Аналіз сучасного зарубіжного досвіду розвитку і становлення третейського судочинства.
Переважна більшість спорів, які випливають з цивільно- правових господарських правовідносин, стає об’єктом третейського розгляду. Разом з тим, що в більшості європейських країн
третейський суд ще зовсім нещодавно істотно обмежувався як форма вирішення спорів.
Зокрема, в Італії до прийняття закону' про арбітраж у 1983 р. діяло правило, відповідно до якого сторони не могли відмовитися від підвідомчості суперечки італійському судові шляхом передання суперечки на вирішення арбітражу за кордоном, за винятком спорів між іноземцями або іноземцем та італійцем, що не є резидентом Італії. До цього моменту іноземці так само не мали права бути арбітрами на території Італії. Розвитку арбітражу в Італії перешкоджала також традиційна поширеність медіації (arbitrate Irrituale), коли арбпр міг лише намагатися досягти мирової угоди сторін (Iransazione). Арбітраж у вузькому значенні (arbitrate rituale), коча й регулювався Цивільним процесуальним кодексом, застосовувався винятково для вирішення спорів, що випливають з договорів із казною. Крім того, тривалий час регулювання оподаткування в цій сфері ставило в нерівне положення третейський механізм вирішення спорів порівняно з державним правосуддям. Сучасних рис арбітраж в Італії дістав з набранням чинності закону 1994 р., що визначив принципи автономії арбітражного застереження і “компетенції” арбітражу Крім того, цим законом передбачалася перерва плину терміну' позовної давності зверненням до третейського суду і, що цікаво, відповідальність арбітрів за збитки, заподіяні сторонам тим, що рішення не було ухвалено впродовж передбаченого терміну, за необгрунтоване відмовлення арбітрів від виконання своїх функцій, а також низку інших положень.У США арбітражна форма вирішення спорів розвивалася незалежніше. Тривалий час (до прийняття федерального закону' про арбітраж 1925 р.) американські суди не розглядали арбітражні угоди як обов'язкові для сторін і такі, що позбавляють суди права розглядати справу.
Але на відміну від Англії право США ніколи не дозволяло переглядати арбітражні рішення за виняткових підстав. Нью-Йорк першим зі штатів США прийняв сучасний закон про арбітраж у 1920 р. Цей закон спеціально виключив можливість перегляду арбітражного рішення судом по суті. У 1922 р. було створено Американську Арбітражну Асоціацію, яка й дотепер € одним з найвпливовіших інститутів Американської юридичної системи. У 1925 р. було прийнято федеральний арбітражний закон США, який зобов’язував суди “здійснювати арбітражні угоди”. Однак навіть у США арбітраж зажив популярності лише останніми десятиліттями.У Латинській Америці тривалий час арбітраж доволі повільно розвивався. Причина полягала в тому, що в різних країнах застосовувалися різні підходи до визнання суті третейського суду. Латиноамериканська юриспруденція розглядала й дотепер розглядає третейський суд переважно з процесуальних позицій. На відміну від більшості інших країн, де арбітраж вважався інститутом договірного права, у Латинській Америці він є “похідною формою судочинства”. Цю теорію було названо publisista — публічна теорія третейського суду. Арбітражна угода визначається не як добровільне відмовлення від розгляду суперечки в суді, а як делегування частини повноважень суду арбітрів Зокрема, публічна теорія третейського суду базується на Конституції Мексики, згідно зі ст. 14 якої ніхто не може бути позбавлений життя, свободи, власності, майна або прав без провадження в належному суді, що дотримує відповідно до закону основні формальності процедури, яка передує рішенню. Процесуальний кодекс розвиває цю статтю, передбачаючи процесуальні формальності для будь-якого процесу, від яких сторони не мають права відмовитися. Процесуальний кодекс передбачав також лише можливість передати для вирішення арбітражу суперечку, яка вже виникла. Крім того, стосовно процедури проведення третейського суду з будь-яких процесуальних питань, не погоджених окремо сторонами, арбітраж повинен був керуватися процесуальним кодексом.
Останнім часом Мексика відходить від загального застосування теорії publisista до арбітражного процесу. У 1971 р. Мексика підписала Нью-Иоркську Конвенцію, а в 1978 р. — Панамську. Ці конвенції вимагають від судів країн-учасниць виконувати угоди про передання спорів на вирішення третейському суду в майбутньому, а також встановлює жорстко обмежений перелік випадків, коли можливе відмовлення у визнанні або виконанні зарубіжного арбілражного рішення. Відповідно до Панамської конвенції, якщо не укладено окремої угоди між сторонами, арбітраж регулюється правилами процедури Міжамериканської Комісії з комерційного арбітражу (це єдина істотна відмінність Панамської Конвенції від Нью-Йоркської). Названі правила значною мірою повторюють правила UNCITRAL, які, у свою чергу, надають велику автономію сторонам. Останні зміни, що було внесено у процесуальне законодавство Мексики в 1990 р., значною мірою достосували норми про регулювання третейського суду до Модельного закону про арбітраж UNCiTRAL. Однак норми про арбітраж Мексики, як і раніше, містять більш обмежувальний режим щодо цього методу вирішення спорів, ніж більшість розвинених правових сислемсвіту. Зокрема, законодавство Мексики встановлює, що угода про передання суперечки до арбітражу повинна передбачати питання, що можуть бути передані на вирішення арбітражу, та ім’я арбітра або арбітрів або порядок їхнього призначення. За невизначеності питань, що можуть бути передані на вирішення арбітражу, ця угода визнається несуттєвою. Позаяк угода про передання майбутніх суперечок на вирішення третейському суду не може точно визначити питання, які будуть предметом арбітражного розгляду', це дає відповідачам можливість заперечувати компетенцію третейського суду. Загалом законодавство Мексики не містить норм, що встановлюють автономність арбітражного застереження і повноваження арбітражу самостійно визначати свою компетенцію (доктрина “компетенції компетенції”) і може бути інтерпретовано зворотним способом.На Сході, у Китаї аж до 1994 р.
