Елементи цивільних процесуальних правовідносин та їх значення для механізму доказування

В структурі цивільних процесуальних правовідносин традицій­но виділяються суб’єкти, об’єкт та зміст. Саме в їх нерозривній взає­модії розкривається роль цивільних процесуальних правовідносин в механізмі доказування, а аналіз кожного з цих елементів дозво­лить виявити його особливості та з’ясувати вплив на доказування у цивільних справах.

Стосовно суб’єктного складу учасників цивільних процесуаль­них правовідносин наукова спільнота досягла відносної єдності: до їх кола здебільшого відносять суд та учасників цивільного процесу. Однак щодо класифікації суб’єктів цивільних процесуальних пра­вовідносин на групи висловлено різні погляди.

Найбільш лаконічний підхід з цього приводу виявляла М. С. Шакарян, виділяючи лише дві групи суб’єктів цивільних про­цесуальних правовідносин:

«1) суди:

а) колегіальні;

б) суддя одноосібний;

2) учасники процесу:

а) особи, які беруть участь у справі;

б) особи, що сприяють правосуддю»^[519].

Виходячи з того, що цивільні процесуальні відносини характе­ризуються наявність обов’язкового суб’єкта — суду, О. С. Захарова пропонує підрозділяти інших суб’єктів на дві групи:

«1) особи, які беруть участь у справі і

2) особи, що сприяють здійсненню правосуддя по цивільних справах»^[520].

Складнішу структуру сформувала А. Л. Паскар, окресливши в ній (з урахуванням процесуально-правового регулювання станом на 2009рік — А.Ш.) такі групи:

«1) суб’єкти, які здійснюють правосуддя в цивільних справах:

а) суддя одноособово;

б) колегіальний склад суду у складі одного судді і двох народ­них засідателів;

в) колегія суддів апеляційної інстанції у складі трьох профе­сійних суддів;

д) колегія суддів суду касаційної інстанції у складі п’яти суд­дів; ж) колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України;

з) колегія суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України;

2) суб’єкти, які беруть участь у справі:

а) суб’єкти, які в процесі захищають свої права та інтереси;

б) суб’єкти, які захищають права та інтереси інших осіб;

3) суб’єкти, які сприяють здійсненню правосуддя:

а) суб’єкти, які сприяють розгляду і вирішенню справи;

б) суб’єкти, які здійснюють організаційно-технічне забезпечен­ня процесу;

4) суб’єкти, які не брали участь у справі, але суд вирішив питан­ня про їх права і обов’язки;

5) суб’єкти, які утримують докази і отримали ухвалу суду про витребування цих доказів;

6) особи, присутні в залі судового засідання, які у визначених за­конодавством випадках притягуються судом до юридичної відпові- дальності»^[521].

У цій класифікації не в повній мірі обґрунтованим видається ви­ділення в окрему групу суб’єктів, які не брали участі у справі, але суд вирішив питання про їх права і обов’язки. Якщо виходити з ро­зуміння, що в кожній інстанції виникають нові цивільні процесу­альні правовідносини, особа, яка не була учасником справи в суді першої інстанції, не набула у ній процесуальні права та обов’язки і не вступила в жодні процесуальні правовідносини. Оскаржуючи рі­шення суду, ця особа стає суб’єктом нових цивільних процесуаль­них правовідносин в апеляційному провадженні, тобто, входить до кола суб’єктів, які беруть участь у справі, у нових правовідносинах. Якщо розглядати цивільні процесуальні правовідносини як систе­му всіх елементарних правовідношень в усіх провадженнях у спра­ві, ця особа також є суб’єктом, який бере участь у справі, хоча її про­цесуальна діяльність починається пізніше у порівнянні з первин­ними учасниками справи.

