1.6. Методологічний підхід до осягнення соціального організму

Для плідного вивчення явища, що нас цікавить, треба мати такі засоби гносеологічного аналізу, що дозволяли б вивчати ноосоціогенез як вершину еволюції універсуму в межах нашого Всесвіту.

Суть проблеми полягає в тому, що застій у світовій філософській думці призвів до стагнації концептуального апарату філософії і науки. Це підтверджується тим, що сьогодні категоріальний апарат окремо взятої вітчизняної або зарубіжної філософії не відбиває цілісно процеси, що протікають в межах нашого Всесвіту. З цієї причини дослідники не можуть цілісно охоплювати й аналізувати соціальне явище як невід'ємний складник ноокосмогенезу.

Синтез, як відзначалося вище, повинен відбутися, за нашим переконанням, на основі інтеграції гегелівської науки логіки, що освітлює закони розумової діяльності суб'єкта пізнання і марксистського вчення про суспільні процеси. Природно, що і наука логіки виходить на практику точно так же, як матеріалістичне вчення, завдяки теорії відображення, фіксує свій об'єкт в епістемологічних процесах і категоріях.

Ми не маємо можливості докладно зупинятися на оцінці стану навіть найважливіших засобів пізнання, що знаходяться в арсеналі як однієї, так і іншої сторони, а тим більш проводити порівняльний аналіз їхніх евристичних можливостей. Висловимося тільки з принципового моменту. Його суть полягає в тому, що при виборі інструментарія філософського аналізу ми спираємось на загальне в соціальному, тобто на загальновідомі закони діалектики, а принципи останньої розглядаємо як механізм практичного застосування перших до соціальної дійсності.

Загальновідомо, що вихідними аксіоматичних засобів будь-якого дослідження виступають поняття.

Однак виявляється, що у дослідженні поняття відіграють різну роль. Для того, щоб розібратися в них, треба розкрити механізм еврістичнного спрацьовування понять. Він функціонує, як відомо, через співставлення ноуменальних одиниць - смислів, що зафіксовані в поняттях. Оскільки механізм дії понять заснований на порівнянні смислів, що містяться в них, то зовні він виступає як мова. Завдяки мові, духовний світ самовиражається в об'єктивній реальності. Мова, матеріалізуючись, породжує текст. Тому засвоєння соціального організму можна почати з будь-якого поняття. Головне - розібратися в їхній ієрархії.

Як ми вже зазначали, для нашого випадку поняття “мова” складне, оскільки йдеться про мову для осягненя як ірраціональної, так і раціональної реальності. Водночас вони, раціональна та ірраціональна мови, мають доповнювати одна одну, щоб уможливлювати співставлення результатів вивчення мікрорівня з результатами макрорівневих досліджень. Рух понять у філософському дослідженні якраз і складає суть останнього, оскільки логіка, покладена в основу такої нової системи понять, і буде відбивати логіку саморозгортання соціального світу.

Тут не уникнути деякої незручності при поясненні методологічних підвалин філософського дослідження. Вона виникає через те, що деякі поняття, наприклад, “соціальне життя” або “соціальний організм”, ми змушені вживати до того, як логічно доведемо правомірність їхнього існування. Інтуїтивне розуміння сутності і змісту цих термінів є слабким виправданням. У теоретичному дослідженні все повинно бути на своєму місці. У ході гносеологічного і онтологічного аналізів такого “зміщення” понять не буде допускатися.

При цьому виявляється, що в ході дослідження одні поняття виступають як такі, що освоюються, а інші - як такі, за допомогою яких перші освоюються, тобто являють собою інструментальні засоби пізнання.

У дослідженні соціального явища, як відомо, можна виділити три рівні: загальнофілософський теоретичний рівень, спеціально-теоретичний рівень (соціальна філософія) і спеціально-науковий або "емпіричний" рівень (суспільствознавство і природничі науки).

На теоретичному рівні, наприклад, вивчаються і визначаються в найбільш загальній формі сутність, структура і динаміка соціального організму. Освоюючи найбільш загальні питання соціального явища, філософи розробляють теоретичні, методологічні, світоглядні, етичні, ціннісні й ідеологічні його аспекти. Проблема соціального організму на цьому рівні не виступає як самостійна. Тут соціальний організм є складником загальнонаукової картини світу.

Очевидно, що основне навантаження щодо надання поняттю "соціальний організм" категоріального статусу припадає на другий рівень - тобто на соціальну філософію, оскільки саме тут визначаються структурні і динамічні аспекти соціального організму в різних сферах його прояву, системно узагальнюються знання спеціальних наук. Тут же виконуються спеціальні міждисциплінарні дослідження соціальної форми руху універсуму. Звичайно, між відомостями про соціальний організм, добутими різними науками, є внутрішній зв'язок. Але це зовсім не означає, що загальнотеоретичне розуміння категорії "соціальний організм" складається як результат простого додавання окремих її аспектів. Нічого подібного. Бо теоретична концепція ніколи не формується з уламків різних думок, з теоретичних відходів вивчення тих чи інших її рівнів. Вона - завжди продукт спеціальної теоретичної роботи, в якій немов би воєдино сплавляються, переосмислюються в контексті нового бачення міркування, зауваження і висновки більш конкретного порядку.

Обгрунтована нами вище теза про те, що соціальний організм є предметом соціальної філософії, а не соціології, може викликати критику з боку деякої частини соціологів, що розробляють протягом достатньо тривалого часу дану проблематику.

Точне і глибоке логічне вивчення ідеї соціального організму є основа і суть філософського аспекту проблеми. Це та сила - аналіз поняття, яким філософія найглибше впливає на науку, в тому числі і на суспільствознавство. Це підтверджує і Гегель, який на питання, що таке філософія, відповідав: "Своєрідна риса цієї науки полягає в тому, що в ній її поняття лише, як видно, становить її першопочаток, насправді лише весь розгляд цієї науки є доказ і, можна сказати, власне знаходження цього поняття; поняття є по суті результат такого розгляду” [53, 8].

На практиці існує точка зору, що теоретична розробка поняття "соціальний організм" можлива тільки на спеціально-теоретичному рівні його дослідження. Пояснюється це тим, що будь-які спроби розробити це поняття на першому теоретичному філософському рівні приречені на невдачу, бо цей рівень, як найбільш загальний, відволікає від конкретно-наукових конкретизацій поняття "соціальний організм".

На спеціально-науковому рівні здійснюються емпіричні дослідження різних конкретно-наукових сторін соціального явища. У цьому розумінні можна говорити про соціологічний, політекономічний, політологічнй, аксіологічний, екологічний, педагогічний, психологічний та інші аспекти вивчення соціального організму, які в свою чергу розчленовуються і конкретизуються.

Відмінною рисою даного дослідження є те, що "емпіричним" рівнем тут виступає теоретичне знання, здобуте в ході розвитку суспільствознавства і природничих наук, наприклад, соціології і фізіології біологічних організмів. На цю особливість ми вже вказували при аналізі вихідної фактологічної бази дослідження. У зв'язку з цим поняття "емпірична база" в нинішньому дослідженні не використовується.

На відмінність між названими вище рівнями вказують багато дослідників. При цьому співвідношення між можливостями філософського осягнення ідеї соціального організму, не треба плутати його з соціологічним підходом, у межах якого соціальне буття вивчається методами, притаманними соціологічній методологій. "Доки соціолог цілком не звільнився від впливу філософа, - писав Е. Дюркгейм у роботі "Метод соціології", - він розглядає соціальні явища тільки з їхньої найбільш загальної сторони, з тієї, з якої вони більш всього схожі на інші явища Всесвіту. Якщо ж, знаходячись у такому стані, соціологія і може ілюструвати філософські положення цікавими фактами, то вона не може збагатити їх новими поглядами, оскільки не виявляє нічого нового в об'єкті, що вивчається. Але в дійсності, якщо основні факти інших галузей виявляються і в сфері соціальних явищ, то лише в особливих формах, що роблять їхню природу більш зрозумілою, тому що вони є вищим її вираженням. Тільки для того, щоб бачити їх з цієї сторони, потрібно вийти за межі загальних положень і звернутися до детального вивчення фактів. Таким чином, соціологія, у міру того як вона буде спеціалізуватися, буде поставляти все більш оригінальний матеріал для філософських роздумів” [71, 524].

На жаль, при розробці концепції соціального організму ми поки не маємо матеріалу, накопиченого природничими науками. Це зв'язане з тим, що природознавство не може сьогодні ще вивчати явище соціального організму, оскільки учений-природничник не може працювати з ним, доки не відкриє його елементарну частку - носій субстанції, що утворює соціальне тіло. Хоча зауважимо, що пошуки її ідуть безупинно, а останнім часом навіть дещо інтенсифікувалися.

Для вченого-природничника явище соціального організму повинно постати як природне тіло, що перебуває в континуумі "простір-час".

Тому при виборі інструментальних засобів дослідження ми враховуємо досвід застосування категорій природознавства, накопичений морфологією або фізіологією та іншими спеціальними науками про живі організми. Так, наприклад, при дослідженні соціального організму необхідно виокремлювати такі специфічні рівні його буття: потенційний, навіть цитоплазматичний, молекулярний, клітинний, тканинний, органний і, нарешті, організмений і т. ін. Щоб переконатися у тому, що соціальний організм має структуру, аналогічну структурі живого організму, достатньо зазирнути до виданого в 1996 році вітчизняного підручника з соціології для вищих навчальних закладів [175, 135].

Отже, категорії соціальної філософії в даному дослідженні грають роль матеріалу, який опановується, вимагаючи особливого до себе відношення, суть якого полягає в тому, що соціальні факти необхідно розглядати як речі. Пояснимо даний момент більш докладно, оскільки він дуже важливий для розуміння логіки побудови дослідних процедур і всього наступного викладення результатів дослідження. Тут термін "річ" слід розуміти як соціальний факт, що в силу своїх атрибутивних властивостей здатен спричиняти зовнішній примусовий тиск на людину.

Інакше кажучи, соціальне треба розглядати як будь-який інший об'єкт пізнання, що сам по собі непроникнений для нашого розуму; це все, відносно чого ми не можемо сформулювати собі адекватного поняття з допомогою звичних процедур інтелектуального аналізу; це все, що розум може збагнути лише за умов виходу за межі самого себе, шляхом інтелектуального розмірковування, послідовно переходячи від найбільш поширених і більш конкретних до менш конкретних і більш глибоких.

Так, наприклад, діють К. Маркс і Ф. Енгельс, коли дають політекономії як соціальному явищу соціологічне обгрунтування: “політична економія має справу не з речами, а з відношеннями між людьми і, в кінцевому рахунку, між класами, але ці відношення завжди зв'язані з речами і проявляються як речі” [126, 498].

У свою чергу і Е. Дюркгейм стверджував, що “перше й основне правило полягає в тому, що соціальні факти потрібно розглядати як речі” [71, 421 і 545], причому як “речі того ж рангу, що і матеріальні речі, хоча на свій лад” [71, 394].

Наведена теза Е. Дюркгейма має глибокий методологічний сенс: вона не стверджує, що соціальні факти - це речі, а доводить, що їх необхідно вивчати як речі. "Справді, - пише вчений, - річ стає відомою головним чином через ту ознаку, що вона не може бути змінена простим актом волі. Це не значить, що вона не підлягає жодній зміні. Але, щоб здійснити цю зміну, недостатньо побажати цього, треба додати ще більш-менш напружене зусилля через опір, що вона чинить і яке, до того ж, не завжди може бути здолане. А ми бачили, що соціальним фактам притаманна така властивість. Вони не тільки не є продуктами нашої волі, але самі визначають її ззовні. Вони являють собою немов би форми, за якими ми змушені відливать наші дії. Часто навіть ця необхідність така, що ми не можемо уникнути її. Але якщо навіть нам вдається перемогти її, той опір, що зустрічається нами, дасть нам знати, що ми знаходимось у присутності чогось такого, що від нас не залежить. Отже, розглядаючи соціальні явища як речі, ми лише узгоджуємося з їхньою природою” [71, 433].

При цьому Е. Дюркгейм ставив соціальні факти в один ряд з біологічними, психічними фактами діяльності людей. До них він відносив, як відомо, норми, звичаї, вірування, типи поведінки і мислення, тобто факти колективної психології і свідомості. Соціальні факти об'єктивні, вони знаходяться поза людиною, мають власне, незалежне від людини існування і примусовий для людини характер: не підкоряючись їм, людина наражається на санкції з боку суспільства. В обов'язковості для людини полягає відмінність соціальних фактів від тих соціальних явищ, які не є соціальними фактами.

Загальнотеоретичні філософські категорії спільно з категоріями суспільних наук і термінами природознавства в цьому дослідженні грають роль засобів осягнення категорій соціальної філософії. У своїй сукупності вони утворюють своєрідний пізнавально-інструментальний комплекс засобів дослідження. Саме найменування комплексу як "пізнавально- інструментального" вже вказує на те, що він за структурою повинен складатися з двох різних типів засобів філософського дослідження, а саме: засобів гносеологічного і засобів онтологічного препарування соціального тіла.

З боку філософії, комплекс специфічних методологічних засобів потрібен для досягнення основної мети дослідження - розкриття природи, сутності і змісту поняття «соціальний організм»: адже за межі поняття-слова філософія виходити не має права. Розвиток і уточнення філософського аспекту соціального явища полягає у все більш тонкому і глибокому аналізі, який відкриває нове в старому. Саме філософське теоретичне знання має певні рівні, що розрізняються за формою і змістом. За формою це рівні абстрагування, а за змістом рівні організації соціального організму.

Такий комплекс методологічних засобів є допоміжним продуктом дослідження. Він потрібен для того, щоб звести видиме в явищі, в якому проявляється рух соціального світу, до дійсного внутрішнього руху світопороджуючої субстанції квантового вакууму. Таким "внутрішнім рухом" явища виступає, як відомо, "модифікація" його природи.

При цьому категорії загальнотеоретичного рівня грають роль структуроутворюючих елементів у даному комплексі, завдяки саме їм соціальну дійсність може бути піддано гносеологічному і онтологічному аналізу. Категорії ж суспільствознавства і природничих наук відіграють роль проміжних, допоміжних робочих елементів, завдяки яким такі види наукового аналізу соціального явища здійснюються. Тут ми можемо вирішувати, які засоби обрати і в яких комбінаціях їх застосувати в процесі дослідження. Адже загальновідомо, що філософія, наука, теологія, мистецтво і література користуються одними і тими ж словами, але по-різному їх організовуючи, досягають таких відмінних між собою наслідків.

Нарешті, ми можемо говорити про структуру названого комплексу. Він складається з двох відносно самостійних і в той же час тісно взаємопов'язаних між собою частин, а саме:

- Інструментарія генетичного аналізу і синтезу.

- Інструментарія онтологічного аналізу і синтезу.

Тут під онтологічним аналізом мається на увазі застосування понять логіки для вивчення моменту буття соціального організму як об'єктивної реальності. Для якісного проведення цього виду аналізу необхідно мати інструментарій для аналізу як внутрішніх, так і зовнішніх зв'язків, а також для оцінки морфологічного (структурного) аспекту, функціонального аспекту організму нижчого рівня і діалектичого зняття його організму вищого рівня.

Названому комплексові евристичних засобів повинен бути притаманний ряд властивостей. Назвемо найважливіші з них. По-перше, він повинен бути специфічною формою розвитку уявлень про соціальне явище, які формалізуються теоретичними поняттями. Теоретичні поняття якраз і фіксують емпіричні і теоретичні знання про соціальний організм.

