Регіоналізація князівської влади

У другій половині ХІІ ст. Київська Русь вступила в нову стадію свого історичного розвитку. Цей період її історії прий­нято називати феодальною або територіальною роздроблені­стю.

Порушення державної і територіальної єдності Київської Русі було зумовлено, насамперед, посиленням процесів зро­стання кількості волостей-вотчин, що об’єктивно випливало із самої «сімейної» природи взаємовідносин між представ­никами розгалуженого князівського роду^[258]. Формування вотчинної системи відбувалося переважно за рахунок пере­розподілу волостей між князями Рюрикового дому, що непомірно розрісся. У міру того, як дробилися уділи й лока­лізується в них князівсько-дружинний устрій: «з династії Во­лодимира Великого витворюється ряд місцевих, «земських» династій, що тримаються в своїх землях не силою і страхом київського кулака, а зв’язані певними внутрішніми зв’язками, симпатіями з своєю землею, опираються на місцеві елементи, а ті уважають сю династію за свою питоменну і готові стати в її обороні»^[259]. Володимир Мономах (1113-1125 рр.) і його син Мстислав (1113-1125 рр.) були останніми київськими князями, що зуміли утримати централізуючий вплив Києва і протидіяти спробам місцевої земельної знаті відокремитися від влади київського центру.

Одночасно з економічним і політичним піднесенням зна­чення місцевих, земельних династій зміцнювалася їх авто­номія, вивищувалась роль місцевих органів державного управління. Опираючись на підтримку земства правителі давньоруських земель-князівств проводили суверенну вну­трішню політику.

Разом із князівським продовжувало існувати також зем­ське, общинне управління. Діяльність останньої носила ад­міністративний, а не політичний характер, через що князівська влада не ставала на шлях боротьби з общиною: «В охранении административной самостоятельности об­щины князья, напротив, видели лучшую гарантию непри­косновенности собственных интересов, так как община была в тоже время платежным органом, источником княжеских до­ходов и ничто так хорошо не могло бы сохранить ее от рас­хищений наместников и волостелей, как ее собственная административная и судебная самостоятельность.

Зростання політичної й економічної міці місцевих дина- стів та олігархів увійшло у протиріччя з системою єдино­владдя (монархії). Утвердження нової політичної системи уділів усунуло це протиріччя і політична надбудова увійшла у відповідність з новими соціально-економічними реаліями у житті суспільства — на зміну монархічній формі правління прийшла поліцентрична структура державно-політичного устрою. З певними застереженнями можна стверджувати те, що державно-політична система Київської держави в цей пе­ріод була організована на федеративних принципах. Хоча, елементи федератизму й не скристалізувалися остаточно в організовану форму політичного устрою^[263] тогочасна Русь, в той же час, і не була аморфним конгломератом земель-кня- зівств, а залишалась відносно єдиним державним і політич­ним організмом.

Взаємини всередині правлячого князівського роду буду­валися за принципом «конічного клану» (термін Пауля Кірх- гофа), чи радше галуження родовідної. Така структура, де всі бічні лінії спадкування, так само, як і окремі особи у сім’ях займають певне місце у порядку народження засновників і в порядку лінії кожного наступного покоління продовжувачів і її поширюваних молодших ліній, вирізнялась суворою іє­рархією, побудованій на принципах прімогенітури — успад­кування за старшинством у сім’ї і нерівності між головною і бічною лініями й, відповідно, нерівності між сімейними групами і лініями даного клану^[264]. Подібна практика, що склалася у багатьох народів ранньосередньовічної Європи ґрунтувалася на нормах так званого «замісного права», за яким на стадії родового сюзеренітету по смерті одного із братів його уділ діставався не прямим спадкоємцям (синам), а братам, які ще були живі^[265]. У цьому, гадаю, і криються при­чини усобиць. Природа міжусобних війн випливає з бо­ротьби державного і сімейно-династичного первенів: «Кровавы первые страницы истории всех молодых госу­дарств славяно-германского мира...

Незважаючи на державну деструкцію Русі, її головним, загальновизнаним політичним і духовним центром зали­шався Київ. В період удільної роздробленості Київський стіл залишався об’єктом притягання для багатьох давньруських князів, які розглядали його як спільну загально династичну спадщину. «И кто убо не возлюбить Киевъскаго княжения, — зауважував середньовічний книжник — понеже вся честь, слава, и величество, и глава всем землям Русскиим Киев, и от всех далних многих царств стицахуся всякии человеци и купци, и всяких благих от всех стран бываше в нем»^[268].

