Історія розвитку третейського судочинства в Україні.

Історія розвитку третейського судочинства в Україні пов'язана зі специфікою правового регулювання національних господарських відносин. Таке правове регулювання першим сформувалось у Західній Європі завдяки тому, що всі купці в кожному середньовічному' місті Італії, Англії, Франції, Німеччини та інших країн, як правило, об'єднувались у корпорації (торговельні гільдії), позаяк існування купця поза корпорацією, без її правового захисту було практично неможливе.

На території Київської Русі найбільш поширеною була форма договірного вирішення спорів при посередництві третейського суду. Хоча староруське судочинство не знало будь-якого впливу з боку римського права, між тим, в практиці судів Київської Русі можна знайти чимало аналогій з римським правом. Головне призначення третейського суду полягало не у суворому слідуванні букві закону, а у припиненні ворожнечі, розбрату. Тому третейський суд і називався Compromissum_j а в третейські суди обиралися не стільки знавці закону', скільки "добрі люди" взагалі, тобто добрі і в громадянському, і в моральному розумінні.

Існували наступні форми староруського третейського суду:

- третейський суд з суперарбітром (останнім нерідко був митрополит);

- третейський суд без суперарбітра, з декількох осіб на чолі яких стояв ігумен, іноді в якості третейських суддів були лише ігумен із братією;

- мировий ряд - досить вживана форма закінчення спорів мировою угодою за участі "рядців і послухів".

Основною в третейських договорах була умова, яка передбачала, що у всіх спірних справах князі направляли своїх бояр від кожної сторони. Якщо бояри в процесі переговорів не приходили до спільної дутики, то вони були зобов'язані обирати третього суддю. Спосіб вибору третього судді визначався боярами або чітко регламентувався в грамоті. Наприклад, вказувалось, що третій суддя повинен бути не „із чужих, а із нашої Вітчизни”, як правило ним виступав митрополит, князь та ін. Небажання обирати третього суддю давало підставу для звинувачення тієї сторони, яка ухилялася від такого обрання Ніяких обмежень і заборон щодо моральних та професійних якостей суддів, яких обирали, в актах не містилося, за виключенням посилання на те, що вони повинні бути,добрими людьми”. Перешкоджання третейському розгляду каралося штрафом, рівному' ціни позову.

Спочатку форма договору була усною, згодом такий договір почав укладатися у письмовій формі. Зазвичай цей акт називався записом.

Рішення третейських суддів за староруським правом - лише точка зору, думка (sententia), яка відразу ж повідомлялась сторонам. Рішення третейських суддів повинно було бути одностайним і одразу ж отримувало силу кінцевого рішення, а скарга відносно третейського суду допускалася лише в тих випадках, коли між третейськими суддями виникали розбіжності, які не давали можливості прийняти рішення.

В джерелах Київської Русі містяться вказівки відносно існування виборних торгових судів. Найстародавнішим торговим судом є суд іванівського купецтва в Новгороді, який виник ще в XII столітті. Князь Всеволод Мстиславович заснував в Новгороді церков Іоана Предтечі, в парафії якої пізніше утворилася купецька громада.

З розвитком відносин новгородських купців з німцями, останні заснували в Новгороді свою гільдію, при якій також існував суд з альдерманів і засідателів. Для вирішення спорів між новгородськими та німецькими гостями за договором Новгороду з Ганзою був заснований сумісний суд з руських та німецьких представникі в.

Однією з найдавніших пам'яток про третейське судочинство, яка дійшла до наших часів, є договірна грамота князя Дмитра Івановича Донського з князем Сєрпуховським Володимиром Хоробрим від 1362 року?. Слід підкреслити, що вирішення спорів у третейських судах було найоптимальнішим варіантом для князівської верхівки у період роздробленості Київської Русі при постійних міжусобних конфліктах. В той же час для нижчих верств населення стимулом звернутися саме до третейського суду було досить високе мито державних судів.