Також складно погодитися із включенням до розглядуваного переліку осіб, присутніх в залі судового засідання, які у визначе­них законодавством випадках притягуються судом до юридичної відповідальності. Як обґрунтовано вище, цивільні процесуальні правовідносини мають безпосередній зв’язок з реалізацією проце­суальних прав та виконанням процесуальних обов’язків. Кожен суб’єкт цих відносин в рамках розгляду цивільної справи здійснює ті чи інші юридично значимі дії. Представники громадськості мо­жуть бути присутніми у залі судового засідання в силу дії принци­пу гласності судового процесу, однак процесуальні права та обов’язки для них законом не регламентовані. Обов’язок додержу­ватися в судовому засіданні встановленого порядку та утримува­тися від будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених в суді правил, має відношення не до розгляду спра­ви по суті, а до забезпечення необхідного поряду в судовому засі­данні: відповідно до ч. 3 ст. 7 ЦПК суд може видалити із зали су­дових засідань осіб, які перешкоджають веденню судового засідан­ня, здійсненню прав або виконанню обов’язків учасників судового процесу або судді, порушують порядок у залі суду.

Найбільш вдалою видається класифікація, яку наводив М. Й. Штефан та згідно з якою до кола суб’єктів цивільних процесу­альних правовідносин належать:

«1) особи, які здійснюють правосуддя у цивільних справах:

а) суди, що розглядають і вирішують справи по першій ін­станції;

б) суди, що перевіряють законність та обґрунтованість рішень в апеляційному і касаційному порядках та у зв’язку з ви­нятковими і нововиявленими обставинами;

в) особи, діяльність яких пов’язана з правосуддям, — секретар судового засідання, судовий розпорядник;

2) особи, які беруть участь у справі:

а) з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтере­сів — сторони і треті особи у справах позовного проваджен­ня, заявники та заінтересовані особи у справах наказного і окремого провадження;

б) з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських ін­тересів: Уповноважений Верховної Ради України з прав лю­дини, органи прокуратури, процесуальні представники, орга­ни державної влади, органи місцевого самоврядування, під­приємства, установи, організації та окремі громадяни;

3) особи, які не беруть участі у справі: особи, які сприяють судові в розгляді справи — свідок, експерт, перекладач, особи, які мають пись­мові і речові докази, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу»^[523].

Подібні підходи можна знайти і в багатьох інших наукових пра­цях, адже будучи стислою і зручною, така класифікація охоплює весь суб’єктний склад осіб, які виступають учасниками цивільних проце­суальних правовідносин.

1) особи, які здійснюють правосуддя у цивільних справах:

а) суди, що розглядають і вирішують справи по першій ін­станції;

б) суди, що перевіряють законність та обґрунтованість рішень в апеляційному і касаційному порядках та у зв’язку з ново- виявленими обставинами і виключними обставинами;

в) особи, діяльність яких пов’язана з правосуддям, — помічник судді, секретар судового засідання, судовий розпорядник;

2) особи, які мають юридичну заінтересованість в результатах розгляду справи:

а) особи, які діють з метою захисту своїх прав, свобод чи інтере­сів — сторони і треті особи у справах позовного провадження, заявник і боржник у наказному провадженні, заявники та заінтересовані особи у справах окремого провадження;

б) особи, які діють з метою захисту прав інших осіб, держав­них і громадських інтересів — органи та особи, яким зако­ном надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, представники;

3) інші учасники судового процесу: особи, які сприяють суду в розгляді справи — свідок, експерт, експерт в галузі права, перекла­дач, — та особи, які утримують докази, що витребовуються у справі.

Категорія суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин ширша, ніж категорія суб’єктів доказування. До останніх відносять­ся лише суд, учасники справи і процесуальні представники. Інші учасники судового процесу, які мають зв’язок із доказуванням у справі — свідок, експерт, особи, які утримують витребувані судом докази, — до суб’єктів доказування не належать. Свідок та експерт виступають джерелами доказової інформації, проте не мають про­цесуальних прав з подання доказів, участі у їх дослідженні. Особа, котра утримує докази, витребувані судом, не здійснює доказування у справі, не має відповідних процесуальних прав та обов’язків.

Цивільні процесуальні правовідносини мають свій об’єкт, щодо якого у сучасній доктрині висловлені найрізноманітніші думки.

