Звідки прийшов літописний Рюрик?

Примітки до Екскурсу X див. на с. 1167—1169.

Коли я прочитав уже складений текст усього тому, то відчув, що там не було спеціально опрацьоване одне важливе питання варязької тематики, а саме: звідки прийшов літописний Рюрик? Це питання має кількастолітню серію спроб відповідей, але в основному все ще залишається без відповіді¹.

Близько п’ятдесяти років після прийняття християнства на Русі виникла ідея зайнятися минулим своєї землі (а скоріше династії*) у тодішніх двох центрах культури, кафедрах св. Софії у Києві та Ве­ликому Новгороді. Після 1051 р. головним центром досліджень ми­нулого стала Києво-Печерська лавра². Вчені ченці вичитали у слов’ян­ських перекладах візантійських текстів, що там ім’я Русь уперше з’являється під час владарювання імператора Михаїла III (842—

861), і тому вирішили, що початок панування того правителя і був початком Русі. Проте вони ту знаменну дату вирахували непра­вильно, спочатку як 6362/854 р., а потім як 6360/852 р., замість пра­вильного 842 р.³. На підставі усної традиції вони знали, що ця подія із запрошенням князів мусила мати місце десь у другій половині IX ст. Крім того, якась усна традиція пам’ятала імена трьох перших володарів, звичайно, у Новгороді! Києві: Рюрика, його воєводу Олега та малолітнього сина Ігоря. Як Олег, так і Ігор мали походи на Візан­тію. Для невдалого походу Ігоря літописці подали рік 6428/920, Олег відбув похід на три роки пізніше (6430/922 р.)⁴, щоб пімститися.

Зрозуміло, головним завданням літописці вважали встановити «шляхетну» генеалогію для правлячої династії, очевидно, у тодішніх двох центрах, тобто у Новгороді і Києві.

Завдяки дружнім взаєминам, що встановилися між князем Свято- полком і Печорським монастирем (початок XII ст.), князь Святополк Ізяславич зробив доступними для печорських літописців тексти договорів (у перекладі) князів Русі з Візантією. Два із тих договорів треба тут згадати: Олега, який датовано 6420/912 р., та Ігоря із р. 6453/ 945. Оскільки це були офіційні документи з точними датами, київ­ські літописці мусили зревізувати свою хронологію. Сталося так, що договір Олега був раніший від договору Ігоря. Але київські лі­тописці пішли далі. Діставши до диспозиції дві безперечні дати, вони вирішили, що дата договору була водночас і датою смерті даного князя. Значить, Олег помер у 912 р., а Ігор — у 945 р. Віднявши перше число (912) від другого (945), вони зробили висновок, що нове число — це і є пересічне князівське правління (33 роки). Маючи такий висновок, вони вирішили, що Олег теж мусив княжити ту саму кількість років, тобто 33. Так вони прийшли до знаного тепер із усіх підручників історії Східної Європи року 879, що був поданий теж як ймовірний рік смерті Рюрика.

Але на тому винахідливість наших літописців не зупинилася. Оскільки Рюрик звідкись прийшов, де, без сумніву, він уже князював, для нього літописці вирішили визначити лише половину терміну, тобто 17 років. У такий спосіб постала дата початку державного життя у Східній Європі як 6370/862 р., яка до сьогодні є авторитет­ною, хоч вона явно вигадана. Час уже назавжди розстатися з нею як з талановито створеною літописцями фальсифікацією⁶.

Проте винахідливість літописців продовжувала розвиватися далі. Взявши до уваги епічні тріади, вони не тільки застосовували їх до людей (три новгородські брати: Рюрик, Синеус і Трувор, три київські брати: Кий, Щек і Хорив, три володарі Русі: Рюрик, Олег і Ігор), але й тріадами доповнювали свою «точну» хронологію.

Рюрик був названий варягом. У ПВЛ під роком 862 подано перелік народів, яких означали іменем «варяг». Цей список такий: свеї (свіяр, шведи), урмани (норвежці), аньглянне (данці та англійці, об’єднані в державі Канута Великого) (пом. 1035) і ґоте⁷.

Як бачимо, на першому місці названі свеї (шведи). Тому історики навіть сьогодні вважають Рюрика вихідцем із Швеції, хоч там таке ім’я для IX ст. не засвідчене. Першенство Швеції пояснюється, мабуть, тим, що Ярослав Мудрий оженився в р. 1016 із шведською принцесою Інґіґердою⁸. Але це вже не перспектива IX ст.