Третейські суди на українських землях Великого князівства Литовського. В даний період успішно співіснували інститут полюбовних і приятельських судів та система '"приказань" або доручень, що у кожному конкретному випадку давались великим князем як своїй Раді, гак і своїм намісникам, старостам чи воєводам стосовно здійснення третейського суду з різних питань. Однією з історичних рис третейських судів даного періоду' було те, що виникнувши при дворі великого князя, вони однаково відповідали та вдовольняли потреби влади і населення. Влада за їх допомогою мала чудову можливість розвантажити великокнязівський суд від надмірної кількості справ, а, отже, господар не заперечував намірам сторін звернутися до третейського суду. В свою чергу' населення приваблювали значно менша тривалість вирішення справи та більш вигідні в порівнянні з передбаченими законом умови примирення. Часто траплялись випадки, коли відповідачі навмисно чинили перешкоди розгляду справи у державному' суді з метою перенести слухання до третейського суду.

Про свій намір вирішити справу полюбовно сторони повинні були заявити у великокнязівську канцелярію, яка й призначала склад суду. Отже, на початку свого існування третейські суди не були постійною судовою установою, їх склад призначався спеціально для розгляду кожного конкретного спору. Третейські суди були дещо подібні до одного з різновидів великокнязівського суду, хоча не треба їх ототожнювати. Різниця між ними полягала в тому, що склад асесорського, маршалківського, комісарського суду не залежав від волі сторін, передача справи від великого князя до суду маршалка, асесорів, комісарів тощо здійснювалася за ініціативи самого князя, тоді як до третейських судів сторони вдавалися свідомо, зі згодою на кандидатури суддів.

До кінця XV століття в організації діяльності третейських судів відбулися значні зміни: до них почали вдаватися інші державні суди; судді вже не призначалися, як раніше, а обиралися самими сторонами на власний розсуд.

Третейський суд дотримувався правового порядку, передбаченого діючим законодавством. Як і державний суд він мав право надсилати позови через посильних за рахунок позивача, виносити рішення і вироки, видавати судові листи. Останні, як правило, підписувалися третейськими суддями, свідками та обома сторонами. Більшої ваги листи мали за наявності великокнязівського підпису, що ставився на прохання сторін. Слухання справи обов'язково протоколювалося і потім протокол надсилався до відповідного державного суд}' - центрального або місцевого. Рішення третейського суду було таким же обов'язковим для виконання, як рішення державного суду. Судові листи видані третейським судом, мали рівну з державним судом юридичну силу, особливо ті, що затверджувалися великим князем. Статут 1566 року визначав, що у разі відмови однієї зі сторін виконувати рішення третейського суду інша сторона мала право звернутися до земського суду, який мав забезпечити його виконання Якщо компромісу не могли досягти третейські судді, справа переносилась до земського суду, який спільно з третейськими суддями виносив вирок.

Статут 1588 року визначив земський суд як апеляційну інстанцію для третейських судів. В такому випадку земський суд мав право винести рішення і без особистої присутності однієї' зі сторін.

Отже, завдяки діяльності третейських судів в даний історичний період, населення мало можливість активно і вільно залучатися до судової влади, а суд вперше на українських землях відокремлюється від адміністрації.

Третейські суди в Лівобережній Україні (Гетьманщині) другої половини XVII-XV1II ст. Не менш цікавим є питання створення і діяльності третейських судів в Україні за часів Гетьманщини. Так само як і в попередню історичну добу діяльність третейських судів по розгляду цивільних та незначних кримінальних справ набула значного поширення та мала неабияке заохочення з боку офіційних судових органів Війська Запорізького. Третейський суд сприяв діяльності Генеральної військової канцелярії та Генерального військового суду, вирішуючи нескладні справи та схиляючи сторони до примирення. Один із перших спогадів про ці суди ми знаходимо у листі гетьмана І.Виговського до російського стольника Алфер'єва від 31 травня 1658 р., в якому полковнику М.Пушкарю рекомендуватося прибути на третейський суд Ради старшин для розгляду претензій останнього до гетьмана9. На рівні вищих судів третейські суди створювалися за сприянням гетьмана та Генеральної військової канцелярії. Третейський суд створювався також Правлінням гетьманського уряду при Генеральній військовій канцелярії з метою позбавити Генеральний військовий суд тягаря розгляду незначних цивільних позовів та прискорити загальний розгляд справ. Суд не був постійно діючою установою і його склад формувався кожен раз для розгляду конкретного спору в кількості трьох суддів, що, за припущенням Я Падоха, визначило і назву цього суду 10. Судді призначалися гетьманом із числа генеральних старшин, бунчукових товаришів, полкової та сотенної старшини, за згодою сторін брала участь Генеральна військова канцелярія. Кандидати в судді повинні були мати високий рівень правових знань та бути людьми авторитетними.

