Нові форми організації та репрезентації влади

Основні питання управління, внутрішньої та зовнішньої по­літики князь Володимир Святославич розв’язував разом зі своєю дружиною, від якої він ще так само залежав як його батько Святослав та дід Ігор.

«начьняхуть роптати на князь глаголюще: «зло есть нашим головам: да намъ ясти деревяными лъжицами, а не сребря­ными». Се слышав Володимеръ повеле исковати лжицѣ среб- рены ясти дружинѣ, рече сице яко: «сребромь и златом не имам налѣсти дружины, а дружиною налѣзу сребро и злато, якоже дѣдъ мои и отець мои доискася дружиною злата и сребра». Бѣ бо Володимеръ любя дружину»^[152].

Слід зауважити, що обдарування князем Володимиром бога­тирів під час бенкетування на княжому дворі є усталеним моти­вом і героїчного билинного епосу^[153]. В архаїчному суспільстві багатство само по собі не мало утилітарного значення, а було знаряддям соціального престижу. Внутрішній зміст інституту дарування в ранньосередньовічних спільнотах був наповнений соціальним динамізмом, релігійними, магічними функціями і уявленнями. Наприклад у скандинавів епохи вікінгів, «склада­ється погляд на золото і срібло як на такий вид багатства, в якому матеріалізуються щастя і добробут людини і його сім’ї, роду. Той, хто накопичив багато цінних металів, за їх уявленнями, при­дбав засіб збереження і примноження успіху і щастя.

Таку ж соціальну функцію відігравало багатство у середн­ьовічній Русі. Вона полягала в набуванні і підвищенні особи­стого престижу шляхом передачі свого майна іншим людям. При цьому тоді «для людини цінність мала не сама річ, а та людина, яка нею володіла, і акт передачі її новому господа­реві, як такої. Разом із дарувальним предметом до нього пере- ходила частина успіху, багатства дарувальника («с-частье»!). Одночасно встановлювалися відносини особистої залежності того, хто отримував подарунок, від того, хто його зробив»^[155]. В архаїчних спільнотах матеріальне і моральне життя фун­кціонували, як показав М. Мосс, «в бескорыстной и в тоже время объязательной форме. Более того, эта объязательность выражается мифологическим, воображаемым или, если угодно, символическим и коллективным способом: она при­нимает форму интереса к обмененным вещам. Последние ни­когда не отрываются от участников обмена, а создаваемые ими общность и союзы относительно нерасторжимы. В действи­тельности этот символ социальной жизни — постоянство влия­ния обмениваемых вещей — лишь выражает достаточно прямо способ, которым подгруппы этих сегментированных обществ архаического типа постоянно выстраиваются одна в другую, во всем чувствуя себя в долгу друг перед другом»^[156].

Князівська дружина була неоднорідною за своїм складом, а розподілялася на дві основні частини. Її верхівка склада­лася з дружинників, які нерідко служили кільком поколінням князів й, через що, ці бувалі й старші за віком хлопці нази­валися «старшою дружиною».

тюркського походження. У слов’янське середовище його привнесли протоболгари, які так називали вищу категорію сановників, що служили болгарському хану в центральному і місцевому управлінні. Термін «боярин» вперше фіксується, як відомо, у русько-візантійській угоді 911 р. Вона являє собою болгарський переклад із грецької й, відтак стала лан­кою в передачі цього терміну з Болгарії на Русь^[158].

Поступово, набувши господарської самостійності бояри ві­докремлюються від решти дружини і живуть по своїх дворах. Натомість «молодша» дружина перебувала при дворі князя. З молодшої дружини вибирались особисті слуги князя, його охоронці, а також призначалися дрібні урядові особи^[159]. В ІХ-Х ст. ще не склалася, сказати б, їх відомча спеціалізація.