Як відомо, специфіка і призначення теоретичного знання - відображення сутності предмету, що вивчається, у нашому випадку - соціальне життя. А оскільки сутнісне відношення є взаємодія протилежностей, то сутність виступає як протиріччя або як система протиріч. Пізнання сутності предмету можливе шляхом діалектичого вирішення цих протиріч, а не усунення їх. Основним засобом діалектичого вирішення протиріччя є аналіз всього ланцюга реальних опосередковуючих ланок між протилежними моментами, сторонами дійсності. Цей принцип обов'язковий для будь-якої науки, діє він і в царині філософського знання. Вивчення проблеми соціального організму теж не становить у цьому відношенні якогось винятку.

Фактологічний рівень утворить сукупність наукових фактів і описів, на яких розгортається предмет дослідження. Цей рівень формується на емпіричному знанні. Емпіричне пізнання соціального життя відбиває окремі сторони і відношення одиничного, індивідуального, взяті поокремо як самостійні явища.

У підсумку фактологічне (емпіричне) знання в галузях економічного, соціологічного, політологічного, ідеологічного, аксіологічного, історичного та інших узагальнень, фіксує різноманітність речей і явищ, немов би позбавлених внутрішнього зв'язку. Саме це ми сьогодні і маємо в реальності. І кожне з таких явищ постає як щось виокремлене, чітко відокремлене від усього іншого, бо за допомогою понять цього рівня фіксуються лише зовнішні сторони і зв'язки соціальних об'єктів. Комплекс засобів дослідження повинен бути здатний розкрити внутрішні зв'язки, оскільки без опанування ними неможливо пояснити механізм саморозгортання соціального життя.

По-друге, комплекс евристичних засобів повинен надавати можливість здійснювати повний параметричний опис соціального організму. Пам'ятаючи при цьому про те, що у філософському розумінні "повнотою називається, як стверджує Гегель, завершене зібрання усього одиничного, що входить до певної сфери". За І. Кантом, повнота опису означає необхідність дати "первісне і повне викладення поняття речі в її межах". При цьому, як пише він в роботі "Критика чистого розуму": "Повнота означає ясність і достатність ознак; межі означають точність у тому сенсі, що ознак дається не більш ніж потрібно для повного поняття; первісне означає, що визначення меж нізвідкіль не виводиться і, отже, не потребує обгрунтування, інакше передбачуване пояснення не могло б бути дане раніш всіх суджень про предмет” [88, 430].

По-третє, названий вище набір інструментальних засобів повинен забезпечити нам доступ до пояснення природи і механізму життєдіяльності соціального організму як цілісної системи.

Відсутність теоретичних розробок з проблеми соціального організму не є непереборною перешкодою. Ця обставина диктує необхідність почати розробку такої теорії дедуктивним шляхом. При цьому методологічні засоби дослідження немов би утворять собою духовні форми, в які має бути відлита соціальна реальність. Без них вона не сприймається теоретичним мисленням людини.

Отже, в пізнавально-інструментальний комплекс нинішнього дослідження повинні входити інструментальні засоби, здатні здійснити послідовно чотири типи операцій на соціальному тілі - генетичний, морфологічний, функціональний і діалектичий аналізи, а також відповідні синтези. Саме в такій послідовності, що випливає із загального розуміння суті соціального процесу, ми їх і розглянемо.

Для того, щоб здійснити вибір засобів генетичного аналізу, треба виходити з декількох важливих методологічних міркувань. Перше з них випливає з того, що загальновідомі філософські категорії - сутність, зміст, форма соціального світу - виконують узвичаєні у філософському дослідженні функції, тому ми на них не зупиняємося. Без них просто неможливо будь-що пояснити.

Друге міркування такого роду випливає з обраної автором світоглядної парадигми, покладеної в підвалину цього дослідження. Двоєдиність субстанціональної основи Всесвіту, від світоглядного кредо дослідника, вимагає цілісного підходу до вибору засобів генетичного аналізу соціальної реальності. Це означає, що для якісного виконання такого аналізу засоби його здійснення треба добирати як з арсеналу матеріалістичного, так і з арсеналу ідеалістичного напрямків світової філософської думки і об'єднати їх в органічну систему.

Пропонована операція не являє собою чогось нового. Дослідники, які належать до названих нами протилежних філософських напрямів, на практиці давно і активно користуються одними й тими ж засобами генетичного аналізу. Вони відрізняються між собою лише ідеологічними настановами щодо предмету і ходу дослідження, а також вторинними по відношенню до зайнятої ідеологічної позиції засобами інтерпретації його кінцевих результатів. Синтез має здійснюватися, на нашу думку, на основі інтеграції гегелівської науки логіки, яка висвітлює закони розумової діяльності суб'єкта пізнання, і марксистського вчення про матеріальність суспільних процесів. Це принципово припустимо через те, що наука логіки виходить на практику так само, як і матеріалістичне вчення, яке теж (але вже завдяки матеріалістичній теорії відображення), фіксує свій об'єкт в епістемологічних структурах та категоріях.

Третє методологічне міркування полягає в тому, що кількість і якість гносеологічних засобів дослідження визначається необхідністю мати достатньо представницький за обсягом та глибиною вихідний матеріал для осягнення онтологічного і еволюційного аспектів проблеми, що вивчається, оскільки вони є ключами до наступних морфологічного, функціонального і діалектичного аналізу.

Теорія виникнення і еволюції соціального організму повинна мати статус філософської рефлексії. Це означає, що вона повинна пояснити як соціальну реальність, де б остання не виникала, так і можливі її функції, які вона може мати в саморозгортанні Всесвіту, а ширше універсуму в будь-якому з куточків Галактики.

Тому ми можемо почати теоретичне дослідження соціального організму з філософської ідеї, яка є усвідомленою тотожністю матеріальної і духовної дійсності або осягнута розумом єдність їхньої форми і змісту, відома нам під ім'ям соціального явища. Підтвердження цій тезі ми знаходимо у Гегеля, що писав: “Реальність, яку набуває ідея як природна життєвість, є тому реальність, що являється.

Явищем називається не що інше, як існування реальності, що не володіє буттям безпосереднього в собі, а покладена в своєму існуванні негативним чином. Однак процес заперечення безпосередньо зовні існуючих членів як діяльність ідеалізації включає в себе не тільки негативне відношення; в цьому запереченні він є також тим, що утверджується як для-себе-буття” [58, 131].

І задача філософії полягає в тому, щоб знайти соціальний організм "у зовнішньому існуванні" і не просто знайти, а показати його "діяльність" у цьому світі, тобто простежити перетворення наявного буття, яке існує в специфічній формі і видозмінюється під впливом процесу спонтанного саморозгортання основопокладаючої субстанції Всесвіту.

Тому соціальний організм, який може бути пояснено тільки за умов, що видиме лише в явищі - рух, який виступає в явищі, буде зведений до дійсного внутрішнього руху основопокладаючої субстанції, тобто універсуму. Таким "внутрішнім рухом" явища виступає, як відомо, "модифікація" його природи. У зв'язку з цим стрижнем генетичного аналізу досліджуваної проблеми є з'ясування способу перетворення вихідної субстанції, або так званої першої природи, в другу, а після цього закономірну трансформацію останньої в третю природу.

При цьому природа соціального явища повинна, по-перше, натурально випливати з першої природи; по-друге, бути єдиною з нею; і, по-третє, мати власну фізіономію. Це означає наступне: якщо сьогодні світова наука довела, що явища, стосовні до першої природи, наприклад фізичні або хімічні зв'язки, мають квантово-хвильову основу, то й природа соціальних зв'язків повинна мати цю же атрибутивну характеристику.

Специфікою гносеологічного аналізу є те, що він має бути виконаний за допомогою ірраціональних засобів, оскільки породження соціального світу є прихований від очей дослідника процес - його неможливо змоделювати, знайти аналоги в макросвіті або навести інші приклади. Аналіз вказаного типу треба виконати так, щоб те, що в науці пояснюється за допомогою латентних функцій, стало явним, і на ньому виявленому можна було б побудувати процес пояснення явища на макрорівні. Тут позитивного результату можна досягнути тільки завдяки інтуїції і розвиненому почуттю “нерозумної логіки” дослідника.

Основне навантаження при проведенні гносеологічного аналізу соціального явища припадає на поняття “самоорганізація”. Категорія "самоорганізація" стосовно тих процесів, що протікають в другій природі, для вітчизняної школи соціальної філософії нова. Нерозробленість проблеми самоорганізації виявилася в неадекватних тлумаченнях і визначенні, які зустрічаються і в останньому п'ятитомнику з матеріалістичної діалектики. Так, пояснюючи кібернетичну концепцію самоорганізації, автори стверджують, що "джерелом саморуху є внутрішні зв'язки і протиріччя в матеріальних системах" і що зовнішні зв'язки виступають лише "як умова реалізації саморуху” [Див.: 139, 160-163].

Ті ж автори підкреслюють визначальну роль внутрішніх чинників в організації системи: "Концепція самоорганізації випливає з філософського принципу про внутрішні джерела розвитку матерії, що дозволяє показати домінуючу роль внутрішніх протиріч, які знаходяться у певній відповідності із зовнішніми закономірностями. Інакше кажучи, таке розуміння самоорганізації розкриває внутрішній механізм і внутрішні причини саморуху матеріальних об'єктів, що відносяться до самозорганізованих систем” [Див.: 139, 160-163].

У "Філософському енциклопедичному словникові" (1989) знаходимо таке визначення: "Самоорганізація - процес, в ході якого створюється, відтворюється або удосконалюється організація складної динамічної системи. Процеси самоорганізації можуть мати місце тільки в системах, що відрізняються високим рівнем складності і великою кількістю елементів, зв'язки між якими мають не жорсткий, а імовірнісний характер.... Характерна особливість процесів самоорганізації - їхній цілеспрямований, але разом з тим і природний, спонтанний характер: ці процеси, що протікають за умов взаємодії системи з навколишнім середовищем, тією чи іншою мірою автономні, відносно незалежні від середовища” [188, 566].

Це означає, що процес самоорганізації соціального організму є, судячи з ключових слів наведеного визначення, складним, і тією чи іншою мірою свідомим, навіть якщо й завжди можна говорити про наявність в ньому власне чіткої усвідомленості, але завжди треба говорити про неминучу присутність хоча б і в надслабких формах її проявів, які можна визначити як квазисвідомість; імовірнісним або випадковим, який можна визначити у математичних виразах, за А. Колмогоровим, як максимальну складність; спонтанним, тобто таким, що характеризується непередбачуваністю змін основних своїх параметрів. Іншими словами, самоорганізація соціального світу - це процес вільної гри інтелектуальних сил, що не підкоряються жорсткій детермінації ані з боку субстанціональної основи, ані з боку оточуючого середовища.

Самоорганізація, найважливіша філософська характеристика соціального явища, являє собою галузь пізнання, в якій потреби і досягнення практики далеко випередили їхнє теоретичне осмислення. Проблеми самоорганізації досі у нас не розроблялися, якщо не приймати до уваги опубліковані ще в 70-ті роки роботи Л. Петрушенка. "Філософська проблема саморуху матерії, - писав названий автор, - мало вивчена, хоча є однією із стрижневих проблем діалектико-матеріалістичної філософії. Поза її розв’язання не можна правильно вирішити проблему саморуху і зрозуміти об'єктивний зв'язок останнього з системністю і організованістю» [152, 146]. Однак висловлені Л. Петрушенком ідеї не знайшли відображення в концептуальному апараті філософії 80-90-х років ХХ століття.

У світлі "недодослідженості" законів діалектики не отримали достатній розвиток і інші категорії філософії, а це не дозволяє сьогодні ефективно досліджуватии соціальну реальність. Серед недостатньо розроблених категорій, у першу чергу, треба назвати такі як "частина" й "ціле", "просте" і "складне", "нижче" і "вище" і деякі інші. Підмінювані поширеними інтуїтивними уявленнями, ці категорії до останнього часу знаходились немов би в тіні, не привертаючи до себе уваги з боку логіки і методології науки.

Теоретично зв'язати воєдино першу і другу природу можна лише за допомогою процесу опосередкування, але для цього потрібний спеціальний агент, здатний теоретичними засобами реалізувати названу процедуру. Це означає, що для теоретичного доказу єдності і відмінності першої і другої природи треба в межах нашої дійсності знайти певний універсальний засіб або навіть комплекс специфічних інтелектуальних знарядь такого опосередкування. Якщо віднайти такий теоретичний засіб то можна суттєво підвищити ефективність генетичного аналізу соціального явища. Гегель, наприклад стверджувавв, що "середній термін" - опосередкування - "складає нерв доказу, є, тому лише щось таке, в чому цей зв'язок виявляє себе і де він стає зовнішнім” [50, 275]. В іншому місці він визначав опосередкування "як рівність собі самому, що перебуває в русі".

Враховуючи масштаби першої і другої природи, ми можемо визнати прийнятним як шуканий нами момент опосередкування лише такий процес, яким є життя, і як засіб теоретичного опосередкувння визнати категорію "життя", якою цей процес позначається. Але тоді і його, життя, треба визначати через єдність матеріального і духовного, як першопричину виникнення Всесвіту. Як було вище вказано, соціальний світ є продукт життєдіяльності людини. Це дозволяє нам розглядати життя як процес опосередкування переходу першої природи в другу, а людський організм як знаряддя опосередкування. Але це означає, що засобом опосередкування може бути такий надскладний процес як психогенез!

При цьому відразу треба вказати на тимчасовий характер існування засобів опосередкування. Бо опосередкування як засіб має бути вжитим для цілей саморозгортання універсуму, і то його пряме призначення бути витраченим, незворотно спожитим саме на вказані цілі. Будь-який засіб, як відомо, після досягнення кінцевої мети мусить бути відкинутий геть. Звідси може бути пояснена кінечність або смертність людського організму, оскільки будь-які засоби опосередкування мають тимчасовий характер.

Зміст процесу опосередкування полягає в суб'єктивації першої природи в структуру людського організму, а після цього - об'єктивації щойно суб'єктивованого змісту в другу природу. На практиці це означає, що першу природу можна розглядати як об'єктивну основу життя, а життя оцінювати як об'єктивну основу соціального організму. Можливий рух і в зворотному напрямку, тобто від об'єктивованої другої природи до суб'єктивації її в першу природу, тобто в організм людини. Пояснюється це універсальністю атрибутивних якостей людини як агента процесу опосередкування.

Тому перш ніж розпочати подальше вивчення процесу трансформації першої природи в соціальну реальність, нам слід уточнити значення таких понять як "суб'єктивоване" і “об'єктивоване" для осягнення центральної категорії дисертаційного дослідження і вказати на їхній зв'язок з такими поняттями як "об'єктивне" і "суб'єктивне".

Під "об'єктивним" в дослідженні розуміється все, що існує поза індивідуальною свідомістю і незалежно від неї, а під "суб'єктивним" все, що пройшло через свідомість і існує в ній як суб'єктивований зміст об'єктивного. При цьому, якщо поняття "об'єктивне" і "суб'єктивне" являють собою найбільш загальні рівні людської природи, те категорії "об'єктивованое" і "суб'єктивоване" описують процеси взаємопроникнення цих рівнів.

І суб'єктивоване, і об'єктивоване мають загальний об'єктивний зміст, основопокладаючу субстанцію соціального світу, першу природу. У розглядуваних нами процесах опосердкування суб'єктивована людиною перша природа трансформується в об'єктивовану форму і існує далі у формі найдрібніших неподільних частинок (морфи) соціального тіла. Морфа далі має самостійну долю, що описується закономірностями морфогенезу. Але, якщо суб'єктивований зміст переходить в об'єктивовану форму, то буде можливим, і навіть необхідним, зворотний перехід, оскільки це видоутворення одного і того ж універсуму. У цих взаємопереходах і складається органічна єдність не тільки онтологічного, але і функціонального аспектів першої і другої природи.