Третейські суди збиралися за ініціативою позивачів та вказівкою Генеральної військової канцелярії. Проте вирішальним фактором для прийняття рішення про розгляд справи судом була все ж таки згода сторін. Вирішуючи переважно цивільні справи, третейські суди могли розглядати і кримінальні справи за умови, що вони не були пов'язані з тяжкими злочинами, за які передбачалися публічне покарання або страта. Судовий процес регламентувався загально-процесуальними нормами. Відповідачі викликалися до суду за рахунок позивачів. Декрети з цивільних і вироки з кримінальних справ підписувалися суддями і скріплювалися печатками суду. Якщо правовий статус осіб перевищував статус третейських суддів, видавалися позовні укази з Генеральної військової канцелярії! 1.

Особливістю такого суду було те, що хоча судовий розгляд здійснювався відповідно до загальнопроцесуальних норм, але його рішення ґрунтувалося не на юридичних нормах позитивного права, а на природно-правових принципах "справедливості та совісті". Виконання рішень могло відкладатися, якщо були відсутні попередні письмові зобов'язання сторін, домовленності про штраф або доручення, не було підписів посередників із примирення, або якщо вони перевищували свої повноваження.

Апеляційною інстанцією для оскарження рішень третейського суду виступав Генеральний військовий суд. Апеляції на декрети і вироки суду подавалися до Генерального військового суду за загальним порядком передбаченим законодавством. Третейські суди часто вирішуваїи справи українських та іноземних купців шляхом купецьких "компромісіональних" судів з елементами арбітрування.

У Соборному укладенні в 1649 р. рішення третейського суду вперше було прирівняне до рішення державного суду. Сформований на основі добровільної угоди сторін, третейський суд відносився до числа особливих судів, справа в яких починалася лише за позовом приватним осіб. Характерний порядок утворення третейського суду відображений в третейському^ записі від ЗО грудня 1637 p.: сторони визнавали за суддями право „судити і всякі розшуки проводити, і по душах допитувати” і зобов’язували „у всьому їх слухати”, а вирок їх „любити”. Інакше винна сторона не лише несла матеріальну відповідальність за позов, але і сплачувала державі пеню.

В подальшому пошуки ефективного механізму альтернативного вирішення спорів, який дозволив би розвантажити державну судову систему, тривали на протязі майже двох століть. Про це свідчить той факт, що лише за період з і 734 по 1831 рр. в Росії було прийнято більше 20 законодавчих актів, які регламентували створення та функціонування третейських судів, порядок розгляду та вирішення спорів у третейських судах по справедливості та усталеним звичаєвим нормам 12.

Хоча така велика кількість нормативних актів, що регулювали третейське судочинство в Росії ХУІІ-ХІХ ст., і базувались на статті Соборного Уложення "Про третейський суд" 1649 року, проте застосовувати їх на практиці було досить важко. Розрізненість та суперечливість цих джерел створювали труднощі як для тих, хто звертався до третейського суду, так і для самих третейських суддів, а також і для державних органів, які здійснювали примусове виконання їх рішень.

Соборне Уложення 1649 року містить лише одну статтю про третейський суд, яка в подальшому стала основою складеного в 1831 році Положення про третейський суд, який згодом увійшов до Зводу законів Російської імперії 1833, 1842 та 1857 року видання.

В Соборному Уложенні рішення третейського суду вперше прирівнюється до рішення державного суду. Третейський суд як суд, який формувався на основі добровільної угоди сторін відносився до числа особливих судів, слухання справи в яких починалося лише за позовами приватних осіб.