У IX ст. вибух вікінґів (варягів) досяг своєї вершини. Однак процес відбувався у Північному морі, на побережжях Атлантичного океану і доходив до Середземного моря. Балтійське море, яке оточує територію нинішньої Швеції, не було включене у той процес. Шведи до початку XI ст. не пережили варязького натиску з усіма його ни­щівними та культуротворчими компонентами⁹, тому немає швед­ської еддичної та скальдичної поезії, немає і шведських саґ тощо. Дві країни були промоторами вікінґського (варязького) вибуху. Це Данія і Норвегія. У системі Данії активно діяли фризійці або краще — франко-фризійці.

Норвежці колонізували Шетландські, Оркнейські та Фарерські острови, частину Ірландії та незаселену Ісландію. Данці нападали на Англію, а також доходили до всіх берегів держави франків аж до Середземного моря¹⁰. З ними діяли франко-фризійці, провідні майстри торгівлі тогочасного Середньовіччя, які визнали зверхність Каролінґів ще в часи Карла Великого, щоб краще торгувати під охороною володарів франків¹¹.

Фризійці, як пізніше голландці, уславилися тим, що зуміли осушувати марші, створивши системи каналів та насосів. Вони були відважними мореплавцями і першими в історії використовували річки як торговельні шляхи.

Карта 1. Топоніми із назвами, що походять від Birka (взято із S. Lebecq. Frisons. — Т. 1. — С. 36)

Карта 2. Торговельні шляхи вікінгів (взято із J. Rosen. Svensk historia. — T. 1. — 1978. — C. 77)

936 Екскурси

Як дослідили археологи, із фризійського головного міста Доре­стада шлях на Схід вів через Гедебю, Бірку (у Швеції), Аландські острови до Ладоги і до земель фінських народів¹⁴.

Отже, варягами, що у VIII ст. доходили до Ладоги, були власне франко-фризійці, пов’язані культурно і політично з Данією.

Цю тезу підтверджує також етимологія імені. Як стверджують лінгвісти, десь між 750 та 800 рр. в данській мові відбувся перехід початкового гр- у р-, тобто Грорукр перейшло у Рорік-, що вже на східнослов’янському ґрунті дало Рюрикъ¹⁵.

Знайомство із візантійськими договорами змусило літописців змінити свій погляд на Олега як на воєводу й опікуна князя Ігоря. В документі він чітко окреслений як великий князь руський. Отже, Олег став тепер повноправним князем Русі. Але київські літописці не звернули уваги на один важливий факт, який з’являється під час уважного аналізу і порівняння двох документів — договорів Олега та Ігоря. У візантійській дипломатичній практиці у договорах по­іменно називалися всі регенти, якщо їх було більше, ніж один. Так, у договорі Олега з 912 р. названо імператорів Лева VI та Александра, а у договорі Ігоря з 945 р. трьох імператорів — Романа, Константина і Стефана.

Ми приходимо до висновку, що Ігор не мав ніякого відношення до Олега. На Русі ще в X ст. співіснували правлячі династії поза офіційною. Так, описуючи помсту Ольги, літописець проговорився, очевидно, незалежно від свого бажання, що деревляни мали свого власного князя на ім’я Мал¹⁶. Також на початку правління Володи­мира Великого у Полоцьку був свій володар Рогволод¹⁷. Отже, ми не зобов’язані приймати політичну леґалістичну концепцію монаха Печерського монастиря про єдину легальну династію на Русі і сприймати як історичну правду його штучну конструкцію. Ігор не був сином Рюрика, так як Олег не був його воєводою та опікуном Ігоря.

Де владарював Олег?

Зберігся ще один текст договору Олега з 907 р. Одначе це не автентичний текст, а складна компіляція. Я її аналізую в першому томі цієї праці і не можу більше тут над нею зупинятися¹⁸. Тоді коли тріада городів властивої Русі — Київ, Чернігів, Переяслав — взята з договору Ігоря, що здобув Київ, друга тріада того ж доку­мента була, правдоподібно, в оригіналі тексту договору 907 р. Які то городи? Це Полоцьк, Ростов і Любеч. Олег був зідентифікований нашими літописцями із фольклорним князем-вовкулакою Олегом Віщим, так як для киян і новгородців полоцькі князі, зокрема Всеслав Брячиславич, були нечисті, власне, вовкулаки¹⁹.

Де княжив Ігор до того часу, коли здобув у хазар Київ? Як відомо, Іларіон титулує як Ярослава, так і його батька Володимира Вели­кого як каган. Це був найвищий титул володаря у степових імперіях. Він передавався по чоловічій лінії, тобто від батька до сина в кількох знаменитих родах. Цей титул не дозволялося узурпувати. Значить, якщо Володимир був правним каганом, то ним мусили бути його батько Святослав і його дід Ігор. Тут пригадаю, що Бертинські анна­ли, які вперше під 839 р.