Для того, щоб теоретично відтворити процес породження суб'єктивованого і об'єктивованого матеріалу, треба мати в інструментальному комплексі дослідження спеціальний засіб - процедуру формоутворення соціального процесу. Її, процедуру формоутворення, як ефективний методологічний засіб, як відомо, широко використав Гегель для пояснення породження явищ першої природи.

Для ефективного пояснення походження і природи соціального явища треба удатися до законів синергетики. Вітчизняна філософія дуже довго йшла до цього. Залишилися нерозробленими цілі пласти проблем, надто актуальних як у науковому, так і у практичному планах, а саме: самоорганізація матерії і соціума; механізм прискорення темпів прогресу; діалектика стрибків і макродинаміка процесів розвитку; нелінійність реальних процесів, що є загальною закономірністю та ін. Ще більшою мірою цей застій відбився на розробці методологічних засобів філософських і загальнонаукових досліджень, саме через нього на стагнацію була приречена вся теоретична думка. Філософія з дискусійної форми перетворилась у засіб обслуговування класового інтересу і отримала навіть нове найменування - марксистсько-ленінська. Це почалося з середини 20-х років, особливо після вислання з країни групи видних філософів, таких як І. Ільїн, М. Бердяєв, С. Франк, С. Булгаков та інші.

Вся складність пояснення закономірностей суспільного розвитку полягає в тому, що, переходячи на ринкову парадигму розвитку, ми опиняємося в якісно іншій ситуації. Тут діють синергетичні, а не лінійні закони. Тому сьогодні потрібні особливі методологічні засоби і прийоми їхнього застосування для того, щоб пояснити, наприклад, характер фази переходу соціального організму з нижчого рівня на вищий. Адже без цього не можна зрозуміти механізм міжформаційного зрушення, що збиває нас з раніше обраного курсу, призводячи до виникнення більш складних соціальних утворень.

Але сьогодні, нарешті, ми підійшли до розуміння світу не як проекту, який можна "прорахувати" за елементарними законами лінійної перспективи і передбачити все до кінця (традиція Платона - Гегеля - Маркса), до кінцевої "світлої" мети (наприклад, прусська держава у Гегеля, комунізм у Маркса), а як глобальної системи, яка сама себе породжує і існує виключно за нелінійними законами. Такий підхід до дослідження соціального світу поряд з системним підходом і принципом історизму виправдав себе у фізиці, хімії, біології, техніці, довівши на чисельних прикладах, що однією з найсуттєвіших рис є його нелінійність.

Якщо застосувати закономірності синергетики до процесів соціального життя, то тут можна досліджувати особливі стани складних систем, що перебувають у нестійкій рівновазі, точніше - динаміку їхньої самоорганізації поблизу точок біфуркації, коли навіть малий вплив може призвести до непередбачуваного, швидкого ("лавиноподібного") розвитку процесу.

Однак треба бачити суттєві відмінності в характері процесів самопородження або формоутворення у першій і в другій природі. Суть такої відмінності полягає в тому, що в другій природі "порядок виникає з порядку", оскільки діяльність людини, заснована на її мисленні, є унікальним негентропійним процесом.

Для характеристики процесу самопородження соціального організму важливе значення набуває поняття хаосу, яке часто розглядається як вихідний і як кінцевий пункт безкінечного саморуху універсуму. По закінченні, наприклад, біологічного циклу організм старіє, руйнується і гине, тобто досягає максимального значення ентропії, хаосу. Такий хаос, справді, лякає. Він цілковито деструктивний і не може виступати як творче начало, з нього не може розвиватися нова організація.

Наприклад, у стані нестійкості соціального середовища діяльність кожної окремої людини може впливати на макросоціальний процес. Цією обставиною пояснюється особлива роль особистості лідера в історії. Звідси ж випливає необхідність усвідомлення кожною людиною величезного вантажу відповідальності за долю всієї соціальної системи, всього суспільства. Людина - активне начало. Її поведінку визначають як усвідомлювані нею, так і приховані навіть від неї самої підсвідомі настанови. Потенціал видатного індивіда може виявитися у відкритому суспільстві, особливо в режимі його нестійкості. Відкритість системи - необхідна, але не достатня умова для її самоорганізації. Все залежить від співвідношення потенціалів індивіда і середовища, від характеру взаємодії, а часом від безглуздих випадковостей, чи від рівня інформованості протилежних соціальних сил.

Командно-адміністративна система, як суто закрите, жорстко детерміноване соціальне утворення з людей-гвинтиків, своєю історією продемострувала, що таке глухий кут соціальної еволюції. Вона гасила ініціативу, прояви активності (флуктуації), викорінила підприємництво, позбавила себе можливості відбору кращих. Коли ініціатива карається, будь-яке мале обурення "звалюється" на ту ж саму інстанцію, на ту ж саму структуру. І нічого не змінюється. Тому синергетики стверджують, що без неусталеності немає розвитку. Таким чином, розвиток відбувається через неврівноваженість, через біфуркацію, через випадковість [1, 200].

Нарешті, до засобів генетичного аналізу обов'язково повинен входити критерій ефективності процесу породження другої природи.

Отже, починати теоретичне засвоєння соціального організму треба з вказівки на джерело продукування соціального матеріалу шляхом відтворення засобами теоретичного аналізу процесу переходу першої природи в другу. Природними східцями даного аналізу є уточнення природи, сутності, змісту і форми соціального явища.

Завершальним кроком у створенні методологічного фундаменту філософської концепції ноосоціогенезу є вибір провідного засобу дослідження.

На підставі всього викладеного вище ми формуємо метод дослідження, який є напрямком нашого руху по об'єкту пізнання - соціальній реальності. При цьому ми вважаємо, що генеральну мету нинішнього дослідження може бути досягнуто тільки завдяки методу сходження від абстрактного до конкретного, що дозволяє теоретично відтворити саморух основоположної субстанції від тотожності її протилежностей до їхньої відмінності в самій дійсності. Він дасть можливість усвідомити, що соціальний організм є не тільки специфічною формою загальної основи Всесвіту, але і закономірно відтворюваним результатом її власного розвитку. І тоді субстанція як причина (основа), співвідносячись з собою як власний наслідк (результат), складає універсальне відношення.

У цьому відношенні ми повинні зрозуміти, що таке субстанція як загальне в її дійсності, і досліджувати в соціальному організмі співвідношення протилежних форм її буття - одиничності і множинності, існуючого поряд з парою матеріальне - духовне.

Засіб дослідження знімає протилежності між теоретичним і практичним, історичним і логічним. Саме тому сходження від абстрактного до конкретного є спосіб дослідження цілісних об'єктів,що розвиваються, а застосування його стає можливим у філософії і науці, які досягли певної теоретичної зрілості.

Метод сходження від абстрактного до конкретного стає фундаментальним засобом теоретичного дослідження другої природи в її діалектичній єдності зі Всесвітом тому, що він являє собою розвинену логічну структуру, яка синтезує в собі інші засоби і принципи пізнання.

Принципи дослідження є формою практичного застосування теоретичних знань про соціальну форму руху універсуму, виражених у законах діалектики. Принцип організованості, що розкриває органічну цілісність соціального організму, в свою чергу, пояснюється через два провідних принципи: системності, яка розкриває морфологію цілісного; і саморуху, який виявляє його життєдіяльність в онтогенезі і поведінку в філогенезі. Їхнє місце і роль в комплексі методологічних засобів дослідження ми розглянемо трохи нижче. Безперечно, даний метод дозволяє ефективно досліджувати соціальний організм у всій його красі і складності:

■ По -перше, як діалектичне протиріччя, що складається з протилежностей (принцип діалектики).

■ По -друге, як єдність субстрату (структури) і атрибуту (функції), тобто як живу субстанцію (принцип субстанції).

■ По -третє, в усіх основних їхніх зв'язках і опосередкуваннях (принцип загального зв'язку).

■ По -четверте, в процесі їхнього розвитку від найпростіших форм організації до більш складних і вищих (принцип розвитку).

■ По -п'яте, виходячи з внутрішньої суперечливості суб'єктивного і об'єктивного, що заключається в даному понятті (принцип суперечливості).

■ По -шосте, у вигляді вихідного протиріччя береться те, яке виділене в результаті теоретичної і практичної діяльності людини (принцип єдності теорії і практики).

■ По -сьоме, в силу цього соціальний організм і постає в мисленні як "єдність в багатоманітності" (принцип цілісності).

■ По -восьме, як органічна єдність матеріального і духовного (принцип дуалізму).

■ По -дев'яте, як єдність і множинність (принцип синархії).

Таким чином, гносеологічні принципи, що знаходять своє цілісне вираження в методі сходження від абстрактного до конкретного, є методологічною основою дослідження соціального організму як результату еволюції універсуму. З їхньою допомогою ми маємо можливість розкрити джерело, природу, сутність і зміст соціального організму. На цьому можна зупинитися у виборі інструментарія гносеологічного аналізу, що зумовлює прорив до аналізу онтології соціального тіла. Останній забезпечується специфічним інструментарієм морфологічного, функціонального і діалектичного аналізу соціального явища.

Наявність такого комплексу методологічних засобів означає, що проблема засвоєння соціального організму зведена нами до рівня пізнавальної задачі і ми можемо, нарешті, перейти до її рішення з допомогою логічного аналізу.

Критерієм ефективності методу застосування вибраних інструментальних засобів і технології реалізації генеральної мети нинішнього дослідження якраз і буде якість філософської концепції соціального організму, яка повинна трансформуватися у майбутньому в квантову теорію соціальних зв'язків або в ноосоціогенез.

Тепер можна перейти до відбору засобів для онтологічного аналізу внутрішніх і зовнішніх зв'язків соціального організму, що вимагає ще більш нетрадиційних засобів для філософського аналізу соціального явища.

Обгрунтування соціального організму як центрального поняття дослідження припускає наявність в інструментальному комплексі методологічних засобів, призначених для побудови теорії онтогенезу або пояснення фундаментальних принципів буття окремої соціальної особи. Це означає, що соціальний організм необхідно розглядати як оригінальну форму планетарного життя, оскільки організмений рівень це рівень еволюції живої речовини.

При цьому в процесі оперативної розробки онтологічного аспекту проблеми соціального організму можливий рух думки водночас з двох сторін: внутрішньої (для відбору вхідних понять з метою опису морфології соціального організму) і зовнішньої (з метою аналізу якості життєдіяльності цієї морфологічної структури як функціонуючого цілого, що саморегулюється).

При цьому системне вивчення внутрішніх зв'язків веде до засвоєння онтогенезу соціального організму, під яким розуміється процес розвитку індивідуальної форми соціального життя, на відміну від філогенезу як процесу формування систематичної групи. При цьому термін "соціальний організм" містить у собі все багатоманіття соціальних організмів, з яким досить важко працювати при дедуктивному засобі руху по об'єкту дослідження, оскільки він осягає відразу все багатство форм соціального.

Таким чином, перехід від родового поняття "організм" до поняття "соціальний організм" прямо вказує на те, що в методологічному комплексі інструментальних засобів дослідження необхідно мати категорії: рід, вид, підвид, тип, існування, явище, буття, дійсність і деякі інші, які дозволили б упорядкувати множинність соціальних організмів, що спостерігається на практиці. Іншими словами, квант (сенс) - ’’соціальний організм” - є та конкретна єдність множинності соціальних організмів, яка, говорячи мовою діалектики, знімається їм. Специфічні ж відмінності, які, безперечно існують між різними видами соціальних організмів, необхідно далі розглянути окремо, кожного разу пояснюючи причину появи цих відмінностей між внутрішньовидовими, підвидовими та іншими формами їхнього існування, якщо такі будуть виявлені. А це можливо, оскільки "більш глибокий аналіз показує, що соціальні організми такою ж мірою різняться один від одного, як і організми тварин і рослин” [109, 167].

Для вирішення цієї задачі ми маємо намір сформувати три групи аналітичних понять:

- першу для з'ясування морфологічного аспекту соціального організму;

- другу для аналізу процесу функціонування соціального тіла як специфічного цілого;

- третю для пояснення процесу саморегулювання цілісної системи.

Інструментарій морфологічного аналізу. Система філософських категорій даного типу повинна стати своєрідним "матеріалом", з якого повинна бути виготовлена форма для відтворення тіла соціального організму. Це означає, що завдяки застосуванню категорії "морфологія", можна не тільки обгрунтувати специфіку матеріалу, з якого складається соціальний організм, але і послідовно уявити, завдяки евристичним можливостям ідеї морфогенезу, параметричний опис його органів і, нарешті, відтворити процес самоорганізації структури соціального тіла.

Природно, що при розгляді морфології соціального організму ми повинні спиратися на загальні закономірності морфогенезу, встановлені протягом тисячоліть його вивчення. Найвагоміший вклад, як відомо, в нього внесли Арістотель, П. Білий, У. Гарвей, Х. Вольф, І. Гете, Е. Жофруа, Сент-Ілер, К. Бер, В. Гофмейстер, Е. Геккель, І. Горожанкін, А. Сєвєрцов та інші.

Але спочатку треба визначитися принципово з самою можливістю прикладання ідеї морфології до даної галузі. Сумніви з цього приводу зникають при більш детальному аналізі спроб ряду дослідників минулого і нинішнього часу описати будову окремих органів соціального організму з допомогою закономірностей морфогенезу. Для обгрунтування коректності застосування даної ідеї до соціального явища пошлемося на три джерела.

Перше джерело - це праці Е. Дюркгейма, який послідовно відстоював організмену ідею устрою суспільного життя. "Насправді, - пише Е. Дюркгейм, - ми знаємо, що суспільства складаються з частин, припасованих одна до одної. Оскільки природа всякої результуючої неодмінно залежить від природи, числа складових елементів і засобу їхнього поєднання, то, очевидно, саме ці ознаки і слід взяти за основу. І ми насправді побачимо далі, що саме від них залежать загальні факти соціального життя. З іншого боку - оскільки ці ознаки - морфологічного порядку, то можна назвати соціальною морфологією ту частину соціології, завдання якої - побудова і класифікація соціальних типів” [71, 475].

Друге джерело - праці наших сучасників. За кордоном, наприклад, Маргарет Арчер розробляє цілісну "теорію морфогенезу". Даній проблемі присвячена її робота "Культура і діяльність", що вийшла друком у 1988 році в Кембріджі. У ній автор відзначає, що основна позитивна якість морфогенетичної перспективи полягає в усвідомленні того, що унікальною рисою, яка відрізняє соціальні системи від органічних або механічних систем, є їхня спроможність піддаватись радикальному переструктуруванню, чим вони, в кінцевому результаті, зобов'язані людині. П. Штомпка широко застосовує дану ідею як методологічний інструмент для опису морфогенезу соціального тіла. При цьому відомий польський дослідник проводить розмежування між стихійним морфогенетичним процесом і морфогенетичним процесом, введеним, за його висловом, законом [Див.: 209, 252-253 і 360-361].

Нарешті, третє джерело - це роботи українських дослідників. У вітчизняній соціологічній думці вже є роботи, що вказують на правомірність застосування ідеї морфогенезу до соціального явища. Тут мається на увазі колективна монографія київських авторів, присвячена методологічним проблемам дослідження процесів самоорганізації соціальних структур з позицій синергетики і теорії катастроф [Див.: 153].

Отже, немає сумнівів у тому, що при вивченні самоорганізації соціального організму ми маємо право застосовувати апарат морфогенезу, охоплений в галузі теорії пізнання процедурою формоутворення. Останню ми вже детально розглянули вище, тут же слід ще раз підкреслити її плідність для нинішнього дослідження.