15 квітня 1831 р. було затверджено Положення про Третейський суд, який практично скасовував усі попередні нормативні акти, які регулювали організацію та діяльність третейських судів. З цього часу і до судової реформи 1864 р. існували так звані узаконені третейські суди, які розглядали спори між членами товариств, справи акціонерних компаній, тобто по суті корпоративні спори. Суди при вирішенні спорів керувалися комерційними правилами та звичаями. Сторони спору самостійно визначали на підставі якого конкретного договору, звичаю

третейський суд мав вирішувати їх спір. У противному випадку, спір вирішувався третейськими суддями на основі закону Якщо одна із сторін ухилялася від обрання третейського судді, то він призначався представниками судової влади. Як правило, в посередники призначалися службовці урядового суду, які не могли відмовитись від цього обов'язку. Відмінність добровільного третейського суду від узаконеного полягала в тому, що він встановлювався за добровільною згодою сторін і його рішення було остаточним і оскарженню не підлягало. При проведенні судової реформи 1864 р. в Росії була збережена форма третейського суду в Уставі цивільного судочинства, проте були скасовані узаконені третейські суди і залишились лише добровільні третейські суди. Крім того, з підвідомчості були виключені справи, пов'язані з інтересами казенних установ, земельних, міських та сільських общин, а також справи по спорах про нерухоме майно у разі, коли в числі сторін спору були особи, обмежені по закону у правах володіння та розпорядження ним.

В 1887 р. Міністерство юстиції виступило з поданням про доповнення до Статуту цивільного судочинства, яким категорично заборонила доручати третейським судам справи, що стосуються нерухомого майна, коли стороною процесу були особи, обмежені згідно із законом в правах набуття, володіння і користування ним, ОСКІЛЬКИ рішеннями Tpe¹TeflCbKoro суду нерідко прикривалися операції про перехід права власності на нерухоме майно для уникнення платежу кріпосних мит або ж для закріплення нерухомого майна за особами, яким заборонено їх набувати. Крім того, була введена стаття, яка передбачала, що у всіх рішеннях третейського суду по спорах про нерухоме майно одночасно з видачею виконавчого листа повідомлялася Казенна палата для проведення розрахунку кріпосних мит. Таким чином, з політичних міркувань і для забезпечення фіскального інтересу, ідея третейського суду була істотно порушена.

Купецьке право діяло в торговельній сфері й у дореволюційній Росії, де купці так само об’єднувались у відповідні гільдії, створюючи при виникненні спорів третейські суди Третейський розгляд комерційних спорів здійснювався між купцями зазвичай за усталеними звичаями, а також за справедливістю. Тому рішення цих судів поважали всі й з огляду на це виконувати добровільно, про що свідчили навіть прислів’я: “Быть делу по-третейскому”; “Положилися есмя на тех третьих, как нам укажут межу, та нам межа люба”.