не існувало законодавства, яке б достатньою мірою регулювало третейське судочинство. Закон про арбітраж НДРК від 31 серпня 1994 р., що набрав чинності з 1 вересня 1995 р., був найпершим актом у цій сфері, що регулює як внутрішній, так і міжнародний арбітраж. До цього арбітраж існував у межах окремих указів, посилань до третейського суду, законодавчих актів і прийнятої практики. Але незважаючи на відсутність кодифікованого законодавства третейське судочинство у країні діяло. Першим постійно функціонуючим третейським судом післяреволюційного Китаю стала Міжнародна Торговельна Арбітражна Комісія (FTAC)3 утворена рішенням уряду Китаю від 6 травня 1954 р. Рішення Комісії були остаточні й не підлягали оскарженню. Сторони могли вибрати одного арбітра зі списку арбітрів Комісії або двох арбітрів, які потім вибирали третього з того самого списку. Комісія мала право визначати заходи для забезпечення позову. Її компетенція обмежувалася суперечками з іноземними компаніями. У 1980 р. повноваження Комісії було розширено для того, щоб вона мала право розглядати суперечки, що стосуються спільних підприємств на території.Китаю і міжнародних інвестиційних проектів.; 22 квітня 1987 р. Китай став учасником Нью-Йоркської Конвенції. У 1988 р. Комісія була перейменована в Китайську міжнародну економічну' і торговельну арбітражну комісію (CIETAC) і одержала повноваження розглядати будь-які суперечки, пов’язані з міжнародними економічними і торговельними відносинами. З огляду на монополію щодо розгляду спорів з іноземними учасниками в Китаї CIETAC перетворилася на один з найбільших світових арбітражних центрів.Розглядаючи законодавчий досвід США, доходимо висновку, що основні засади третейського розгляду було врегульовано у Федеральному арбітражному' законі 1925 р. У 1955 р. на Національній конференції уповноважених з єдиних законів було прийнято Єдиний арбітражний закон, який став модельним для розробки відповідних законів в окремих штатах.
У CIIIA третейський розгляд справ широко застосовується не тільки у сфері підприємницької діяльності, а й у спорах за участю комерційних корпорацій та державних органів, при розгляді спорів деліктних спорів — відшкодуванні позадоговірної шкоди.
У сучасному Цивільному кодексі Франції засади третейського розгляду' спорів містяться в розд. “Арбітраж” кн. III ЦК Франції, де встановлено загальне правило, відповідно до якого будь-яка особа має право передавати власний спір на розгляд арбітражу. Проте непідсудними арбітражеві залишаються спори про правовідносини, які випливають з державного інтересу, і взагалі всі спори, що стосуються публічного порядку, громадської власності та громадських установ, дієздатності осіб, розлучення чи відокремлене проживання. Цивільному праву Франції притаманний цивілістичний дуалізм. Поряд з Цивільним кодексом у Франції діє Торговий кодекс. Щодо регулювання третейського розгляду спорів наведено перелік спорів, які за домовленістю сторін при укладенні контрактів сторони можуть передавати на розгляд арбітражу. Зокрема, це спори, що стосуються зобов’язань та угод між особами, які займаються торгівлею (роздрібною чи оптовою) та здійснюють банківську діяльність; між учасниками торговельних товариств; з торгових справ між будь-якими особами.
Арбітражні угоди за некомерційними правочинами між громадянами законодавством Франції визнаються недійсними. Арбітражна практика Франції пішла шляхом визнання недійсними і арбітражні застереження, які включаються у статут некомерційної організації. За французькою арбітражною доктриною недійсність контракту7 загалом спричинює і недійсність арбітражної угоди; водночас розірвання контракту не впливає на чинність арбітражної угоди.
Процесуальні аспекти провадження за арбітражними справами врегульовані у кн. ΓV “Арбітраж” чинного Цивільного процесуального кодексу Франції. У цьому розділі ЦПК Франції згадуються два види арбітражної угоди: арбітражне застереження і компроміс. Арбітражне застереження ÷- це вид арбітражної угоди, що включається в контракт; компроміс — це угода, за якою сторони передають спір, що вже виник, на розгляд арбітражу. На відміну від застереження (яке спрямовує будь-який спір, що виникає з виконання контракту на розгляд арбітражу), у компромісі повинен чітко зазначатися предмет спору.