Вихідним моментом у дослідженні морфології соціального організму є визначення субстанції його тіла. Відомі гіпотези про те, що "органи організму - це окремі види діяльності" (Г. Греєф) або система живлення, яка складається з промислових груп: розподільча система, яка складається з торгових операцій; регулююча система, що складається з політичної і релігійної діяльності" (Г. Спенсер) та інші. Але, якщо суворо дотримуватись концептуальних рамок, то морфологію соціального організму ми повинні пояснити, виходячи з квантово-хвильової природи соціального явища.

Це означає, що при аналізі внутрішніх зв'язків соціального організму не обійтися без теорії поля, запропонованого А. Гурвичем, оскільки субстанція Всесвіту має квантово-хвильову природу [Див.: 66]. Застосування даної теорії, як відомо, дозволило Л. Гумільову розробити оригінальну концепцію етногенеза [65]. Тут слід використати багатий евристичний потенціал функціональної теорії поля, запропонованої М. Сєтровим [154; 162].

Найперше з тих складових, які тут необхідно розглянути, - це, звичайно ж, поняття "елемент". Під елементом у нинішньому дослідженні розуміється така мінімальна об'єктивна або суб'єктивна частка соціальної реальності, сукупність яких складається прямо або опосередковано в органічну систему або організм. Оскільки елемент виступає як своєрідна межа членування соціального об'єкту, власна його будова за звичай не береться до уваги при характеристиці соціального організму.

Комбінація однорідних елементів суб'єктивного і об'єктивного походження в певне самостійне утворення, здатне забезпечити реалізацію специфічної функції в більш високому цілому, визнається нами як компонент. У дослідженні, всупереч широко розповсюдженій думці, елемент не тотожний компоненту.

Сукупність однорідних елементів одного і того ж виду, а їх тут виділяється всього два, а саме: об'єктивний і суб'єктивний, називаються інгредієнтами. Забігаючи дещо наперед, підкреслимо, що інгредієнт суб'єктивного походження виступає в явищі як сукупність атрибутивних якостей людського організму, а об'єктивний - як сукупність властивостей соціальних утворень, найбільше з яких - соціум. Соціум, на нашу думку, не зводимо до суспільства.

Найбільш високим вихідним поняттям при аналізі соціального організму, безумовно, є визначення органу, оскільки останній - це таке інтеграційне ціле в його структурі, що навіть веде відносно самостійне життя, яке називається органоценозом.

Оскільки соціальний організм не є морфологічно чітко відділеним від середовища утворенням, то його складові одиниці (елементи, компоненти, ігредієнти) мають оригінальний характер: вони являють собою функціональні утворення. Тому важливо ввести в арсенал методологічних засобів дослідження поняття "функціональний орган", що підкреслює "примарність" всіх без винятку названих вище морфологічних одиниць. Тут виявляється важливою вказівка А. Ухтомського, який писав, що органом може бути будь-яке тимчасове поєднання сил, здатне здійснити певне досягнення. При цьому він, вводячи поняття рухомого органу, виступав проти звичок пов'язування цього поняття з уявленням про морфологічно устатковане постійне утворення [Див.: 184, 149]. Вони, функціональні органи, діють, по О. Леонтьєву, "таким же чином, як і звичайні морфологічні постійні органи; однак вони відрізняються від останніх тим, що являють собою новоутворення, які виникають у процесі індивідуального (онтогенетичного) розвитку” [113, 412]. Особливість цих новоутвореннь полягає в тому, що, раз склавшись, вони далі функціонують як єдине ціле міцно і усталено.

Принципову відмінність між елементом, компонентом, інгредієнтом і органом у складі соціального

цілого ми проводимо на підставі поняття функції. Під функцією ми розуміємо те, що повинно зробити те чи інше соціальне утворення для того, щоб система зберігала цілісність і життєздатність. Представляється, що основною атрибутивною властивістю елементу є його спроможність інтегруватися зі своєю протилежністю в систему і утворювати синтетичну функцію комплексного утворення або компоненту. У свою чергу, функція компоненту як органу соціального організму полягає у тому, щоб бути поліфункціональним в межах даної цілісності.

Наскільки важлива категорія "функція" у дослідженні даної проблеми, свідчить наступне теоретичне положення Е. Дюркгейма: "Різноманітність функцій корисна і необхідна; але оскільки єдність, яка не менш необхідна, не виявляється з нього стихійно, то турбота про здійснення і збереження його повинна складати в суспільному організмі спеціальну функцію, що представляється незалежним органом. Цей орган держава або уряд” [71, 333].

Уявлення про можливість взаємодії названих вище елементів між собою породжується завдяки наявності у них "функції", а конкретизується через поняття "зв'язок". Зв'язок це взаємообумовленість існування явищ, роз'єднаних у просторі або в часі. Поняття "зв'язок" - одне з найважливіших наукових понять: з виявлення стійких необхідних зв'язків починається пізнання соціального організму. Багатоманіття сучасних уявлень про зв'язок знаходить відбиття у безлічі їхньої класифікації. У даному дослідженні використовується класифікація зв'язків, запропонована Е. Юдіним [Див.: 211, 188-192]. Тому вихідними зв'язками в даному дослідженні визнаються наступні: структурування, взаємодії, конфліктування, породження, перетворення, функціонування, розвитку, управління і корекції. Поряд з ними ми природно розрізняємо внутрішньовидові соціальні зв'язки: економічні, виробничі, соціальні, політичні, аксіологічні, ідеологічні та інші.

Однак цього недостатньо. Ми стверджуємо, що пояснити становлення і функціонування соціального організму як цілісності, що саморозгортається, стало можливим сьогодні тільки завдяки функціональній теорії організації [Див.: 162], виходячи з якої в соціальному організмі зв'язки треба розглядати як чинники його саморозвитку, тобто як силу, здатну змінювати навіть морфологію об'єкту. З появою у організмі необхідності здійснювати ту чи іншу, раніше невідому функцію, у нього можуть формуватися не тільки нові органи, але навіть системи органів.

Наведемо важливі для нашого дослідження розмежування у розумінні терміну "зв'язок". У значенні суспільного аспекту ми згодні з відомим визначенням терміну "соціальний зв'язок", даного К. Марксом [120, 346]. Він же, в іншому місці, підкреслюючи соціальний характер, писав, що "він є пасивний зв'язок, що змушує людину відчувати потребу в тому найвидатнішому багатстві, яким є інша людина» [134, 125].

У фізичному значенні зв'язок ми розуміємо як актуально здійснювану взаємодію носіїв фізичної або матеріальної і психічної або інтелектуальної енергії. У космологічному значенні - як єднаюча єдність соціальних організмів у багатоманітті. Тут ми маємо справу з нелокальними зв'язками. Нелокальні кореляції трансцендують причинно-наслідкові зв'язки, а також зводять нанівець наші традиційні уявлення про «простір» і «час». Ми виходимо з того, що якщо дві «частки» - або дві «події», або два чогось там ще - мають нелокальну кореляцію, то це означає, що зв'язок між ними буде зберігатися і за відсутністю між ними сигналів, полів, механічних сил, енергії і будь-яких інших «причин». Таким чином, послаблюються позиції ідеї прихованих перемінних, і посилюється підтримка концепції нелокальних прихованих змінних в суспільному розвитку.

При цьому раціоналізуючись на основі генетичного виведення актуально наявної єдності в багатоманітті з його загальної сутнісної основи [Див.: 68, 93]. Нам ніяк тут не можна обійтись без пояснення терміну "зв'язок" у кібернетичному значенні. Особливо слід підкреслити важливість включення до комплексу методологічних засобів таких видів зв'язку, як "прямий зв'язок" і "зворотний зв'язок". На це прямо вказують досягнення сучасної біології, кібернетики, синергетики і філософський аналіз механізму управління, що свідчать про історичну зумовленість, закономірності і єдність походження всіх живих організмів, про те, що у всій складній картині живої природи спостерігаються діалектична логіка, точна організація, що повторюється від найпростіших до вищих організмів. Відповідно і в ноосфері механізм управління з його функціональними ланками і зв'язками лежить в основі структур технічних систем і суспільних інститутів, а значить і сімейства соціальних організмів.

Відкриття принципу зворотного зв'язку стало видатним відкриттям не тільки для розвитку техніки, але й мало винятково важливі наслідки для розуміння сутності процесів адаптації, управління і самоорганізації. Зворотні зв'язки є основним чинником у формуванні системних властивостей і тезаурусу систем у цілеспрямованій поведінці. Принцип зворотного зв'язку Н. Вінер називав "посохом сліпого" і "секретом життя", а французький біолог П. Латиль "секретом загальної упорядкованості (організованості)". Будь-яка функціональна система при ефективному використанні негативного зворотного зв'язку стає самовдосконалюючою, розвивається еволюційно і не потребує перебудови [Див.: 1, 76].

За наявності морфологічних одиниць з функціями і зв'язками, що вже розвинені або розвиваються, в соціальному явищі відбувається процес самоскладання соціальних структур, пояснити характер і властивості яких практично неможливо без включення в арсенал засобів дослідження вже згадуваного поняття "самоорганізація".

Природним продуктом процесу самоорганізації є якісно новий стан соціального об'єкту, що характеризується поняттям "організація". З приводу останньої Г. Югай у роботі "Загальна теорія життя" пише: "Слово "організація" походить від давньогрецького "органон", що значить частина організму, яка виконує певні функції цілого, або від латинського "органум", що значить знаряддя або інструмент для досягнення певних цілей, результатів. В обох випадках під "організацією" розуміється взаємодія частини і цілого” [210, 95]. З цим важко не погодитись.

Але категорія "організація" виявляється багатоликою в нашому дослідженні. Ми змушені її застосовувати, в одному випадку як внутрішню упорядкованість, погодженість взаємодії більш-менш диференційованих і автономних частин цілого, зумовлену його побудовою. В іншому - як сукупність процесів або дій,що ведуть до утворення і вдосконалення взаємозв'язків між окремими складовими соціального організму. Але тут є нюанси. Один з них те, що поняття частина і ціле в нашому випадку є вкрай складними для розуміння. І взагалі ж відомо, що антиномія частини і цілого є парадоксом цілісності. Особливу складність для розуміння тут представляє усвідомлення того, що частина може бути складнішою за ціле, а саме людина насправді виявляється значно складнішою за будь-який соціальний організм. І це нам доведеться висловити методологічними засобами дослідження.

У той же час ми будемо уникати вживання поняття "організація" в значенні об'єднання людей, спільно реалізуючих деяку програму або мету і діючих на основі певних процедур. Принципова різниця між організмом і організацією в тому, що організм народжується з природного космічного життя і сам народжує собі подібних. Ознака ж народження є ознакою організму. Організація ж зовсім не народжується і не народжує [Див.: 18, 150].

З кожною з вищерозглянутих категорій по-своєму пов'язане поняття "структури", що відбиває форму розташування елементів і характер взаємодії їхніх сторін і властивостей в системі. У численних визначеннях цієї категорії є істотна розбіжність. У розумінні багатьох дослідників структура включає в себе не тільки чисту схему стосунків, упорядкованості елементів системи, але і самі ці елементи.

У літературі розмежування різноманітних аспектів розуміння структури позначене чотирма особливими термінами: "структура як ціле", "структура в цілому", "вся структура", "структура як така". Однак найчастіше в науці вживається одне поняття, просто "структура", без уточнення того, про що йдеться. Тому ми поділяємо позицію тих авторів, що вважають безперспективними подібні спроби термінологічної диференціації різноманітних аспектів, різних тлумачень структури на шкоду єдиному її розумінню, що відбиває специфіку змісту категорії.

Але все те, що ми навели у відношенні поняття структура взяте з науково-філософської літератури і, в принципі всім добре знайоме. І ми б не наводили таке детальне обгрунтування терміну "структура", якщо б не було необхідності вводити в категоріальний апарат дослідження видовий термін “семантична структура об'єкту”. Це викликане тим, що елементом в такій структурі будуть позначені вище функціональні утворення, які мають мало спільного із звичним нам виглядом матеріальних структур.

Отже, викладені вище вихідні поняття для розробки проблеми соціального організму дозволяють нам підійти до визначення заключного терміну даного роду поняття системи, причому такої, яка сама себе розвиває. Тут ми маємо намір спиратися на той вклад у розуміння системи, що внесений в методологію системних досліджень такими ученими як А. Аверьянов, В. Афанасьєв, І. Блауберг, Д. Гіг, І. Кант, В. Карташев, А. Кравець, В. Кузьмін, І. Новик, Е. Семенюк, В. Тюхтін, І. Фролов, Е. Юдин та інші.

Універсальним є визначення системи, що, як нам уявляється, може служити основою, відправним моментом сучасного тлумачення даного поняття: система "це сукупність елементів що перебувають у відношеннях і зв'язках одне з одним, яка утворює певну цілісність, єдність". Тут зафіксовані два основних моменти, що характеризують систему: по-перше, це не одиничний об'єкт, а множинність; по-друге, не будь- яка множинність, а неодмінно пов'язана, саме в силу цього зв'язку вона володіє внутрішньою цілісністю [Див.: 23, 29]. А.Кравець додає до цього ще один істотний момент -виділеність системи з її оточення, визначаючи систему як "специфічно виділене з навколишнього середовища цілісної множинності елементів, об'єднаних між собою сукупністю внутрішніх зв'язків або відношень” [99, 44-45].

З безлічі існуючих визначень системи В.Садовський і Е. Юдін виділяють інваріант значення даного поняття: “1) система являє собою цілісний комплекс взаємопов'язаних елементів; 2) вона утворює особливу єдність з середовищем; 3) як правило, будь-яка система,що досліджується, являє собою елемент системи більш високого порядку; 4) елементи будь-якої системи, що досліджується, в свою чергу звичайно виступають як системи більш низького порядку” [83, 12].

Але на соціальний організм треба дивитися не просто як на систему в тому вигляді, про який мова вже йшла, а як на живе органічне утворення або "соціальне тіло". При цьому слід мати на увазі, що грецьке "organon" означало інструмент, тобто штучно створене знаряддя, і орган, тобто "природне знаряддя". У зв'язку з цим у дослідженні ми будемо виходити з визначення живої системи, даного В. Карташевим у роботі "Система систем". Його суть полягає в тому, що соціальне тіло як "система, є функціональна сукупність матеріальних утворень (функціональних органів - В. Б.), певним чином втягнутих у відношення сприяння в створенні деякого стійкого ефекту, що визначає дійсну можливість отримання корисних для суб'єкту дії результатів, які достатньо відповідають вихідній (реальній) потребі” [90, 145].

Тіло, що володіє органом, або органічне тіло називається саме так тому, що на відміну від неорганічного, воно не конгломерат частин, позбавлених певних функцій, а сукупність, кожна частина якої виконує відведену їй функцію, що складає сутність її, тобто як виконувана кожним органом функція, що складає той чи інший елемент життєдіяльності організму в цілому, відноситься до самого органу, який є частиною даного організму [Див.: 200, 105 і 438].

І, нарешті, останнє зауваження. Воно пов'язане з необхідністю побудови евристичної моделі соціального організму. Коли ми тут говоримо про систему, то природно йдеться про філософське конструювання ноуменологічного світу. Тут ми залучаємо ідеї Канта, Фіхте і Шеллінга. Останній, наприклад, писав: "Властивістю так званих динамічних категорій, що кидаються в очі... є те, що вони корелятивні” [205, 385]. Вже у Канта, як відомо, мова йшла про понятійне конструювання.

