Загальні визначення іноземних країн

Словом, що означає «за кордоном» або «іноземні країни»¹, є ut. В XI ст. навіть Кальмар Сунд (Kalmar Sund, nop. So 333) був «закордоном» для шведів; провінції Блекінґе, Ґалланд і Сконе на Скандинавському півострові належали за середніх віків Данії.

У двох випадках, коли з’являється слово uti, неможливо ідентифікувати іноземну країну, якої це стосується. Уппландець Ейстейн, батько Вікетіль і Accypa, «помер за кордоном з усією командою корабля» (on furs uti mi? ala skibin, U 349)². Інший уппландець, Тьяґн, син Бйорна, також помер за кордоном близько 1050 р. (fors uti, про те, як він помер, не розповідається). Його

оплакували його матір, Ґіслауґ, і п’ять братів: Сп’яльбуді, Ульв, Інґвар, Гольмфаст і Іейрі (U 363).

В одному випадку можна ідентифікувати «іноземні країни» з великим ступенем достовірності як Балтійське узбережжя. Уппландець Ґіслі, брат Бйорна і Стейнфріди, «впав у битві за кордоном у дружині Фрьоґейра» (han uti Паї і li?i frekis, U 611). Командувач, Фрьоґейр, був активним у тому регіоні протягом 1050-х. Стосовно ґотландця (Г)Родфоса, сина (Г)Родвісля та (Г)Родельви (бл. 1050 р.), написано, що «він був підступно вбитий половцями (куманами) під час походу [подорожі] за кордон» (Iiansikiil)Iakiiineniutfaru, R 192).

Координати компаса використовувалися як основні визначен­ня іноземних країн. Найчастіше називалися захід і схід, оскільки були головними напрямками активності вікінґів/варягів, північ і південь вживалися рідше.

Тільки в одному шведському напису є слово nur, «північ»³, що, очевидно, стосується естонського острова Сааремаа (Езель): isilu (U 518).

Слово «південь» з’являється в шведських написах тричі: su­naria (sunnaria) «на півдні» двічі стосується мусульманських країн (написи, пов’язані з походом Інґвара бл.

Слово «захід» засвідчене в трьох формах: uestr (vestr, So 14), Uisitaula (vestar la, So 106) іuastruakm (vesfrvegΛ, Vg 61). Як правило, воно визначає Британські острови (So 166, U 668)⁴; в одному випадку — (Стародавню) Саксонію (So 166). Це слово, однак, знайдено і в написах, що розповідають про Східну Європу і пов’язані з тими скандинавами, котрі активно діяли як на сході, так і на заході. Наприклад, (So 173), Мус-Ґеа і Манні із Сьодерманланду дають такий короткий опис діяльності їхнього брата (Г)Родґейра:

Уппландець Кетільфаст каже про свого батька, Асґаута: «він був на заході й на сході» (saR uas uistr uk ustr, U 504). Інший напис, що його можна навести в цьому зв’язку, це напис, зроблений Токі та його братами, котрі зафіксували для нас долю їхніх двох неназваних братів: ♦[один з них] знайшов смерть на заході, другий — на сході» (eR uar? tu?r uestr en anar austr, Vg 197).

Термін austr (αwfr*; в кількох рунічних варіантах), ♦на сході», десять разів постає вжитим у загальному розумінні, тобто без зв'язку з якоюсь конкретною країною:

У наведених прикладах невідомо, чи термін austr означає ♦на Русі», ♦у Греції (Візантії)», чи, можливо, ♦в мусульманських країнах» (останнє значення знаходимо в So 131, 281, 320; U 439, 644, 654, 661, 778; Vs 19). Один напис із Сьодерманланду (Скоенґ, церк. парафія Ваґнгеред, округа Гьолебо = So 33), датований першою половиною XI ст., вказує: ♦Ґнупа встановив цей камінь за Ґудлейвом, його братом», han anta?isaustr at?ikum, ♦він пустився духу під час [засідання] тінґу» (або: ♦в дружині», So 33). На жаль, нам невідомо, на якому ♦сході» мала місце ця справа (?ing) (порівн.