Доволі поширеним є положення про існування загального об’єк­та цивільних процесуальних правовідносин та спеціального об’єкта кожного елементарного правовідношення. Однак змістовна сут­ність цих об’єктів визначається не однаково. Ряд учених виділяють загальний об’єкт всієї системи цивільних процесуальних правовід- носин у конкретній справі, яким є матеріально-правовий спір або охоронюваний законом інтерес, який суд повинен вирішити або за­хистити, і спеціальний об’єкт елементарних правовідносин — ре­зультат, який досягається в процесі здійснення конкретних право­відносин^[524]. Загальним об’єктом пропонується вважати саму цивіль­ну справу^[525] або цивільну справу у розумінні її як обставин, що підлягають встановленню у справі^[526].

С. Я. Фурса, Є. І. Фурса й А. Л. Паскар розуміють під загальним об’єктом цивільних процесуальних правовідносин «реальні дії суб’єктів у правовідносинах (їх поведінку) з урахуванням зазначе­ної ними мети. Спеціальний об’єкт визначається як те, на досягнен­ня чого спрямовані конкретні, окремі правовідносини»^[527]. Цікаво відмітити, що у своєму дисертаційному дослідженні, яке датується тим же роком, що і процитована праця, створена у співавторстві, А. Л. Паскар виявила дещо інший підхід до розкриття змістовної сутності об’єкту цивільних процесуальних правовідносин. Ним на­зивається «захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи охоронюваних законом інтересів фізичних осіб, прав та законних інтересів юридичних осіб, законних інтересів держави»^[528].

Згідно ще з одним наявним підходом, загальним об’єктом є мета цивільного судочинства — захист суб’єктивного матеріального права чи законного інтересу, а кожне окремо взяте елементарне процесуальне відношення має свій спеціальний об’єкт: у правовід­носинах позивача, відповідача та третіх осіб із судом об’єктом є за­хист заінтересованими особами суб’єктивних прав та інтересів, які охороняються законом; у правовідносинах за участю свідків та екс­пертів — надання суду фактичних даних, які мають значення для правильного вирішення справи^[530].

Досліджуючи правовідносини правової безпеки у цивільному су­дочинстві, Я. Я. Мельник відносить до їх об’єкту і процесуальну ді­яльність суду чи учасників процесу, і речі, які стали предметом спору, і саму цивільну справу тощо^[531], тобто перелік елементів, які складають об’єкт цивільних процесуальних правовідносин, пода­ється як невичерпний.

М. П. Курило виділяє такі характерні риси об’єкта процесуаль­них правовідносин:

«1) об’єкт є складовою частиною процесуальних правовідносин, які виникають під час здійснення процесуальних прав і обов’язків, які, безумовно, спрямовані на досягнення очікуваного правово­го результату під час звернення до суду;

2) об’єкт — це різні матеріальні й нематеріальні блага, які харак­теризуються своєю індивідуальністю;

3) об’єкт досягається через процесуальні дії сторін і суду у вигляді матеріалізованого результату, який має своє закріплення в су­довому рішенні, постанові чи ухвалі суду;

4) об’єкт — це ціль або мета, до якої у своїх інтересах прагнуть учасники процесу»^[532].

Учений пропонує уніфіковане визначення поняття об’єкта про­цесуальних правовідносин: це «матеріальне та нематеріальне благо, ціль або мета, які є результатом заявленої матеріально-пра­вової вимоги суб’єкта, що досягається останнім через низку його процесуальних дій та процесуальних правовідносин і отримує за­кріплення в судовому рішенні»^[533].

Розглядаючи цивільні процесуальні правовідносини виключно в рамках доказування, М. А. Фокіна вважає, що на кожній стадії су­дочинства комплекс правовідносин має свій об’єкт: на стадії підго­товки справи до судового розгляду об’єктом є порядок судочинства із забезпечення правильного і своєчасного встановлення фактич­них обставин справи; на стадії судового розгляду — порядок судо­чинства із встановлення фактів, що складають предмет і межі до­казування; на стадії другої інстанції — порядок судочинства із ви­явлення судових помилок, допущених при встановленні фактичних обставин справи судом першої інстанції, а також у пе­редбачених законом випадках — встановлення нових фактів; в ка­саційній інстанції — порядок судочинства із забезпечення перевір­ки законності встановлених фактичних обставин справи, дотри­мання законодавства судом першої чи апеляційної інстанції в процесі доказової діяльності^[534].