Сконструювати поняття по Канту, значить створити для нього відповідне наочне подання. Тут ми будемо виходити з визначення системи, даного І. Кантом, що писав: "Під системою я розумію єдність багатообразних знань, об'єднаних однією ідеєю. А ідея є поняття розуму про форму деякого цілого, оскільки їм a priori визначається обсяг багатообразного і розташування частин відносно одна одної. Отже, наукове поняття розуму містить у собі мету і відповідну форму цілого” [Див.: 88, 486].

Побудувати модель соціального організму, а це можливо зробити на евристичному рівні, означає створити з понять, що описують соціальний світ, певну струнку конструкцію, замкнуту на конкретній генеральній функції. І це принципово можливо, тому що "кожне поняття займає в системі своє місце, для якого воно тільки і передвизначене і що визначає його значення і межі застосування”, - писав Ф. Шеллінг [205, 20].

Для побудови моделі соціального організму необхідно володіти системним підходом. В освітленні системного підходу у філософській літературі немає концептуальної ясності. Наприклад, функціональний і структурний підходи автори п'ятитомника з матеріалістичної діалектики розглядають у ранзі "інших підходів по відношенню до системного", тоді як Р.Абдєєв вважає їх невід'ємними компонентами системного підходу. Далі ці ж автори тлумачать про якийсь системно-історичний підхід, тоді як є відомий діалектичний принцип історизму, що є знов-таки лише частиною системного підходу. В інших філософських працях можна зустріти "системно - діяльнісний", "системно - компонентний" і інші підходи - всі без пояснення їхньої суті (і відмінності), лише для застосування модного слова "системний» [1, 20].

Парадокс полягає в тому, що, хоча системний підхід, як вираження загального зв'язку і взаємообумовленості явищ, є методологія матеріалістичної діалектики, найголовніша теза діалектичного підходу сформульована в порушення системного підходу. Взагалі у філософії спостерігається певна розрізненість досліджень, відома розподільність проблем по "колах інтересів" окремих шкіл, авторів, що негативно відбивається на результатах досліджень. У результаті стала деякою мірою "не системною" сама структура філософської науки. Так, має місце розподіл і навіть протиставлення діалектичих законів і категорій, що відбите в структурі деяких підручників [Див.: 18; 47].

Інструментарій для функціонального аналізу. Як відомо, до сутності функціоналізму як принципу аналізу явищ суспільного життя відноситься вичленення об'єкту, що досліджується як ціле.

"Вихідна проблема функціоналізму, відзначається у "Філософському енциклопедичному словнику", вичленення цілого» [188, 718]. Засіб вичленення цілого зумовлений явними або прихованими передумовами теоретичного мислення. У даному випадку це розкладання соціального організму на складові органи, виявлення функціональних залежностей як між цими складниками, так і між складниками і цілим.

У вітчизняній традиції принцип функціоналізму реалізується завдяки орієнтації дослідника на з'ясування функцій одних соціальних явищ по відношенню до інших у рамках даного конкретного цілого. Тому функціоналізм виступає в дослідженні як методологічний принцип ефективного упорядкування соціального матеріалу. За своїм змістом функціоналізм орієнтує нас на аналіз життєдіяльності соціальних одиниць, тобто на виявлення механізмів і засобів їхнього відтворення, повторимість, самовідтворення без зміни основних параметрів. Він припускає можливість тимчасово відволіктися від динаміки процесу.

Водночас, він орієнтує нас на вивчення залежності, що спостерігається між різноманітними сторонами єдиного соціального процесу, тобто на необхідність кількісно вимірювати, якою мірою зміни однієї частини системи виявляються похідними від змін в іншій її частині.

Тут важливу роль відіграє поняття функції, що має при цьому два значення: службова роль ("призначення") одного елементу, компоненту або інгредієнту соціальної системи по відношенню до іншого або до системи в цілому (наприклад, функції держави, права, економіки, науки, освіти, виховання та ін.); залежність в рамках даної системи, при якій зміни в одній частині виявляються похідними (функцією) від зміни в іншій її частині. Без глибокого розуміння взаємозалежності функцій ми просто не зможемо обгрунтувати структуру соціального організму. І в цьому смислі функціональна залежність може розглядатися як вид детермінізму. Ця думка явно недооцінюється дослідниками.

Визначення специфічності функцій окремих елементів, компонентів, інгредієнтів є одна з передумов побудови евристичних моделей соціальних організмів різноманітних рівнів. Життєдіяльність соціальних організмів, відтворена з допомогою евристичних моделей, побудованих на функціональних зв'язках, вимагає, в свою чергу, пояснення моменту саморегулювання.

Включення в комплекс пізнавально - інструментальних засобів поняття саморегулювання винятково необхідне з декількох причин. По-перше, тому що без нього неможливо довести до логічного кінця аналіз соціального організму, що як всякий організм є системою,що саморозгортається, а значить і саморегулюється. По-друге, тому що введенням до арсеналу методологічних засобів дослідження таких понять як "інформація", "управління", "регулювання", "керівництво", "зворотний зв'язок" і деяких інших, ми значно поширюємо свої можливості в справі вивчення обраної проблеми. По-третє, це дозволить довести вивчення морфогенезу до логічного кінця, оскільки в його ході на етапі функціонування в структурі соціального організму виникає спеціальний орган для реалізації функції саморегулювання.

Як не парадоксально звучить, але доводячи протягом багатьох десятиліть тезу про побудову єдиного науково керованого суспільства вітчизняна соціальна філософія навіть на поріг не пускала і сьогодні ще не завжди пускає кібернетику. Навіть поняття механізму управління, а не те що зворотного зв'язку, чужинне соціальній філософії. А без цього неможливо пояснити процес саморегулювання соціального організму.

Саморегулювання, як всяка життєво важлива функція організму, створює собі морфологічний орган управління. Про самостійність життя органу управління соціального організму свідчить його власне життя, що створюється за особливими законами інформаційного спілкування. Механізм підтримки динамічної постійності функціонування управлінської системи соціального організму в заданих межах формує особливу управлінську структуру в органі управління, що отримала в науковій літературі назву гомеостат. Гомеостат це базисне функціональне поняття механізму обробки інформації. Він реалізується на різноманітних матеріальних носіях.

Гомеостат (Homeostat) структура управління матеріальними об'єктами, що містить прямі, зворотні і перехресні зв'язки, які забезпечують в процесі своєї роботи підтримання гомеостату, тобто динамічної постійності життєво важливих функцій і параметрів системи. Причиною появи такої структури є розшарування інформації на директивну і виконавчу, що призводить, в кінцевому підсумку, до роздвоєння соціальних систем на ту, якою управляють і ту, яка управляє. Тому гомеостатична система - це система, що складається з частини, яка управляється і яка управляє, коли остання являє собою гомеостат.

Модель гомеостата і його властивості розроблені Ю. Горським і викладені в монографіях, численних публікаціях засідань школи - семінару з гомеостатики, на конференціях, міжнародних симпозіумах і конгресах. У живих системах гомеостат, на відміну від одиниці життя - клітки, виступає як інформаційна одиниця життя, тобто з його наявністю тільки забезпечується кругообіг неожиття [Див.: 60; 172]. При аналізі процесу саморегулювання соціального організму ми змушені використати гносеологічний апарат молодої науки гомеостатики, що системно освоює не тільки орган саморегулювання гомеостату але і його функції.

При цьому можна тільки шкодувати, що кібернетика і синергетика, які внесли найбільший концептуальний вклад у сучасне світорозуміння, ще не вплетені належним чином у тканину матеріалістичної діалектики. У соціальній філософії, особливо в підручниках, не розкривається сутність найважливіших філософських і соціальних категорій управління, організації та інформації, не кажучи вже про соціальну ентропію. Інформація досі не визнана філософською категорією, а саме ж інформація і ентропія сьогодні стали основоположними поняттями теорії самоорганізації і теорії розвитку.

Наш аналіз показує, що інформація як інструментальний засіб онтологічного аналізу вживається нами немов би в інтуїційній оболонці, оскільки вона ще не отримала статусу філософської категорії. Парадоксально, але на питання про її сутність не зміг відповісти навіть К. Шеннон - “батько” сучасної теорії інформації. Вважаючи це поняття суто математичним, він обмежився лише формулою обчислення кількості інформації. Не знав відповіді і “батько” кібернетики Вінер, її визначення він звів до фрази: “Інформація - це інформація, а не матерія і не енергія”. Згодом теорія інформації активно розвивалася. У ній виникло багато напрямків: статистичне, семантичне, якісне, алгоритмічне та інші, однак жодне з них не дасть адекватної відповіді на запитання - що ж таке інформація і як її правильно вимірювати і трактувати. Проблема і по цей день залишається невирішеною.

Квантово - вакуумна картина світу прямо вказує на безпосередню і однакову з матерією участь інформації в становленні соціального організму. Особливу роль тут відіграє нелокальна інформація. При цьому ми добре знаємо, що в матеріалістичному напрямку філософії близько чотирьох десятиліть триває млява, часом згасаюча суперечка про два різні підходи до інформації. Протистоять одна одній атрибутивна і функціональна концепції інформації. "Атрибутивісти" кваліфікують інформацію як властивість, притаманну всім матеріальним об'єктам, як атрибут матерії. "Функціоналісти", навпаки, пов'язують інформацію з функціонуванням систем, що самоорганізуються, вважаючи, що інформація з'явилася лише з виникненням життя. Означене протиріччя по одному з фундаментальних загальнонаукових понять, досі не вирішене, істотно гальмує процес пізнання соціальної реальності.

Оскільки при такому невизначеному підході до інформації ми не можемо працювати далі над проблемою, то ми виходимо з того, що при презентації ноуменального світу інформація є таким же повноцінним виразником його властивостей, як і матерія при поданні феноменального світу. Таке наше рішення прямо випливає з картини світу, яку уявили вище. У ній показано, як взаємодіють між собою речовина і інформація. Виходячи із взаємопроникнення матеріального і духовного одне в одне, "чисті" матеріалісти завжди будуть наводити докази того, що інформація - атрибут матерії, а дослідники протилежного їм напрямку можуть з чистою совістю стверджувати зворотнє, а саме те, що матерія, навпаки, є атрибут інформації. При цьому останні, як відомо, бачать доказ своєї правоти в тому, що сигнал є вираження матеріальності, а семантика духовності.

У даному дослідженні ми термін «інформація» використаємо виразником інтелігібельної матерії, тобто він виконує функцію, аналогічну тій, яку виконує речовина для світу сенсибельної матерії. Це означає, що нас цікавить у першу чергу аксіоматичний аспект інформації, який здатний формувати у людини систему норм соціальних реакцій (транс- акций). Завдяки останній, він здатний ефективно освоювати світ духовних цінностей. Для нас інформація є свого роду функціональний орган, що сам по собі не існує до тих пір, поки не з'явиться причина, що спонукає універсум почати рух у вертикальній площині.

У ході нинішнього дослідження ми спираємось на концепцію інформації, запропоновану нещодавно математиком і філософом М. Бугріним. Його теорія побудована на двох системах принципів. Перша система дасть відповідь на запитання, що таке інформація і те, які закономірності її функціонування, а друга - розглядає засоби виміру інформації.

Для нас принципово важливо те, що, виходячи з першої, М. Бугрін зробив дуже важливий висновок, що спростовує традиційні уявлення: інформація у чистому вигляді не існує. Але це “ніщо” проявляється і дасть про себе знати як “щось” в дії. Це як промінь світла: сам по собі невидимий, висвічує, робить видимими тіла, які потрапили під його опромінення. Це означає, що інформація є результат специфічного процесу, що протікає в другій природі, оскільки вона є величина функціональна. Нам доведеться знайти такий процес або процеси, які завдяки такому погляду на природу інформації можуть постати перед нами у цілком новому вигляді.

Для нас особливо цінне те, що, виходячи з іншої гіпотези, він доводить різницю між знаннями і інформацією. Це істотно різні речі. Цей висновок, що здається на перший погляд таким незвичним, є принципово новим у науці і переконливо аргументується М.Бугріним. Не заглиблюючись у тонкощі аргументації автора, можна викласти суть його основної ідеї у такому твердженні: знання подібні матерії, а інформація - енергії. Таке співвідношення понять матерії та інформації цілком підходить для обгрунтування морфи соціального організму і пояснення процесу породження з одних інших видів організмів.

Крім того, як на наш розсуд, автор наведеної концепції переконливо доводить, що в одних випадках може відбуватися зменшення кількості інформації, в інших - її кількість залишається незмінною, а ще в інших - можливе навіть збільшення кількості інформації.

І, нарешті, останнє зауваження відносно використання теорії інформації М.Бугріна для досягнення генеральної мети нашого дослідження. Воно стосується того моменту, інформаційних процесів, в яких інформація постає перед нами як цінність. Це означає, що рух універсуму у вертикальній площині (нагадаємо, що ним може бути духовний розвиток людини, колективів, етносу, нації або народу) грунтується перш за все на зміні кількості і якості інформації. Останнє означає, що духовне життя розгортається в системі координат “цінності - сенс”. Живий організм, як похідний від першої, матеріальної природи, діє в рамках дихотомії "потреба-активність". Нагадаємо, що в матеріальних формах життя цьому відповідають координати “простір - час”. Тоді, природно, постає питання про те, в якій саме системі координат розгортається соціальне життя? Яку саме роль в забезпеченні саморуху останнього відіграють простір, час, цінність, сенс, потреба, активність (діяльність)? Виникають і деякі інші питання.

Істина як завжди знаходиться посередині між крайнощами заблуджень. Визнання онтологічної самостійності інформації для нас не є чимось несподіваним, оскільки онтологічною основою нашого світу, згідно з уже обгрунтованою нами робочою гіпотезою, є двоєдина матеріально-ідеальна субстанція - квантовий вакуум. Тому ми й розлядаємо поняття інформаці як повноправну філософську категорію. З поняттям інформації ми збираємося працювати й далі, розрізняючи інформацію потенційну або структурну (генотипічну) та кінетичну або оперативну (фенотипічну). Класифікація інформації за вказаними ознаками в науці вже стала майже загальновизнаною.

На нашій здатності осягнути явище саморегуляції соціального організму негативно позначилося тривале ігнорування офіційною "марксистсько-ленінською" філософією з суто ідеологічних міркувань кібернетики як науки, яка одна тільки й здатна розкрити генезу механізму управління як специфічної форми матеріального процесу (руху матерії), замкнутої інформаційними зворотними зв'язками, що забезпечують як збереження сталості системи, так і її саморозвиток [Див.: 1, 293]. Як наслідок такого ігнорування, у філософській і економічній літературі все ще зустрічаються неадекватні визначення управління як лише несиметричного односпрямованого впливу суб'єкта на об'єкт.

Ще багато авторів продовжують ігнорувати або ж просто не розуміти визначальної ролі зворотних зв'язків у процесах управління. За твердженням, наприклад, О. Крушанова, зворотній зв'язок "не є найістотнішою ознакою управління” [103, 247]. Більш того, і "Філософський словник" (1991р.) тлумачить управління без залучення понять зворотного зв'язку, адаптації та самоорганізації. Таке розуміння філософами явища управління лежить не в науковій, а, як і колись, в ідеологічній, конфронтаційній площині, оскільки все ще змістовними вважаються твердження, згідно з якими "на практиці спостерігаються два типи управління: стихійний і свідомий (плановий)". Ясно, що дотримуючись такої заідеологізованої методологічної настанови неможливо вийти на розуміння суттєвості явища саморегулювання для процесів саморозгортання соціального організму.