Характеризуючи третейський суд в Україні та Росії, зауважимо, що він так само має доволі велику історію. Ця історія, певною мірою окремі зазначені етапи розвитку третейського судочинства, свідчить також про певні позитивні відмінності. Так, у давнину в Росії діяв Статут цивільного судочинства. З юридичних позицій він іак вдало регулював відносини, які складалися у процесі третейського розгляду, що міг би стати взірцем для сучасного законодавства. З огляду на це наведемо деякі положення цього Статуту повністю з окремими коментаріями: ‘Третейский суд по гражданским делам есть предоставление тяжущимся права передать, по взаимному соглашению, возникший между ними спор на разрешение не коронного суда, а частных лиц, посредников, коим стороны доверяют (це нове тлумачення визначення третейського суду як ‘"права передати спір на вирішення довіреним особам”). В основании третейского суда лежит третейская запись, т. е. соглашение тяжущихся разрешить спор судом посредников и соглашение этих посредников на принятие на себя судейских функций. Запись есть документ явочный, подлинник коего передается третейскому судье, в копии сторонам, содержит в себе обозначение имен участников и судьи, дела, подлежащие рассмотрению, срока, в который имеет быть суд, условий, места, производства, основания решения третейского суда и т. д. (запис у цьому разі є регламентом вирішення конкретного спору і правилами його вирішення). Характерным для третейской записи является требование установления срока (не свыше 4 месяцев) и имен посредников - и то, и другое направлено против возможности заключения третейского договора о будущем споре; что же касается установления срока, то в частности, эта мера еще необходима для того, чтобы злоупотребление силой третейского договора не послужило для недобросовестного ответчика средством уклонения от суда при наличии некоторых условий,, ибо, пока существует третейский договор, обращение истца в коронный суд уже совершенно немыслимо (це приклад забезпечення реальної юридичної сили третейської угоди). Производство третейскими судьями должно совершенно соответствовать условиям, поставленным с этой целью в записке, но судьи немало не обязательно руководствуются уставом и. прочими правилами производства, установленными для коронного.суда. Поэтому решения третейского суда окончательны, обжалованию не подлежат, но могут быть лишь обжалованы просьбой одной из сторон об уничтожении производства (месячный срок) вследствие несоблюдения посредниками условий записи. Органом же рассмотрения подобных жалоб является суд коронный или мировой в зависимости от предмета спора. Решение третейского суда, постановляющее такое по совести (отже, до рішення третейського суду висувається лише одна вимога: відповідати вимогам совісті), обладает всеми свойствами решения коронного суда, но передается в семидневный срок надлежащему коронному для приведения в исполнение решения о переходе недвижимых имуществ. Положение третейского суда при производстве приравнивается совершенно коронному в том смысле, что ему предоставлено назначать сроки тяжущимся для представления документов, оказывать им содействие в истребовании таковых (останнє, до речі, не передбачає сучасний закон про третейські суди) от третьих лиц и правительственных учреждений и т. д. Перемена посредников во время производства допускается лишь по взаимному' соглашению или вследствие близких степеней родства посредника к одной из сторон (ст. 1376 Статуту цивільного судочинства). При неокончании дела в срок тяжущиеся стороны могут продлить его, но вторичное удлинение срока возможно лишь с общего согласия сторон и требования посредников (ст. 1385, 1386 Статуту' цивільного судочинства)”.

У післяреволюційний період судочинство у сфері господарювання фактично здійснювалося державними судами (арбітражем), хоча можливість створення третейського суду передбачалася Цивільними кодексами того часу. Однак за природою третейське судочинство не відповідало адміністративно-розподільчій системі господарювання з її правом тоталітарного періоду. Але інститут третейського судочинства також не залишився без уваги і визнаний новою владою як засіб захисту порушених або оспорюваних прав. Так, положення про можливість звернення до третейського суду по цивільним спорам було закріплено у ст. 5 Декрету' про суд від 24 листопада 1917 року і в Декреті про суд від 16 лютого 1918 року. Допускався третейський розгляд навіть одним третейським суддею, а скарги на рішення третейського суду розглядалися з'їздами мирових суддів. Наприкінці 20-х років в період НЕПу в радянській державі інститут третейського суду успішно використовувався приватними підприємцями, які були зацікавлені в тому, щоб їх спори не етапи надбанням гласності.

16 жовтня 1924 року постановою ВЦВК було затверджено Положення про третейський суд і було включено в якості додатку до Глави 22 Цивільного процесуального кодексу РРФСР 1923. року 14. Відповідні положення про третейський суд були відтворені в межах ЦПК УРСР 1924 та 1929 років.

Можливість створення арбітражних комісій з правами третейського суду при товарних біржах передбачалась постановою PTO РРФСР від 23 серпня 1922 року. Постановою ЦВК та PHK від 17 червня 1932 року при Всесоюзній торговій палаті була створена Зовнішньоторговельна арбітражна комісія, яка функціонувала на засадах третейського судочинства

