Функції та види норм цивільного процесуального права у механізмі доказування

Загальне призначення норм цивільного процесуального права полягає у регулятивному впливі на забезпеченні реалізації права на судовий захист у порядку цивільного судочинства. Цими нормами встановлюються правила поведінки для суб’єктів цивільних проце­суальних правовідносин, які у своїй сукупності охоплюють весь про­цес руху цивільної справи від моменту відкриття провадження у ній до ухвалення рішення, яким завершується розгляд справи.

Норми цивільного процесуального права комплексно і всебічно регулюють доказування, яке, в свою чергу, виступає індикатором ефективності цих норм, адже тільки в процесі їх практичного засто­сування можна вивити, наскільки дієвими і доступними в реаліза­ції вони є. Завдання цивільного судочинства і доказування взаємо- обумовлені: доказування підпорядковане меті цивільного судочин­ства і здійснюється у відповідності з нею, однак досягнення цієї мети неможливе без доказування. Саме воно дозволяє зробити вис­новок про якість і повноту процесуально-правового регулювання, оскільки співвідношення цілей норм цивільного процесуального права з результатами доказування свідчить про те, чи відповідає реально досягнутий результат меті норм цивільного процесуально­го права, чи забезпечують вони оптимальне досягнення результа­ту, який потребується в доказовій діяльності. Таким чином, норми цивільного процесуального права як елемент механізму доказуван­ня є його регулятором, охоплюючи всі аспекти доказової діяльності, а доказування слугує засобом виміру ефективності цих норм.

Функції норм цивільного процесуального права у механізмі до­казування спрямовуються на:

1) правове регулювання порядку здійснення доказування у ци­вільних справах, який охоплює всі процедури, що стосуються по­дання, дослідження й оцінки доказів. В нормах цивільного проце­суального права передбачаються як власне дії, що повинні або мо­жуть вчинюватися суб’єктами доказування, так і форми, способи, умови, послідовність їх вчинення та порядок процесуальної фікса­ції результатів доказових дій, зокрема, складання протоколу про огляд доказів за їх місцезнаходженням (ч.

2) визначення повноважень суду у доказуванні. Хоча в деяких положеннях ЦПК, наприклад, у ч. 2 ст. 13, по відношенню до суду вживаються терміни «права» та «обов’язки», суд вирізняється серед інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин тим, що діє не у власних інтересах, а з метою здійснення правосуддя у ци­вільній справі. У зв’язку з цим у доктрині сформувалася думка, що суд не реалізовує права і не виконує обов’язки, а здійснює повнова­ження. При цьому доволі часто повноваження суду тлумачаться як нерозривно пов’язані між собою права і обов’язки^[206] або комплекс цивільних процесуальних прав та обов’язків^[207], що не дає можливо­сті визначити, в чому полягає відмінність між категоріями повно­важень суду та правами й обов’язками інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, якщо в обох випадках йдеться про права і обов’язки. Не видається за можливе погодитися з тверджен­ням, що «права суду за загальним правилом співпадають з його обов’язками»^[208]: право — це можливість діяти певним чином, міра можливої поведінки, обов’язок же — міра необхідної поведінки, не-

Норми цивільного процесуального права як елемент механізму доказування обхідність діяти певним чином. Пропозиція розглядати повнова­ження суду як «надання можливості певної діяльності, яка чітко передбачена законом, для вирішення питань, віднесених до його відання»^[209] фактично розкриває сутність повноважень суду як право діяти певним чином, оскільки у наведеній тезі йдеться про можли­вість діяльності. Однак процесуальний закон містить численні норми, які наділяють суд такими повноваженнями на здійснення певних дій, від яких суд не може утриматися чи відмовитися, а тому у таких випадках має місце вже не можливість, а необхідність. Видається, що більш точним буде визначення повноважень суду як системи дій, які суд здійснює у передбачених законом випадках і які можуть передбачати розсуд суду щодо їх здійснення або підля­гати здійсненню в обов’язковому порядку.

3) надання учасникам справи процесуальних прав у сфері дока­зування та покладення на них обов’язків, пов’язаних з реалізацією цих прав. Учасники справи наділяються загальними правами по­давати докази, брати участь в їх дослідженні, ставити питання іншим учасникам справи, свідкам та експертам (п. 2 ч. 1 ст. 43 ЦПК). На випадки, коли самостійне одержання і подання певного доказу учасником справи неможливе, закон передбачає право на витребування доказів (ч. 1 ст. 84 ЦПК). Якщо існує загроза втрати засобу доказування, унеможливлення чи утруднення збирання або подання певного доказу в майбутньому, учаснику справи надається право на забезпечення такого доказу (ч. 1 ст. 116 ЦПК). Окрім того, сторони, треті особи та їх представники мають право ініціювати допит себе як свідків (ч. 1 ст. 92 ЦПК), а також здійснювати письмо­ве опитування інших учасників справи як свідків (ч. 1 ст. 93 ЦПК). З метою забезпечення належної реалізації процесуальних прав усіх учасників справи та дотримання розумних строків її розгляду на учасників справи покладається обов’язок подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, та не приховувати докази (п. 4 ч. 2 ст. 43 ЦПК). На виконання завдань цивільного судочинства зі справедливого розгляду і вирішення ци­вільних справ учасники справи зобов’язуються сприяти своєчасно­му, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обста­вин справи (п. 4 ч. 2 ст. 43 ЦПК). Понад це, норми цивільного про­цесуального права передбачають обов’язки учасників справи в окремих доказових процедурах, зокрема, обов’язок надавати копії доказів іншим учасникам справи перед тим, як подавати ці докази до суду (ч. 9 ст. 83 ЦПК), обов’язок надавати вичерпну відповідь по суті на кожне запитання, поставлене учаснику справи позивачем при письмовому опитуванні учасників справи (ч.

