Вступ: візантійсько-грецька форма Rhos (4Pτπς)

Назва Rus вперше з’являється в західному латинському дже­релі, офіційних королівських анналах Каролінґів (Annales Ber- tiniani) під 839 р. Цей добре відомий пасаж звичайно цитується (починаючи від 1749 р.) норманістами для підсилення їх теорії.

Людовік прийняв посольство у своїй резиденції Інґельгаймі (у Пфальці, Західна Німеччина) 18 травня 839 р. Розпитуючи

невідомих гостей, він дійшов висновку, що вони були чимось на кшталт шведів (gentis esse Sueonum [там же]). Вміщена в анналах розповідь залишилася незакінченою, однак для нашого подальшого викладу це неістотно.

Зосередимо нашу увагу на назві Rhos. Я згоден з тими з моїх учених попередників, хто вважав, що це назва «книжного» візантійсько-грецького походження². Візантійські автори (так само, як і китайські) віддавали перевагу «історичним» назвам для наявних апелятивів. Так, дунайські болгари (а пізніше угорці) часто зображувалися візантійськими авторами як гуни (Ouv- voι) [7, с. 234—235], сельджуки (а пізніше турки-османи) — як парфяни (∏αpθoι) [7, с. 245] і точно так само Русь (а пізніше половці/кипчаки) звичайно позначалися «архаїзованою» назвою тавроскіфів (Tαυpoσκυθαι) [7, с. 303].

Назва ⁴Pως фіксується у візантійській літературі, що нале­жить до 20-х років IX ст.

Як зазначено в іншому розділі цієї передмови (див. нижче, розділ 4), усне візантійсько-грецьке позначення для Русі (Riis) було ‰s-∕*Poυσ- (як про це свідчить Ліудпранд із Кремони, що часто виконував обов’язки посла в Константинополі у другій чверті X ст.).

Візантійські вчені і духівництво нехтували цією «вульгарною» формою і ввели в обіг фонетично схожу архаїчну назву, відому їм з Біблії. Сталося так, що в. Септуаґінті, грецькому перекладі Старого Заповіту (III ст. до н. е.), давньоєврейські слова nasi ros («головний князь») (див. [10, с. 874 -875]) були помилково перекладені як apχoητa *Pως «князя Рос» (Ієзекіїль 38:2, З, 39:1) [11, с. 505—520].

Невідмінювана форма ⁴Pδ5ς породила нове офіційне позначення піратської Русі (RHs), тобто назву *Pως, яка також лишилася невідмінюваною.

Це означає, що форма імені Rhos, вжита тільки в Annales Bertiniani під 839 р., не походить з західноєвропейської, латин­ської культурної сфери, і з цієї причини ми виключимо її з подальшого розгляду в нашій праці.

Найдавніші відомі форми назви Rus у західних джерелах зустрічаються в латинських текстах, пов’язаних походженням з двома регіонами: дунайським пограниччям і прирейнською областю.

Відомо, що в період найбільшої експансії Римської імперії (I—III ст.) річки Рейн (Rhenus) і Дунай (Danuvius) утворювали кордон (limes) імперії. Таким чином, економічна і військова ак­тивність у римських цизальпійських володіннях, в «діоцезі» Гал­лія, була зосереджена вздовж лінії, що з’єднувала дві її столиці — Луґдун (Ліон, Франція) і Августу Треверську (Трір, Західна Німеччина).

Август (27 р. до н. е. — 14 р. н. е.), перший римський імператор, прагнув убезпечити північно-східні кордони імперії за рахунок просування своєї армії до самої Ельби, проте знищення в 9 р. н. е. трьох римських легіонів під командуванням Bapa, що потрапили в засідку в Тевтобурзькому лісі (розташо­ваному в Західній Німеччині між річками Emcom і Везером), зробило таку стратегію нереалістичною. Лише кількома століт­тями пізніше Карлу Великому (768—814) вдалося утвердитися і на Ельбі, і на Дунаї, і як наслідок цього торгівля на рейнсько- дунайському шляху розвинулася вже в еру Каролінґів.

Утім, щоб довести до кінця свої ініціативи, Карлу Великому ще належало приборкати саксів (772—785; Бременське єпископ­ство було засновано в 781 році), включити до своїх володінь Баварію (787), вигнати аварів з берегів Дунаю (785—796; в Зальцбурзі було засновано архієпископську кафедру в 798 р.) і вести війни з правителем данів Ґодфредом (800—810).

На південному (правому) березі Дунаю між сучасними Пассау (римськ. Castra Batava) і Віднем (римськ. Carnuntum) пролягав ще використовуваний у IX ст. старий римський шлях, який в каролінґських джерелах називався publica strata («громадський шлях») або Stratalegittima («законний шлях»)⁵. Шлях поєднував

басейни Дунаю і Ельби і внаслідок такого географічного розта­шування мав виняткове стратегічне значення. Спостерігачі франкського короля або торгової компанії могли контролювати і фіксувати події, що відбувалися в Civitates («укріплених поселен­нях, бурґах») і в regiones («племінних» політичних утвореннях) від гирла Ельби до Дунаю у Верхній Австрії.

