Безпосередність та опосередкованість судового пізнання
Одним з перших дослідників, хто комплексно обґрунтував існування безпосередньої та опосередкованої форм судового пізнання у цивільному судочинстві, був С. В. Курильов. В опублікованій у 1955 році статті ним було пояснено, що «для безпосереднього пізнання шляхом сприйняття доступні лише факти, які здійснюються у теперішньому часі, причому лише в тому випадку, якщо вони знаходяться від суб’єкта пізнання на відстані і в умовах, що не перешкоджають їх сприйняттю.
Безпосереднє сприйняття дозволяє нам одержати знання лише про зовнішні, доступні до сприйняття сторони предметів і явищ дійсності. Опосередковане пізнання має значно багатші можливості. За його допомогою можуть бути пізнані не тільки факти, що існують у теперішньому часті, але й факти, що мали місце в минулому, а у певних випадках — навіть факти, котрі можуть виникнути лише у майбутньому. (...) Опосередковане пізнання дає нам можливість проникнути у сутність речей і явищ»[71].Чимало дослідників висловили солідарність з цим підходом та розвинули положення про відмінності між безпосереднім й опосередкованим пізнанням. Зокрема, як зазначила М. А. Фокіна, «при безпосередньому пізнанні об’єктом чуттєвого сприйняття виступає сам предмет пізнання. Безпосереднє пізнання має місце в тому випадку, коли суд візуально спостерігає факти, з наявністю яких правова норма пов’язує певні юридичні наслідки. Знання, що виникає при безпосередньому пізнанні, це знання про факти, а не про докази, що є властивістю опосередкованої форми пізнання. Для безпосереднього пізнання доступні тільки факти, що відбуваються у теперішньому часі і в межах можливостей органів чуття людини. При цьому вірогідність судових помилок зводиться до мінімуму і одночасно зростає переконливість сприйнятих судом фактів»[72]. «Опосередковане пізнання має більше можливостей. Його переваги в тому, що, по-перше, пізнаються факти, які існують не тільки в теперішньому часі, але і в минулому; по-друге, пізнаються факти, недоступні для сприйняття судом; по-третє, воно дозволяє глибше проникнути в сутність речей та явищ.
Одночасно опосередковане пізнання характеризується більшою вірогідністю помилок, оскільки допускаються помилки не тільки у сприйнятті, але й у висновках»[73].Особливий характер безпосереднього пізнання неодноразово породжував висновки про те, що «юридичні факти у справі можуть сприйматися судом безпосередньо, без доказів, у дуже рідких ви- падках»[74], і сьогодення процесуальної науки здебільшого демонструє сприйняття доказування як виключно опосередкованої форми пізнання[75]. Однак такий підхід дуже звужує зміст доказування і зводить його до дослідження доказів, залишаючи без уваги такий важливий аспект доказової діяльності, як оцінка доказів.
Іншу думку висловив В. Д. Андрійцьо, зазначивши таке: «пізнання в цілому завжди має розглядатись як єдність безпосереднього та опосередкованого пізнання, де перше спирається на органи чуття (чуттєве пізнання), а друге — закони логіки (раціональне пізнання). Судове пізнання також оперує чуттєвим і раціональним пізнанням. Специфікою чуттєвого пізнання є те, що предмет, який ми безпосередньо сприймаємо, і є об’єктом пізнання. Як і при раціональному (опосередкованому) пізнанні об’єкт пізнання нам недоступний, але ми пізнаємо його через сприйняття та пізнання іншого предмета. Формування умовиводів у процесі судового пізнання є результатом спільної дії чуттєвого та раціонального пізнання. Але розмежовувати дані форми судового пізнання потрібно для вивчення їх суті, оскільки опосередковане судове пізнання базується на використанні судових доказів»[76]. Іншими словами, хоча судове пізнання може здійснюватися в одній із форм — безпосередній чи опосередкованій, йому властива і єдність обох форм, їх одночасне застосування. Цю точку зору варто підтримати, оскільки вона значно більшою мірою відображає специфіку судового пізнання, що можна пояснити так.
Фактологічну основу цивільної справи можуть становити як обставини, що існують у теперішньому часі, так і ті, що мали місце у минулому, а тому форми їх пізнання різняться.
Суд безпосередньо сприймає факти процесуально-правового характеру — визнання позову, відмову від позову, укладення мирової угоди тощо — та матеріально-правові факти, які продовжують існувати у теперішньому часі. Уявімо справу про визначення місця проживання дитини, якій виповнилося десять років, а тому місце її проживання визначається за спільною згодою батьків та самої дитини (ч. 2 ст. 160 Сімейного кодексу[77]). Думка дитини про те, з ким з батьків вона бажає проживати, є фактом теперішнього часу, який сприймається судом безпосередньо. Опосередковане пізнання дозволяє отримувати інформацію про факти, що відбулися в минулому, завдяки використанню доказів. Зокрема, у справі про визнання оспорюваного правочину недійсним суд сприймає зміст правочину, викладений у тексті договору, однак сам договір є доказом і форма його пізнання є опосередкованою, оскільки укладення договору вже відбулося, тобто, це факт минулого часу. Цивільна справа часто може включати обидві групи фактів, що відповідно потребуватиме застосування і безпосередньої, і опосередкованої форм пізнання: так, коли у справі про відшкодування майнової шкоди, завданої шляхом пошкодження речі, суд оглядає річ та самостійно сприймає наявні на ній сліди пошкоджень, то сліди пошкоджень є фактом, що продовжує існувати у теперішньому часі, а розрахунок обсягу заподіяної майнової шкоди, наведений у висновку експерта, є доказом, котрий пізнається судом опосередковано.Понад це, оцінка доказів характеризується тим, що протікає в умовах єдності обох форм пізнання, і розділити їх неможливо. Якщо розглянути це на прикладі оцінки належності доказу, то суд співвідносить зміст доказу (опосередкована форма пізнання, оскільки доказ закріплює факти, що відбулися у минулому) та склад фактів у предметі доказування у справі (безпосередня форма пізнання, тому що предмет доказування є явищем теперішнього часу, яке існує протягом усього розгляду справи). Метою такого співвідношення є визначення того, чи стосується цей доказ якого-небудь факту у предметі доказування, чи може цей доказ підтвердити існування чи відсутність такого факту, що відповідно утворить висновок про належність або неналежність доказу.
Не існує жодного іншого способу визначення належності доказу, а отже, обидві форми пізнання тісно пов’язані в оцінці доказів.Наведені приклади спростовують висновок про віднесення доказування до суто опосередкованої форми пізнання. В силу цього більш вірним видається вести мову про симбіоз безпосереднього й опосередкованого начал у судовому пізнанні, їх поєднання та взаємодію.
Таким чином, доказування у цивільному судочинстві є різновидом пізнання, яке здійснюється з використанням доказів. Для того, щоб запропонувати авторське визначення поняття доказування, необхідно встановити його мету, інакше таке визначення буде неповним. В свою чергу, окреслення мети доказування неможливе без чіткого розуміння суб’єктного складу осіб, які здійснюють доказову діяльність. Тому остаточним висновкам про сутність доказування у цивільному судочинстві має передувати обґрунтування складу його суб’єктів і мети, для досягнення якої призначене доказування, що буде зроблено у наступному підрозділі.
1.3.