Насаджувана тоталітарним режимом правосвідомість суспільства є основними причинами недостатнього поширення третейських судів, які функціонували за соціалістичної доби Отже, до відмінностей етапів розвитку треі'ейського розгляду' спорів в Україні належить певне нехтування цією формою судочинства в період соціалістичної доби. Водночас у радянські часи на принципах третейського судочинства діяли Морська арбітражна комісія і Зовнішньоторгова арбітражна комісія. Що ж до внутрішньодержавної юрисдикції в перші десятиріччя функціонували третейські суди для розгляду спорів, що випливали як з цивільно-правових правовідносин, так і господарських спорів. Разом з тим абсолютна більшість господарських спорів між підприємствами в народному господарстві CPCP розглядалась органами єдиного державного арбітражу (Державного арбітражу при Раді Міністрів CPCP). Маючи назву ‘"арбітраж”, цей суд не відповідав традиційній природі арбітражу, яка мала бути обов’язково недержавною. Хоча в угодах, які укладав CPCP з іншими країнами, для розв'язання економічних спорів між CPCP та іншими державами передбачалось використання недержавної третейської форми їх розгляду. Наприклад, згідно з Угодою про третейський суд (Москва, 7 вересня 1940 р ), укладеною між Радянським Союзом і Швецією, спори підлягали розгляду у третейському' суді з виключенням права звернення сторін до державного суду Цей суд за вказаною угодою складався з одного суперарбітра, який був головою третейського суду, і двох третейських судей, призначених по одному від кожної сторони.

Формальна можливість використання третейської форми вирішення спорів між підприємствами, установами та організаціями у сфері здійснення господарської діяльності виникла з прийняттям Радою Міністрів CPCP постанови від 23 липня 1959 року "Про поліпшення роботи державного арбітражу", в якому вказувалось на доцільність розгляду третейськими судами спорів по найбільш важливих справах.

У наступному, організація і порядок діяльності третейських судів визначалась Додатком Положення про третейський суд Додатку № 2 до Цивільного процесуального кодексу Української PCP від 18 липня 1963 року та Положенням про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями та установами, затверджене постановою Державного арбітражу CPCP від ЗО грудня 1975 року.

Однак, попри все, в умовах адміністративно-командної системи третейський суд не отримав широкого розповсюдження та законодавчого розвитку у радянський період. Так, зокрема, і в статті юридичного словника, присвяченої третейському суду, було зазначено, що "В СССР граждане не пользуются третейским судом, так как относятся с полным доверием к народним судам".

Суттєвим імпульсом для пожвавлення функціонування третейської форми судочинства стало затвердження Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями і установами, затверджене постановою Державного арбітраж}' при Раді Міністрів CPCP від ЗО грудня 1975 р. № 121.

Аналіз Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів 1975 р. Постановою Державного арбітраж}' при Раді Міністрів CPCP від ЗО грудня 1975 р. № 121 було затверджено Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями і установами. У цьому Положенні вказувалось, що воно регулює порядок розгляд}' господарських спорів третейським судом, який створюється для розгляду конкретної справи, а також порядок виконання рішень постійно діючих третейських судів. Мста цього Положення полягала в регулюванні порядку розгляду господарських спорів третейським судом, який створювався для розгляду конкретної справи, а також порядок виконання рішень постійно діючих третейських судів. Аналізуючи це Положення, зауважимо, що розгляд у третейському суді міг відбутися лише за згодою сторін, які самостійно обирають суддів (‘хозяйственные споры между объединениями, предприятиями, организациями и учреждениями по взаимному соглашению сторон могут передаваться на рассмотрение третейского суда, избираемого ими для рассмотрения конкретного дела”; ‘третейский суд избирается руководителями объединений, предприятий, организаций и учреждений, выступающих сторонами по делу, из числа директоров объединений, предприятий, руководителей организаций, учреждений, инженерно-технических работников, работников научно-исследовательских учреждений, общественных организаций и других лиц, компетентных в разрешении возникшего спора”). Третейський суд обирався у складі одного або будь-якої непарної кількості суддів. Якщо третейський суд складався з трьох або більше членів, останні обирали голову.