Русь-Київщина в цей час виокремлюється в об’єкт колек­тивного сюзеренітету Рюриковичів, які шукали в ній прича­стя. За право володіти Києвом і прилеглими до нього землями в різний час сперечалися, вступаючи у запеклу боротьбу між собою і князі ростово-суздальські, і галицькі, і смоленські, і переяславські і волинські. Претендентів на київський стіл вабили не тільки і не стільки багаті володіння великокня­зівського домену, скільки перспективи встановлення сюзе­ренітету над усією територією Давньоруської держави й визнання «старійшинства» з боку удільних князів. Політичне суперництво князівських кланів за участь в управлінні Київ­щиною нерідко призводило до того, що київському столі стверджувалося відразу два князя. Такими співправителями у другій половині ХІІ ст.

Не стояла осторонь цієї політичної боротьби і київська громада. Наприклад, коли у 1024 р. до Києва, у якому саме великокнязівський престол був вакантним підійшов зі своєю дружиною князь Мстислав Тмутораканьський, кияни не виз­нали його своїм князем («и не прияше его Кияне»), через що той змушений був відмовитися від своїх притензій на Київ й осісти у рідному йому Чернігові: «шедъ, седе на столе Чер­нигове»^[269]. Після смерті в 1132 р. київського князя Мстислава Великого, «седе по немь брат его Ярополк, княжа в Кыеве». Кияни самі ініціювали вокняжіння останнього: «людье бо Кыяне послаша по нь»^[270]. Незважаючи на те, що київська гро­мада у 1146 р. двічі присягалася визнати своїм князем Ігоря Ольговича, він так і не став «угоденъ бысть Кияномъ», через те, що ті не хотіли «быти акы в задничи», тобто щоб ними розпоряджалися як частиною князівської спадщини. Нато­мість вони, «послашася къ Переяславлю къ Изяславу, ре­коуче: поиди, княже, к намъ, хощемъ тебе»^[271]. Не почувався себе певним на київському престолі й князь Ростислав Ізя- славич, коли після смерті свого співправителя В’ячеслава Во­лодимировича в 1154 р. зайняв Великий Ярославів двір. Він щосили прагнув заручитися симпатією киян, роздаючи ба­гаті подарунки, але цього було замало. Мужі і дружина на­пучувала свого князя такими словами: «се Богъ поялъ строя твоего Вячеслава, а ты ся еси еще с людми Киеве не оутвер- дилъ, а поеди лепле в Киевъ же с людми оутвердися»^[272]. Отже, найголовнішим для князя було утвердитися/урядитися з людьми київськими («порядъ положьше»), укріпившись з ними присягою хрестоцілування.

Настраханий ультиматумом Юрія Довгорукого, який 1155 р. став табором зі своїми чернігівськими союзниками під Мо- ровійськом, поступитися Києвом Ізяслав Давидович, вислав до нього своїх послів, які «моляся и кланяяся, река: Ци самы есмь ехалъ Киеве? Посадили мя Кияне».

За підрахунками М. С. Грушевського в період від пра­вління Ярослава до монгольської інвазії у джерелах зафіксо­вано близько п’ятидесяти перемін князів на київськім столі, а від 1068 до 1200/1201 р., тобто від першого до останнього відомого нам прояву політичної діяльності київської громади — близько сорок. З того, «громада взяла в переміні князя якусь участь більше-менше чотирнадцять раз. При тім кан­дидата закликано на київський стіл з ініціативи самої гро­мади властиво три, а що найбільше п’ять разів; з яких десять або одинадцять разів віче підтвердило або за акцептувало якимось активнішим способом кандидата, що здобував стіл на основі спадщини, тестаменту або умови князів, або під­держало одного кандидата в боротьбі його з другим; лише чотири рази уложило воно умову з кандидатом»^[274]. Ці умови не обмежували прав київського князя у його політичному й адміністративному управлінні й аж ніяк не можуть бути зіставлені з рядами Новгорода зі своїми князями.

Постійне суперництво князівських кланів у їхній боротьбі за Київ об’єктивно урівноважувало боротьбу відцентрових і доцентрових політичних сил у країні. Сама Київська земля впродовж всього давньоруського періоду історії України так і не перетворилася у спадкову вотчину якогось одного князівського роду й не виділилась в окреме незалежне князівств^[275]. До ординського нашестя 40-х рр. ХІІІ ст. київ­ський стіл залишався об’єктом колективного сюзеренітету найбільш сильних руських князів, їхньою загально дина­стичною спадщиною.