Якщо спір, що перебуває в компетенції арбітражу, з огляду на арбітражну угоду7 потрапив на розгляд державного суду, то останній повинен визнати себе некомпетентним. Проте сторони мають право звертатися до державного суду (трибуналу) у таких випадках: при виникненні нездоланних ускладнень щодо призначення арбітрів; для продовження терміну розгляду спору; при розбіжностях у екзекватурі; для вжиття заходів забезпечення позову. Арбітри не пов’язані процесуальними правилами та регламентами державних судів і мають право самостійно встановлювати арбітражну процедуру, якщо інше не передбачено угодою сторін; проте існує правило, згідно з яким арбітражна процедура не повинна суперечити вихідним засадам цивільного процесу, що містяться в ЦПК Франції. Сторони мають право уповноважувати арбітрів бути “дружніми посередниками”. У такому разі арбітри третейського суду не пов’язуються також нормами матеріального права, але арбітри не мають права порушувати загальні вимоги публічного порядку.Серед країн із розвиненою системою третейських судів вагоме місце посідають Німеччина, Англія, Австралія, Канада та ін. Зокрема, у Німеччині в 1997 р. було прийнято нове законодавство про арбітраж, яке доповнило десяту книгу ЦПК ФРН; в Англії аналогічний закон було прийнято в 1996 р., в Австралії — у 1991 р.
З аналізу зарубіжного законодавства про третейські суди доходимо важливих висновків щодо можливості запозичення відповідного законодавства, яке добре зарекомендувало себе впродовж багатьох десятиліть. Наприклад, в Австралії прийнято Закон про суд (посередництво та третейський суд). Згідно з цим Законом Сімейний та Федеральний суди Австралії можуть пропонувати сторонам спору винести справу на розгляд третейського суду або розглянути її за іншими альтернативними процедурами розв’язання спорів (медіація). Австралійські юристи стверджують, що в Австралії сформувалась доволі своєрідна та оригінальна система третейського розгляду, яка значно відрізняється від Британської та Американської моделей, що наразі дало можливість Австралії зайняти в цій частині лідируючу позицію в усьому Азіатсько- тихоокеанському регіоні. Третейський розгляд в Австралії має давні традиції і бере початок з XVIH ст., коли серед білих емігрантів почали створюватися третейські суди на підставі англійського закону про третейські суди 1697 р. Разом з тим найбільший інтерес до третейських судів виявився у другій половині XX ст. У розд. 5 і Конституції Австралії встановлено, що Парламент наділений владою приймати закони, що стосуються “узгоджувальних процедур та третейського суду для відвернення та врегулювання галузевих спорів, що виходять за межі одного штату”. У 1975 р. у країні почав функціонувати Інститут третейських судів Австралії, який став осередком професійної підготовки третейських суддів; у 1982 р. створюється Австралійський центр з комерційних спорів і до 1990 р. усі австралійські штати прийняли закони про комерційний арбітраж. Координує діяльність третейських судів створена в 1995 р. Національна консультативна рада з альтернативного розв’язання спорів. Комерційні спори в Австралії розглядає створена в 1956 р. Австралійська комісія з узгоджувальних процедур та третейського суду, діяльність якої координується Промисловим відділом Федерального суду Австралії. У функції цієї Комісії входить відправляння третейського розгляду, а Промисловий відділ Федерального суду компетентний тлумачити рішення Комісії та надавати їм виконавчої сили. Третейська процедура доволі популярна в Австралії. Так, близько 95 % сімейних спорів розв’язуються саме третейськими судами чи іншими альтернативними процедурами.
Особливості третейського розгляду в Австралії визначаються законодавством кожного штату чи території. Рішення третейських судів реєструються в державних судах і виконуються в тому ж порядку, що й рішення державного суду. Австралійський Федеральний суд у певних випадках має право передавати справу на розгляд третейського суду навіть у разі незгоди сторін. Цікавий підхід щодо форми арбітражної угоди, запропонований англійським третейським законодавством: вимоги Арбітражного закону 1996 р. поширюються лише на підписані сторонами письмові арбітражні угоди. Усна арбітражна угода так само вважається чинною, і спір може бути переданий на розгляд арбітражу, але на цю угоду не поширюється режим Арбітражного закону 1996 р.
Аналіз зарубіжного досвіду розвитку третейського розгляду в різних країнах світу' — доволі актуальна проблема, позаяк дає змогу' дослідити динаміку' цього юридичного явища. здійснити компаративний аналіз суміжних правових інститутів, що сприятиме запровадженню на теренах вітчизняної правової системи тільки найкращих світових взірців третейських систем розгляду спорів і на основі синтезу зарубіжних досягнень з національними традиціями праворозуміння та правосприйняття створенню власної унікальної моделі третейського розгляду, що відповідатиме як світовим стандартам, так і потребам української судово-правової реформи.
З