На щастя, до нас дійшов ще один з таких журналів спостере­жень за подіями в Civitates («міста») і regiones («племінні сою­зи»), що містить донесення з усього «північного кордону» (ad Septentrionalem plagam Danubii «до північного берега Дунаю») і складений для потреб франкського уряду. Втрачений оригінал цього рукопису, створеного в скрипторії в районі Бодензее і звичайно іменованого «Баварський географ» (GeographusBava- rus), різними вченими датується по-різному. Однак є вагома причина вважати, що його було написано в придунайській області близько 840 р. Що'ж до списку, який зберігся, то всі вчені згодні з тим, що його виконано близько (чи до) 900 р.⁶.

Для обговорюваної тут проблеми Geographus Bavarus має особливе значення, оскільки в цьому середньовічному латин­ському тексті вперше згадується назва Русь (Rus). Ця назва представлена тут у формі Ruzzi (фонолог./руцці/), причому йде вона безпосередньо за назвою Caziri, що позначала Хозарів [19, факсиміле с. 1, пор. ще с. 43—45].

Друга згадка назви типу Rus'/ Rus зустрічається в грамоті східнофранкського короля Людовіка Німецького (817—843— 876), датованій 16 червня 863 р. У документі підтверджувалось право на земельні володіння, подаровані Карлом Великим Альта- їхській обителі, розташованій між Реґенсбурґом і Пассау в Баварії. Серед згаданих тут населених пунктів один, розташова­ний десь в Емсському лісі, in saltu Enisae fluvii («в лісі біля річки Енізи»), вірогідніше за все, між Дунаєм і злиттям річок Урль та Іббс (Верхня Австрія)⁷, називається Ruzaramarcha.

Ця назва складається з двох елементів: Ruzara- і marcha. Останній елемент — добре відоме німецьке позначення «погра- ниччя, марки» (ґотськ., давн.-сакс. тагка, давн.-верх.-нім. таг- ha) [20, Bd 2, Tl 1, S 400]. Перший елемент — це род. відм. мн. топонімічного суфікса -ari ~ -vari (a) Rusc- a) Rusz- Ruiz-

b) Ruz-en- b) Ruc-en- b) Rusc-ian- Ruz-on-

c) Ruz-ari

Написання Ruiz- (з умлаутом) доводить, що голосний й був довгим [21, с.

Графеми,, і, у верхньонімецькій орфографії були практично взаємозамінні [21, с. 152 (§ 158, прим. 1)]. Коливання між графемами і означало 3 фоне­тичного погляду, що ці графеми відображали швидше африкату ∕ts∕ = /ц/, ніж фрикативний ∕∣∕.

Середньовічні латинські автори романських країн користу­валися графемою як відповідником грецької літери Z (ζ) [4, с. 51]. Носії давньоверхньонімецької мови запозичили цю графему з писемної практики романських авторів і почали використовувати її для позначення двох своїх нових фонем: африкати ∕ts∕ (=/ц/) і фрикативного ∕j∕ [21, с. 151].

Ці нові фонеми розвинулися внаслідок другого верхньоні­мецького переміщення приголосних (Deutsche Lautverschiebung). яке відбилося на приголосних р, /, k. Переміщення почалося в Алеманії і Баварії незадовго перед 600 р., однак ніколи не доходйло до Північної Німеччини ([21, с. 81—91, 150—157; 34, с. 107—113; 35]; див. також [36, с. 205—209]). У подальшому аналізі ми обмежимося долею фонеми t,

На початку слова, після приголосної і у випадку ґемінації t переходило в африкату ∕ts∕ (графема ): давн.-сакс. tio- han, давн.-верх.-нім. ziohan «тягти» (нім. ziehen); *set-tzen > sezzen «ставити» (нім. setzen) [21, с. 152—153, § 159)].

У позиції після голосного t розвинулося в кластер, що складається з двох фрикативних /%/, наприклад, давн.-сакс. etan (ґотс. itan) > давн.-верх.-нім. &$ап «їсти» (нім. essen) [21, с. 150—157 (§ 160)].

Умлаут у назвах типу RUs показує, що у вихідній Германській формі був суфікс, що починався з /- [21, с. 42 (§ 42)]. О. В. На­заренко вважає, що це був суфікс -jan [4, с. 55]. Це припущення цілком прийнятне, особливо зважаючи на наявність форм з -jan∕-an: Rusc-ian, Ruz-en, Ruc-en.

Тільки форми з суф. -jan∕-an є справді германськими; форми без суфікса або з суфіксом -art-------------------------------------------------------- латинізовані форми.

Типово давньоверхньонімецькою рисою було подвоєння приго­лосного під впливом -/, з якого починається суфікс [21, с. 116 (§ 118)].

Таким чином, ми приходимо до вихідної Германської форми *Rut + jan>Ruzz-. Крім того, в давньоверхньонімецькій мові існувала тенденція до спрощення ґемінат, наприклад, Ieidezen замість Ieidezzen «засуджувати» [21, с. 92 (§ 93, прим. 1)]. Це пояснює співіснування двох форм: з і з, тобто Ruzz- і Ruz-.

Оскільки форма *Rutjan передувала другому верхньоніме­цькому переміщенню приголосних, корінь *Rilt- мав був про­никнути до німецької мови в ранню християнську епоху, без­перечно до 600 р.²⁰.

3.