Подібна форма правління визначала загальноруський ха­рактер політичної системи та державної влади у Київській Русі періоду удільної роздробленості. Її суттєвими елемен­тами були такі політичні інститути як князівська рада, віче, ряд, снем, собор^[276]. Дума (рада) при князі в домонгольській Русі так і не стала станово-представницьким органом кня­зівської управи («установою постійною, діючою що­денно»)^[277]. В цей період дума є лише «однією із назв ради, що складалася із довірених обраних осіб, яких князь скликає для обговорення складних державних питань. Але рішення по них приймає сам князь, як особа наділена верховною вла­дою»^[278]. На принагідних нарадах князя з дружиною обгово­рювалися питання внутрішньої політики, взаємовідносин з іншими князівськими кланами, організації військових похо­дів на половців та оборони торговельних шляхів, урегулю­вання законодавчих норм тощо.

Так само і віче не мало постійних спеціальних функцій. У давньоруських джерелах цим терміном називаються народні збори міського населення. Цей інститут не був породжений практикою міського самоврядування, а виріс із племінних зборів давніх слов’ян. Візантійський автор VI ст. Прокопій Кесарійський, змальовуючи побут і звичаї слов’ян, з-поміж іншого, зокрема, зазначає: «сими народами... не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи чи щасливі, чи лихі, до громади йдуть»^[279]. Як засвідчують матеріали сучасних досліджень віче було зіб­ранням соціальної верхівки, а його склад зазвичай співпадав з дружинним оточенням князя^[280]. Його політичні функції були ширшими у республіканському Новгороді, де князівська влада була відсунута на другий план.

На зламі ХІ-ХІІ ст. зростає роль князівських з’їздів. На снемах, тобто з’їздах князів обговорювалися і вирішувалися питання, що мали актуальне значення для багатьох давньо­руських земель і князівств. Там, зокрема, обговорювалися нові законодавчі акти, вироблялися норми міжкнязівських відносин, стратегія боротьби із зовнішнім ворогом (полов­цями) тощо. Так, про перерозподіл князівських волостей йшлося на з’їздах у Любечі (1097 р.), Вітачеві (1100 р.) і Києві (1195 р.). Обговорення законодавчих проектів відбувалось на снемах у Вишгороді (1072 р.) і Берестовім поблизу Києва (1113 р.). Найчастіше з’їзди скликалися з приводу урегулю­вання конфліктів з половцями. Питання війни і миру з ними обговорювалися, зокрема, на снемах 1101 р. (на р. Золотчі), 1103 р. (на Долобському озері) і в 1170, 1123 рр. (у Києві). Ці з’їзди князів скликалися як правило з ініціативи київського князя і проводились на території Київської землі. Снеми не перетворилися у постійну політичну інституцію з виробле­ною формою й компетенціями тому було б помилково наді­ляти їх функцією вищого колективного органу середньовічної Русі.

Не укорінилася у давньоруській політичній практиці й така інституція, як собор — загальноруські збори представ­ників різних прошарків (станів) населення Київської Русі. Вельми симптоматичною у цьому відношенні була спроба його скликання, ініційована наприкінці ХІ ст. найбільш впли­вовими князями Святополком Ізяславичем та Володимиром Всеволодовичем Мономахом. З метою вирішення нагальних питань загальнодержавної ваги вони з-поміж інших князів запросили до Києва у 1096 р. й Олега Святославича: «посла- ста къ Олгови, глаголюща сице: «Поиди Кыеву, да порядъ по­ложимъ о Русьстѣй земли пред епископы, и пред игумены, и пред мужи отець наших, и пред людми градьскыми, да быхом оборонили Русьскую землю от поганых». На що Олег заро­зуміло відповів: «Несть мене лепо судити епископу, ли игу­меном, ли смердом». И не восхоте ити к братома своима, послушавъ злых советникъ»^[281]. Перед нами «характерне став­лення князя до своєї влади як до приватної справи, яка не може бути винесена на публічний суд, тобто він відносився до підданих як таких, що «вручили себе» князівській владі, але не уклали з нею угоду»^[282].