Морфологічне тіло може перебувати у найрізноманітніших станах: від вкрай невизначеної хаотичності до цілковитої структурної упорядкованості. Перший стан визначається в термінах термодинаміки та теорії інформації як ентропія, а другий як негентропія. Нагадаємо, що ентропія в теорії інформації тлумачиться як міра невизначеності стану об'єкту або як міра браку інформації, якщо йдеться про соціальний організм як цілісну систему. Ентропія є функцією імовірності. Її значення наближається до нуля, якщо імовірність наближається до одиниці, і стає нескінченою, якщо імовірність дорівнює нулю [Див.: 97, 690].

Суспільствознавство запозичило ідею соціальної ентропії у виведеному І. Пригожиним в 1945 році так званому четвертому началу термодинаміки, яким вперше було сформульовано закономірності ентропійних процесів у відкритих системах. Кібернетика Вінера і загальна теорія систем Л. фон Берталанфі значною мірою обгрунтовуються названою формулою. Соціологія також бере на озброєння поняття ентропії: виходять праці Дж. Міллера (1953), Ротштейна (1958), Баклі (1967), в яких аналізується організація соціума в термінах ентропії і негентропії. Вдало використали вербальні ентропійні моделі щодо теоретичного аналізу суспільства Клапп (1975) і Голтинг (1975).

Але найбільш фундаментально до проблеми соціальної ентропії підійшов професор Каліфорнійського університету К. Бейлі, який в 1990 році випустив книгу "Теорія соціальної ентропії", а в наступному розвинув цю ідею в роботі "Нові системні теорії в системі соціології” [Див.: 13]. Як правильно зазначає М. Кузьмін, оцінюючи місце і роль К. Бейлі в розробці проблем соціальної ентропії, саме останньому належить пріоритет у застосуванні даної ідеї до соціології та екології [Див.: 104, 249].

Всупереч столітньому авторитетові ідеї рівноваги, яка панувала, як відомо, в суспільній свідомості з 1850 по 1950 рік і авторитет якої підтримувався зусиллями Спенсера, Гоббса, Паретто, Ла Шательє і Самуельсона, Кеннона і Парсонса, Хоманса, Стинхкомбе і Міллера, такі відомі учені, як Подолинський, Лотка, Богданов, Кондратьєв та деякі інші енергійно відстоювали ідею динамічної рівноваги живих та інших самозорганізованих систем. Сьогодні у вітчизняному суспільствознавстві з'явилися, нарешті, перші роботи, в яких розглядаються проблеми соціальної ентропії. Серед авторів А. Ахізєр, Г. Гольц, Ю. Канигін, В. Мазур, А. Назаретян, Є. Сєдов, Ю. Сурмін та інші [Див.: 146].

Здійснений Клаппом вербальний аналіз динамічного стану суспільства з генераторами ентропії (шуми, банальність, дезінформація та ін.) - приклад продуктивного застосування ентропійно- негентропійної моделі для коректного аналізу людських спільнот на організменому, психологічному та соціологічному рівнях. Галтинг використав поняття ентропії для аналізу конфліктів у суспільстві і між націями. Берталанфі використав даний термін як синонім категорії "порядок". На відміну від названих авторів, Бейлі застосовує поняття ентропія для визначення стану системи суспільних зв'язків. Як еквівалент ентропії тут він використає ступінь присутності життя в даному соціумі. Для заміру рівня ентропії соціуму К. Бейлі вилаштував цілий ланцюжок взаємопов'язаних перемінних: глобальних (населення, інформація, рівень життя, технологія, організація, середовище проживання), константних мікроперемінних (стать, раса, вік) і змінних мікроперемінних (прибуток, освіта, місце проживання, звички, робота та ін.).

На відміну від зарубіжних авторів, вітчизняні дослідники, наприклад, Канигін і Калітич, тлумачать ентропію як міру віддаленості людської спільноти від оптимального рівня свого функціонування. Черненко і Чернишенко, наприклад, співвідносять поняття соціальної ентропії з мірою економічної та соціальної свободи.

Все викладене вище прямо вказує на те, що епоха рівноваги закінчилася і настала епоха ентропії, яка несе з собою необхідність і навіть неминучість визнання еволюційних змін системи суспільних зв'язків як послідовності біфуркаційних переходів.

Взаємодоповнюваним по відношенню до поняття соціальної ентропії є поняття негентропії як міри організованості, упорядкованості соціальних об'єктів. Між негентропією і інформацією проводять аналогію, оскільки інформація, нерозривно зв'язана з поняттям процесу і системи управління, характеризує міру можливості "упорядкування" керованої системи через управлінські впливи на неї.

При вивченні внутрішніх зв'язків соціального цілого найскладніший та найефетивніший гносеологічний та евристичний інструментарій застосовується при розгляді процесу онтогенезу, тобто при оцінці розвитку конкретного організму впродовж його індивідуального життя. Найскладнішим тут буде вибір інструментарію для оцінки, як мінімум, чотирьох аспектів названого процесу. Перша з таких проблем - це розрізнення категорій "функціонування" і "розвиток". Завдяки тому, що нами вище вже були названі типи зв'язків, без вивчення яких неможливий аналіз соціального організму, ми можемо розкрити специфіку кожної фази, тобто провести розмежування між ними. Це позбавляє нас від необхідності перенасичувати семантичними одиницями тезаурус нашого дослідження.

Висловимо ще декілька принципових, на нашу думку, міркувань. На сучасному етапі характерною рисою розвитку діалектичного погляду на світ є синтез знань і перехід від локальних ідей до "наскрізної" об'єднуючої ідеї розвитку, сформульованої на базі понять відображення та інформації, яка охоплює всі етапи розвитку об'єктивного світу. У той же час, у вітчизняній філософській літературі при обговоренні питань про зміст і місце категорії розвитку в системі матеріалістичної діалектики висловлюються різноманітні точки зору, починаючи з односторонніх вузьколокальних інтерпретацій розвитку, розуміння його як локального процесу, локальної форми руху, притаманної лише деяким формам реальності. Дискутуються, в основному, три суттєво відмінні між собою тлумачення розвитку: 1) як світового круговороту матерії; 2) як незворотних якісних змін; 3) як нескінченного переходу від нижчого до вищого.

До співвідношення процесів функціонування та розвитку в онтогенезі і філогенезі соціального організму ми ще повернемося. Тут же обмежимося тим, що зафіксуємо те, чим процеси функціонування та розвитку розрізняються між собою. Розвиток соціального організму відрізняється від функціонування тим, що перший процес істотно відрізнений від простої зміни станів. Тут момент розвитку є не просто саморозкриття соціального, актуалізація належних його потенцій, а така зміна станів, в основі якої лежить неможливість з тих чи інших причин збереження існуючих форм функціонування. Функціонування щонайбільше призводить до певної повноти прояву внутрішньої організації елементів та потенцій соціального організму, а розвиток веде його до еволюції і переходу від одного типу або виду до принципово іншого. Тому в еволюції діють здебільшого закони розвитку, а в організації закони функціонування.

Другий аспект пов'язаний з тим, що ми повинні при розгляді онтогенезу соціального організму використати категорію "процес" для того, щоб можна було розрізняти стадії його саморозгортання.

Зрозуміло, що момент зародження або стадію виникнення соціального організму прокоментувати буде найскладніше, оскільки тут треба провести грань між соціальним життям і нежиттям. Інакше кажучи, тут треба визначити умови появу того специфічного згустка соціального матеріалу, з якого під впливом чинників соціального розвитку з'явиться такого роду утворення, яке можна буде визначити як “соціальний організм”. У біології таким зародковим утворенням, яке згодом переростає в живий організм, є, як відомо, зігота. Так що й нам прийдеться обгрунтувати необхідність і значення стадії зіготи в історії виникнення соціального організму, оскільки саме при зародженні всякий організм спадкує те, що міститься в організмах, що його породжують.

Центральне поняття нашого дослідження “соціальний організм” вимагає від дослідника застосування таких дослідницьких засобів, якими є такі суто спеціальні терміни як гомеостаз, гомеорез і гомеоклаз. Тут необхідно дещо пояснити докладніше, оскільки це цілком нові для вітчизняної соціальної філософії поняття.

Оскільки об'єкт дослідження жива система, то їй, природно, притаманні всі закономірності саморозгортання живої речовини. Це означає, що в онтогенезі, після стадії зародження, має місце стадія гомеореза, в ході якої іде становлення соціального організму. І її треба відрізняти від стадії гомеостаза. Г. Югай у роботі "Загальна теорія життя" розмежовує названі поняття таким чином: "Якщо гомеостаз означає сталість рухомого рівноважного стану, то гомеорез сталість шляхів розвитку живої системи, їхніх змін, які включають в себе переходи від одних рівноважних станів до інших, тобто гомеорез охоплює і гомеостаз» [210, 137].

І далі він продовжує: "Гомеорез від гомеостазу можна відрізнити за багатьма ознаками. Гомеорез характеризується, по-перше, більш динамічним, функціональним характером; якщо гомеостаз це збереження заданого стану рівноваги шляхом авторегуляції, то гомеорез -автономізований процес новоутворення або самоорганізації, тобто зміна стану навіть і гомеостазу, на основі чого досягаються не тільки новоутворення, але й стабілізація форм (І. Шмальгаузен). По-друге, якщо при гомеостазі зберігаються в певних межах окремі змінні, то при гомеорезі змінюються і зберігаються всі інші змінні системи шляхом їхніх динамічних перетворень (новоутворення). На відміну від гомеостазу, який не викликає появу новоутворень, гомеорез веде до таких. По-третє, гомеорез означає зміни на всьому протязі процесу розвитку системи, спрямовані на досягнення кінцевого результату” [210, 137-138].

Для нас тут важливо підкреслити те, що поняття гомеореза соціального організму характеризує не саморегулювання, а більш високий рівень пристосовності живої системи - автономізацію, яка для просування в Космосі має першорядне значення і яка в повному розумінні є синергетичною самоорганізацією. За змістом поняття гомеореза дуже близьке поняттям системогенеза П. Анохіна та стабілізуючого відбору І. Шмальгаузена. Г. Югай правильно, на нашу думку, підкреслює різницю між гомеорезом і системогенезом, вбачаючи її в тому, що системогенез скоріше акцентує увагу на кінцевому стані, а гомеорез на всьому об'ємі процесу розвитку.

Соціальний організм, як свідчить історична наука, старіє і з часом помирає. У термінах теорії катастроф старіння соціального організму є поступове кількісне накопичування системних протиріч, а смерть (некрогенез) якісний стрибок у "нову сутність". Системні протиріччя, з якими зв'язане старіння організму, не можуть бути розв'язані в рамках тієї організації, завдяки якій можлива його життєдіяльність. Смерть - це якісний стрибок не від однієї організації до іншої, а від організації до хаосу. В.Войтенко пише про те, що "системи, не здатні до вирішення виникаючих протиріч, можна назвати організаційно кінцевими, а процес їхньої наростаючої дестабілізації - гомеоклазом” [41, 37-38]. Зниклі цивілізації, розпад СРСР, Югославії і інших соціальних організмів сьогодні наочно показують, що термін гомеоклаз має право на життя в соціальній науці. Він повинен стати ефективним засобом вивчення соціального організму.

Розвиток системної концепції старіння, що спирається передусім на дослідження його організаційних передумов, а не на феноменологічних наслідків, можна простежити від античності до наших часів. Найбільш чітке її формулювання належить О. Богданову (1927), який розглядав старіння в рамках створеної ним "загальної організаційної науки" (тектології). Погляд О. Богданова на живий організм як на "систему енергії, що зорганізувалася" цілком може бути поширений і на соціальний організм. Основна його теза полягає в тому, що системне диференціювання породжує системні протиріччя: закінчення розвитку означає завершення формування системи з усіма її атрибутивними достоїнствами та недоліками, а старіння є закономірна зміна зрілої системи, напрямок і темп якої залежать від балансу цих її якостей.

Тут напрочуд видається те, що науковий комунізм, який проголосив відмирання такого соціального інституту як держава, за довгі роки свого існування не спромігся розглянути цей процес з теоретичної точки зору. Жаль. Бо в іншому випадку ми зараз мали б ефективний гносеологічний засіб аналізу соціального явища. Але як би то воно не було, в нашому дослідженні ми змушені запозичити у еволюційної біології необхідний нам методологічний засіб - поняття гомеоклазу, під яким будемо розуміти процес системної дестабілізації соціального організму, що призводить його врешті решт до загибелі. При цьому гомеоклаз розглядається нами як логічна модель старіння соціального організму, а соціальний вік - кількісна модель гомеоклазу [Див.: 42, 124].

Третій аспект пов'язаний з тим, що в інструментальному комплексі дослідження треба провести розрізнення категорій "організм" і "механізм". Це зумовлене суттєвим зростанням теоретичного рівня сучасного наукового мислення. Від сучасного суспільствознавства вимагається вже не просто дотримуватися діалектичного погляду на соціальне явище, тобто розглядати його не як незмінний, завершений предмет, а аналізувати останній як процес, - починаючи з часів Гегеля це поступово стало нормою - а саму процесуальність соціального явища розглядати як динамічний фактор його саморозгортання. Тому сучасний підхід до вивчення соціального світу передбачає членування останнього на елементи, вести теоретичну реконструкцію його структури та підсистем останньої, а також вимагає пояснення порядку їхньої взаємодії, тобто потребує обгрунтування механізму саморуху.

Складність досягнення такого рівня філософської рефлексії полягає у тому, що існує певна невідповідність між сукупністю категорій, що використовуються у філософії для опису явищ другої природи і конкретно-науковими уявлениями про структуру Всесвіту. Більш того, аналогічні "розриви" існують і всередині суспільствознавства, особливо між категоріальними апаратами, що застосовуються для аналізу другої природи і ноосфери. Якщо ми не зможемо філософськими засобами концептуально пояснити механізм саморозгортання соціального організму, то наша праця, яких би зусиль вона нам не коштувала, не буде повноцінною з точки зору потреб сучасної соціальної теорії і практики.

Для оцінки динамічного аспекту соціального організму ключовим поняттям є поняття "механізм". З його введенням в методологічний апарат дослідження, філософський аналіз проблеми стає доведеним до своєї можливої (з точки зору теорії пізнання) межі, оскільки після пояснення взаємодії елементів механізму саморозгортання соціального організму між собою, більше нічого вже не можна буде додати по суті справи.

Термін "механізм", як відомо, прийшов у галузь вивчення соціальних явищ з області техніки та механіки, де він і виник, та з біології, де він вже давно і надійно працює (наприклад, механізм відбору, спадкоємності та ін.). У соціальному організмі він пронизує собою всі його органи та системи: економічну (ринковий механізм, механізм ціноутворення), соціальну (механізм відтворення, соціального забезпечення), політичну (механізм державного регулювання), духовну (механізм духовного відродження) і т. ін. Але, якщо в соціальному організмі можна відкрити механізм, то з філософської сторони це буде означати визнання причинності в соціальному світі [Див.: 88, 23].

Механізм не рівний організму. На це вказують багато дослідників, наприклад Шеллінг, який свого часу писав, що "світ є організація, а загальний організм сам умова (і завдяки цьому позитивна) механізму. Розглядувані з такої висоти окремі послідовності причин та дій (що створюють для нас видимість механізму) зникають як нескінченно малі лінії в загальному круговороті організму, що лежить в основі руху світу» [205, 91]. О.Шпенглер у роботі "Занепад Європи" теж проводить розрізнення цих двох понять [Див.: 208, 481].

Організованість теж не є механізм. Як писав В. Вернадський: "Організованість різко відрізняється від механізму тим, що вона знаходиться безупинно в становленні, в русі всіх її найдрібніших матеріальних і енергетичних часток” [39, 15].

