Влада і Церква
Важливою інституційною ланкою державно-політичної системи Київської Русі була Церква. Вона об’єднувала усі давньоруські землі в єдину митрополію з центром у Києві. Незважаючи на її підпорядкування Константинопольському патріархату вона була цілком самодостатньою організацією.
Церква у Київській Русі формувалася як державний інститут. Подібно всім іншим східним Церквам, вона була автономною у внутрішньому релігійно-канонічному улаштуванні. Пристосовуючись до конкретно-історичних умов ранньосередньовічної Русі церковна організація вибудовувала свою структуру наближену до існуючого територіально-адміністративного устрою. В період збереження монархічної форми правління у країні функціонувала єдина загальнодержавна митрополія і кілька єпископій. Перші єпископські кафедри були засновані за правління Володимира в Новгороді та Білгороді поблизу Києва, а потому й у Чернігові та Переяславі. У 60-х рр. ХІ ст. поряд з Київською митрополією зі згоди Константинопольського патріархату у цих містах з’являються титулярні (сан титулярного єпископа був персональною відзнакою, а не церковно-адміністративною посадою) митрополичі кафедри[311]. Церковне вивищення тамтешніх єпископій відповідало тогочасній політичній системі, що склалася за володарювання старших синів Ярослава Мудрого. Щойно тріумвірат Ярисловичів припинив своє існування юрисдикція Київської митрополії була знову поширена на всю Київську Русь.З утвердженням поліцентричної форми державної влади практично в усіх головних центрах давньоруських земель-князівств відкриваються єпископські кафедри. В ХІІ на початку ХІІІ ст. нові єпископії відкрилися у Смоленську, Рязані, Турові, Галичі, Перемишлі та деяких інших центрах Система церковного устрою Київської Русі суттєво відрізнялась від візантійського зразка. У Візантії єпископські кафедри були відкриті майже у кожному місті. Кількість єпископій руської церкви до монгольського часу була тотожна чисельності земель- князівств Київської держави того періоду.
При цьому, старшинство князівських столів не визначало ранг тієї чи іншої єпархії. У літописних текстах єпископські кафедри кожного разу перераховуються довільно, а не за усталеним порядком.Духовенство не вилучалося із політичного життя країни. Взаємини між державною і церковною владами в Київській Русі вибудовувались під впливом місцевої традиції князівської опіки над культом, який ще з язичницьких часів був залежним від вищої світської влади та християнських норм відносин між «священством» і «царством»[312]. Зокрема, у передмові до шостої новели Юстиніана, вміщеній у відомій на Русі з ХІ ст. Кормчій книзі (Номоканоні) проголошувалося, що обидві влади («священство» і «царство») є божими дарами:
«велии в человецех суть дари божии съвыше данааго человеколюбия: священие же и царьство, ово убо божьственыим служа, ово же человечьскыими обладая и прилежащее. И от единого и того же начала обое происходя и человечьское украшаета житие»[313].
Слід проте зауважити, що в протиставленні і поєднанні понять «царство» і «священство», перенесених із візантійської практики на давньоруський грунт, під «царством» далеко не завжди розумілась реальна князівська влада. Як слушно зауважив було Я. М. Щапов, «учения о царской власти и ее отношении к «священству» перешли на Русь в готовом виде и, пожалуй, не рассматривались как связанные с отношением между княжеской властью и церковью в этой стране. Они были поняты и усвоены, но практически не применимы, ибо византийский императоры на Руси не обладали властью, а соотношение между светской и церковной властями на месте строилось в соответствии с местными социально-политическими условиями в большей степени, чем под влиянием восточнохристианских идей. Поэтому эти отношения должны были вырабатываться здесь заново на основе прежде всего реального соотношения княжеской и церковной властей и лишь после этого под влиянием принципов отношений светской власти (а не императора только) и церкви, принесенных византийскими иерархами и переводными книгами»[314].
Церква Київської Русі втручалась у міжкнязівські взаємини, примиряючи й згладжуючи політичні конфлікти й протиріччя. Наприклад, коли у 1073 р. на київський престол зійшов Святослав Ярославич, вигнавши з Києва свого старшого брата Ізяслава, печерський ігумен Феодосій виступив на захист останнього.
«Сице бо двема братома брань сътворити на единаго ста- рейшаго их брата, христолюбца князя Изяслава, и тако про- гнань бысть от града столнаго Киева. И онемь пришедшим в град тъй, посылають же по блаженаго отца нашего Феодо- сиа, бедяще того приити к ним на обед и причаститися не- праведнем том съвете. Той же бе исполнень святого духа
преподобный, и яже разумев еже неправедно сущее изгнание иже о христолюбци, и глаголеть посланному, яко не имамъ ити на трапезу Иезавелину и причаститися брашна того, исполнъ суща крови и убийства, и ина многа глаголавь, отпусти того, рекь, яко възвестиши вся си пославшим тя»[315].