Три камені з Естерйотланду (Og ЗО, 149, 152) дають можливість встановити предків одного з мандрівників на схід та ім’я його сина, наводячи чотири генерації цієї родини. Мандрівником був Інґвар, син Сіґстейна і скоріше за все — батько Іллуґі, котрий помер на сході бл. 1050 р.:

austarla (Austarla) зустрічається п’ять разів, чотири (So 173, 179, 277, 335) у зв’язку із Серкландом, тобто Мусульманським Сходом (похід Інґвара 1041 року), і один раз (So 65) у зв’язку з Візантійським катепанатом Італії, що його скандинави називали lagbar?ilant, «землею ланґобардів».

Східноєвропейські місцеві назви

Фінляндія і Тавейсталанд (Тавастланд)

Обидві частини властивої Фінляндії відомі під скандинав­ськими назвами: tafstalont (пор. «Круг земний», р. 155, 1.21: Тавейсталанд, дослівно «земля лінивого» — фін. Яате>давньо- руське Ямь) «Центральна Фінляндія» Tafinlont (давньоісландські форми див. в: Метцентгін, с. 25в; фін. 5ио/лі=давньоруськ. Сумь) — «південно-західна Фінляндія».

Близько другої чверті XI ст. у Тавейсталанді (atafstalonti) загинув Еґіль з Ґестрікланду — член дружини Фрьойґейра (R 187). (Стосовно Tafaistr як прізвиська див. с. 421). Отрюґґ із Уппланду, син Бйорна та Іґульврід, був убитий о finlonti — «у [південно-західній] Фінляндії» (U 582). Ґотландець Аудвальд помер у тій самій області (a finlandi do) у XII ст. Він був одним із спадкоємців Сігтрюґґа (sihtris aruar; R 195). Чим було спричинене їхнє перебування у Фінляндії — воєнною чи торговою метою — невідомо. (Про власне ім’я Finnr див. с. 421).

ailati *0yland = «Оланд (?)»

У першій половині XI ст. Род з Естерйотланду встановив у себе вдома, в Ґільберзі (Og 104, церковна парафія Каґа, Ганекіндська округа) камінь на честь свого брата Токі — triR ar?a ku?r («дуже високородного dr?ngR*), вбитого (saR uar? trbin) на території під назвою a ilati⁵.

Мало існувати інше значення слова для поняття «острів» у культурній провінції Балтійського моря, а саме — «земля серед води». Як назва острова Оланд, представлена в обох своїх варіантах: шведському A-Iand (азвичним для XI ст. візантійським шляхом (через «греки»). Другою подорожжю був, мабуть, похід за здобиччю або торговельна поїздка на ісламський Схід («Серкланд»). І навіть у цьому випадку вихідною точкою для людини з Готланду була не Ісландія в Північній Атлантиці, а, швидше, розташований навпроти Русі острів Оланд.

Чи не підтверджують нашу думку ще якісь джерела? Так. Адам Бременський (бл. 1073—1076 рр.) стверджував, що Олав Святий, повертаючись з Новгорода до Норвегії 1029 року, одержав військову підтримку (infinitam Congregans armatorum Tnultitudinem) з двох боків: від короля Швеції (свого зятя, de rege Sueonum) та від «людей з Іслані» (de... populis Islanorum)*.

Назва «Islani* в розумінні «ісландці» та «Island* — «Ісландія» представлені, відповідно, чотири та вісім разів у пращ Адама Бременського, однак без пояснення. І лише уривок, цитований вище, але взятий з найдавнішого і найкращого списку праці Адама Бременського (Віденський рук. А 1; бл. 1200 року), пояснює назву Islanorum як insularum, тобто від латинського insula — «острів». Отже, допомога, що її одержав Олав Святий від людей Іслані, була допомогою «островитян» (=Aland).