У цьому питанні ми скоріше всього солідарні з визначенням суті справи, яке дав М. Моісєєв у роботі "Людина і ноосфера". Він пише: "Вимовляючи слово "механізм", ми маємо на увазі деяку сукупність логічних зв'язків, процедуру змін, визначальних для виникнення в тій або іншій еволюціонуючій (такій, що розвивається) системі” [141, 43]. Основними ознаками соціального організму є мета, засоби її досягнення, зворотний зв'язок, пам'ять, інформація та ін.

Отже, ми зупиняємось на тому, що термін "механізм" за умов його коректного застосування та повного висвітлення його змісту надасть нам можливість повністю розкрити динамічний аспект процесу спочатку онтогенезу, а потім і філогенезу соціального організму.

Нарешті, четвертий аспект пов'язаний з тим, що цілісне функціонування і розвиток соціального організму як самоврегульованого об'єкту постає зовні як його характер саморуху, під яким ми розуміємо якість і спрямування саморозгортання внутрішнього змісту даного явища в зовнішнє середовище. Тому поняття "характер саморуху" теж є методологічним засобом нашого дослідження. Часткова зміна характеру саморуху соціального організму являє собою момент трансформації його в межах морфологічної конструкції, що встановилася, тобто без зміни основних конфігуральних параметрів. У дослідженні необхідно було б запропонувати систематизацію характерів (типів) саморуху, але для цього ми поки що не маємо методологічних засобів. Їх, за всіма ознаками, нам доведеться створювати вже в процесі логічного аналізу, коли більш чітко вималюються теоретичні контури соціального організму. Зараз же про це говорити завчасно.

Після пояснення механізму саморуху окремого соціального організму і встановлення варіацій його характеру для нас задачею залишиться лише формулювання основного закону, якому підкоряється життєдіяльність сімейства соціальних організмів.

Таким чином, ми на цьому можемо закінчити підбір інструментальних засобів для аналізу внутрішніх зв'язків соціального тіла, оскільки названі вище філософські категорії дозволяють цілісно описати онтогенез соціального організму будь-якого вигляду і рівня. Тепер є необхідність перейти до формування методологічних засобів для аналізу зовнішніх зв'язків соціального організму.

Це означає, що треба зробити ще один важливий крок у напрямку методологічного забезпечення логічного аналізу проблеми - обрати засоби для аналізу зовнішніх зв'язків соціального організму, що реалізуються, як відомо, у філогенезі. У зв'язку з цим, як стає зрозумілим, категорія "філогенез" є основним пізнавальним засобом осягнення проблеми соціального організму на заключному етапі дослідження.

У науці сформувалося подання про філогенез як про послідовність онтогенезів. Філогенез у найбільш розповсюдженому розумінні є історичний розвиток організмів. Причому, за висловом Ф. Енгельса, історія людського суспільства відрізняється від історії природи "тільки як процес розвитку самосвідомих організмів” [129, 551]. Тому тут може і повинна своє авторитетне слово сказати історична наука. І немає необхідності наводити точки зору на співвідношення онтогенезу і філогенезу, бо в біології про це досить багато сперечалися і дійшли єдиного висновку, що будь-яка особина, а значить і соціальна у тому числі, в процесі онтогенезу проходить всі стадії філогенетичного розвитку, а філогенез, у свою чергу, грунтується на органічній інтеграції окремих онтогенезів.

Процес філогенезу вивчає, як відомо, спеціальна наука - філогенетика. У зв'язку з цим в інструментальний комплекс дослідження повинен бути включений її категоріальний апарат. Філогенія або філогенетика, як наука про історичний розвиток або філогенез світу організмів, їхніх типів (відділів), класів, загонів (порядків), сімейств, родів, видів, а також окремих органів, повинна певною мірою показувати і еволюцію сімейства соціальних організмів [Див.: 31, 408].

Тлумачення філогенезу як зміни фенотипів соціальних організмів, що беруть участь в природному відборі, дозволяє встановити процес розвитку будь-якої систематичної групи всередині сімейства соціальних організмів, які ми будемо називати філами. Вся складність сприймання даної тези полягає в тому, що філа може бути уявлена всього кількома, а інколи навіть однією соціальною особиною. Але ця обставина зовсім ніяк не відбивається на якості розвитку соціального організму в філогенетичній перспективі. Прекрасно розуміючи це, в послямові до 2-го видання "Капіталу" К. Маркс наводив висловлювання російського рецензента книги, на думку якого її справжнє значення полягає у "з'ясуванні тих приватних законів, яким підкоряються виникнення, існування, розвиток і смерть даного соціального організму і заміна його іншим, вищим” [Див.: 186, 21].

Включення до аналізу проблеми соціального організму категорії «філогенез» автоматично виводить нас на поглиблення розуміння дисипативного характеру соціального організму, що є найважливішою його атрибутивною особливістю. Структури цього виду можуть виникати довільно тільки при підтриманні постійного обміну речовиною, енергією і інформацією між системою, що самоорганізується, і середовищем, що організує. "Поняття "дисипативна структура", - пише І. Добронравова, - означає структурну тривалість цілого, що стало відкритим по відношенню до його середовища, яке його породило, і відтворюючого себе в постійному обміні енергією і речовиною із середовищем" [68, 86]. Якщо доведено, що живі організми є особливими дисипативними структурами, то і соціальний організм, в силу субстанціональної єдності з ними, теж треба розглядати як стійку цілісність, що перебуває в постійній взаємодії з інформаційним, енергетичним і речовим потоками, які циркулюють в Космосі.

Визнання даного організму як дисипативної структури означає, що таке утворення існує як безупинно діюча самооновлююча система: вона не просто існує, а перебуває в стані безперервного становлення. На підтвердження цього можна навести факти, загальновизнані наукою для іншого видового організму - фізичного. Так, наприклад, Л. фон Берталанфі ще в 30-40 роках ХХ століття постійно підкреслював, що будь-який живий організм є відкрита система, саме існування якої зумовлене постійним протіканням через неї потоків енергії і речовини. Цієї ж позиції, як відомо, дотримується і І. Шмальгаузен, який досліджував фундаментальні залежності у фізичному організмі. Про це ж свідчить і К. Тимірязєв, який писав, що "основна властивість, яка характеризує організми, яка відрізняє їх від неорганізмів, полягає в постійному діяльному обміні між їхньою речовиною і речовиною навколишнього середовища. Організм постійно сприймає речовину, перетворює її в собі подібне, засвоює, асимілює, знов змінює і виділяє» [Див.: 8, 431].

Цей процес присутній і в соціальному організмі з тією принциповою різницею, що тут обмін іде здебільшого не речовиною, а інформацією. Засвоїти інформацію означає перевести її в стан знання. І нам треба буде в ході подальшого логічного аналізу встановити, чим і як обмінюється соціальний організм із зовнішнім середовищем. Він напевне має специфічну форму продуктообміну з середовищем, що його породила, рівно як і з іншими видами організмів.

"Зв'язок внутрішнього і зовнішнього для дисипативних структур, як для відкритих нестаціонарних цілісностей, залишається дуже тісним, а кордон між ними - умовним. Власне, всі елементи в даній галузі стають "внутрішніми" для дисипативної структури, виконуючи певні функції в складі її частин” [68, 111]. Однак елементи ще не закріплені за цими частинами і можуть виконувати різні функції, динамічно переміщуючись з однієї частини в іншу. Національні рухи, наприклад, в одному випадку виступають як руйнівники, а в інших - як творці.

Соціальному організму, як дисипативній системі, повинне відповідати і космологічне розуміння середовища. Його ми маємо намір визначати як певний єдиний космічний початок, що виступає носієм різних форм майбутньої організації соціального тіла, необмеженим полем неоднозначних шляхів розвитку сімейства або множини соціальних організмів.

Зовнішні зв'язки повинні розкрити значення специфічної ролі в саморозгортанні соціального організму принципу зовнішньої доповнюваності і принципу різноманітності. Раніше дослідники вважали їх надбанням кібернетики і з цієї причині не включали до апарату соціальної філософії, а без них, виявляється, не можливо пояснити процес взаємодії соціального організму з навколишнім середовищем.

Все це дасть можливість подолати, нарешті, односторонність при аналізі джерел саморозгортання соціального організму, оскільки тут творчо долається ідеологічна настанова матеріалізму на пошук джерела розвитку тільки всередині соціального явища. Досі саме вона відволікала увагу дослідників від конструктивного аналізу його взаємозв'язку і взаємодії з навколишнім середовищем. Звідси випливало теоретичне й ідеологічне обгрунтування необхідності і можливості існування "залізної завіси" і "берлінського муру" між Сходом і Заходом. На практиці це, як відомо, з тріском провалилося. Тому на прикладі нових країн, що виникли на території колишнього СРСР, чітко видно, що вони не здатні без допомоги більш розвинених партнерів зсунутися з мертвої точки і різко скоротити розрив, що утворився в темпах і рівні суспільного розвитку.

Вивчення зовнішніх зв'язків необхідне для більш повного засвоєння механізму саморуху соціального світу. Для цього треба послідовно застосувати такі ключові категорії аналізу соціального явища, як "еволюція", "розвиток", "прогрес", "регрес", "трансформація" та інші. Стисло пояснимо це.

Ні у кого з дослідників не викликає сумніву коректність застосування категорії "еволюція" до вивчення явища ноосоціогенезу, під якою будемо розуміти послідовне ускладнення частин і кооперацію соціальних елементів водночас із зростанням у цілому структури, з якої вони виходять. Таким чином, еволюція - це зростаюча послідовність “цілих”, від найпростіших організаційних форм до більш розвинутих і просунутих.

Еволюційний процес має свої специфічні механізми. Тому в дослідженні ми не можемо обійтися без застосування відомої дарвінівської тріади: мінливість, спадкоємність і відбір. При цьому важливо встановити їхню специфічну відзнаку від механізмів, що функціонують у першій природі. Адже ясно, що у соціальному організмі процес відбору, наприклад, проходить не так, як в органічному світі. Суспільний розвиток зумовлюється і визначається впливом ідей, що одержують все більшу ясність і стають все більш могутніми, а також впливом технічного і практичного досвіду, що досягає все більшої досконалості.

Вітчизняне суспільствознавство, огульно відмовившись від ідеї вивчення соціального життя як організменої форми існування розумної живої речовини, на практиці лише підтверджує свою ідеологічну відданість марксизму-ленінізму, при цьому катастрофічно втрачає науковість в поясненні законів і закономірностей суспільного розвитку. Соціальна філософія і соціологія сьогодні не можуть пом'якшити муки народження нової України. І причина тут криється в тому, що вони не визнають саму можливість застосування до пояснення закономірностей ноосоціогенезу трьох відомих дарвінівських принципів розмноження живих організмів, а саме: мінливості, відбору і успадкування.

У зв'язку з цим же про соціальні технології проектування суспільних інститутів і системної, або хоча б багатокритеріальної оптимізації їхнього розвитку мова не йде. Навіть ідея спрямованого розвитку як компроміс між процесами самоорганізації і саморегулювання не культивується у вітчизняній філософській і соціологічний літературі.

У той же час зарубіжна соціологія останнім часом серйозно звернулася до дарвінівської спадщини. Дослідники проблем еволюції соціального життя зрозуміли, що можна черпати натхнення в біологічному еволюціонізмі, і стали розвивати "еволюційну" (але не "еволюціоністську") теорію соціальних і культурних змін, посилено використовуючи деякі результати сучасної біології [Див.: 209, 137].

Замість колишніх теорій, відомих як "теорії розвитку", або "онтогенетичні теорії", і "теорії стадій", або "теорії органічної диференціації", деякі дослідники суспільних процесів запропонували "теорію природного відбору" і теорії "соціокультурної зміни" і "вибіркового збереження". Їх автори переконані, що дарвінівська модель еволюції видів "виявляє аналітичну схожість між біологічною і соціокультурною еволюцією".

Цим самим еволюційне мислення просунулось з периферії соціальної теорії до її центру. У полі зору дослідників опинилися проблеми еволюції системи правил поведінки людей при трансформації соціальних систем, дієвість механізму відбору, тобто вибіркового вироблення зразків поведінки і свідомості в межах того чи іншого суспільства, нарешті, причини і характер мутації в сімействі соціальних організмів.

Так, наприклад, Бернс і Дітц розрізняють "р - відбір" ("р - селекцію"), свідомо здійснюваний можновладцями, реформаторами, лідерами, що встановлюють правила для інших; 's-відбір" ('s-селекцію"), ненавмисно створюваний шляхом примушення або завдяки можливостям, що виникають у структурах, які встановилися, 'm-відбір" ('m-селекцію"), що "працює" через природні, об'єктивні обмеження матеріального оточення. Наприклад, люди не можуть вводити правила, що порушують закони фізики або біології. Вони ж пропонують і засоби соціального відбору. Одна з останніх їхніх пропозицій - теза про "боротьбу за діяльність", тобто за звільнення від негативного примушення і розширення позитивної свободи перетворення власного суспільства.

Незважаючи на те, що, як заявляють прибічники неоеволюціоністської теорії соціокультурного відбору, вона ще перебуває "на початковій стадії розвитку в системі соціальних наук", має ряд переваг. Найважливішими з них є відмова від жорсткого детермінізму, фіналізму, фаталізму, лінійності, поступовості і концентрації уваги на випадковість, ймовірність, багатоваріантність, обмеженість, відкритість (або дисипативність) якісним факторам і вирішальної ролі людської діяльності.

Крім того, категорія еволюції при накладенні на філогенез сімейства соціальних організмів дозволяє розглянути життєдіяльність окремої особини в даному сімействі як процес доцільної координації взаємодії, що поділяється на кооперацію, інтеграцію і дезінтеграцію. Адже ще П. Кропоткін розглядав взаємодопомогу серед живих істот, а не боротьбу за існування як основну рушійну силу еволюції [Див.: 102]. Він же вперше висунув кооперативну модель людського суспільства.

У зв'язку з цим треба не тільки значно повніше досліджувати фактори, що пов'язують індивідуальне формоутворення організму (яке йде під знаком прогресивної диференціації) в один цілісний процес, але треба вивчити і фактори, що визначають координацію частин при філогенетичних перетвореннях організму (а ми знаємо, що і ці перетворення йдуть під знаком прогресивного розчленування). І, нарешті, найбільш важливе питання - яким чином історично виникав весь цей зв'язуючий механізм і яка його роль в процесі подальшої еволюції. Це цілий ланцюг зовсім ще не розроблених питань, що мають величезне і теоретичне, і практичне значення. Але всі вони знімаються вирішенням проблеми відбору в сімействі соціальних організмів. "Поняття відбору,— підкреслював О. Богданов,— що проклало собі дорогу раніше всього в біології, тим не менш... універсальне: організаційна наука повинна застосовувати його по всіх комплексах, їхніх системах, зв'язках, межах” [25, 178].

Отже, при виборі категоріального апарату для вивчення зовнішніх зв'язків соціального організму ми виходимо на необхідність включення в нього таких засобів дослідження як поняття соціального прогресу і регресу. "Прогрес і регрес - локальні і більш складні випадки мінливості, загальної для всіх організмів і неорганічних тіл. Перетворення в соціальному організмі виражені навіть незрівнянно різкіше, ніж в органічній природі, включаючи сюди людину. Це природно випливає із законів мінливості"— писав Г. Греєф [63, 207]. Даний аспект проблеми не новий. З літератури випливає, що ідея соціального прогресу налічує за одними твердженнями всього 200-300 років, а за іншими - 2000-3000 років і більше.

Тут ми зіштовхуємося з проблемою вибору критерію для оцінки ефективності саморозгортання соціального прогресу. Пошук даної класифікаційної підстави є одним з найскладніших моментів у дослідженні. Не заглиблюючись у дану проблему, підкреслимо тільки те, що сьогодні в наявній філософсько-історичній літературі можна знайти різні точки зору на цю проблему. Вкажемо на найбільш характерні з них.