Політична структура державної влади періоду удільної роздробленості у різних регіонах Київської Русі характери­зувалась своїми особливостями. Відмінною за формою була, наприклад, новгородська модель державного управління. Тут склався державно-політичний устрій боярської республіки. Вже в перші десятиліття ХІІ ст. помітно послаблюються позиції князівської влади й натомість зростає роль віча як вищого органу новгородської республіканської держави. До сфери компетенції останнього входило право вибирати й зміщувати князів, утверджувати посадників, тисяцьких і єпи­скопів. З 1136 р. після вигнання новгородцями князя Всево­лода Мстиславича функції князівської влади у суспільно- політичному житті Новгородської республіки обмежуються. В руках князя зосереджується тепер лише виконавча влада, а посадництво стає вищим республіканським органом кон­тролю за князівською діяльністю. Утвердження того чи ін­шого князя, що запрошувався на новгородський стіл супроводжувалося «рядом» (тобто договором) з ним і хре- стоцілуванням. Однією з умов цього договору було визнання князем за Новгородом його верховенства у власності на при­леглі до міста землі. Після того як цей князь залишав Новго­родський він повертав Новгороду і всі землі придбані, куплені чи силоміць захоплені ним під час свого правління.

Значний вплив на державне управління Новгородської землі і реальну владу мав місцевий єпископ. В середині 60-х рр. ХІІ ст. за новгородським владикою було офіційно визнано право на архієпископський сан. Створення новгородської ар- хієпископії було наслідком альянсу місцевого нобілітету з церковними ієрархами. Процедура поставлення останніх по­збавляла можливості київського митрополита втручатися в церковно-політичне життя Новгородської республіки. Особ­ливе становище новгородських ієрархів в системі організа­ційної структури давньоруської Церкви відповідало республіканському характеру державно-політичного устрою середньовічного Новгорода.

У державно-політичній структурі Північно-Східної Русі сильними виявилися позиції князівської авторитарної влади. Піднесення останньої спостерігається вже за часів правління тут одного із синів Володимира Мономаха — Юрія Долго­рукого. То був амбітний і честолюбний політик, який праг­нув будь-що заволодіти столицею Давньоруської держави — Києвом й закріпити за собою керівну роль у країні. Юрій утвердився в Києві після смерті улюбленця киян князя Ізя- слава Мстиславича, однак правління його було коротким (1154-1157 рр.). Його старший син Андрій, що самочинно посів князівський стіл у Владимиро-Суздальщині був уже політиком нового типу. Він не захотів домагатися Києва й натомість прагнув утвердити столицю свого князівства в ролі осібного центру володарювання. З цією метою він у 60-х рр. ХІІ ст. активно заходився боротися з Києвом за право улаштування у Владимирі-на-Клязьмі автокефальної митрополії. Утвердившись в 1149-1150 рр. разом зі своїм батьком на Київщині, Андрій не вдовольнився роллю підручного князя і повернувся на Суздальщину. Тут він роз­горнув широмасштабне монументальне будівництво і до­клав чимало зусиль аби вивищити статус Владимира ідеологічно.

Кінцевою метою Андрія Боголюбського було домогтися незалежності у церковній сфері: «хощу бо сей град обновити митропольею, да будет сей град великое княженье и глава всем»^[283]. Відмовившись прийняти призначеного київським митрополитом єпископа Лева, Андрій хотів поставити на його місце у Владимирі власного ставленика — святителя Федора.

Для обгрунтування прав Владимира на унезалежнення його церковної організації тамтешним книжникам важливим уявлялось довести тяглість християнської традиції на зем­лях Північно-Східної Русі від часів Володимира Великого. Останній проголошувався першобудівничим міста Влади­мира^[284], насправді закладеного 1108 р. Володимиром Моно­махом. Піднесенню історичного і культурного престижу Владимиро-Суздальщини в очах Візантії могли найкраще прислужитися культи місцевих святих. У пошуках такого престижу — перед спробою перетворити Ростово-Суздаль­ську єпископію в осібну митрополію чи архієпископію з цен­тром у Владимирі — Андрій Боголюбський звернув увагу на особу першого ростовського єпископа-мученика Леонтія, хіротонісаного на єпископську кафедру в 1073/1076 рр. Наприкінці 60-х рр. ХІІ ст. було складено Житіє ростов­ського священомученика, нетлінні мощі якого було виявлено в 1162/1163 рр. під час будівництва нового, кам’яного Успенського собору в Ростові^[285]. Із дванадцяти нині відомих редакцій Житія Леонтія, тільки перша виникла безпосе­редньо після виявлення мощей. У цій пам’ятці владимирської літератури Леонтій постає не першим ростовським єписко­пом, вихованцем Києво-Печерського монастиря^[286], що прий­няв мученицьку смерть під час повстання волхвів, а третім, з черги (після Федора та Іларіона) грецьким ієрархом, по­ставлених на ростовську кафедру буцім-то самим візантій­ським патріархом. Укладачі Житія Леонтія наголошували також на грецькому походженні святителя: «Сь бе блаженыи Царя града роженья и воспитанья»^[287]. Ця обставина, на їхню думку повинна була імпонувати грекам.