Іншим джерелом про Олава Святого є «Саґа про Олава Гельґі» Сноррі Стурлуссона (бл? 1220—1230 рр.), в якій також повідомляється про те, що Олав Святий одержав допомогу з двох боків.

Де у Швеції могли наймати найманців? Перш за все, в Сьєланді, морській провінції, звідки звичайно набирали моряків для далеких походів. Шведська назва Sjaland (Сьєланд) означала просто «морська земля», так само як і давньоданська назва Syaland (новод^нська Sjoelland, англ. Zealand). Сьєланд складалася з двох частин: морських регіонів Тіюндаланд і Аттундаланд та Оландського архіпелагу. Відразу спадає на думку давня Західна Естонія, де також існував основний регіон (a?all)¹³ прикордонної провінції (sysla), тобто Адаль-сюсла, і острівна частина (острів — еу) — Ей-сюсла. Я підозрюю, що Оландом також називався «острів Селанд», аби відрізнити його від материкової частини, тобто шведського Сьєланду (Ro?r). Отже, назва «Island» з напису R 196 та Islani/insulae Адама Бременського підтверджують одна одну і мають смисл виключно в значенні «Оландський архіпелаг».

Естонія

Естонія згадується в написах термінами, що позначають дві її складові частини. Протягом періоду, який ми розглядаємо, її західна частина була відома під назвою estlat, ?istaland (пор.

На особливу увагу заслуговує камінь, поставлений у Вестер- йотланді перед 1050 роком (Vg 181: Фруґорден, Північно- Осарпська церковна парафія, Редвеґська округа; nop. R 38): «Ґуві поставив цього каменя на честь сина Олава trkhr?a ku?an (droengR har?a go?an), дуже високородному dr?MgR-ові» (або членові молодшої дружини). Він був убитий (hn uar? trbin) в Естланді (і estlatum; мн., але див. с. 840, прим. 132).

Камінь (U 439), поставлений на честь одного з учасників походу Інґвара 1041 року, пов’язували (що, на мій погляд, є невірним) з Естландом (askalat). На підставі раніших інтерпретацій учені вирішили, що Інґвар спершу діяв в Естлан­ді (Мел 78).

Інша згадка про Естонію була відкрита на камені, вста­новленому уппландцеві, котрий помер у Візантії в другій половині XI ст. (hon tu і krikum). Померлого названо isifara — терміном, який фахівці інтерпретували як oeist-fari, тобто «той, хто мандрував до естів» (U 446 = R 159; пор. також So 45)¹⁴. Вессен відтворив генеалогічне дерево цього мандрівника до естів (So, р. 357):

Двоє уппландців померли у Вірланді (Virland) в північно- східній частині Естонії. Батьки першого з них (матір — Раґнфрід та батько — Кетільмунд) на честь свого сина замовили два камені в Асмунда Карасуна (бл. 1020—1050 рр.) — відомого майстра рунічного мистецтва. Один з цих каменів було відкрито в церкві Фрьосунди (U 346), інший — на батьківщині батька — в Енґбю (U 356). Написи на обох повністю збігаються (див. R 137 = M 57):

Сіґруд замовила камінь для свого сина Анунда, якого «вбили у Вірланді*, у скальда Торбйорна (др. пол. XI ст.). Камінь стоїть у церкві в Рослаґс-Бру (Bro och Vato sg; U 533 = R 141):

У пошкодженому написові з Вестерманланду, вирізьбленому майстром Літлі (бл. 1050—1100) (Vs 22= R 185: Ульвста [ни­ні — у Свано] Гаракерська церковна парафія, округа Норрбо), читаємо, що Рунфаст знайшов смерть і faru runo — «на шляху [під час подорожі чи походу] до Руньо [?]*. Однак не можна сказати з певністю, чи йдеться тут про острів у Ризькій затоці.

Фрейґейр, вождь варязької дружини, що діяв у «чудській землі» в середині XI ст., помер, очевидно, на острові Езель (нині — Сааремаа; в тексті маємо isilu^,9.

