Відновлення єдиновладдя за Володимира Святославича

Володимир не міг змиритися з тим, що вся повнота влади перейшла до Ярополка. Як сповіщає «Повість временних літ» під 980 р. «Приде Володимири съ Варяги Ноугороду, и рече посадникомъ Ярополчимъ: Идета къ брату моему и рцѣте ему: Володимеръ ти идеть на тя, пристраивайся противу битися.

978 р. Володимир зі своїм військом підступив до Києва, у якому зачинився Ярополк Святославич. Володимирове дитинство промайнуло на київських пагорбах. Тут він разом зі своїми братами і бабцею Ольгою пережив облогу міста пе­ченігами, через що й добре знав міць та надійність київсь­ких фортифікацій. Тому він спробував вступити у таємні зносини із воєводою Ярополка наймення Блуд, аби схилити того на свою сторону:

«Володимеръ же посла къ Блуду воеводе Ярополчю съ лестью глаголя: поприяи ми аще оубью брата своего имети тя хочю во отца место и многу честь возьмешь от мене; не азъ бо почалъ братью бити, но онъ. Азъ же того оубоявъся придохъ на нь»^[121].

Спокусившись Володимировою «лестью», Блуд порадив своєму князю залишити Київ й отаборитись у місті Родні при впадінні р. Рось у Дніпро. Тим часом Володимир зайняв Київ, а потому, утвердившись у ньому приступив до облоги Родня. Тут Блуд зумів переконати Ярополка укласти мир з братом: «и рече Блудъ Ярополку: поиди къ брату своему и речь ему что ми ни вдаси, то азъ приму. Поиде же Ярополкъ. И рече же ему Варяжько: «не ходи, княже, оубьють тя, побѣгни в Пече­неги»^[122]. Свого часу, Д. С. Лихачов звернув увагу на те, що у цьому місці в Никонівському літописі міститься додатковий текст: «рече Блуд: «То ти милостник у князя». И рече Ва- ряжко: «Всяк милостник подобен есть змии запазушней, а ты побегни в печенеги и приведеши вои». Затем текст Никонов­ской летописи сходен с Лаврентьевской. Откуда взято допол­нение Никоновской — не ясно. Во всяком случае, слово «милостник» и характеристика «милостника» говорять о до­монгольском времени: «милостники» — княжеские любимцы, приближенные (элементы будущего дворянства) упоми­наются в домонгольских летописях»^[123]. «Милостники» у давній Русі були не просто князівськими улюбленцями, а складали особливу категорію двірцевих слуг, яка відповідала розряду середньовічних міністеріалів Західної Європи^[124]. Отже, Ва- ряжко мав доволі високий соціальний статус в ієрархії кня­зівських урядників, які на той час вже складали певним чином організований апарат управління при князі.

Не послухавшись поради свого вірного слуги, Ярополк рушає до Києва. Тут, на княжому дворі його було, не без допо­моги Блуда, підступно вбито: «И приде Ярополкъ къ Володи- меру, яко полѣзе въ двери и подъяста и два Варяга мечьми подъ пазусѣ. Блудъ же затвори двери и не по немъ ити своим и тако оубьен бысть Ярополк. Варяшко же видевъ яко оубьнъ бысть Ярополкъ бежа съ двора в Печенеги и много воева Володимера с Печенегы одва прибави и заходивъ к нему роте»^[125]. Поняття вірність і зрада були ключовими в ієрархії цінностей середн­ьовічного суспільства.

«се есть свѣтъ зол иже свѣщевають на кровопролитье; то суть неистовии иже приемше от князя или от господина своего честь ли дары, ти мыслять о главѣ князя своего на погубленье, горьше суть бесовъ таковии. Якоже Блудъ преда князя своего, и при- имъ от него чьсти многи се бо бысть повиненъ крови тои»^[126].