4) регламентація змісту діяльності інших осіб у сфері доказуван­ня. У процесуальному законі міститься ряд положень, які визна­чають права та обов’язки учасників судового процесу, котрі не є учасниками справи, проте задіяні в доказовій діяльності, а саме, свідків та експертів. Для свідка передбачені права на дачу пока­зань рідною мовою або іншою мовою, якою володіе свідок, на вико­ристання письмових записів при дачі показань, на відмову давати показання у випадках, встановлених законом, на компенсацію вит­рат, пов’язаних з викликом свідка до суду, та участь в судовому за­сіданні у режимі відеоконференції (ч. 2, 4 ст. 69 ЦПК). До обов’язків свідка належать своечасна явка до суду, дача правдивих показань про відомі свідку обставини справи та завчасне повідомлення суду про неможливість прибуття до суду та/або участі в судовому засі­данні у режимі відеоконференції (ч. 2, 3 ст. 69 ЦПК). Експерт наді- ляеться комплексом прав, які зумовлені цілями проведення екс­пертизи, а також правом на оплату виконаної ним роботи, на ком­пенсацію витрат, що пов’язані з проведенням експертизи і викликом до суду, на участь в судовому засіданні у режимі відео- конференції та правом відмовитися від надання висновку з підстав, передбачених законом (ч. 4, 6, 7, 8 ст. 72 ЦПК). Обов’язками експер­та е надання обґрунтованого та об’єктивного письмового висновку щодо поставлених йому питань, явка до суду й роз’яснення свого висновку та дача відповідей на питання суду й учасників справи (ч. 3, 4 ст. 72 ЦПК). Також норми цивільного процесуального права визначають обов’язок кожної і будь-якої особи, у якої знаходиться доказ, витребуваний судом, видати цей доказ на вимогу суду. У разі неможливості подання цього доказу у визначені строки така особа зобов’язана повідомити про це суд (ч. 6, 7 ст. 84 ЦПК);

5) встановлення строків вчинення процесуальних дій, пов’яза­них з доказуванням. Норми цивільного процесуального права на­дають суду повноваження встановлювати строки вчинення певних дій, зокрема, строк для подання доказів, не поданих своечасно з причин, визнаних судом поважними, або строк подання доказів на підтвердження попередньо визнаної обставини, якщо суд прийняв відмову від її визнання (ч. 5, 6 ст.

Норми цивільного процесуального права як елемент механізму доказування різні види строків, в межах яких повинні здійснюватися ті чи інші доказові дії: а) абсолютно визначені, що передбачені у вигляді чіт­кої кількості днів, місяців чи років, зокрема, розгляд судом заяви про забезпечення доказів не пізніше п’яти днів з дня її надходжен­ня до суду (ч. 2 ст. 118 ЦПК); б) відносно визначені, які залежать від настання певної події, зокрема, подання заяви про виклик свід­ка до або під час підготовчого провадження, а при розгляді справи в порядку спрощеного позовного провадження — до початку першо­го судового засідання у справі (ч. 3 ст. 91 ЦПК); в) невизначені, щодо яких закон вживає терміни «негайно», «завчасно» тощо, зокре­ма, негайний огляд судом речових доказів, що швидко псуються (ч. 1 ст. 86 ЦПК);

6) визначення місця вчинення процесуальних дій у сфері дока­зування. За загальним правилом, дослідження доказів відбуваєть­ся у судовому засіданні. Однак огляд письмових, речових та елек­тронних доказів, які з об’єктивних причин неможливо доставити до суду, здійснюється за місцем їх знаходження (ч. 1 ст. 85 ЦПК), а допит свідка, який через хворобу, старість, інвалідність або з інших поважних причин не може прибути до суду, — у місці проживання чи перебування свідка (ч. 14 ст. 230 ЦПК). Норми цивільного про­цесуального права враховують випадки, коли дослідження доказів не може відбутися в судовому засіданні в приміщенні суду, та пе­редбачають порядок дій в таких випадках, що забезпечує повноту встановлення обставин справи;

7) закріплення правових засобів, які забезпечують належну по­ведінку учасників справи та інших осіб, задіяних у доказуванні. В першу чергу, це заходи процесуального примусу, які можуть засто­совуватися у разі невиконання приписів норм цивільного процесу­ального права.