Феодосій у своїх приватних посланнях і публічних зверненнях до Святослава продовжував звинувачувати останнього у тому, що той «не по закону седша на столе томь» і вимагав повернути Ізяслава «на столъ, иже ему благоверный отець твой предасть».
Церква засуджувала князівські міжусобиці і доступними їй засобами запобігала їх ескалації. «Мы есмы приставлены в Рускои земле от Бога востягивати вас от кровопролитья — говорив наприкінці ХІІ ст. митрополит Никифор київському князю Рюрику Ростиславичу, — ажь ся прольяти крови кре- стьянскои в Рускои земле»[316]. Мирячи 1270 р. між собою новгородців з тверським князем Ярославом Ярославичем руський митрополит Кирило ІІ (1242-1280) прийняв на себе поручительство за князя: «А князь велики Ярославъ Яросла- вичь въ чемъ неправъ предъ вами, въ томъ во всемъ кается и прощается, и впередъ къ тому таковъ быти не хощеть; а язъ вамъ поручаюся по немъ, и вы бы его приняли съ честию достойной». То був перший в давньоруській історії випадок, коли митрополит заявив про своє високе становище як глави Церкви: «Господь Бог в себе место даде власть апостолом своим вязати и решати и по них наследником их; и се мы апо- стольстии наследници, и образ Христов имущее и власть его дръжаще»[317].
Однак, добачати у цих словах зверхність чи залежність князя від митрополичої влади не доводиться.Унаслідок дедалі зростаючої ролі християнського кліру у державно-політичному житті Русі й конституюванням у ньому відповідних цінностей у князівському середовищі ще з перед середини ХІ ст. міцно закорінився звичай цілування хреста при складанні угод чи присяги. Хрестоцілування встановлювало певний правопорядок, визначало умовну межу, переступати яку не дозволено без ризику опинитися «преступником». Семіотика словосполучення, що використовувалося давньоруськими книжниками для означення порушення хрестоцілування, гадаю, була тісно пов’язана зі словом того ж семантичного ряду, що й «за-конъ», яке буквально означає «за кінець», «за край»[318]. Отже, обряд хре- стоцілування, відновлюючи правопорядок у суспільстві, покликаний був слугувати збереженню його цілосності, адже поняття правопорядок і світопорядок були за середньовіччя не роздільні[319].
Виступаючи повіреними особами міжкнязівських порозумінь, церковні ієрархи Київської Русі стояли на сторожі їх не порушення. «Преступити крест» чи «съступить хресьного целования» у суспільній свідомості розглядалося як відречення від Бога. Наприклад, патріарх Філофей у своїй грамоті 1371 р. до тверського князя Михаїла про замирення останнього з митрополитом Олексієм напучував того такими словами: «преступление крестнаго целования есть отречение отъ Бога. Так учат нас святые Отцы, говоря, что клятвопреступление есть отречение от Бога, а кто отрекся от Бога, тот к какому другому прибегнет Богу? Ибо нет другого Бога, кроме Бога нашего»[320].
Будучи універсальним і загальнообов’язковим «становим» інструментом збереження світопорядку, інститут хрестоці- лування почасти стримував і запобігав ескалації конфліктів у давньоруському суспільстві, був своєрідним вододілом між миром і війною. Однак, встановлювана ним рівновага, була доволі розмитою і вельми хисткою. Це засвідчують, зокрема, партикулярні спори з приводу цінностей хрестоцілування. Характерним у цьому відношенні є вміщений у Київському літописі діалог князя Ростислава Мстиславича з ченцем Києво-Печерського монастиря Полікарпом. Князь, воліючи провести останок свого життя у чернецтві, якось мовив По- лікарпові:
«хотелъ быхъ освободитися отъ маловременнаго и суетнаго света сего, и мимотекущаго и многомятежнаго житья сего, ежи преди въспоминах ти». Он же ему тако молвяше: «вамъ Бог тако велел быти: правду деяти на семь свѣте, и въ правду судити, и въ хрѣстномъ цѣлованьи выстояти». Ростиславь же ему тако рече: «Отце! Княжение и миръ не можетъ безъ греха быти, а уже есмь былъ немало на свете семъ»[321].
Отже жорсткий політичний прагматизм всеж-таки домінував над морально-етичними цінностями.