суб’єк­тивне процесуальне право окремого суб’єкта — доказувати в суді певні юридичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи»^[106].

Деякі автори згадують доказове право у своїх працях, однак ви­значають його сутність доволі абстрактно: «доказове право як структурний підрозділ процесуального права — це цілком стійка правова спільність, чиї норми мають власну організацію, що скла­лася під впливом природніх еволюційних процесів вчення про до­кази та судової практики. Основою цієї організації є нерозривний зв’язок з іншими інститутами, інтегрований характер інституту су­дового доказування, існуючий всередині нього горизонтальний правовий термінологічний зв’язок»^[107]; доказове право розглядаєть­ся як сукупність чи комплекс норм, які «регулюють процесуальні правовідносини, пов’язані із встановленням обставин справи, дока­зуванням у справі»^[108]. Яким саме структурним підрозділом процесу­ального права є доказове право, до якого елементу системи права відноситься ця сукупність норм, у наведених публікаціях не уточ­нюється.

На думку І. В. Решетнікової, доказове право — «специфічне пра­вове утворення, комплексний правовий інститут. Загальні норми до­казового права є інститутом загальної частини цивільного процесу­ального права, спеціальні норми містяться в інститутах особливої частини цивільного процесуального права і в матеріальному праві. Оскільки докази не характеризуються однорідністю фактичного змі­сту (бо не охоплені якоюсь однією галуззю права) та законодавчою ві­докремленістю у вигляді глав, розділів тощо (положення про докази містяться у багатьох процесуальних інститутах і нормах матеріаль­ного права), можна говорити лише про таку комплексність, під якою розуміється неможливість вирішення справи без реалізації в процесі доказування загальних і спеціальних норм в сукупності»^[109].

Як комплексний інститут доказове право розглядає також О. О. Нахова, зауважуючи, що «доказування є міжгалузевим інсти­тутом цивільного процесуального, арбітражного процесуального права, судового адміністративного процесуального права, оскільки схожими є задачі, способи доказування»^[110]. Точку зору про міжгалу­зевий характер цього інституту, який існує в межах усіх процесу­альних галузей права, поділяють й інші науковці^[111].

В. Д. Андрійцьо, не погоджуючись з належністю доказового права до інституту, вказав на те, що «в його структуру входять чима­ло окремих правових інститутів (інститут оцінки доказів, інститут речових доказів тощо), а відтак в рамках цивільного процесуального права можна говорити про існування підгалузі доказового права як об’єднання правових інститутів, які регламентують процес доказу­вання»^[112]. На думку ученого, ця підгалузь має загальну частину, до якої слід віднести норми, що виявлятимуть свою дію на всіх етапах доказування, та особливу частину, яка містить норми, що регламен­тують окремі етапи доказування, окремі процедури, особливості до­казування в наказному і окремому провадженні та в судах вищих інстанцій, а також норми матеріального права, які визначають спе­цифіку доказування в окремих категоріях справ^[113].

Таке розуміння доказового права з точки зору елементної будо­ви системи права також є не безспірним. На думку О. В. Бауліна, «комплекс норм про доказування не може вважатися підгалуззю процесуального права, оскільки відсутнє його відособлення від інших процесуальних норм та інститутів»^[115]. М. А. Фокіна аргумен­тує неможливість віднесення доказового права до підгалузі цивіль-

Концепція доказування у цивільному процесі ного процесуального права тим, що «це не відповідає вимогам, які пред’являються до підгалузі права, а саме, високому ступеню спе­ціалізації, диференціації й інтеграції правових спільностей, що входять до її складу». Вважаючи, що норми доказового права безпо­середньо не включаються в галузь цивільного процесуального чи арбітражного (господарського) процесуального права, а пронизують позовне провадження, окреме провадження та інші види провад­жень, учена тлумачить доказове право як «самостійне системно- структурне утворення на рівні об’єднання інститутів в системі ци­вільного процесуального права й арбітражного процесуального права. Його елементами виступають асоціація загальних норм та інститути доказового права. Норми, що закріплені в законодавстві матеріально-правового характеру і мають подвійний — матеріаль- но-правовий-процесуальний — ефект, включаються у доказове право через його елементи, надаючи їм комплексний характер»^[116].

Як слідує з розглянутих доктринальних положень, доказове право — неоднорідне явище. Спираючись на зроблений вище вис­новок про те, що норми процесуального права регулюють доказу­вання безпосередньо, а норми матеріального права створюють пе­редумови для доказування, можна встановити, чи є підстави роз­глядати доказове право як правовий інститут або підгалузь права, чи займає доказове право інше місце в системі права.

Правовим інститутом є «порівняно невелика, відокремлена група юридичних норм, які регулюють однорідні суспільні відноси­ни конкретного виду»^[117]. «На відміну від галузі права, правовий ін­ститут регулює не всю сукупність якісно однорідних суспільних від­носин, а окремі видові особливості одного роду суспільних відносин або здійснює особливе завдання, функції в усьому регулюванні»^[118]. Доказове право як таке не може бути віднесене до категорії інсти­туту права, оскільки не відповідає двом його важливим ознакам:

1) доказове право не характеризується відокремленістю невели­кої групи правових норм. Окрім глави 5 розділу І ЦПК, яка справді є відокремленою та уособленою, положення, що стосуються доказів і доказування, містяться й в інших главах ЦПК, наприклад, проце­суальна діяльність, пов’язана з доказуванням у підготовчому про­вадженні, визначається нормами глави 3 розділу ІІІ ЦПК, а дослід­ження доказів відбувається в судовому засіданні, що регулюється нормами глави 6 розділу ІІІ ЦПК. Ці та інші законодавчі положен- ня неможливо виділити як окрему групу норм, що дозволило б роз­глядати доказове право як інститут;

2) у доказовому праві існують окремі структурні утворення — ін­ститут письмових доказів, інститут судової експертизи, інститут оцінки доказів тощо, і це не відповідає рівню поєднання правових норм в межах інституту права. Правовий інститут — порівняно проста конструкція, він не може включати в себе інші інститути, як це має місце у доказовому праві. В силу цього не вбачається підстав вважати доказове право правовим інститутом, адже воно має більш складну природу.