Таким чином, норми цивільного процесуального права як еле­мент механізму доказування охоплюють всі правові аспекти діяль­ності, пов’язаної із встановленням обставин справи, комплексно і всебічно регулюють цю діяльність. Існуванні чітких, зрозумілих, однозначних, конкретних норм, які визначають межі належної по­ведінки суб’єктів доказування та інших задіяних в ньому осіб, є за­порукою ефективності доказування у цивільних справах. Ці норми не можуть знаходитися у сталому незмінному вигляді, вони повин­ні відображати тенденції і закономірності розвитку суспільства, вті­лювати реальну можливість задоволення інтересів суспільства, від­повідати його потребам при реалізації права на судовий захист та одночасно уособлювати цілі й завдання держави в юрисдикційному правозастосуванні, забезпечувати можливість виконання органами судової влади своїх функцій.

Існує багато підстав для класифікації правових норм, завдяки чому можна досягти вичерпне знання про їх види та функції в пра­вовому регулюванні. Для механізму доказування найбільш важли­ве значення має їх класифікація за змістом, котра дозволяє охопи­ти всі основні положення, які визначають порядок і умови здій­снення доказової діяльності. В цьому контексті доволі вдалий підхід висловила О. Г. Лук’янова, запропонувавши поділяти проце­суальні норми на норми загального змісту — норми-задачі, норми- принципи, нормативні узагальнення (юридичні конструкції, при- писи-дефініції) — і норми конкретного змісту, що безпосередньо встановлюють процесуальні права та обов’язки суб’єктів процесу, умови і порядок їх реалізації^[210]. На основі цієї класифікації можна виявити основні види норм цивільного процесуального права, які діють в механізмі доказування.

Норми загального змісту — це «обов’язкові, формально визначені, логічно цілісні, вольові субсидіарно-регулятивні положення підвище­ного рівня загальності, що встановлені чи санкціоновані та гаранто­вані державою з метою забезпечення, підтримки єдності (інтегратив- ності) й одноманітності (уніфікованості) правового впорядкування суспільних відносин»^[211]. До складу таких норм входять:

• норми-задачі (норми-засади) — «спеціалізовані настанови, які виражають суспільно необхідний і бажаний результат процесуаль­ної діяльності суду та інших суб’єктів, як в цілому при здійсненні правосуддя у цивільних справах, так і щодо окремих стадій та видів судочинства, при здійсненні сукупності процесуальних дій»^[212].

Норми цивільного процесуального права як елемент механізму доказування Нормою-засадою є ч. 1 ст. 2 ЦПК, в якій визначене завдання ци­вільного судочинства — справедливий, неупереджений та своєчас­ний розгляд і вирішення цивільних справ. Правосуддя як особлива функція державної влади невід’ємне від встановлення обставин справи, результати якого зумовлюють правозастосування у справі, а тому доказування є головним чинником, який забезпечує спра­ведливе вирішення цивільних справ;

• норми-принципи. До яких у першу чергу належать принципи цивільного процесуального права. Вони визначають основний зміст цивільного судочинства, є стандартом правосуддя у цивільних справах і слугують базисом для здійснення всіх процесуальних дій в ході встановлення обставин справи. До норм-принципів відно­сяться також принципи доказування, яким підпорядковується до­казова діяльність, що буде детально досліджені далі;

• нормативні узагальнення, норми-дефініції містять визначення правових категорій, що застосовуються у цивільному судочинстві. В структурі процесуального закону можна виділити порівняно не­велику кількість норм-дефініцій, і більшість з них — це норми, що визначають терміни в доказуванні: докази в цілому (ч. 1 ст. 76 ЦПК), достовірність доказів (ст. 79 ЦПК), достатність доказів (ч. 1 ст. 80 ЦПК), показання свідка (ч. 1 ст. 90 ЦПК), письмові докази (ч. 1 ст. 95 ЦПК), речові докази (ст. 97 ЦПК), електронні докази (ч. 1 ст. 100 ЦПК), висновок експерта (ч. 1 ст. 102 ЦПК) та інші.

Норми конкретного змісту — це норми, які закріплюють процесу­альні права та обов’язки учасників справи, порядок вчинення проце­суальних дій, окремі правила та процедури, повноваження суду у конкретних випадках. Такі норми найбільш поширені у механізмі доказування, до них відносяться, зокрема, перелік засобів доказу­вання (ч. 2 ст. 76), положення про тягар доказування (ч. 1 ст. 81 ЦПК), підстави звільнення від доказування (ст. 82 ЦПК), правила подання доказів (ст. 83 ЦПК), витребування доказів (ст. 84 ЦПК), письмового опитування учасників справи як свідків (ст. 93 ЦПК), призначення експертизи судом (ст. 103 ЦПК) та багато інших.

Особливості застосування норм цивільного процесуального права у механізмі доказування будуть поступово висвітлюватися по мірі цього дослідження, однак окрему увагу слід приділити нор­мам, які визначають засади та формують фундамент доказової ді­яльності у цивільному судочинстві: принципам цивільного проце­суального права, які впливають на процес доказування, та принци­пам доказування.