Крім дружини до складу найближчого оточення князя Во­лодимира належали ще й, згадувані у літописних джерелах «старейшины» і «старцы градские». Ймовірно, ці поняття були тотожними. На думку В. М. Мавродіна та І. Я. Фроянова «старцы градские» — суспільний інститут, що постав із надр родового ладу. Вони убачають у ньому племінну знать, «яка займалася цивільними справами, чим вона і відрізнялася від князів і їх бояр, що профілюються перш за все у військовій області. Найменування «градские» вони отримали тому, що перебували, як і слід було чекати від від племінної знаті, у «градах» — племінних центрах»^[160]. Очевидно, термін «старцы градские» є літературного походження^[161], за яким ховається реальна сутність цієї гаданої інституції.

Оці помічники і радники князя й утворювали державний, сказати б, апарат управління в Київській Русі. Історики ми­нулого доводили, що вже в епоху Володимира при князі сформувалася особлива установа, яку вони називали бояр­ською чи князівською думою. В. О. Ключевський вважав, що в Х ст. до складу цієї думи — постійної ради князя у справах воєнного й земського управління входили бояри, єпископи і згадувані вже старці градські, що репрезенту­вали військово-торговельну аристократію^[162].

Натомість М. С. Грушевський, який піддав гострій критиці цю точку зору стверджував: «дума не була тільки актом, а й інститутом, як невідмінний елемент княжої управи, і нарада велася не з тим кому князь вірив, а з тими, кому становище да­вало право на участь у всіх важнійших княжих планах»^[164].

Заперечуючи існування в Київській Русі існування боярсь­кої думи як особливої установи, С. В. Юшков наголошував на тому, що «князеві, що постійно радився з дружиною, не було ніякої рації створювати якусь особливу надбудову, якусь особ­ливу установу, куди однаково повинна була ввійти верхівка дружини. Та й не було інших феодальних груп, які могли б протистояти дружинній організації і вимагати створення уста­нови, що мала враховувати ці інтереси. Коли з’являються ці нові елементи, їх притягають до нарад поруч з дружиною»^[165]. Ця точка зору була підтримана й розвинена сучасною наукою. Зокрема, А. А. Горський, на основі комплексного аналізу свід­чень писемних джерел про князівську раду, дійшов висновку, згідно якого, «Рада при князі в Київській Русі Х-ХІІ ст. не була установою з якоюсь чіткою організаційною структурою — вона являє собою, як правило, нараду князя зі своїм найближчим оточенням, верхівкою дружини. Очевидно, висхідним пунктом еволюції ради була нарада князя зі всіма своїми дружинни­ками. Можливо, що в Х ст. її дорадчий склад був достатньо широким. Але в ранньофеодальному суспільстві, з кількісним зростанням служилого прошарку та з посиленням князівської влади рада стала нарадою вузького складу дружинної вер­хівки...

Основним нервом або вузлом міцності політичної системи та володарювання на Русі в цей час був Володимирів княж- двір. Він став своєрідним «робочим», або сказати б При- сутственним місцем київських нобілів кінця Х — першої чверті ХІ ст., центром консолідації давньоруської спільноти. Як сповіщає «Повість временних літ» під 996 р. Володимир, «оустави на дворѣ въ гридьницѣ пиръ творити и приходити боляром, и гридемъ, и съцьскым, и десяцьскым, и нарочи­тымъ мужем при князи, и безъ князя»^[167]. Княжі достойники з’являлися «по вся неделя» до Володимирового двору не тільки і не стільки для того щоб смачно попоїсти та повесе­литися. Ще М. С. Грушевський звернув увагу на те, що ці Во­лодимирові «пировання» мали трохи глибший зміст. На цих трапезах, зауважував вчений, «стрічалися репрезентанти сус­пільності з дружинними й церковними, тут зміцнялися від­носини сих елементів та загладжувався антагонізм їх, що відчувався, правдоподібно, дуже сильно, хоч і не можна ви­казати його наочно. В такім разі гроші, що видавалися на сі пири, а такі потрібні були на «рать многу» не були викинені марно із політичного погляду»^[168]. Учти та свята, як і обмін да­рунками в будь якому архаїчному суспільстві, за спостере­женнями А. Я. Гуревича, є «невід’ємною і дуже важливою складовою системи суспільної комунікації, засобів соціаль­ного спілкування. Усі ці акти мали підкреслено, демонстра­тивно формальний характер, регламентуючи поведінку людини в суспільстві. За посередництва цих актів затверд­жувалася і в наочній формі реалізувалася соціально- психологічна єдність суспільних колективів»^[169]. Ось чому, Володимирові учти не носили приватного, за участю тільки найближчого оточення князя, характеру.