Збирання, мовлячи словами М. С. Грушевського «розси­паної храмини» Києво-Руської держави потребувало рішу­чих і невідкладних дій. Утвердившись у Києві Володимир енергійно заходився зміцнювати владні позиції, шукаючи опору серед місцевої аристократії. Найперше він позбавився від присутності у Києві завеликої, для мирної роботи, кіль­кості варязьких найманців. Більшу частину цих добірних воїнів він зумів випровадити на службу до візантійського ім­ператора, а з-поміж інших, «избра от нихъ мужи добры, смыслены и храбры и раздал им грады»^[127]. Згадані у літописі гради - це передусім сторожові замки-фортеці на південному порубіжжі Київської держави. Про їх будівництво на кордоні з кочовим степом повідомляють літописні джерела. Зокрема, допомагає уявити розмах Володимирового градобудівництва «Повість временних літ», у якій під 988 р. знаходимо на­ступну згадку: «И рече Володимеръ: «се не добро еже малъ городъ около Киева». И нача ставити городы по Десне, и по Востри, и по Трубешеви, и по Суле, и по Стугне»^[128].

Потурбувався київський князь і про зміцнення своїх по­зицій на далеких північних околицях Русі. У Ладозі він по­садовив намісником не знаного на ім’я достойника, високий соціальний статус і скандинавське походження якого засвід­чує виявлена археологами підвіска, прикрашена зображен­нями тризубця Володимира і варязького «божка» (термін С.Білецького)^[129]. Ця унікальна знахідка засвідчує, що Ладога з прилеглою до неї територією ще на рубежі Х-ХІ ст.

Варяги були надійною опорою київському князеві й в ор­ганізовуваних ним військових походах на племена в’ятичів, радимичів, дулібів та хорватів, які виокремилися із дер­жавно-політичної системи Русі. Успішним для Володимира був і похід на «Ляхів», віднесений укладачами «Повісті вре­менних літ» до 981 р.: «Иде Володимеръ к Ляхомъ и зая грады их Перемишль, Червенъ и ины грады еже суть и до сего дне под Русью»^[130]. В результаті чого київському князю вдалося повернути до складу Русі, залюднені дулібами і хор­ватами східнослов’янські землі, що раніше потрапили під владу Польщі й зміцнити кордони Київської держави.

За його правління в основних рисах завершилося об’єдна­ння східного слов’янства, помітно посилилися процеси полі­тичної консолідації давньоруської спільноти. Володимир розвинув, розпочату княгинею Ольгою та її сином Святосла­вом реформу державного управління, замінивши схильних до сепаратизму місцевих племінних князів своїми посадниками- управлінцями. У найголовніших містах Київської держави утвердилися призначені ним довірені бояри та рідні діти ве­ликого князя. Старшого свого сина Вишеслава Володимир по­садовив на княжіння у Новгороді, де донедавна урядував Добриня, Ізяслава в Полоцьку, Святополка в Турові, а Яро­слава в Ростові. По смерті Вишеслава до Новгорода було пе­реведено Ярослава, Борис утвердився в Ростові, Гліб у Муромі, Святослав у стольному граді Древлянської землі — Іскоростені, Всеволод у Володимирі на Волині, а Мстислав у Тмуторакані^{[131] [132]. «Повість временних літ» лічить дванадцять синів Володимира. Як відомо, наведена тут літописцем їх кіль­кість є перебільшенням. Перелік дванадцяти Володимирових дітей, вміщений в літописній статті 988 р. є, на думку І. М. Да- нилевського, наслідком творчого переосмислення автором «Повісті временнихліт» біблійної книги Буття (1 М., Бут. 35: 22-26) та «Сказання Єпифанія Кипрського про 12 дорогоцін­них каменях на ризі первосвященика»1'.}

Дванадцять Володимирових синів, очевидно, літописець співвідносив із дванадцятьма приставниками, яких поставив біблійний цар Соломон над Ізраїлем: «И было у Соломона двенадцать приставников над всем Израилем, и они доста­вляли продовольствие царю его; каждый должен был до­ставлять продовольствие на один месяц в году» (3 Цар, 4:7).