Усі наведені підходи дуже по-різному тлумачать одне і те ж явище, при цьому відсутні достатні обґрунтування для виділення загального і спеціального об’єктів цивільних процесуальних право­відносин. Проти цього заперечував, зокрема, М. Й. Штефан, на думку якого «це неминуче призводить до існування у кожній ци­вільній справі одних загальних правовідносин і системи простих спеціальних правовідносин, або ж до визнання того, що кожні ци­вільні процесуальні правовідносини мають два об’єкти»^[535]. Учений вважав, що об’єктом цивільних процесуальних правовідносин бу­дуть «процесуальні наслідки, на досягнення яких спрямовуються процесуальні права, обов’язки і процесуальні дії суб’єктів правовід- носин»^[536]. Цю точку зору варто підтримати з огляду на таке.

Об’єктом правовідносин завжди є те, з приводу чого вони вини­кають, на що спрямовуються. Це певні блага у вигляді результату, який досягається внаслідок реалізації повноважень суду, процесу­альних прав та обов’язків учасників судового процесу. Для суду таким результатом є справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд і вирішення цивільної справи; для сторін і третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, — захист їх прав, свобод, інтересів, в тому числі у контексті недопущення ухва­лення несприятливого для себе судового рішення; для третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, — захист інтересів у зв’язку з можливим впливом майбутнього рішен­ня суду на її права та обов’язки. В кожних елементарних правовід- ношеннях їх суб’єкти досягають різних результатів реалізації по­вноважень, процесуальних прав та обов’язків.

Якщо під об’єктом цивільних процесуальних правовідносин розу­міти конкретно визначене благо, отримуване відповідним суб’єктом, то загальний об’єкт правовідносин у позовному провадженні має складатися з принаймні трьох індивідуальних об’єктів (для суду, по­зивача та відповідача), спеціальний об’єкт елементарних правовід- ношень — з двох самостійних, для суду і відповідного учасника спра­ви. Проте незалежно від того, яку сутність має благо, отримане в кожних елементарних правовідношеннях чи системних правовідно­синах в цілому, їх об’єктом завжди будуть процесуальні наслідки, що виступають результатом здійснення процесуальних дій. В свою чергу, вчинення процесуальних дій має безпосередній зв’язок із здій­сненням повноважень, реалізацією процесуальних прав та виконан­ням процесуальних обов’язків. Таким чином, об’єктом цивільних процесуальних правовідносин є процесуальні наслідки реалізації повноважень суду, прав та обов’язків інших учасників процесу^[537].

Стосовно змісту цивільних процесуальних правовідносин сього­дення правової науки демонструє три основних підходи.

Відповідно до першого з них зміст цивільних процесуальних пра­вовідносин становлять права та обов’язки їх учасників як межі їх доз­воленої поведінки^[538]. На думку прибічників такого розуміння, «саме суб’єктивні права та обов’язки їх учасників утворюють сукупність на­йістотніших властивостей цивільних процесуальних правовідносин та дозволяють відрізнити одне правовідношення від іншого»^[539].

Як стверджують представники другої концепції, «суб’єктивні права та обов’язки — це лише конкретно можлива і конкретно не­обхідна поведінка учасників процесу. Права та обов’язки отри­мують реальний характер тільки в результаті здійснення дій, пе­редбачених законом»^[540], тому змістом цивільних процесуальних правовідносин пропонується вважати права та обов’язки суб’єктів і процесуальні дії, спрямовані на реалізацію цих прав та обов’язків^[541]. В рамках цієї точки зору обґрунтовується, що «зміст цивільних про­цесуальних відносин має складну структуру: об’єктивно-юридичну (цивільні процесуальні права і обов’язки) і суб’єктивно-фактичну (цивільна процесуальна діяльність)»^[542].