Княжий двір Володимира був місцем репрезентації вер­ховної влади, важливим вузлом соціальних міжособистих зв’язків різних прошарків давньоруської спільноти. Як спо­віщає «Повість временних літ», Володимир, «повеле вся­кому нищему и убогому приходити на дворъ княжь и взимати всяку потребу, питье и яденье, и от скотьниць ку­нами»^[170].

«Якоже смердъ, и нищь человекъ, и страненъ пришедъ из­далеча к преворамъ княжа двора, и видив я дивится и, при­ступивъ къ вратомъ, чюдится въпрашаа и въноутръ въшедъ видить на объ странъ храмы стояща, оукрашены каменїем и древом истесаны и прочее. Въ дворець въшедъ и оузревъ по­латы высокы и церквї издобрены без года каменїем, и дре­вом, и шаром, изьоутрь же мраморомъ и мъдью, съребьромъ же и златомъ, таче не съвъдыи чьсомоу приложити ихъ, нъсть бо того видълъ на своеи земли, развъ хызъ лъпленъ и оубогъ. Ти акы погубив си оумь чюдиться имъ тоу. Но аще ся прилоучиться емоу и князь видъти съдяща въ срачицъ бисе­ромъ покыданъ, гривноу цатавоу на выи носища, и обручи на роукоу, и поясом вольрьмитомъ поясана, и мечь златъ при бедръ висящь; обаполы его боляры стояща въ златыхъ грив­нахъ и поясъхъ, и оброучехъ ти его аще кто въпрашаеть, възвращьшася на свою землю, рекыи: «Что видъ тамо?» Рече: «Не въдъ како вы повъдъ того. Свои вы бъсте очи оумълъ достоинъ чодїтися тои красотъ тако же и азъ не могоу достоинъ тоя доброты и чина сказати, но самъ кождо васъ очима плотьныма вїдя и оумомъ бесплотнымъ домыш- ляя паче ся можеть извъстнъе чюдитися, свои бо очї нико- моу же сълъжетъ»^[171].

Так само, напевно, вражав уяву сучасників й зовнішній вигляд комплексу пишно оздоблених споруд княжого двору Володимира Святославича.

Особливе, вочевидь привілейоване місце при дворі Воло­димира посідали священнослужителі, зокрема, згадувані у літописних джерелах «попы царицины» та «попы корсунь- ски». Їм належала визначальна роль у справі християнізації Русі, церковного будівництва і просвітництва. Вони були го- повними порадниками Володимира у питаннях впровад­ження норм християнської моралі, пристосування до місце­вих умов основних елементів візантійського церковного права та поширення культурних надбань.

Володимирове володарювання було виразно орієнтоване на візантійські зразки. «Володимир, будуючи руську дер­жаву, — зауважував М. С. Грушевський, — забажав для сієї будови візантійського цементу. Він захотів стати швагром ві­зантійського цісаря, захотів приодягнутись ареолою царго- родського двору; ми знаємо, що він казав робити собі монету з своїм портретом в цісарських регаліях; ми не знаємо, але можемо догадуватись, що з його посвояченням з візантій­ським двором в’язалось надання якогось візантійського ти­тулу, візантійських інсигній»^[172]. Візантійська принцеса, або «цесариця» Анна, як називають багрянородну дружину князя Володимира давньоруські літописи, потрапивши до Києва не вдовольнилася становищем рядової архонтиси, а домагалася підійняти статус свого чоловіка до рівного їй достоїнства й увінчати його голову царською короною^[173].