Хоч канонізація Леонтія відбулася лише 1194 р., Андрій Боголюбський доклав чимало зусиль для популяризації його слави. У своїй резеденції в Боголюбові він спорудив посвячену святому невелику церкву, а в одній із горішніх кімнат вежі на сходах князівського палацу була виписана фреска із зображенням князя навколішках перед Богома­тір’ю та Леонтія, що стояв позаду неї. Князь Андрій Бого- любский, убачав в обладанні мощами цього святого один із засобів для зміцнення і вивищення престижу свого князів­ства: «Хотя на Русскую землю никогда не ступала нога апостола, ныне евангельская проповедь достигла и этого далекого ее угла. Поэтому Леонтию следует вознести хвалу как учителю и последователю апостолов: Рим славит апостолов Петра и Павла, Византия — императора Кон­стантина, Киев — князя Владимира, а Ростов — равноапо­стольного Леонтия»^[288].

Коли настав час, Андрій Боголюбський звернувся до кон­стантинопольського патріарха з проханням висвятити Фе­дора на митрополита до Владимира. До наших днів це послання, що містило в собі, вочевидь, розгорнуте обґрун­тування, необхідного для прийняття такого важливого рі­шення, не збереглося. Натомість, маємо до своєї диспозиції лист-відповідь патріарха Луки Хризоверха. У ньому, зокрема, зазначається: «Сказывает же нам писанье твое, иже град Вла­димир из основания воздвигл еси велик со многом человѣк, в ней же церкви многы создал еси, не хощеши же его быти под правдами епископьи ростовскиа и суждальскиа, но об­новити е митрополию а аже отъяти таковый град (Воло­

димир. — В.Р.) от правды епископьи ростовскиа и суждальскиа и быти ему митрополиею, не мощно то есть... — едина епископьа была издавна и един епископ во всей земли той, ставим же по временом священым митрополитом всеа Руси»^[289].

В 1169 р. кар’єра Федора завершилася: Лука Хрисоверг підтвердив виключне право київського митрополита Кон­стантина ІІІ і наказав поновити Лева на єпископському пре­столі у Владимирі. Андрій змушений був пристати на це і відправив Федора на митрополичий суд до Києва. Під 1172 р. літопис сповіщає:

«Том же лете чюдо сътвори Богъ и святая Богородица новое Володимири городе. Изъгна Богъ и святая Богородица Воло- димирьская злаго и пронырьливаго, и гордаго лестьця лжи­ваго владыку Федорьца из Володимиря от святое Богородици церкви Златоверхой и о тои вся земля. Не въсхоте благосло­вения оудалися от него («за то, что он не думал оказывать милость, но преследовал человека бедного и нищего и сокру­шенного сердцем, чтобы умертвить его; возлюбил прокля­тие, - оно и придет на него; не восхотел благословения, - оно и удалится от него; да облечется проклятием, как ризою, и да войдет оно, как вода, во внутренность его и, как елей, в кости его» Пс. 108: 16 — 18) и тако и сеи нечьстивыи не въсхоте послушати христолюбиваго князя Андрея, велящю ему ити ставиться къ митрополиту Киеву не въсхоте паче же Богу не хотящю его и святое Богородици изверже его изъ земли Ростовьское»^[290].

Церковна організація, що склалася впродовж віків на давньоруських землях віддавна розглядалася константино­польським патріархатом як непорушна цілісність. Київські митрополити виступали послідовними прихильниками єд­ності церковної організації усієї Русі. Ось чому й не увінча­лася успіхом спроба улаштувати у Владимирі-на-Клязьмі автокефального релігійно-політичного центру, навколо якого могли б об’єднатися землі Північно-Східної Русі у суверенне державне утворення з незалежною від київської ієрархії ми­трополичою кафедрою^{[291] [292]. Тенденцію до збереження влади київського митрополита над усіма єпархіями Русі, можливо, відбиває напис на буллі митрополита Константина ІІ, який обіймав київську кафедру від 1167 р.: «Константин, божией милостью митрополит всея (виділено мною — В.Р.) Рос­сии»". Це, відсутнє на більш ранніх буллах нововведення, що з’явилося в титулі київських митрополитів з часів Констан­тина ІІ, очевидно, було своєрідною реакцією на прагнення Андрія Боголюбського до організації осібної митрополичої кафедри. Отже, підважити авторитет Києва як єдиного ми­трополичого центру Русі дипломатичним шляхом Андрію не вдалося.}

Його честолюбним замислам не судилося збутися. В ре­зультаті боярського заколоту Андрій Боголюбський загинув у 1174 р.