Написи, що стосуються родини з Готланду, члени якої часто мали імена, що починалися на (H)Ro?r-, вже згадувалися вище. Один з членів цієї родини зустрів смерть a uitau — «у Віндаві», тобто на території сучасного Вентспілса, що в гирлі річки Венти (Вінди) на Балтиці (R 192).

Для позначення Русі та Північно-Східної Європи в написах вживаються два терміни: AustrvegR та Gar?ar, до них можна додати ще норвезький термін Risaland та данське ім’я RiuskR.

Аустрвеґ (AustrvegR)

Термін austrvegR — «східний шлях», «східна дорога», «східне плавання» наведений в чотирьох-п’яти написах. У давньоісланд- ській літературі цією назвою часто позначали північно-східне узбережжя Балтійського моря, а згодом — Русь. Однак встановити точне значення цього терміна в окремих написах ми не можемо. В одному випадку, в дуже пошкодженому написові з Сьодерман- ланду (R 112; до 1050 р.), термін austrvegR позначав, очевидно, «катепанат Італія»: iRenta?r і austruiki ut о la[kbar?alanti] (?) — «він помер у східному поході за кордоном у катепанаті Італія» Ще в двох написах із Сьодерманланду (бл. 1050 р.) згадується austvegR. У першому з них (напис на двох каменях — А і В, і майже весь писаний розміром fornyr?islag) зазначено (So 34— 35)²¹:

Цей напис зберігає цікавий термін, яким позначали коман­дувача дружини (гвардія — пълкъ): folks grimmR — «князь народу» («народ» означає товариство або дружину)²⁴. Можливо, що титул Ескелла є таким самим, як і в командувача варязькою дружиною при дворі Ярослава Мудрого в Новгороді.

В одному написові з Уппланду (U 366) зберігся лише рядок: uaR tau?r і austruih — «він знайшов смерть у східному поході»²⁵.

Гарди

Звичною давньоскандинавською назвою Русі (особливо Русі Новгородської) в давніших джерелах, таких як «Королівські саґи», була назва «Ґарди» (Gardar), множинне від «Гард» (Gardr). У шведських написах Gardar — «Русь» завжди вживається у множині давального відмінка (kar?um), де їй, як правило, передує прийменник і — «в» та слово, що пояснює напрямок: austr — «схід». Така форма назви є на шести чи, можливо, семи каменях. Три з них походять з Сьодерманланду, один чи два — з Уппланду і по одному — з Еланду та Готланду. Всі вони, за винятком одного сумнівного (U 153), датуються першою половиною XI ст., найдавніший з них — 01 28 (бл. 1020—1050 рр.). Камені So 148 та G 114 є також давніми (безперечно, ще до 1050 року)²⁶.

На жаль, немає ніяких звідомлень про те, що саме робив Гальвборінн на Русі — був він торговцем чи членом якоїсь дружини. Однак, виходячи з того, що брат його Смід був членом дружини, остання можливість є вірогіднішою.

Камінь G 114, що його ми розглядали вище (с. 386), містить одне доречне речення: «він [Лікнат з Ардре] був у Гардах (і kar?um)».

Два камені з написами, що містять назву Gar?ar (So 338, U 209) і датуються серединою XI ст., оповідають про діяльність командувача дружиною Торстейна на Русі.

Увесь напис з ГаГстуґи (So 130) виконано розміром Jornyr- д is lag на честь діяльності одного dr?ngR-г на Русі в першій половині XI ст.:

Камінь з Уппланду (U 153, друга половина XI ст.) повідомляє, що Свейн і Ульв поставили камінь у пам’ять про своїх братів:

(sulai{nl fa)uk ulf- Iitu raisa stai[n]a eftiR hlftan auk

Свейн і Ульв наказали встановити камінь у пам’ять про Гальвдана

Рісаланд

У 1957 році Аслак Лієстьол опублікував у четвертому томі Норвезького зводу (NYR 420—428) дев’ять написів, знайдених на камені з Гінна (Генньоя) — найбільшого острова Лофотенської та Вестероленської груп островів північно-західного узбережжя Норвегії. Два з них містять лише одне слово, особисте ім’я (№ 1 [NYR 420]: ?or?r — Торд; № 2 [NYR 421 ]: atres — Андрес); ще чотири піддаються розумінню лише частково. Найкраще зберігся напис № 3:

На основі кількох фактів, зокрема виходячи з представлених імен Андреса²⁸ та Еґмунда,* видавець пов’язав ці написи з останнім трагічним походом норвежців до Біармаланду та Східної Європи 1222 року. Він пропонує ідентифікувати ці імена з Андресом Глухим та Еґмундом із Спандеймі. Еґмунд ходив також і до Sudrdalariki (Суздалі) «зі своїми людьми та виробами»²⁹. Напис з Генньоя привертає особливу увагу, бо свідчить, що назва «Рісаланд» (Risaland) була, очевидно, heiti (див. с. 302) назви *Rusa-land, узятим не з казок, а з реальної назви місцевості У Східній Європі.

RiuskR

Назва riuskR засвідчена тільки в одному данському написі із північного Ютланду (біля Олборґа; DR 138), що датується пост- єллінґським періодом (після 980 р.). Слово треба розглядати як запозичення із середньонімецької мови, значення якого було правдоподібно або «Руський», або «[купець, що торгував на] Русі».

Гольмґард

Далі йде тема у розмірі fornyr∂islag∖

Інший мореплавець, уппландець, імені якого ми не знаємо і який міг бути власником кпагг (великого) корабля, потонув у Новгородському морі разом зі своїм сином прибл. у середині XI ст. Його дружина, Інґіберґ, і (nop. U 215) дочки, Раґнгільд та Ульвгільд, зробили такий напис:

Обл. Валлентуна, церква (U 214)

Рунологи (зокрема, Янссон) припускають, що означуване тут *holms haf «Новгородське море», є Фінською затокою.

Нижченаведений напис також походить з Уппланду останніх десятиліть XI ст.: Сьюста, округа Гобо, церк. парафія Скоклос- терс (U 687):

Місце загибелі Сп’ялльбуді, означене в напису як і olafs kri- кі, було предметом наукових суперечок. Ріхард Дюбек (1857) пояснив kriki як Grikk-, «Грецію», Софус Буґґе (1891) прочитав слово як grid, «дружина», а Адольф Нурен (1904) пов’язав його з давньоскандинавським кгікг, «загин», «вигин», «кут». Otto фон Фрізен перший запропонував прочитання і olafs кігкі, «у церкві [св.] Олава», 1907 р., і відтоді ця інтерпретація була прийнята фахівцями³¹.

У Великому Новгороді був постійний варязький торговий центр у «торговій стороні» міста³². Згідно з ранньою традицією, він мав назву «Готський двір»³³. Як довів Пауль Йогансен, важливу роль у кожній варязько-ганзейській торговій колонії відігравала церква; одна з багатьох її функцій полягала, що там приміщався товарний склад і скарбниця³⁴.

А в тому, що варязька церква у Великому Новгороді була присвячена Олаву Святому, нема нічого дивного. Культ Олава Святого (пом. 1030 р.) виник на півночі відразу після трагічної загибелі короля; близько 1050 року він уже досяг Англії³⁵. Олав Святий мав особливий зв’язок із Новгородом: він був зятем місцевого князя, Ярослава (1014—1054), який надав йому притулок 1029 року. Маґнус, син Олава Святого, у 1029—1035 рр. вихову­вався при дворі Ярослава.

Церква св. Олава згадується в двох писемних джерелах, в одному з XII ст., у другому — з XIII. Перше — це «Acta Sancti Olavi regis et martyris», складене бл. 1160—1170 рр. Ейстейном, архієпископом Трондгеймським (1160—1175). Там «in civitate, quadam Rusciae, que Holmegarder appelatur» («у місті, що його руси Гольмґардом (Великим Новгородом) називали») жив римський священик на ім’я Стефан, котрий служив у церкві св. Олава³⁶. Друге джерело — це німецький проект угоди з Великим Новгородом, що датується прибл. 1229—1231 рр.; у ньому написано: «curia gotensium (тобто «Ґотьский двор») cum ecclesia Ct cimiteriumSanctiOlaui* («із церквою та цвинтарем св. Олава»)³⁷.