Щодо порядку організації розгляду сторона, яка визнала за необхідне розгляд спору у третейському суді, повідомляла про це іншу сторону цінним або замовним листом і вказувала особу або осіб, яких вона обирає третейськими суддями. На обрання останніх вимагалась їх згода. Сторона, що одержала пропозицію розглянути спір у третейському суді, повинна була в десятиденний термін з дня надходження такої пропозиції надіслати письмову відповідь про свою згоду з цією пропозицією або повідомити про її відхилення. В останньому випадку або в разі неодержання відповіді у встановлений термін спір передавався на розгляд арбітражу за встановленою підвідомчістю. Нагадаємо, що в ті часи право звернутися до суду за розв'язанням господарського спору було водночас і обов’язком зацікавленої сторони (сторони, права якої було порушено). При досягненні згоди про розгляд спору у третейському суді і склад суду зацікавлена сторона зобов'язана була викласти свої вимоги у вигляді письмової заяви, яка передавалась одному з третейських суддів. Регламентувалися вимоги до заяви, які свідчили про достатність цих відомостей для розгляду спору. Відповідачі повинні були надати третейському суд)' та позивачу пояснення про причини відхилення позовних вимог і документи, на які вони посилаються як підставу своїх заперечень. Надання у встановленому порядку позову до третейського суду переривало., термін позовної давності. Встановлювався термін розгляду опору у третейському суді -÷÷ один

місяць з дня передання позовної заяви третейському судді. При цьому власне процедура розгляду була не третейською, а повністю повторювала розгляд спорів у державному арбітражі (‘Третейский суд вправе истребовать от объединений, предприятий, организаций и учреждений, участвующих в деле, необходимые для разрешения спора материалы, обязать стороны произвести выверку расчетов, назначить экспертизу. Если третейский суд признает необходимым получить материалы от организации, не участвующей в деле, такие материалы должны быть истребованы соответствующей стороной и представлены суду с соблюдением установленного порядка... При разрешении хозяйственных споров третейский суд руководствуется законами СССР, союзных и автономных республик, указами Президиума Верховного Совета СССР, указами Президиумов Верховных Советов союзных и автономных республик, постановлениями и распоряжениями Совета Министров СССР, Советов Министров союзных и автономных республик, другими нормативными актами, относящимися к данному спору”).

Отже, Положення від ЗО грудня 1975 р. закріплювало принцип провадження судового слідства, а не принцип арбітрування (“решение по спору выносится третейским судом по исследовании всех обстоятельств дела”). Мало того, на третейський суд покладалися функції адміністративного характеру: нагляду за додержанням термінів пред’явлення і розгляду претензій (“Третейский суд при вынесении решения по хозяйственному спору вправе взыскивать с объединений, предприятий, организаций и учреждений, допустивших нарушения установленных сроков предъявления и рассмотрения претензий, и обращать в доход союзного бюджета 2 % суммы иска, но не менее 10 руб. и не свыше 1000 руб.” — и. 13 Положення), а також загалом за роботою об’єднань, підприємств та установ (“В тех случаях, когда при рассмотрении споров третейский суд выявляет серьезные недостатки в работе объединений, предприятий, организаций и учреждений, третейский суд указывает об этом в решении либо выносит специальное определение, которое направляется руководителям соответствующих объединений, предприятий, организаций и учреждений для принятия надлежащих мер. Руководители объединений, предприятий, организаций и учреждений обязаны принимать меры к устранению недостатков, выявленных третейскими судами, и в месячный срок сообщать арбитражному органу', в котором хранится дело, о принятых мерах” - п. 19 Положення). До речі, такими самими контрольними функціями був наділений і Державний арбітраж при Раді Міністрів CPCP Крім того, він виконував і розпорядчі функції. Адже зміни до Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями і установами щодо здійснення ним контрольних функцій внесені в п. 19 саме Постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів CPCP від 28.06.91 №10.

Рішення третейського суду з господарських спорів були остаточними і обов’язковими для виконання всіма суб'єктами господарювання у встановлений у них термін. У разі невиконання відповідачем рішення у встановлений третейським судом термін позивач мав право звернутися до арбітражного органу Із заявою про видачу наказу на примусове виконання рішення. У разі невиконання відповідачем рішення постійно діючого третейського суду' відповідач подає до цього суду заяву про видачу наказу на примусове виконання рішення.