Подальше зміцнення політичної єдності Північно-Східної Русі спостерігається за правління Всеволода Велике Гніздо (1176-1212 рр.) під владою якого об’єдналася Ростовська, Суздальська і Владимирська земля. Всеволод подібно київ­ським правителям прийняв титул великого князя. Він кори­стувався реальним авторитетом і значним впливом у політичному житті країни. Тоді відбулися і певні зрушення в системі державно-політичної організації Північно-Східної Русі. Зокрема, там з’являється новий орган державної влади, що за своїми функціями був прототипом майбутнього зем­ського собору. За своєю соціальною природою то був ста­ново-представницький орган, що слугував надійною опорою влади місцевого князя. Це нововведення об’єктивно урівно­важувало боротьбу політичних сил і забезпечувало єдність Володимиро-Суздальської землі.

Іншою була ситуація на Галичині та Волині. Тут віддавна досить міцними були позиції місцевого боярства. Зростання його політичного впливу супроводжувалося послабленням князівської влади, що виявилося вже за правління тут Яро­слава Володимировича Осмомисла (1153-1187 рр.). У 1173 р. бояри насильно змістили його з князівського столу, посадо­вивши у ньому слухняну маріонетку — Володимира Яросла­вича. Щоправда, пізніше Ярославу вдалося повернути галицький престол однак він уже не міг запобігти дальшому занепаду князівської влади, що настала після його смерті.

В результаті тривалої і напруженої боротьби князя Романа Мстиславича з галицьким боярством йому вдалося оволодіти Галичем і на певний період твердою рукою обійняти в ньому всю повноту влади. Об’єднувач Галичини і Волині Роман Мстиславич став одним із наймогутніших правителів Русі. Він зумів підірвати політичну монолітність місцевих бояр і заставив визнати себе за самодержця. Після трагічної заги­белі Романа 1205 р. під Завихостом у Польщі, Галицько-Во­линська Русь була знову на цілих чотири десятиліття втягнута у вир міжусобної боротьби. Знову підводить голову боярство, яке прагнуло відірвати Галичину від Волині й до­магалося проголошення на галицькому столі вигідних для них кандидатів.

На Г аличині боярство як урядова, служебна верства було тісно пов’язано із заможним земським господарсько-воло- стительським прошарком^[293]. Володіючи значними земель­ними маєтностями місцева земельна аристократія у цих умовах поступово зосереджує у своїх руках головні органи місцевого управління та владні повноваження. Опираючись на свою економічну та воєнно-політичну міць вона фактично розпоряджалася князівським столом, запрошуючи і усуваючи володарних князів. Так, коли 1211 р. сини чернігівського князя Ігоря Святославича, які спільно управляли Галичиною вступили у конфлікт з місцевим боярством (за допомогою якого вони утвердилися тут у 1205 р.), бояри прикликавши угорців, фізично знищили Ігоревичів, в такий спосіб усу­нувши їх від влади. Коли вдова князя Романа хотіла правити у Галичині від імені своїх малолітніх дітей, бояри вигнали її із міста і тій довелося шукати захисту в угорського короля. Тим часом, навесні 1213 р. на галицькому престолі утвер­дився один із найзаможніших, серед місцевих олігархів, боя­рин Всеволод Кормильчич. То був безпрецедентний у полі­тичній історії Київської держави випадок, який не міг не ви­кликати осуду і засудження не тільки з боку руських князів, але й володарів сусідніх країн.

Політична влада галицького боярства і його участь у державному управлінні реалізувалась через боярську раду. Однак наявні історичні джерела не дають можливості з впевненістю відповісти на питання чи був цей орган по­стійно діючим політичним інститутом чи збирався тільки у для вирішення нагальних питань. Значення боярської ради особливо зросло у перші десятиліття ХІІІ ст. В той час галицьке боярство набуло найбільшої могутності і впливу. З метою максимально обмежити владу галицького князя тамтешні бояри позбавили його права розпоряджатися на­явним фондом земельних володінь Галицько-Волинської Русі. Зокрема, на таких умовах було поставлено на кня­зівський стіл Данила Галицького. Як сповіщає Галицько- Волинський літопис, бояри Данила князем назвали, а самі землю тримали. У своїй боротьбі з боярством Данило спро­бував було опертися на віче. Воно скликалося в 1231 і 1235 рр., однак, реальної підтримки і допомоги Данилу з боку міської громади не було надано. Оця боротьба двох політичних сил — князівської і боярської залишалась виз­начальним фактором формування місцевих особливостей державного устрою та політичної системи Галицько- Волинської землі.