Уявляється малойморіним, що Володимиру Святославичу, єдиною нагородою за надані візантійському імператару Ва­силію ІІ військову допомогу, була лише рука принцеси Анни. Більшість істориків минулого і сьогодення схиляються до думки про те, що родинне споріднення хрестителя Русі з ім­ператорським двором було обов’язково пов’язано із дару­ванням йому високого візантійського придворного титулу та відповідних інсигній, зокрема, корони цесаря, якою він ко­ронувався^[174]. Дослідниками давно помічено, що на карбова­них Володимиром золотих і срібних монетах зображення князя відбиває його реальні портретні риси^[175]. Відзначаючи такі оригінальні риси обличчя князя як грізно насуплені брови, великий м’ясистий ніс, довгі вуса та голене енергійне підборіддя, М. П. Сотникова дійшла висновку про те, що це зображення є найдавнішим руським портретом Х ст.^[176]. На відомих автентичних іконографічних зображеннях великий київський князь представлений з тими ж атрибутами імпера­торського убрання, які зафіксовані на візантійських монетах з візантійською імператорською короною на голові. Володи­мир також вдягнутий у плащ (корзно) з шитим на ньому зо­лотом широким галуном, застебнутим біля правого плеча масивною підковоподібною, коштовною фібулою. Його го­лову вінчає дорогоцінний вінець або корона, прикрашена смарагдовими та іншими коштовними каміннями. Саме у та­кому вигляді, з хрестом у правиці зображено Володимира на карбованих ним золотих і срібних монетах^[177]. Карбовані Во­лодимиром монети відігравали передусім конституюючи функцію. Через їхнє посередництво відбувалася легітимація великокнязівської влади і пропагандистське прославлення Володимира і його влади, осереддям якої був Київ: «Воло- димер на столѣ, а се его сребро». Отже Київ-град, як locus re- galis рівнозначний трону. Володар тронує і держить владу в тому місці, де почалася державна спільнота^[178]. Іконографічні зображення атрибутів влади великого князя були не безтям­ним наслідуванням візантійських зразків, а виявом самосві­домості новонародженої християнської спільноти.

Завдяки родинному спорідненню із візантійським пра­влячим домом, та амбітним замислам принцеси Анни київсь­кий князь отримав від своїх вінценосних шуринів з-поміж інших предметів імператорських регалій, гадаю, не тільки корону та імператорський плащ-мантію, але також і трон. Володимирів престол вперше згадується у літописних дже­релах під 1015 р. Під час сум’яття, сприченого смертю Володимира Святославича, княжа дружина, як свідчить «Повість временних літ», звернулася до його сина Бориса з такими словами: «се дружина оу тобе отьня и вои, поиди сяди Кыеве, на столе отни»^[179]. Сповіщаючи про утвердження в 1016 р. Ярослава Мудрого у Києві, «Новгородський перший літопис» стверджує, що той, «седе на столе отца своего Володимира»^[180]. Літописні джерела не містять прямих даних про те, де в часи правління Володимира Святославича знаходився князівський престол. А. Поппе вмотивовано до­водить, що він містився у Десятинній церкві, яка була осе­редком не тільки церковно-релігійного життя, але ще й місцем проведення офіційних церемоній світського харак­теру. Для останніх, очевидно, у соборі була збудована схо­дова вежа, по якій Володимир разом зі своїм найближчим оточення піднімався на хори. Поблизу цієї вежі і хрещальні містився вихід на західну частину галереї, через що вона була у цьому місці незвично розширена і ускладнена^[181]. Тут, гадаю, і містився великокнязівський престол хрестителя Русі.

Будучи зятем візантійських василевсів, Володимир був вправі претендувати на царський титул. Не випадково ж, ма­буть, арабські письменники Ях’я Антіохійський, Абу-Шоджа й Ібн ал-Атир називають його «царем» — так само, як і віза­нтійського імператора^[182]. До цього слід додати, що й саксон­ський хроніст початку ХІ ст. Тітмар Мерзебурзький іменує Володимира титулом rex — «король»^[183]. У Хроніці Тітмара, цей титул прикладається до англійських королів, а також до угорського короля Іштвана (Стефана) та скандинавських ко- нунгів об’єднаної Данії. Все це засвідчує, що одним із важ­ливих наслідків трансформації укладу життя давньоруської спільноти, які сталися за правління князя-християнина Во­лодимира Святославина було остаточне закріплення при­нципу єдиновладдя як нормативної основи політичної системи Київської Русі.

2.3.