Концепція правовідносин у науці цивільного процесуального права

Цивільні процесуальні правовідносини є однією з фундамен­тальних категорій науки цивільного процесуального права, не­від’ємним елементом механізму процесуально-правового регулю­вання.

У науці не піддається сумніву існування численних елементарних правовідношень на рівні суд — позивач, суд — відповідач, суд — третя особа, суд — свідок тощо, які виникають в процесі розгляду справи. Щодо сутності цивільних процесуальних правовідносин, в межах яких мають місце елементарні правовідношення, на сучасно­му етапі розвитку наукової думки склалося дві основні концепції.

Першою з них є добре відоме з радянських часів положення про єдине (складне) правовідношення. Прибічники такого підходу від­значають, що «у кожній справі виникають єдині складні процесу­альні правовідносини, в рамках яких виникають, змінюються та припиняються окремі процесуальні правовідносини, пов’язані з вчиненням окремих процесуальних дій»^[506]. «Цивільні процесуальні

Цивільні процесуальні правовідносини та їх вплив на функціонування механізму доказування правовідносини можуть складатися між судом та приватними осо­бами (між судом та учасниками справи; між судом та іншими учас­никами процесу) і між судом та державними органами (між судами щодо судових доручень; між судом та органами виконавчої влади щодо витребування доказів). Всі ці відносини утворюють єдине складне правовідношення, метою якого є визнання судом права або правомірності певного фактичного стану»^[507].

Відповідно до другої існуючої концепції цивільні процесуальні правовідносини визначаються як «система тісно взаємопов’язаних та взаємообумовлених відносин, що послідовно розвиваються та змінюють один одного»^[509], «система правовідносин з різними ступе­нями залежності одиничних правовідносин одне від одного»^[510]. Під цією системою пропонується розуміти «організовану та впорядкова­ну нормами цивільного процесуального законодавства сукупність цивільних процесуальних правовідносин, функціонування яких за­безпечує поступовий рух цивільного процесу, для досягнення мети і завдань цивільного судочинства через процесуальну діяльність їх суб’єктів і забезпечується комплексом гарантій та заходів процесу­ального примусу»^[511].

Кожен з цих підходів спирається на власне бачення структурної будови цивільних процесуальних правовідносин: це або єдине утво­рення, сформоване на основі одиничних правовідношень, або систе­ма, що ґрунтується на сукупності та взаємозв’язку одиничних пра- вовідношень. На перший погляд може здатися, що відмінність по­лягає лише у термінології та є неістотною, однак насправді проблема є дещо глибшою. Не дивлячись на теоретичний характер, питання про сутність цивільних процесуальних правовідносин має велике значення для розуміння особливостей функціонування ме- ханізму доказування, що зумовлює необхідність проведення більш детального аналізу в цьому напрямі.

Цивільні процесуальні правовідносини виникають та існують виключно у правовій формі, тому до них не можуть належати фак­тичні зв’язки, які знаходяться за межами процесуально-правового регулювання. З цього приводу в науці висловлені й інші думки, зо­крема, В.

Обов’язковим суб’єктом цивільних процесуальних правовідно­син є суд в особі конкретного складу суду, що розглядає справу, при цьому функції суду не зводяться до «здійснення індивідуального цивільного процесуального регулювання, забезпечення дотриман­ня, виконання, використання норм цивільного процесуального права суб’єктами цивільних процесуальних правовідносин»^[513], про що іноді стверджується у доктрині. Суд не лише здійснює керів­ництво ходом судового процесу, нагляд за дотриманням закону при розгляді справи і правозастосування у ній, він виконує повнова­ження, які кореспондують процесуальним правам та обов’язкам інших суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин. Вірною є теза, що «правовий статус суду як суб’єкта цивільного процесуаль­ного права охоплює всі можливі повноваження суду першої, апеля­ційної та касаційної інстанцій, а правовий статус суду як суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин охоплює повноваження складу суду під час провадження в конкретній справі»^[514].

Будь-які правовідносини ґрунтуються на правовому зв’язку між їх суб’єктами, котрий виникає в силу існування їх взаємних прав та обов’язків. Основою цивільних процесуальних правовідносин ви­ступає взаємність повноважень суду та процесуальних прав і обов’язків іншого учасника процесу. У доктрині висловлена думка, що «розуміння правовідношення як зв’язку, заснованого на взаєм­них правах та обов’язках, непридатне для цивільного процесу, ха­рактер правового зв’язку суб’єктів якого є більш складним та різно- манітним»^[515], проте розділити цю точку зору не видається за можли­ве. Якщо в основу цивільних процесуальних правовідносин не покладено права та обов’язки суб’єктів по відношенню один до од­ного, то на чому мають ґрунтуватися такі відносини? Коли в одного суб’єкта відсутнє право, а в іншого — відповідний обов’язок чи по­вноваження, зв’язок цих суб’єктів не матиме правових наслідків, відтак, неможливо знайти підстави для використання категорії «право» щодо таких «правовідносин».