О. Конт, як відомо, розглядає прогрес як розвиток порядку, тобто організації. Згодом цю ж ідею розвивали Стюарт Мілль в "представницькому правлінні", а видатні історики Бокль і Грот додадуть засіб і теорію вчителя до вивчення давніх і нових століть [Див.: 63, 155].

За винятком цього органіцистичного погляду на соціальний організм, який намітив ще Арістотель, потім розвивала німецька метафізика, вчення Огюста Конта про безперервний і закономірний прогрес примикає до поглядів Кондорсе і Тюрго, які також вбачали в прогресі людських знань мірило суспільного прогресу. Подібно Канту, Огюст Конт вважає, що даний стан суспільства зумовлений станом, з яким воно пов'язане, як наслідок з причиною, і цей закон соціальної безперервності додається ним до соціальної динаміки. Цікаві також в системі Конта його сходинки людського прогресу, - теорія суб'єктивна, виведена, як і соціологічне його вчення, з помилкової теорії людських здібностей. Тим не менше ці сходи дають у загальних рисах вірну, хоча і вкрай недосконалу ще класифікацію суспільного прогресу в матеріальній, фізичній, розумовій і моральній галузях [Див.: 63, 156].

Г. Гегель, як відомо, вважав, що "стан суспільства слід визнати тим досконалішим, чим менше індивіду доводиться робити для себе, відповідно до своєї власної думки, у порівнянні з тим, що виконується шляхом загальних заходів” [54, 270]. Це положення, якщо перевести його на сучасну мову, слід розуміти так, що критерієм соціального прогресу є рівень суспільного розподілу праці.

Російський публіцист і мислитель П. Ткачов, наприклад, пише з цього приводу наступне: "Встановлення можливо повної рівності індивідуальностей... І приведення потреб всіх і кожного в повну гармонію із засобами їхнього задоволення— така кінцева, єдино можлива мета людського суспільства, такий верховний критерій історичного соціального процесу. Все, що наближає суспільство до цієї мети, те прогресивне; все, що віддаляє,— регресивне. Будь-яка людина, що діє теоретично або практично в інтересах цієї мети, - прогресист; всякий, хто діє у протилежному смислі, або переслідує будь-яку іншу мету, - ворог прогресу” [180, 508].

Класики історичного матеріалізму вбачали критерій в засобі поєднання робітника з засобами виробництва. Вони ввели в обіг суспільної науки навіть спеціальний термін— "формація". Це загальновідома у вітчизняній філософії точка зору, тому вона не потребує широкого коментаря.

У загальній теорії життя, виходячи з тези про те, що основною інтегративною функцією життя як цілісності в масштабах біосфери є адаптація її до космічного середовища, обгрунтовується точка зору про те, що найважливішим моментом є економізація енергії. Г.Югай пише: "Біохімічна адаптація як сутність і тому основний критерій визначення виду, що знаходить своє чітке вираження в економії енергії, головним чином в обміні речовиною” [210, 151].

Оригінальну позицію з цього питання займають сучасні філософи. Так, порівняно нещодавно вони сформулювали "об'єктивний критерій прогресу", в якому стверджується, що найістотнішим у функціонуванні самокерованих систем є їхня активність до зовнішнього середовища. "Виходячи з цього, можна прийняти за об'єктивний критерій прогресу форм управління ступінь активності самокерованих систем: якщо активність зростає, то має місце прогрес, якщо вона зменшується - регрес” [138, 226].

Наведене формулювання, на наш погляд, уособлює несистемний стиль мислення, і ми згодні з Р. Абдєєвим в тому, що воно навіть не дуже коректне. "Активність до зовнішнього середовища" як критерій прогресу навіть звучить некоректно, бо має на думці агресивність до зовнішнього середовища. Справді, при такому критерії за прогрес можна прийняти і хижацьке знищення природи, і злодіяння фашизму. У такому ж плані звучить і відомий вислів: "Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх - наше завдання". Все це ні що інше, як активність до зовнішнього середовища. Р. Авдєєв пише з цього приводу наступне: "Сучасна наука ідентифікує розвиненість систем з рівнем відображувальної спроможності, пов'язаної з пізнанням як зовнішньго середовища, його параметрів, можливостей, так і самого суб'єкту, його самопізнання, включаючи і оцінку взаємодії суб'єкту з середовищем” [1, 237]. Тут, як бачимо, побічно, пропонується критерієм розвиненості систем або соціального прогресу вважати прогрес форм управління.

І це далеко не повний перелік наявних в літературі підходів до даного питання. Так що на нас чекає нелегке завдання - або віддати перевагу якомусь з них, або визначити критерієм таку підставу, яка б переважала за евристичними можливостями всі вищенаведені. Логічний аналіз допоможе багато що з'ясувати в цьому питанні.

Поняття "прогрес" і "регрес" однаковою мірою необхідні для вивчення проблеми соціального організму. Тут ми повинні обіпертись на закономірності, відкриті у взаємозв'язку між даними категоріями, стосовно до світу фізичних організмів. Останні, як відомо, грунтовно розглянуті А. Сєвєрцовим.

При цьому очевидно, що без поняття регрес не пояснити мутацію як в онтогенезі, тобто стосовно до окремої соціальної особини, так і в сімействі соціальних організмів. Крім того, остання обставина прямо вказує на необхідність застосування в дослідженні такої категорії як смерть соціального організму, оскільки можна тільки дивуватись, з якою послідовністю і внутрішньою закономірністю руйнуються соціальні організми старого і нового часу.

При цьому суть регресу ми вбачаємо в тому, що функція зникає раніше соціального органу або всього соціального цілого. Тут ми обмежимось розглядом даного аспекту висуненням чергової робочої гіпотези, яку сподіваємось перевірити в ході логічного аналізу. Її сенс в тому, що в соціальному організмі явище регресу спостерігається тоді, коли має місце невідповідність темпу розвитку специфічних функцій відносно одна одної. Так, наприклад, залишковий принцип виділення коштів на культуру (читай - розвиток людини) в умовах СРСР призвів до дезорганізації всієї системи. Немов би попереджаючи нас, О. Богданов писав з цього приводу: "Сила організму полягає в точній координації його частин, в точній відповідності поділених і взаємопов'язаних функцій. Ця відповідність зберігається при зростанні технологічних відмінностей, що проходить постійно але не безмежно: настає момент, коли вона вже не може цілком утримуватися і починає йти на спад” [27, 24].

Регрес іде від найбільш часткових і вищих до найпростіших і нижчих соціальних утворень. Тому далеко невипадково в СРСР першою зруйнувалася КПРС, як правляча партія, а вже після цього почався розпад державної і економічної систем. За нормальних умов, якщо можна взагалі назвати саморозпад країни нормальним явищем, вищі органи руйнуються швидше простих. У будь-якому разі, органи переживають свої функції, але тоді вони представляють тільки "уявні органи” [Див.: 63, 254]. Поразка соціального організму починається з системи саморегулювання. Тому невипадково в ході суспільних катаклізмів першими зникають політичні форми. Історичні аналогії напрошуються тут самі собою.

Про те, що в ноосоціогенезі безслідно зникають цілі цивілізації, розчиняються країни і відмирають колись сильні держави, добре відомо з історії. Але цей же процес продовжується і сьогодні, оскільки руйнування первинних соціальних організмів в економічній сфері відбувається безупинно. І не тільки в Україні, де виробничі організми з'являються на світ вже мертвонародженими. Ось як про це пише Кадзума Татеїсі, засновник і глава відомої японської корпорації "Омрон", в книзі "Вічний дух підприємництва": "В Японії, наприклад, зникла подібно мильним бульбашкам нескінченна безліч підприємств, які не змогли пристосуватися до змін. Як не дивно, на цей процес ніхто не звернув уваги. На відміну від людини, підприємство, що припинило свою діяльність, не залишає по собі ніякої пам'яті” [85, 59].

Однак регрес окремого органу навіть цілого суспільства не передбачає ще загального зворотного руху соціальної еволюції взагалі, оскільки при цьому регрес одного органу зв'язаний з прогресом іншого органу, який функціонально його замінює. У результаті виходить так, що жодне з надбань колишньої епохи не гине остаточно. Регресують і зникають старі суспільні органи, але взамін виробляються і виникають нові, які за сприятливих умов можуть досягти вищого, порівняно зі старим, розвитку. Тут було б корисно простежити в ході спеціального історичного дослідження, як відбувається видозмінення функцій компонентів соціального організму з тим, щоб уявити цілісну картину регресу соціального тіла. Але цей рух в площині історичного простору і часу. Однак соціальний організм водночас перебуває і в іншому, геологічному або космічному русі.

Для того, щоб розкрити рух соціального організму в інший площині, а саме в площині космічного переміщення, треба застосувати відому спіраль розвитку. Неясно тільки, яку: ту, що поширюється, що запропонована класиками історичного матеріалізму, або ту, що звужується, запропоновану Р.Абдєєвим [Див.: 1, 102-114]. Тому в ході нинішнього дослідження необхідно пояснити їхнє призначення і межі виживання.

Далі логічно в дослідженні розглянути екологічну нішу, в якій протікає життя сімейства соціальних організмів. Ця сукупність організмів освоїла, як ми покажемо нижче, специфічну сферу, що має не тільки оригінальну природу і властивості, але і свої межі. Вважається, що вперше засіб таксономії був застосований у вивченні соціальних об'єктів групою дослідників, очолюваних Т.Заславською [Див.: 173, 520]. Його також використає В.Налімов. Нам дуже важливо встановити її параметри і основні атрибутивні властивості. Ніша розпадається на таксони, в яких минає життя окремих типів або навіть особин соціальних організмів. Тут доведеться з'ясувати характер взаємодії між соціальними організмами, які знаходяться в одному і тому ж таксоні, і між тими, які знаходиться в різних нішах ноосфери.

Соціальні організми, завдяки наявності механізму трансформації, тобто зміні деяких параметрів без зміни вигляду, систематично то піднімаються в більш сприятливі таксони, то опускаються в несприятливі для себе умови. Наше завдання - знайти ключ до формування таксонів і пояснити їхню принципову відмінність одне від одного. Тут ми поки що методологічного засобу не маємо. Нам доведеться його створювати дещо пізніше, коли буде зрозуміла межа, що відділяє один тип соціальних організмів від інших.

Нарешті, треба встановити домінуючу тенденцію саморозгортання планетарного соціального організму, в якому концентрується весь доступний для нашого пізнання соціальний світ. Зрозуміло, єдність людства як виду Homo sapiens з самого початку людської історії не підлягає сумніву. Але людство як єдиний загальнопланетарний соціальний організм стало формуватися лише починаючи з епохи становлення світового капіталістичного ринку, причому ще і зараз цей процес далекий від завершення. Саме це мав на увазі К. Маркс, коли писав: "Всесвітня історія існувала не завжди; історія як всесвітня історія - результат” [135, 47]. Історія поступово стає всесвітньою, формується єдність "світу людей".

На кінець ХХ століття стало зрозумілим, що жодна країна світу не є самодостатнім організмом. Тому тільки в філогенезі можна виявити основні закони і закономірності, яким підкоряється життєдіяльність окремого соціального організму.

До інструментальних засобів онтологічного аналізу належать тенденції, що проявляються соціальним світом у ході свого саморозгортання.

Нарешті, останнім елементом, який ми маємо намір обговорити в дослідженні як складову комплексу пізнавально-інструментальних засобів дослідження, є закони філогенезу. Їх треба знайти і обгрунтувати для пояснення поведінки сімейства соціальних організмів в межах не тільки нашої планетарної системи, але і Всесвіту взагалі.

Природно, що при вивченні процесу розвитку атрибутивних властивостей соціального організму ми будемо активно застосовувати основні закони і принципи діалектики. Однак, не всі ці закони мають однаковий евристичний потенціал у даному випадку. Стверджуючи це, необхідно бачити те, що закон заперечення заперечення в процесах самоорганізації складних інформаційних структур проявляється більш активно, ніж два інших відомих закони діалектики. Це пов'язане з тим, що кількість переходів може тут бути більше трьох, причому саме явище в ході діалектичного заперечення переходить не відразу в свою протилежність, а в проміжний, але більш високий рівень організації, новий якісний стан. Цю тезу ми більш докладно пояснимо в ході логічного аналізу.

Розвиток у природі - це ланцюг діалектичних заперечень, причому не все сущє заперечується рівною мірою. Кожне заперечення, відкидаючи попередні ланки зі збереженням того позитивного, що міститься в них, здійснює негентропійний відбір, створює в кінцевому підсумку порядок, все більш концентруючи у вищих ланках найактуальніші (цінні, живучі) елементи і найдоцільніші живі структури.

Закон заперечення заперечення в процесах самоорганізації ноосфери враховує аспект цілепокладання і здійснює негентропійний відбір, що лежить в основі доцільності і гармонії живої природи, техніки, суспільства і мислення [Див.: 1, 281].

Отже, в наведеному вище вигляді закон заперечення заперечення найбільш повно виражає (і відбиває) діалектичну концепцію розвитку. Однак основні закони діалектики є лише засіб пізнання законів філогенезу, і ми не повинні ні на хвилину забувати про це. Закон філогенезу - це особливий закон. Він виявиться законом, який синтезує закономірності саморозгортання другої природи. Це може бути один закон або їх може бути навіть декілька. Нічого не загадуючи наперед, ми поки що тільки можемо висунути гіпотезу про те, що вони будуть за функціями схожі з першим і другим законами термодинаміки, що пояснюють життя матеріального світу.

Окрім того, тут існує безліч інших питань, пояснити які можна, тільки усвідомивши спосіб поведінки соціального організму в філогенезі. Найбільш актуальні з них наступні: як сумістити інтеграційні процеси в рамках, скажімо, Європи, яка займається будівництвом Загальноєвропейського Дому, з диференціацією соціального матеріалу, що зруйнував такий гігант як СРСР, в координатах Євразійського простору. На яких засадах має будуватись так званий єдиний економічний простір (ЕЕП), що намагаються інтенсивно, щоб не сказати штучно, утворити країни учасниці СНД?

Тільки завдяки законам діалектики можна показати, як на арену виступає якісно нова інформаційна цивілізація. Темпи, з якими вона проявляється, воістину навальні. Започаткована ще в 20-і рр. ХХ століття в надрах індустріального суспільства, вона дала свої перші паростки в 40-і рр., а в 50-і рр. стали говорити про настання інформаційної економіки і перетворення інформації в найважливіший товар. У 60-і рр. з'явилися пророцтва про перетворення індустріального суспільства в інформаційне. На початку 80-х рр. найбільш розвинені країни світу вже вступили на його першу сходинку. Протягом 80-90 рр. ХХ століття сформульовані головні принципи інформаційної цивілізації: інформація, управління, самоорганізація (Тофлер, Мелвіл, Урсул, Абдєєв). Інформаційна фаза розвитку зажадала не тільки всебічної і гармонійної, але і універсально розвиненої людини.

Головне її надбання - це виникнення більш універсального морального об'єднуючого зв'язку між людьми, незрівнянно більш широкого, ніж існуючі раніше зв'язки між ними в особі папства або чистогану прибутку - золотого тільця. Але вони повинні відповісти на найголовніше питання: який спосіб або шлях становлення планетарного соціального організму? Знаючи відповідь на це запитання, можна багато що вчасно підправити в функціонуванні і розвитку сучасних соціальних організмів, щоб не наражати себе на зайву небезпеку потрапити знову в жорна геологічної стихії.