Об’єднання правових інститутів властиве підгалузі права, якою є «відносно автономна нормативна цілісність, що існує в рамках га­лузі права, об’єднує кілька споріднених правових інститутів та з урахуванням потреб юридичної практики може подолати інститу- ційну недостатність і виокремитися в окремий напрям правового регулювання»^[119]. «Підгалузь права об’єднує правові норми та інсти­тути, які регулюють суспільні відносини, що мають певне самостій­не значення у межах її відповідного типу»^[120]. Ознака об’єднання ін­ститутів властива доказовому праву, проте віднесення його до під- галузі цивільного процесуального права неможливе в силу того, що сукупність норм доказового права не належить до однієї галузі права. Ці норми не мають відокремленого та відособленого харак­теру, адже одна їх частина міститься в різних главах різних розді­лів ЦПК, а інші частини — в різних законодавчих актах матеріаль­но-правового характеру.

Не видається обґрунтованим вести мову про доказове право як галузь права. Галуззю права є «відносно самостійна сукупність норм, що регулює якісно однорідну сферу (рід) суспільних відносин і володіє тільки їй властивим режимом правового регулювання (предметом, методом, метою, способами, типом правового регулю- вання)»^[121]. Цивільне процесуальне право і матеріальні галузі права регулюють різні, неоднорідні сфери суспільних відносин за допомо­гою різних режимів. Ті їх норми, що входять до складу доказового права, не мають спільного предмета й методу правового регулюван­ня. Зокрема, цивільним законодавством регулюються особисті не- майнові та майнові відносини (ст. 1 ЦК), в той час цивільне проце­суальне законодавство визначає юрисдикцію та повноваження за­гальних судів щодо цивільних справ, встановлює порядок

Концепція доказування у цивільному процесі здійснення цивільного судочинства (ст. 1 ЦПК). Цивільне право як галузь приватного права передбачає широкі можливості для само­регуляції поведінки суб’єктів цивільних правовідносин і має в осно­ві диспозитивний метод правового регулювання. Цивільне процесу­альне право є галуззю публічного права, якій властивий в першу чергу імперативний метод правового регулювання, котрий містить категоричні приписи діяти певним чином. Відмінності в предметі і методах правового регулювання вказують на неможливість об’єд­нання норм, що належать до доказового права, в одну галузь^[122].

У теорії права обговорюється можливість існування комплекс­них галузей права, під якими розуміється «сукупність правових норм, що регулює як публічно-правові, так і приватноправові від­носини, які неможливо регламентувати однією галуззю права»^[123]. «Головною рисою комплексних галузей права є входження до пред­мета їх регулювання кола суспільних відносин, що виокремилися із різних основних галузей права, проте мають свою специфіку, що зу­мовлює їх автономність. Переплетіння галузей права між собою є нічим іншим, як процесом використання одних і тих самих інститу­тів права різними галузями»^[124]. Це питання є дискусійним, його ґрунтовний аналіз і вирішення не входять до задач цього дослід­ження, однак якщо припустити, що комплексні галузі права є еле­ментом системи права, доказове право не може розглядатися і в та­кому значенні.

Для комплексних галузей права має бути властивим спільне ви­користання одних і тих же норм та інститутів первинними галузя­ми, котрі об’єднуються в комплексну галузь, і неможливість регу­лювання певних суспільних відносин лише однією з первинних га­лузей. Проте норми матеріальних і процесуальної галузей в доказовому праві не мають такої взаємної залежності. Розглянемо це на прикладі ст. 209 ЦК, яка містить загальну вимогу щодо нота­ріального посвідчення правочинів. У доказуванні ця норма застосо­вується з метою визначення допустимості як доказу договору, кот­рий підлягає нотаріальному посвідченню. Однак застосування цієї норми у матеріальних правовідносинах не потребує використання яких-небудь норм чи інститутів цивільного процесуального права. Доказування у цивільному судочинстві знаходиться під впливом норм матеріального права, проте жодні матеріальні правовідноси- ни не регулюються за допомогою норм цивільного процесуального права. Це свідчить про неможливість об’єднання цих норм у ком­плексну галузь права.

Таким чином, з точки зору системи права доказове право — це правовий феномен, юридична конструкція якого вміщує норми процесуального права та матеріального права, однак сукупності цих норм не властиві єдність предмету і методу правового регулю­вання, спільність у використанні одних і тих же інститутів та вза­ємність впливу. Віднести доказове право до якого-небудь з елемен­тів системи права неможливо, оскільки воно не відповідає сутності правового інституту, підгалузі чи галузі права і (гіпотетично) ком­плексної галузі права. Це самостійне комплексне утворення, яке має в основі норми процесуального права та характеризується особ­ливим порядком застосування норм матеріального права.

З точки зору науки доказове право як сукупність знань ще зна­ходиться у стані формування. Це свідчить про необхідність та акту­альність подальших наукових розробок у цьому напрямі.