У Першому Новгородському літопису не наводиться назва церкви чужоземних (варязьких) купців у торговій стороні міста. Літопис просто свідчить: «церкы... варязьская на търговищи»³⁸. Ця церква згадується чотири рази, причому щоразу в зв’язку з пожежами. У 6660/1152 р. церква разом з вісьмома іншими згоріла дощенту (с. 29/с. 215). У 6689/1181 р. церква знову згоріла; цього разу пожежу спричинила блискавка (с. 37.1). Під 6725/1217 роком церква названа «Варязькою божницею», і під час пожежі «товар весь варязьскый бешчисла» згорів³⁹; у 6819/ 1311 р. сім церков згоріли, серед них і варязька церква⁴⁰.

Фрагмент з «Acta» переповідає також про диво, що сталося завдяки св. Олавові під час пожежі у Великому Новгороді, мабуть, у 1152 році, що про неї згадується у Першому Новгородському літопису. Близькість церкви та сховища, ясна річ, була небезпечною, особливо під час пожежі. Логічно припустити, що уппландець Сп’ялльбуді загинув під час однієї з тих пожеж (бл. 1080—1090 рр.) у церкві св. Олава в Новгороді.

Gar?r/Gar?ar — «Київ», Вітагольм та Устагольм

Лише в одному шведському напису (бл. 1020—1060 рр.) представлена форма однини назви Ґард (U 636), що, треба думати, вживалася для Києва⁴¹:

Вдруге назва Києва засвідчується тогочасним норвезьким написом. На камені з Альстада в Опландській області є два написи, зроблені в різні часи членами одного й того самого клану⁴². Бйорн Гоуґен встановив, що перший напис було

зроблено (NYR 61) бл. 1000—1030 рр.⁴³; згідно з Маґнусом Ульсеном, другий (NYR 62) — протягом шістдесятих років XI ст.⁴⁴. Перший напис було вже розглянуто; другий читається

До 1965 року ідентифікація топографічних назв другого напису (що його вчені звично пов’язували з балтійськими територіями) наштовхувалася на величезні труднощі. Видавець NYR, Маґнус Ульсен, висловив припущення, що U?taulm?is є повторенням назви з попереднього рядка, і витлумачив цю частину тексту як і Vitaholmi_t midli Vitaholms ok Gardar_t тобто «[Торальд знайшов смерть] у Вітагольмі між Вітагольмом і Гардами»⁴⁵. Таке прочитання було спростоване ще в 1933 році Ліс Якобсен, яка висловила думку, що йдеться про два окремі топоніми, й другий слід читати як ustaulm^. Відштовхуючись від цієї гіпотези й надихнутий археологічними розкопками, проведе­ними Б. О. Рибаковим у м. Вітичеві під Києвом 1961 року, Борис Клейбер знайшов оригінальне вирішення проблеми⁴⁷. Рибаков відкрив у Вітичеві маяк чи вежу на пагорбі для передачі світлових сигналів до Києва. Давньоскандинавський термін viti означав «штабель дров для світлової сигналізації»; існування такої системи у зв’язку з подіями 954 року підтверджує вже «Саґа про Гакона Доброго» авторства Сноррі Стурлуссона⁴⁸.

Клейбер пов’язує viti з назвою «Вітичів (холм)», для якої не існує слов’янської етимології, й ідентифікує перший Вітагольм з Вітичевим холмом. На його думку, скандинавський термін viti був запозичений слов’янською мовою у суфіксальній формі як vitica. Щодо другого Вітагольма, то Клейбер пропонує першу частину назви читати як usta_t родовий відмінок від usti_t що гіпотетично є давньоскандинавським відображенням слов’янської назви Устя (або Заруб), що містилося на пагорбі в гирлі річки Трубіж, де був один із найголовніших бродів через Дніпро.