Деякі учені обґрунтовують наявність у цивільних процесуаль­них правовідносинах горизонтальних правових зв’язків між учас­никами судового процесу тим, що «учасники справи мають право при вчиненні процесуальних дій вимагати від осіб, які сприяють розгляду і вирішенню справи, повідомити відомості про обставини справи, а особи, що сприяють розгляду і вирішенню справи, по­винні повідомити такі відомості з дотриманням вимог законодав- ства»^[516]; «учасникам справи надане право заявляти клопотання, на які суд зобов’язаний відреагувати, але з урахуванням позиції іншої сторони, оскільки інші особи наділені правом висловлювати свої до­води, міркування тощо, які суд також зобов’язаний враховувати»^[517].

Реалізація процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків у цивільному судочинстві неможлива на рівні «позивач — відповідач», «сторона — свідок», «сторона — експерт» тощо, вона не має юридичних наслідків. Докази у справі подаються не однією стороною іншій, а кожною зі сторін — суду; заява про вит­ребування доказів подається не сторонами одна одній, а суду; допит свідка, проведений учасником справи без участі суду, не має своїм наслідком утворення показань свідка як засобу доказування. Учас­ники цивільного процесу не вступають у процесуальні правовідно­сини між собою безпосередньо. Хоча в умовах чинного процесуаль­но-правового регулювання сторона може замовити проведення екс­пертизи до моменту пред’явлення позову і вступити у безпосередні правовідносини з експертом, ці правовідносини є матеріальними, адже вони виникають не у зв’язку з судовим розглядом справи, про­вадження в якій ще не відкрите.

Процесуальні правовідносини виникають виключно між учасни­ком судового процесу і судом на основі взаємності повноважень та прав і обов’язків. А це ставить під сумнів концепцію єдиного склад­ного правовідношення, котра була б обґрунтованою тільки тоді, коли усі суб’єкти, задіяні у розгляді конкретної цивільної справи, були б поєднані між собою процесуальними правами і обов’язками. Однак норми цивільного процесуального права не передбачають взаємних прав та обов’язків для учасників справи, обов’язків інших учасників цивільного процесу перед учасниками справи чи прав та обов’язків між собою.

Цивільні процесуальні правовідносини складаються з числен­них одиничних правовідношень на рівні «суд — учасник справи», «суд — свідок», «суд — експерт» тощо, котрі об’єднуються в цілісну систему.

Одним з найскладніших питань, що стосуються проблем ци­вільних процесуальних правовідносин, є визначення моменту їх виникнення та припинення. Ці питання є надзвичайно важливи­ми для механізму доказування, оскільки вони визначають поча­ток його функціонування у цивільному судочинстві і завершення його дії.

Моментом виникнення цивільних процесуальних правовідно­син є надходження до суду першої інстанції позову, заяви про за­безпечення доказів, поданої до пред’явлення позову, заяви про ви­дачу судового наказу, чи заяви про підтвердження наявності або відсутності фактів, що мають юридичне значення^[518]. Звертаючись до суду, особа реалізує своє право на судовий захист, гарантоване Кон­ституцією України та закріплене у ст. 4 ЦПК. Цьому праву корес­пондують дії суду з розгляду поданої заяви на предмет її відповід­ності вимогам, встановленим процесуальним законом, та повнова­ження суду:

• відкрити провадження у справі;

• відмовити у відкритті провадження, якщо існує відповідна під­става;

• залишити заяву без руху та надати особі, що її подала, строк для усунення недоліків;

• повернути заяву, якщо в межах наданого строку недоліки не були усунуті чи існує підстава, передбачена законом;

• забезпечити докази чи відмовити у їх забезпеченні.

Зв’язок, що виникає з приводу розгляду поданої заяви між осо­бою, котра її подала, та судом, це вже цивільні процесуальні право­відносини. Вони врегульовані нормами ЦПК, ґрунтуються на зв’язку взаємних прав та повноважень (право заінтересованої особи на судо­вий захист — розгляд судом поданої заяви) і завжди мають своїм на­слідком вчинення процесуальної дії — постановлення ухвали суду. Незалежно від того, чи буде відкрите провадження у справі і в ній виникне система елементарних правовідношень, пов’язаних з підго­товчим провадженням, доказуванням, судовим розглядом тощо, чи це первинне правовідношення залишиться єдиним у справі і вона не матиме подальшого руху та розвитку, воно в повній мірі відповідає ознакам цивільних процесуальних правовідносин.