Перший арабський автор, який записав, що володар русів титу­лується як каган, це Ібн Русте (вид. Goeje. BGA. — Т. VIIL — Leiden, 1891. — С. 145). Немає згоди серед вчених, якими точно роками датувати написання цього твору. Дослідники змагаються поміж 903—913, 919, 922, 923 роками. Як би там не було, ясно, що в пер­ших десятиліттях X ст. до арабів дійшла вже інформація, що володар русів має титул кагана. Ним міг бути Ігор (див. de Vries, ANEW, с. 678—679) або його батько, невідомий нам на ім’я.

У IX ст. у Данії велася безупинна боротьба між двома прав­лячими кланами, нащадками Гаральда І (помер перед 804 р.) і другим кланом — Гальвдана (помер бл. 807 р.). Цей останній клан увійшов до тісної співпраці з Каролінґами, один з його членів прий­няв у 821 р. християнство і дістав у лен багаті міста Фризії, зокрема Дорестад, Домбурґ на острові Вальхерен, Медемблік, а пізніше також частину Ютландії. Рорик — це внук Гальвдана (див. генеа­логічну таблицю на с. 1170). Тоді коли Гаральд II (помер бл. 845 р.) був головним варязьким діячем другої чверті того ж століття, Рорик зайняв його місце у третій чверті. Його ім’я часто з’являється у франкських (каролінґських) анналах, починаючи із 840 р., аж потім у 873 р. раптово зникає²². Остання засвідчена там подія — це не дуже приятельська зустріч Рорика із Людовіком Німцем (помер 876 р.) в Аахені, якому Рорик мусив скласти присягу васала, хоч був у приятельських відносинах із Карлом Лисим (помер 877 р.). Але у франкських анналах немає жодної згадки про смерть Рорика, хоч, як сказано вище, вони часто стежили за його діями. Після 873 р. він зник з їхнього поля зору. Отже, треба прийняти, що він тоді покинув Данію і сферу впливу франків. Очевидно, тепер він подався на Схід, мабуть-таки, до Ладоги (Альдейґюборґа). Але чому саме туди?

Ладога у IX ст. була не тільки важливим торговельним центром у Північній Європі, а й фризійською колонією й одним із старо- нордичних культурних центрів. Там, тобто у Великій (Холодній) Швеції, володарював у той час Бйорн, син Раґнара Шкіряні Шта­ни — найславетнішого варяга-вікінґа²³. Бйорн був протектором першого великого старонордичного поета-скальда Браґі Боддасона (діяв у другій половині IX ст.). Браґі уславився своєю «Щитовою драпою», тобто поемою, що частково дійшла до нас, в якій поет описує щит Раґнара Шкіряні Штани²⁴. У 1950 р. під час археоло­гічних розкопок було знайдено в Ладозі дерев’яну паличку із на­писом рунічним письмом IX ст. Хоч скандинавісти її ще повністю не зідентифікували, деякі з них бачать там уривок із «Щитової драпи» Браґі²⁵. Бйорн був двоюрідним братом Рорика, і він помер, мабуть, у Ладозі. Ми приймаємо, що Рорик з якихось причин, наприклад, торговельних потреб фризійців або смерті Бйорна, вирішив покинути Данію і території Каролінґів, з якими тепер його взаємини загострилися, і подався на Схід до Ладоги. Можливо, що він уже раніше там перебував. Отже, ми ідентифікуємо літописного Рюрика з норманом (варягом) Рориком із Фризії.

Але ми маємо ще одне літописне свідчення про зв’язок Рюрика із Ладогою. В 1114 р. один з останніх редакторів ПВЛ в Іпатіївській версії здійснив подорож до Старої Ладоги, щоб зустрітися із посад­ником того міста Павлом. Він дістав від того зберігана місцевих традицій цінні інформації про північні народи Юґру та Самоядь та про те, що Рюрик княжив у Ладозі: «и срубиша город Ладогу, и сѣде старейший [брат] в Ладозі Рюрикъ» {ПВЛ, т. 2, вид. 2. — Вид. А. А. Шахматов. — СПб., 1908. — Стовп. 14). Отже, редактор Іпатіївської версії виправив текст літопису; тільки в літописах, по­в’язаних із т. зв. Лаврентіївською версією, задержався Великий Нов­город замість Старої Ладоги (див. А. А. Шахматов. Повесть вре­менных лет. — Т. I. — Петроград, 1916. — С. V—VI).

Шведська королівна Інґіґерд (пом. 1051) стала жінкою Ярослава Мудрого під умовою, що він дає їй як віно власне Ладоґу.