Клейбер інтерпретує Gardar_t загальновідоме давньоскандинав- ське означення Русі, як Київ (зважаючи, що це похідна коротка форма MjyKoenugardarY Згідно з цим припущенням, можна тепер повністю зрозуміти другий напис: Торальд знайшов смерть у Вітичеві, між Устям (Зарубом) і Києвом. Очевидно, його батько, Енґлі, який встановив камінь, знався на топографії київського регіону. Клейбер висловлює здогадку, що Енґлі міг бути воїном у війську Еймунда на Русі в XI ст. і що йому пощастило повернутися на батьківщину. На базі цих фактів можна припустити, що «варяги» середини XI ст. вживали форму однини, Ґард, для визначення міста Києва, нової столиці князя Ярослава (правив 1036—1054 рр.), котрий раніше сидів на престолі в Новгороді.

Aifur і напис із Березані

Aifur, поріг на Дніпрі (укр. Ненаситець), та один з його перекатів (Rufstain = укр. Рваний Камінь) згадуються в напису з Пільґордса в Готланді (бл. 1000 р.); пор. вище с. 366.

Невишуканий напис з Готланду (бл. 1050—1100 рр.) був відкритий на камені з острова Березань у гирлі Дніпра — останній зупинці на шляху «із варяг у греки» перед Чорним морем. Професор Е. Р. Штерн знайшов цей камінь 1905 року в пізньосередньовічному кургані (та, на жаль, не на первинному місці)⁴⁹. Текст напису вже наводився (див. вище с. 387).

Блекумени/ BlQkumenn

У шьонгемському напису прибл. 1050 р., знайденому в Готланді (Галла тінґ), вказується, що (Г)Родфос «був підступно вбитий блекуменами під час подорожі за кордон (с. 344)». Існує дві інтерпретації етноніма блекумен = давньоскандинавське Blgkumenn (однина: *Blgkumadr). Більш визнана інтерпретація пов’язує етнонім з дако-римськими влахами (валахами; греко- візант.: Bλaχoι)⁵°.

1929 року Олексій І. Соболевський запропонував альтерна­тивну етимологію. На його думку, перший компонент назви Blgku- пов’язаний із середньоєвропейським визначенням для кипчаків (QipCaq), половців (Quman)_lBlawen_iBlauen, як переклад із слов’янської, скажімо, чеськ. Plavcf^x. Я поділяю цю точку зору з двох причин. Усі існуючі давньоскандинавські дані про блекуменів обмежуються подіями 1016/1017 рр. («Саґа про Еймунда») і 1122 р. (Берроейська битва; чуда Олава Святого). Влахи вперше згадуються в Східній Європі на галицькому кордоні північніше дельти Дунаю. Посилання на них зустрічається в праці Нікетаса Хоніата (бл. 1150—1213 рр.) > (обіймає роки 1118—1206), коли він змальовує події 1164 р.⁵² Приблизно 1050 року, дата нашого шьонгемського напису, влахи ще не покинули своєї трансильванської батьківщини.

Друга причина криється у власне етимології. Давньосканди- навське слово Makkr має основне значення «блідий, світлий», що його в багатьох мовах використовували також для означення першої правлячої половецької орди, одного з найважливіших кочових народів у Східній Європі між XI і XII ст.⁵³ Назва долини в Македонії, де кочовики зазнали поразки, з’являється в давньоскандинавських джерелах у двох варіантах: Pezina vellir і BlQkumanna vellir. Для порівняння, в «Крузі земному» та в «Flateyjarbok» наводяться назви BlQkumannaAmd (Блекуманналанд) і Pezina vellir (Печінавеллір), а «Незалежна саґа про Олава Святого» Сноррі Стурлуссона та «Неііа- gramannaSQgur», з іншого боку, наводять форму BlQkumannavellir⁴. У такий спосіб два степові правлячі народи, печеніги та їхні спадкоємці, половці-кипчаки, були ототожнені.