Хоча ідея спадкоємства Галицькою Руссю традицій пер­шої Київської держави в староруському письменстві не була висловлена експліцитно вона покволом прокламувалася через низку ідеологічних новацій, покликаних вивищити ста­тус Г алицько-Волинського князівства в політичній структурі конгломерату руських земель. Літописець Данила Галиць­кого, утверджуючи ідею верховної влади галицько-волин­ських князів над Руссю, називає Данилового батька — князя Романа Мстиславича «самодержцем» всея Руси. До цього га­лицько-волинський книжник додає, що той «бѣ цесарь в Роу- скои земли», а його син Данило володів «Роускою землею, Киевом и Володимером и Галичем»^[294], дарма, що Данило, як і його батько ніколи не князював у Києві. Від 1253 р. він коронується як «rex Russiae» («світлійшим королем Русі») титулував Данила Романовича папа Інокентій IV)^[295]. При­кметно, що і М. Стрийковський називає Галицько-Волинську Русь «Руським царством»^[296].

Таким само амбітним виявом життєвої снаги цього дер­жавно-політичного утворення був і так званий холмський проект Данила Галицького — грандіозна розбудова столь­ного граду «королівства Русі». Данило прагнув зробити з Холма не тільки і не стільки укріплену фортецю — головний замок для захисту Забужжя. Мовлячи словами М. С. Гру- шевського, «се була дитина його серця, коло котрої він захо­дився в розцвіті своїх сил і засобів, і він хотів зробити з нього першорядне місто»^[297]. Високий соціальний статус і майбутнє призначення цього міста засвідчують також слова галицько- волинського книжника про те, що Холм «бысть созданъ Божиим веленьемь»^[298]. Запрошені Данилом іноземні майстри укріпили місто міцними укріпленнями та звели у ньому чимало нових світських споруд та храмів. У 1240-х рр. з Угровська сюди було перенесено єпископську кафедру^[299]. Кафедральна церква Івана Златоуста була справжнім ми­стецьким шедевром:

«зданье же еѣ сиче быс комары с каждо угла преводъ и сто­янье ихъ на четырехъ головахъ члвецских изваяно отъ нѣкоего хытрѣчь. Окъна 3 украшена стеклы Римьскими. Вхо- дящи во олтарь стояста два столпа от цѣла камени и на нею комара и выспрь же вѣрхъ украшенъ звѣздами златыми на лазурѣ. Внутрьнии же еи помостъ бѣ слитъ от мѣди, и от олова чиста яко блещатисяяко зерчалу. Двѣри же еи двоя украшены каменьемь Галичкым бѣлым и зеленымъ Холм- ъскымъ. Тесанымъ узоры тѣ некимъ хытрѣчемь Авдьемь прилѣпы от всѣхъ шаровъ и злата. Напреди ихъ же бѣ из- дѣланъ Спас, а на полунощных святыи Иван, якоже всимъ зрящимъ дивитися бѣ»^{[300] [301].}

Не піддаючи сумніву історичну достовірність літописного опису холмських будівель зауважу, що лексика архітектурної термінології знаходить певну відповідність в перекладних описах Єрусалимського храму. Вона була почерпнута, як показав О. С. Орлов, із Біблії, Хроніки Малали та Амартола, Йосифа Флавія і Александріи. Оці ремінісценції галицького книжника-ерудита повинні були посилити історичну змі­стовність «народження» нової християнської столиці теоло­гічно обгрунтованим чином.

З цією ж метою до Холма Данилом були звезені з Києва і Вручого християнські святині. Галицький князь — сповіщає літопис — «украси же иконы еже принесе ис Кыева, каме­ньемь драгымъ и бисеромъ златымъ, и Спаса Пресвятое Богородицѣ иже ему сестра Федора и вда из монастыря Фе­дора. Иконы же принес из Оуручего. Оустретенье от отца его диву подобны... и колоколы принес ис Киева, другие ту солье»^[302].