Якби там не було, Володимировій сім’ї вдалося монопо­лізувати всю повноту влади на Русі. Відтак цей порядок сімейного володарювання і визначав політичну систему Київської держави: «Рюриковичі, що одержали повноту влади в Східній Європі протягом другої половини Х ст., були са­кральним князівським родом, для якого влада є імманентною сутністю, а держава — єдино можливим способом існування. Держава навіть не становить собою мету існування цього роду, вона є самим цим родом, вона безпосередньо ідентифі­кується з ним. Творення держави є і організацією життєвого простору такої сім’ї, і одночасно ніби побічним наслідком життєдіяльності...князівський рід мислиться як містична єд­ність, буквально як єдина тілесна сутність, нероздільне сі­мейне тіло, якому має відповідати єдине державне тіло»^[134].

Вибір цих міст як центрів зосередження влади київського уряду не був випадковим. Вони були визначними осередками різноетнічних племінних княжінь: «Володимирові нащадки були послані насамперед у ті центри племінних княжінь, вер­хівка яких особливо прагнула до відокремлення від Києва. Природно, що найбільш віддалені від центру й наближені до зовнішніх рубежів Русі княжіння, які до того часу користу- вались найбільшою свободою, являли головну небезпеку єдності держави»^[135].

Однією з перших реформаторських акцій Володимира Святославича була модернізація язичницьких культів. 980 р. поблизу княжого дому на високому пагорбі забовваніли ідоли язичницьких божеств — золотовусого бога грози Перуна, по­кровителя й родоначальника вітрів — Стрибога, життєдай­ного божества, що було уособленням сонця, покровителя шлюбу і родини — Хорса тощо. Язичницьке капище Володи­мира дослідники локалізують на пагорбі, який містився на території сучасної садиби № 3 по Володимирській вулиці та спортивного майданчика, сусідньої з нею школи^[136]. То було, як уже зазначалося, locum sacrum язичницької і християнської Русі. Невипадково, після запровадження християнства, князь Володимир збудував тут дерев’яну Василівську церкву: «и постави церковь святаго Василья на холмѣ, идеже стояше ку­миръ Перун и прочии, идеже творяху потребы князь и людье»^[137]. Ця подія поклала початок широкомасштабному бу­дівництву, яке розгорнув Володимир на місці язичницького некрополя на Старокиївській горі в кінці Х ст.

Створення єдиного загальнодержавного язичницького пантеону на основі традиційних вірувань східних слов’ян та інших етнічних груп, що проживали на території Київської держави диктувалося необхідністю згуртування їх в єдиній політичній системі Русі. Проте, її політична верхівка скоро переконалася у тому, що язичництво, нехай і реформоване вже не відповідало цивілізаційним викликам. Для молодих варварських народів не було іншого шляху вступити в сім’ю цивілізованих народів, ніж зректися свого язичницького ми­нулого: «шлях до цивілізації пролягав через християнство — єдино правильну ідеологію, монополізовану Візантією. Бо християнство — точніше, візантійське християнство — і було суттю цивілізації»^[138]. Християнізація Русі означала входження її до світової християнської спільноти, віднайдення нею свого місця в співдружності християнських держав.

«Повість временних літ» під 988 р. сповіщає про те, що Володимир, повернувшись до Києва після взяття ним віза­нтійської твердині на чорноморському узбережжі — міста Кор­сунь (античний Херсонес) заходився руйнувати язичницьке капище: «повеле кумиры испроврещи, овы исечи, а другия огневи предати»^[139]. Корсунська експедиція, як доводить поль­ський дослідник історії та культури Київської Русі Анджей Поппе, мала місце 989 р. Вона була наслідком зближення між Києвом і Константинополем, початок якому поклала русько-ві­зантійська союзницька угода, що була укладена, як доводить дослідник, у вересні 987 р.^[140] Тоді Візантія переживала нелегкі часи. Імператорські війська влітку 986 р. зазнали поразки в битві з болгарами біля ущелини «Траянові врата», а в грудні того ж року частина військової аристократії підняла по­встання. Очолив заколотників полководець Варда Фока, який проголосив себе імператором. Все це й змусило царгородсь- кого імператора Василія ІІ (976-1025 рр.) шукати військової підтримки Київської Русі. Арабо-християнський історик Йахйа (Ях’я) Антіохійський близько 1066 р. писав:

«И взбунтовался открыто Варда Фока и провозгласил себя царем... и овладел страною греков до Дорилеи и до берега моря, и дошли войска его до Хрисополя. И стало опасным дело его и был им озабочен царь Василий по причине силы его войск и победы его над ним. И истощились его богатства и по­будила его нужда послать к царю руссов — а они его враги, — чтобы просить их помочь ему в настоящем его положении»^[141].

На переговорах у Києві Володимир погодився пособити Ві­зантії, але в обмін за цю допомогу просив, не більше й не менше, як руки доньки покійного імператора Романа ІІ — при­нцеси Анни. Годі собі уявити сум’яття імператорського пра­влячого дому, спричинене таким зухвальством північного «скіфа». Двома десятиліттями раніше до однієї із дочок Романа ІІ сватав свого сина германський імператор Оттон І, однак йому було ввічливо, але твердо відмовлено. В інших умовах дістав би, звісна річ, одкоша й Володимир. Але ж київський князь пообіцяв негайно відправити до Константинополя руський екс­педиційний корпус для боротьби із заколотниками й наверну­тися разом з народом Русі у християнство. Володимир і сам прагнув прилучити Київську Русь до християнської сім’ї на­родів тогочасного світу, безперечним сувереном (батьком) якої був візантійський імператор. Для молодих варварських народів не було іншого шляху вступити в цю сім’ю цивілізованих народів, ніж зректися свого язичницького минулого. Завдяки родинному спорідненню Володимира з візантійським імпера­торським домом цей шлях можна було подолати набагато швидше і з немалою політичною вигодою для Києва.

Зціпивши зуби, Василій ІІ змушений був пообіцяти видати за нього свою сестру Анну: «И заключили они между собою договор о свойстве и женился царь русов на сестре царя Ва­силия, после того как он поставил ему условие, чтобы он кре­стился и весь народ его страны, а они народ великий. И не причисляли себя русы тогда ни к какому закону и не призна­вали никакой веры»^[142]. Володимир дотримав слова й відпра­вив до Константинополя руський експедиційний корпус для боротьби із заколотниками. Останній нараховував шість тисяч добірних воїнів і був одним із найдієздатнішим військовим з’єднанням^[143]. Це Володимирове військо врятувало Македон­ську династію від узурпатора Варди Фоки, розгромивши його у битві під Константинополем навесні 989 р. Сам Володимир вирушив, коли настав час, у Крим^[144], щоб покарати корсунян, які перекинулися на бік політичних супротивників візантій­ського імператора Василя ІІ та його брата Константна. Здо­бувши фортецю Володимир передав її своєму шуринові. Заручення київського князя з Анною Порфірородною та хре­щення літом 988 р. киян, а затим і всієї Русі було безпосеред­нім імпульсом Володимирового будівництва.

Завдяки принизливому, для візантійського імператорського дому, одруженню Володимира з Анною Пурпурогенетою, київський князь одразу ж посів у цій ієрархії чільне місце. За­провадження християнства у Київській державі за Володи­мира Святославича остаточно закріпило в очах Візантії легі- тимність влади київських князів, або сказати б, удержавило державність. Згідно тогочасним суспільним уявленням, з прийняттям християнства Київська Русь ніби очистилася від скверни, знайшла духовне прозріння: «Благословен Господь Исус Христос, иже възлюби новыя люди, Руськую землю, и просвети ю крещеньем святым»^{[145] [146] й, відтак, з не держави стала державою13. Християнізація Київської Русі вторувала шлях до поширення надбань візантійської культури, сприяла за­кріпленню принципу єдиновладдя як політичної норми.}