Положення про третейський суд передбачало перевірку правильності рішення третейського суду (“Сторона, считающая, что вынесенное третейским судом решение противоречит закону', вправе в месячный срок со дня вынесения решения обратиться в арбитражный орган, в котором хранится данное дело, с заявлением о проверке правильности решения третейского суда” (п. 17). “Если при рассмотрении заявления о проверке правильности решения либо заявления о выдаче приказа арбитражный орган признает решение третейского суда противоречащим закону, он выносит мотивированное постановление об отмене данного решения. После этого спор может быть передан истцом, а в необходимых случаях арбитражным органом в соответствующий арбитражный орган по установленной подведомственности. Переданное в арбитражный орган дело назначается к слушанию и рассматривается на общих основаниях” (п. 18). Особливість третейського розгляду госпо­дарських спорів тих часів полягала в тому, що цей розгляд не обкладався митом (“По делам, рассматриваемым в третейских судах, государственная пошлина не взимается” — п. 20 Положення).

Третейський суд повинен був керуватися лише відповідним законодавством CPCP, відповідної республіки CPCP та іншими нормативними актами відповідних державних органів, що стосувалися спору. Це так само було важливою особливістю, що виключала принцип диспозитивності розгляду господарських спорів.

Наступним етапом розвитку третейського судочинства був перехід України як й інших колишніх республік CPCP на ринкові засади господарювання. Відповідно відбулась реанімація третейського розгляду господарських спорів. У Росії з прийняттям Тимчасового положення про третейські суди для вирішення економічних суперечок 1992 р. і Закону про міжнародний комерційний арбітраж 1993 р. діяльність третейських судів так само дістала доволі велике поширення. Разом з тим зазначене Тимчасове положення не містило правил, що забезпечують примусове виконання арбітражної угоди, і припускало можливість відмовлення у видачі виконавчого листа з багатьох підстав.

Компетенція арбітражних судів і судів загальної юрисдикції у справах про видачу виконавчих листів на рішення третейських судів не була чітко розмежована, що спричинювало ускладнення на практиці. У цьому зв’язку в 2002 р. було прийнято Федеральний закон ‘‘Про третейські суди в Російській Федерації” і Арбітражний процесуальний кодекс Російської Федерації. З розпадом CPCP та набуттям Україною справжньої економічної незалежності для українських підприємців відкрилися широкі можливості щодо участі в зовнішньоекономічній діяльності. Зміни політичних та економічних реалій у сучасній Україні потребували адекватних змін правової системи, що покликана забезпечувати юридичну базу розвитку ринкової економіки та реалізації матеріальних потреб суспільства. Залишилась позаду монополія держави на зовнішню торгівлю що, безсумнівно, стало фактором величезного позитивного значення для розвитку національної економіки України. Саме з огляду на це в лютому 1994 р. було прийнято Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж”, а у травні 2004 р. -— Закон України “Про третейські суди”.

Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж” виходить з визнання корисності арбітражу (третейського суду) як методу, що широко застосовується для вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, і необхідності комплексного врегулювання міжнародного комерційного арбітражу в законодавчому порядку; враховує положення про такий арбітраж у міжнародних договорах України, а також типовому законі, прийнятому в 1985 р. Комісією OOH з права міжнародної торгівлі та схваленому Генеральною Асамблеєю OOH для можливого використання державами в національному законодавстві. Закон України ‘‘Про третейські суди” регулює порядок утворення і діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних і юридичних осіб.

Разом з тим дія зазначених законів ("Про міжнародний комерційний арбітраж" та "Про третейські суди”) зумовила низку специфічних ускладнень як у сфері ефективного правового забезпечення участі українських підприємств у зовнішньоекономічних відносинах, так і при застосуванні механізму внутрішнього арбітражу. Звертаючись до третейського судочинства, суб'єкти господарських спорів часто по-різному⁷ розуміють і тлумачать юридичні механізми, якими їм слід керуватися. Узгодження та приведення в єдину уніфіковану систему цих розбіжностей повинно здійснюватися шляхом систематизації та чіткого застосування норм міжнародно-правових договорів, конвенцій та угод, прийнятих типових законів і правил, уніфікації звичайних норм тощо.

Крім завдання систематизації та уніфікації норм міжнародно- правових договорів, звичайних норм важливим є завдання подальшого вдосконалення правового регулювання третейського розгляду спорів. Отже, здійснений аналіз історії розвитку інституту третейського розгляду господарських спорів є базою для визначення напрямів цього вдосконалення

4