Більш складним завданням є визначення моменту припинення цивільних процесуальних правовідносин. Точкою відліку в його ви­рішенні є встановлення кількості цивільних процесуальних право­відносин (у розумінні їх як системи елементарних правовідно- шень), які виникають у справі.

Якщо вважати, що у кожній судовій інстанції виникають нові цивільні процесуальні правовідносини, то їх кількість у справі до­рівнюватиме кількості інстанцій (з урахуванням нових розглядів у тих самих інстанціях), в яких розглядалася справа. Момент припи­нення кожних правовідносин визначатиметься моментом постанов- лення судового акту, який завершує розгляд справи у цій інстанції: у позовному провадженні — ухвалення рішення, яким вирішено справу по суті, чи постановлення ухвали про закриття проваджен­ня у справі або залишення заяви без розгляду; в апеляційному про- вадженні — прийняття постанови по суті здійсненого судового роз­гляду тощо. Водночас, у рішенні суду першої інстанції можуть мати місце виправлення описок та арифметичних помилок, суд може ухвалити додаткове рішення чи постановити ухвалу про роз’яснен­ня свого рішення, заочне рішення може бути переглянуте судом. Тобто, постановлення судового акту, який завершує розгляд спра­ви, не в усіх випадках остаточно припиняє цивільні процесуальні правовідносини у цьому провадженні, в ньому можуть виникнути нові елементарні правовідношення.

До кількості цивільних процесуальних правовідносин у справі можна підходити також з позиції, що їх система формується з усіх елементарних правовідношень, які виникають протягом розгляду справи в усіх судових інстанціях. В контексті позовного проваджен­ня у кожному наступному провадженні розглядається та ж сама цивільна справа, яка виникла з приводу одного і того ж спору про право, між тими ж сторонами, з одних і тих же підстав. У кожній наступній інстанції при розгляді справи так чи інакше дослід­жуються та оцінюються процесуальні наслідки, досягнуті в окре­мих одиничних правовідношеннях, що мали місце у попередніх ін­станціях. Зокрема, при перегляді судового рішення в апеляційно­му провадженні предметом судового розгляду можуть бути неповнота встановлення обставин, які мають значення для спра­ви, неправильність установлення обставин внаслідок необґрунто- ваної відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки; у касаційному провадженні — неправильне застосуван­ня норм матеріального права (яке, наприклад, не відповідає вста­новленим у справі обставинам) чи порушення норм процесуально­го права при здійсненні тих чи інших процесуальних дій. Перегля­даючи судове рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, суд оцінює їх значення для обставин, що попередньо встановлені у справі, їх вплив на зроблені у справі висновки.

Все це свідчить про певні системні зв’язки між одиничними пра- вовідношеннями, які існували у різних інстанціях, їх взаємну обу­мовленість, вплив вже припинених правовідношень одного провад­ження на процесуальні дії у правовідношеннях в іншому провад­женні. Наявність таких зв’язків дозволяє припустити, що система цивільних процесуальних правовідносин у справі формується з усіх елементарних правовідношень, які виникають протягом розгляду справи в усіх судових інстанціях.

Якщо спиратися на такий підхід, моментом припинення цивіль­них процесуальних правовідносин слід вважати момент постанов- лення судового акту, яким завершено розгляд справи і який не ос­каржується в силу вичерпання всіх можливих процесуальних засо­бів захисту або через відсутність волевиявлення на оскарження (згода з ухваленим рішенням, відсутність бажання тощо), коли можливість оскарження існує. Точний момент припинення цивіль­них процесуальних правовідносин встановити майже неможливо: у справі можуть виникнути нововиявлені обставини; особа, яка спер­шу не мала наміру оскаржувати судове рішення, може змінити свою позицію і подати відповідну скаргу; за наявності поважних причин апеляційна чи касаційна скарга може бути подана з про­пуском строку на оскарження тощо.

Отже, незалежно від того, з якої точки зору розглядати кількість цивільних процесуальних правовідносин у справі — як систему правовідношень у кожній інстанції чи як загальну систему всіх правовідношень у справі в усіх пройдених нею інстанціях, — мо­мент їх припинення не може мати чіткого однозначного визначен­ня, котре відповідало б усім можливим випадкам.

Це додатково ілюструє, наскільки складним явищем є цивіль­ні процесуальні правовідносини у цілому та як елемент механіз­му доказування зокрема. Для формування висновку про значен­ня цивільних правовідносин для механізму доказування необхід­но дослідити їх елементну будову, що дозволить виявити усі зв’язки, які утворюються при здійсненні доказової діяльності у цивільному судочинстві. Цьому питанню присвячено наступний підрозділ монографії.

7.2.