Третя концепція засновується на тому, що зміст цивільних про­цесуальних правовідносин складають тільки процесуальні дії. При­бічники цього підходу вказують, що «процесуальні права та обов’яз­ки не можуть входити до змісту правовідносин, оскільки існують не­залежно від конкретного процесуального правовідношення. Процесуальні права та обов’язки виникають в силу закріплення їх в нормі права. Вступаючи у процес (чи будучи притягненим в процес), той чи інший учасник набуває певний обсяг прав та обов’язків. Проте у правовідносини з судом суб’єкт вступає при реалізації кон­кретного права чи конкретного обов’язку»^[543]; «діяльність (поведінка) суб’єктів врегульованих правом відносин набуває юридичний харак­тер саме тому, що здійснюється в порядку реалізації суб’єктивних прав та/або виконання юридичних обов’язків. Юридична поведінка суб’єктів правовідносин є ні чим іншим, як процесом та результатом реалізації ними своїх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Тому змістом правовідношення є лише поведінка його учасників, а їх права та обов’язки становлять юридичну форму, яка визначає внутрішній зміст правовідношення, тобто характер і обсяг процесу­альної поведінки учасників судового процесу»^[544].

З усіх наведених доктринальних моделей лише остання інтерпре­тація відображає дійсне смислове наповнення змісту цивільних про­цесуальних правовідносин, з приводу чого можна зазначити таке.

Повноваження суду, процесуальні права та обов’язки учасників судового процесу існують в силу їх закріплення в нормах ЦПК не­залежно від того, чи будуть вони реалізовані або виконані. Без во­левиявлення та здійснення відповідної дії повноваження чи права та обов’язки залишатимуться лише абстрактною можливістю або необхідністю, їх наявність як така не породжуватиме якихось на­слідків. Процесуальні дії, вчинювані відповідним суб’єктом, станов­лять сутність кожного окремого правовідношення, конкретизують та індивідуалізують його. Сукупність всіх процесуальних дій, вчи­нених у справі, визначає зміст цивільних процесуальних правовід­носин у ній. В свою чергу, ці дії являють собою фактичне здійснен­ня повноважень суду, реалізації процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків учасників процесу. Відтак, зміст цивіль­них процесуальних правовідносин становлять процесуальні дії з реалізації повноважень суду, прав та обов’язків інших суб’єктів правовідносин.

Вплив елементів цивільних процесуальних правовідносин на механізм доказування можна підсумувати так. Суб’єкти доказуван­ня, котрі одночасно є суб’єктами цивільних процесуальних право­відносин, реалізовують свої повноваження, здійснюють процесуаль­ні права та виконують обов’язки, що має спрямованість на встанов­лення обставин справи. Процесуальні наслідки цієї діяльності у вигляді отриманих благ (одержання витребуваних доказів, пока­зань свідка, протоколу огляду речових доказів тощо), на досягнен­ня чого спрямовується реалізація повноважень суду, прав та обов’язків учасників справи, виступають об’єктом цивільних проце­суальних правовідносин. Процесуальні дії суб’єктів доказування (подання доказів, витребування доказів, виклик свідка тощо) ста­новлять зміст цивільних процесуальних правовідносин. У своїй су­купності та єдності елементи цивільних процесуальних правовідно­син характеризують процесуальну форму, в межах якої відбуваєть­ся встановлення обставин цивільних справ.

Як елемент механізму доказування цивільні процесуальні пра­вовідносини виступають формою втілення приписів цивільних про­цесуальних норм, які регулюють доказування, шляхом здійснення суб’єктами доказування певних процесуальних дій. Реалізація при­писів норм, що регламентують доказування, відбувається виключ­но в рамках цивільних процесуальних правовідносин завдяки діа­лектичній взаємодії прав та обов’язків, повноважень їх суб’єктів. Лише у цивільних процесуальних правовідносинах досягаються ре­зультати у вигляді підтвердження наявності чи відсутності обста­вин, котрими обґрунтовуються вимоги і заперечення учасників справи, інших обставин, що мають значення для здійснення право­суддя у справі. Значення цивільних процесуальних правовідносин як елементу механізму доказування полягає в тому, що вони забез­печують функціонування механізму доказування, виступають свого роду процесуальним середовищем, в рамках якого здійсню­ються всі процесуальні дії і досягається мета доказування у справі.