Церковна організація, що формувалася була включена за Володимира Святославича у структуру державної влади та управління. Для її матеріального забезпечення київський князь виділяє десяту частину від усіх своїх прибутків. Після освячення Десятинної церкви у 996 р. Володимир, помолив­шись, «рекъ сице: «Даю церкви сей святей Богородици от именья моего и от градъ моихъ десятую часть». И положи написавъ клятву въ церкви сей, рекъ: «Аще кто сего посудить,да будеть проклятъ». И вдасть десятину Настасу Корсунянину»^[147]. Ця форма перерозподілу суспільного про­дукту на користь церковної організації визначала на перших порах її місце в політичній системі Київської Русі.

Одночасно із впровадженням десятини, Володимир надав Церкві право творити суд у питаннях, що підлягали її юрис­дикції. Первісне ядро так званого «Устава Владимира о судах церковных», що відомий у багатьох списках XII-XVII ст. ста­новили, як доведено у науці, грецький номоканон та наста­нови жони Володимира — княгині Анни. В запропонованій Я. М. Щаповим реконструкції тексту архетипу Уставу Володи­мира, в 3-й, 4-й та 5-й його статті, зокрема, сповіщається:

«И потом летом минувшим создах церковь святую Богоро­дицю и дах десятину к ней по всей земли Русской княженья от всего суда десятую векшу, ис торгу десятую неделю, из домов на всякое лето десятое и всякого стада и всякого жита к чюднои Матери Божии и чюдному Спасу. И потом възрех в греческыи номоканун и обретох в нем, юже не подобает сих тяж и судов судити князю, ни бояром, ни судьям его. И сгадав аз со своею княгинею Анною и со своими детми дал есмь святеи Богородици и митрополиту и всем епископам»^[148].

Церковне право взяло під свій контроль шлюбні відносини, регулювало норми поведінки білого і чорного духовенства й де­кларувало судовий імунітет відносно всього християнізованого населення країни. Виступаючи захисником соціальних низів, Церква не тільки засуджувала найбільш грубі форми гноблення людності Київської Русі, але й намагалася доступними їй мето­дами впливати на соціальну практику. Вона взяла під свою опіку холопів, а також людей, що мали фізичні вади, жебраків, юродових та інших, найбільш обездолених груп населення.

Володимир спробував також пристосувати до реалій дав­ньоруської дійсності й головні норми візантійського цивіль­ного права. Як сповіщає «Повість временних літ» під 996 р., «Живяше же Володимеръ в страсе Божьи и оумножишася зело разбоеве. И реша епископи Володимеру: «се оумножи­шася разбойници, почто не казниши ихъ?» Он же рече имъ: «Боюся греха». Они же реша ему: «ты поставленъ еси от Бога на казнь злымъ, а добрымъ на милованье. Достоить ти казнити разбойника, но со испытомъ». Володимеръ же отвергъ виры, нача казнити разбойникы»^[149].

Віра — грошовий штраф, що стягувався князівським служ­бовцем (вірником) за вбивство чи покалічення дружинника чи когось із двірських слуг згадується у законодавчому ко­дексі, укладеного за Ярослава Мудрого, що дістав назву «Правда Руська»^[150].

Це рішення, як виявилося, мало згубні наслідки для стану князівської скарбниці. Через що Володимир невдовзі змуше­ний був повернутися до старого порядку стягнення штрафів: «И реша єпископи и старци: «рать многа, оже вира то на оружьи и на коних буди». И рече Володимеръ: «тако боуде». И живяше Володимеръ по устроенью отьню и дедню»^[151]. Як бачимо, ці надходження складали вагому частку поповнення державних коштів, які йшли на утримання воєнної дружини князя і всього війська.

2.2.