Вилучення Данилом двох намісних ікон із знаменитого київського монастиря св. Федора, який був закладений в 1128 р. князем Мстиславом, сином Володимира Мономаха навряд чи можна пояснити загрозою монголо-татарського нападу на Київ^[303]. Після смерті старших родичів та сестри Феодори Данило вважав себе спадкоємним володільцем цього мона­стиря ^[304]. Київське походження цих християнських реліквій — ікон та церковних дзвонів повинно було надати респектабель­ності новозбудованому місту й вивищити його статус.

Амбіції Данила, спрямовані на перетворення Холма у гідне столиці «Руського царства» місто, виявлялися й у по­шуках відповідних геральдичних символів для цього дер­жавно-політичного утворення та інсигній влади. Поблизу Холма, Данило звів «столпъ.. каменъ, а на нѣмь орелъ ка- менъ изваянъ. Высота же камени десяти лакотъ с головами же и с подножьками 12 лакотъ»^[305]. Історики минулого, ко­ментуючи символіку цього образу, схильні були убачати у холмській скульптурі візантійську емблему двоголового орла, який буцімто був княжим гербом Данила^[306]. Однак, як доводить А. Л. Хорошкевич, двоголовий орел хоч і виступав у Візантії символом релігійної і світської влади, проте, на відміну від Священної Римської імперії тут він не здобув геральдичного значення^[307]. Холмський кам’яний монумент зі скульптурним зображенням орла покликаний був, як уявляється, символічно засвідчити королівську гідність («rex Russiae») Данила Галицького: «Бо Я ось сьогодні поставив тебе містом твердинним, і залізним стовпом, і мідяними мурами проти всієї цієї землі, проти царів Юди, проти його князів, проти його священиків та проти народу цієї землі. І будуть вони воювати з тобою, та не перемо­жуть тебе, бо Я із тобою, — говорить Господь, щоб тебе рятувати !» (Єр. 1 :18 — 19).

Мистецтво було не єдиним виявом амбіцій Данила Га­лицького. Намагаючись вивищити статус власного князя, під пером літописця і зовнішній вигляд останнього набуває від­повідної могутньому володарю царської гідності. Характер­ним у цьому відношенні є опис його вбрання, вміщений під 1252 р. На чолі руських полків, споряджених озброєнням «татарським», Данило їхав «по обычаю Роуску: бѣ бо конь под нимь дивлению подобенъ, и сѣдло от злата, жьжена, и стрѣлы и сабля златомъ оукрашена. Иными хитростьми, якоже дивитися: кожюхъ же оловира Грѣцького, и кроуживы златыми плоскоми ошить, и сапози зеленого хъза шити зо­лотом»^[308].

Свого часу О. С. Орлов звернув увагу на те, що вбрання Данила виписано з реальними деталями, що виходять за межі трафарета давньоруських літописів. За спостережен­нями дослідника, цей опис було запозичено давньоруським книжником із Хроніки Георгія Малали: «В XVII книге Ма- лалы по Еллинскому Летописцу описывается одежда Чафия, Лазско-Перского царя, которую даровал ему император Устин, как инсигнию власти: носил он « вѣнецъ Румескъ», но белый «оскрилъ» имел « в багра место нашву злату пло­ску... сапози же его беша от своея ему страны черъвени с бисеры, пръскимъ образомъ, тако же и пояс ему съ бисеры». При цьому, вчений не виключав можливості, що «на изо­бражение Даниила, кроме Чафия, налегли черты царя Дария Перского из Александрии, именно из рассказа о том, как принимая Александра Македонского, «седяше Даріи въ венци, иже бе съ каменіемъ, в ризе червлене, яже бе вави- лоньскы ткана златым пряденом, и в багре царьстемъ, и в сапозехъ златыхъ, съ камениемъ деланы по лысту его, ски­петры обаполы его, палъци же тмами около его». После бе­седы, Дарий «дръжа за руку Александра и веде его въ полату свою. И се же знамение добро имяше Александр, за руку приведенъ отъ врага. И пришед во внутрь полаты своя, абие възлеже пръвее Александр на вечери Дарьеви»^[309]. З такою гостинністтю Дарія співставляється завершення літописної оповіді 1252 р. про виправу Данила. Похваливши руський «обычай» Данила, угорський король «просися у него въ станъ, зане зной бѣ велик дне того. Он же яи за за роукоу и веде его въ полатоу свою, и самъ совлочашеть его и облача- шеть и въ порты своя; и таку честь творяшеть ему, и прииде въ домъ свой»^[310].

Після смерті Данила Галицького, Холм, нехай і з пере­рвами, продовжував залишатися княжим столом до кінця ХГѴ ст. Однак, процвітання цього князівства було ефемер­ним.

3.4.